3. Становлення української державності

Становлення української державності проходило досить складно і суперечливо. Науковці схильні виділяти дві основні складові цього тривалого процесу в часі. Перший великий етап формування державності України: від часу появи перших державних утворень на території України у Північному Причорномор'ї і Приазов'ї (те до нової ери) і закінчується часом, який передував Лютневій демократичній революції.

Другий етап історії держави України - після перемоги Лю­тневої демократичної революції (лютий-жовтень 1917 p.). Він закінчується сьогоденням, коли у політичній боротьбі справедливу перемогу здобуло одвічне праг­нення народу України — створити незалежну суверенну Українську державу.

А тепер хочу коротко розглянути найголовніші етапи становлення української державності.

1. Початки формування української державності. Київська Русь

Процес політичної консолідації східних слов'ян звершився наприкінці IX ст. утворенням великої, відносно єдиної середньовіч­ної Давньоруської держави — Київської Русі. Під владою Києва об'єдналися два величезних слов'янських політичних центри — Київський і Новгородський. Цю подію літопис відносить до 882 p., Пізніше київському князю підкорилась більшість східнослов'янських земель.У процесі формування давньоруської державності можна, та­ким чином, простежити чотири етапи: княжіння східних слов'ян, утворення первісного ядра давньоруської державності — Руської землі, формування південного та північного ранньодержавних утворень, об'єднання цих утворень у середньовічну державу з цент­ром у Києві. Упродовж усього свого існування Україна-Русь воювала з агресивними сусідами, насамперед із степовими кочовиками, і разом з тим установлювала й розвивала плідні зв'язки з країнами Заходу і Сходу. Передові для свого часу державний лад, правова система, виробничі відносини, високопродуктивне сільське господарство, вдала дипломатич­на діяльність на міжнародній арені, широке використання здобутків світової цивілізації, виразний потяг до творчого, духовно забезпеченого життя, ґрунтований на широкому розповсюдженні християнства, – все це сприяло тому, що Київ­ська Русь висунулася на провідні позиції в Європі й була шанована тогочасни­ми найрозвинутішими країнами. За князювання Володимира Великого та його сина Ярослава Мудрого Київська Русь досягла найбільшої могутності.  

2. Галицько-Волинське князівство – як наступник Київської Русі та державотворчих процесів

Період розпаду був закономірним етапом розвитку України-Русі XIІІ – XIV ст.  У 12 столітті після розпаду Київської Русі з великих князівств виділялося Галицьке-Волинське, створене в 1199 p. Проіснувало воно до 1340 p.

Роль Галицько-Волинського князівства у розвитку української державності важко переоцінити.  Князівство охоплювало до 90 відсотків української території, охороняло український народ від поневолення та асиміляції з боку Польщі. Галицько-Волинське князівство широко відкрило двері західноєвропейському культурному впливу на Україну, водночас зберігаючи кращі традиції української культури.  В постійній боротьбі з загарбниками (Ордою, Литвою, Польщею, Угорщиною) Галицько-Волинське князівство гідно репрезентувало себе у світі як спадкоємець Кельтської  держави.  

Найвизначнішими правителями були Роман Мстиславич, який об’єднав Галицьку та Волинську землі, та його син Данило Галицький. Однак зосередити всю владу у своїх руках великим князям Галицько-волинської землі так і не вдалося. У цьому їм заважало згуртоване і сильне боярство, особливо галицьке.

Відносна слабкість сил централізації, припинення князівської династії, віроломна політика Орди та деяких північно-східних володарів призвели до того, що князівство стало об'єктом агресії з боку сусідніх держав – Польщі, Угорщини та Литви, які перетворилися на той час на сильні, централізовані держави. Зрештою, у 40—60-х роках XIV ст.  політичне роз'єднані землі України підпали під владу Польського королівства і Великого князівства Ли­товського.

3.Українські землі у складі Великого князівства Литовської та Речі Посполитої.

Протягом другої половини XIV— першої половини XVI ст. на українських землях, які перебували під владою Великого князівства Литовського і Польського королівства, відбулися значні політичні та соціальні зміни. Литовсько-Руська державність, утворена литовським, українським та білоруським народами, все більше відчувала на собі політичний, релігійний та соціальний тиск панської Польщі.  Набирав сили процес диференціації соціальної структури суспільства, консолідації двох основних верств населення: селянства і шляхетства. Піднесення шляхетства супроводжувалося посиленням кріпацтва, запроваджен­ням кріпосного права.

