11.1 Історичні витоки Придністровської проблеми.

Вже в перші роки незалежності Молдова зіткнулася з низкою проблем, які особливо були відчутні в політичному житті країни. Найсерйознішою упродовж усього часу існування незалежної Молдови залишається Придністровська проблема. До кризи в Придністров’ї привели три базисні фактори. Перший – гострі етнічні та політичні розбіжності між Молдовою західного берега Дністра та Придністров’ям. Етнічні молдавани становлять майже 65 % населення Молдови. Етнічні слов’яни (майже порівну українців і росіян) дають трохи більше 25 %. Разом з тим, вони становлять більшість у Придністров’ї. Саме цей показник допоміг у визначенні Придністров’я як окремого політичного, економічного та культурного загалу, котрий ставав щобільш неспокійним в міру розпаду СРСР.

Другий фактор – в умовах “політичного казана” останніх років радянського періоду історії з’явився і здобув велику популярність Народний Фронт Молдови (НФМ), а з ним зросли настрої самоствердження серед більшості населення республіки. Ключові фігури політичної та інтелектуальної еліти НФМ стали відкрито говорити про з’єднання з Румунією. І хоча як невідворотність, так і політична підтримка такого кроку з боку населення були дуже перебільшені, протистояння “румунізації” стало бойовим кличем місцевої влади у Придністров’ї, що намагалась зберегти як вплив на місцеві події, так і місце у світі “під рукою Москви”. З часом Дністер ставав дедалі більше розподільчою лінією між східним берегом, що бачив своє майбутнє, пов’язаним з Москвою, та західним, що вірив у майбутнє незалежної Молдови.

Третім фактором є російські військові сили, залишки 14-ої армії, що розташована у Придністров’ї. Очолювана свого часу генералом О.Лебедем