Панівні верстви Литви та Польщі проводили політику ліквідації самостійності українських земель у складі Великого князівства Литовського. Опір української князівсько-шляхетської опозиції був придушений.

У цей час над Україною нависає зовнішня небезпека з боку Османської імперії та Кримського ханства. Ні Польща, ні Литва не були здатні організувати оборону своїх кордонів, захистити як свій, так і український народи.  Пізніше справу взяла на себе нова сила – козацтво.

 Після Люблінської унії 1569 року українські землі входять до об'єднаної держави і втрачають залишки автономії.  Це призвело до подальшого поси­лення соціального та національно-релігійного гніту. Польські магнати і ка­толицька Церква грабували українські землі і закріпачували селянство.  Характерним для даного періоду було те, що народно-визвольний рух в Україні спрямовувався не лише на звільнення від національного, соціального та релігійного гніту, а й на створення нового суспільно-політичного ладу.

4. Запорізька Січ – “козацька християнська республіка’’ та Гетьманщина

Головним чинником державотворення стало українське козацтво. На Запоріжжі була створена військова організація, яка через деякий час стала основою української державності.

Визвольна війна 1648 – 1654 рр.  — одна з найяскравіших сторінок в історії українського народу. У ході війни Україна позбавилася польсько-шляхетського  соціального, національного та релігійного поневолення.

Створення в роки Визвольної війни 1648 – 1654 рр.  Української Гетьман­ської держави є незаперечним історичним фактом, який було юридично під­тверджено Зборівським договором 1649 р., Білоцерківським договором 1651 р., Березневими статтями 1654 р. Іноземні держави визнали вільну Україну за рівноправного суб'єкта міжнародних відносин і охоче вступали з нею у договірні відносини. У 1648—1654 pp. Україна підтримувала постійні дипло­матичні зв'язки з сусідніми Валахією, Кримом, Молдавією, Трансільванією, Туреччиною. У ті ж роки Україна встановлює зв'язки з Австрією, Англією, Венецією, Персією, Францією, Швецією.

Організаторами цієї держави стали козацька старшина та ук­раїнська шляхта. Значні зміни відбулися в суспільному ладі. Український народ здобував не тільки національну, а й особисту волю.  На століття було поховано ідею кріпосного права.

Визвольна війна 1648 – 1654 рр. закінчилася входженням України під про­текторат Московської держави.  Правове становище України в її стосунках із Москвою було регламентоване Березневими статтями 1654 р., в яких  вона презентувалась як незалежна самостійна держава. 

Таким чином, після приєднання до Московської держави Україна досить швидко розвивається як самостійна, незалежна держава. Водночас царизм починає цілеспрямований наступ на «права та вольності» українського народу.  Спочатку в українських містах запроваджується посада воєводи, створюється Малоросійський приказ, а згодом царські урядовці починають прямо втручатись у вибори гетьмана, полковника і сотників.  На початку XVIII ст.  наступ стає відкритим: зруйнування Запорізької Січі (1709 р.), утворення Малоросійської колегії (1722 – 1727 рр.), заборона обрання гетьмана. 

У 70— 80-х роках XVIII ст.  в результаті політики царського уряду, спрямованого на скасування будь-якого місцевого самоврядування, в Україні було остаточно ліквідовано гетьманство (1774 р.), зруйнована Запорізька Січ (1775 р.), скасований полковий, військовий та адміністративно-територіальний устрій (1783 р.), закріпачено селянство (1783 р.).

5.Українські землі під владою Росії та Австро-Угорщини.

У 90-х роках XVIII ст.  до складу Російської  імперії ввійшла Правобережна Україна (Київщина, Брацлавщина, Волинь).  Західноукраїнські ж землі, Північна Буковина і Закарпаття, залишилися під владою Австро-Угорщини.

Головними причинами втрати Україною своєї незалежності були чвари у середовищі панівної верстви і, особливо, підступність політики Московські держави (пізніше Російської імперії) щодо України.  Московська держава та її спадкоємиця — Російська імперія, порушуючи, ламаючи знищуючи договір, почала розглядати Україну як сукупність звичайних адміністративних одиниць.

Перша половина ХІХ ст.  і для Російської, і для Австрійської імперій характеризувалася кризою феодально-кріпосного ладу та формуванням буржуазних відносин.

У другій половині XIX ст.  тяжким тягарем на український народ ліг національний гніт.  Проте Україні вдалося зберегти мову, культуру, самобутність –усе те, що становить основу державності і що в майбутньому допоможе відродженню Української держави.

В умовах переслідування російським царизмом української культури поступово зростала роль західноукраїнських земель у національно-культурному розвитку, в якому також брали участь передові сили Східної України.

6. Українська національна державність (листопад 1917 - 1920 pp.)

Боротьба за державність України наприкінці 1917—1920 pp. відбувалася в умовах запеклої громадянської війни та іноземної інтервендії. У цій боротьбі можна виділити кілька етапів. На першому етапі національну революцію очолювала Центральна Рада. В листопаді 1917 p. було проголошено Українську Народну Республіку (УНР). Другий етап — це правління з кінця квітня 1918 p. гетьманщини в умовах окупації України австрійськими та німець­кими військами. Особливою проблемою в національному держав­ному відродженні було утворення в західних регіонах України в жовтні 1918 p. Західної Української Народної Республіки (ЗУНР). І нарешті, майже паралельно з утворенням ЗУНР на більшій частині України, починаючи з листопада 1918 p., проходило відновлення УНР на чолі з Директорією і об'єднання її з ЗУНР. Це також був визначний етап в національно-державному будівництві. На жаль, наприкінці 1920 — на початку 1921 p. процес національного держа­вного відродження був перерваний перемогою об'єднаних радянсь­ких збройних сил, встановленням радянської влади на більшій частині України та окупацією західноукраїнських регіонів Польщею, Румунією, Чехословаччиною.

Доба Центральної ради продемонструвала сильні і слабкі сторони дер­жавотворення.

До перших слід віднести рішучість, з якою будується наша держава, вплив на цей процес національного відродження, орієнтацію на її соціальну  політику.

До других — утопічно-соціалістичну орієнтацію керівництва Центральної ради,  відсутність зворотного зв'язку з широкими народними масами.

7. Радянські часи і Україна.

Прихід до керівництва партією і державою Сталіна привів до остаточного формування адміністративної системи управління, до згортання непу і демократичних елементів у державно-пра­вовому житті.  Поступово партійна влада повністю зрощується з державною, що завжди було головним елементом тоталітарного режиму.

30-ті роки стали «голгофою» українського народу.  У жорнах тоталі­тарно-репресивного режиму було знищено трудову і інтелектуальну еліту народу.  У 30-ті роки були знищені залишки державної самостійності  України.

Друга світова війна призвела до страшних наслідків, оскільки вона потребувала перебудови держави України згідно з умовами воєнного часу.  Централізація держави і права, яка характерна для тоталітарного ре­жиму, особливо посилюється в роки війни. 

Але війна принесла і деякі позитивні моменти.  Вперше за багатовікову історію український народ возз’єднався в єдиній державі. 

Незважаючи на те, що московське керівництво послідовно проводило бо­ротьбу з українським національно-визвольним рухом, високий міжнародний автори­тет України дозволив їй стати співзасновником ООН, а також членом інших міжнародних  організацій. 

З десталінізацією розпочався процес демократизації державного і суспільного життя. 

Для другої половини 60-х — першої половини 70-х років характерною була абсолютна монополія комуністичної партійної верхівки.  Головною тенденцією розвитку держави і права була жорстка центра­лізація державного механізму, правоохоронних органів, правової системи.

З середини 80-х років в СРСР розпочався незворотний процес реформування всіх сторін життя суспільства.  Перші спроби реформ показали, що  вони неможливі без демократизації, без перебудови політичної системи.

8.Україна в умовах незалежності.

Зростанню національної самосвідомості сприяло прийняття Верховною Радою УРСР 16 липня 1990 року Декларації про державний суверенітет, яка проголосила верховенство, самостійність, неподільність влади республіки в межах її території,  рівноправність у зовнішніх відносинах.

Конкретним, реальним змістом наповнювався суверенітет Ук­раїни, що у кінцевому рахунку призвело до проголошення у серпні 1991 p. незалежності України.

Розбудова самостійної держави — тривалий і складний процес.  Україна наполегливо веде пошуки власного історичного шляху.  В державно-правовому будівництві є і здобутки, і прорахунки.

Найбільшим досягненням молодої демократичної республіки є прийняття Кон­ституції України.  Чималими є здобутки у сфері зовнішніх відносин.  Україна стала рівноправним членом світової спільноти.  Майже завершено процес реформування державного механізму, але ще не ліквідовані протиріччя між законодавчою і виконавчою гілками влади.  Значні зміни відбулися в судовій системі, військових  і правоохоронних органах. Не припиняється кропітка робота з формування законодавства.

Міжнародне співтовариство з розумінням поставилося до виникнення нової незалежної держави. Україну визнали понад 130 країн світу.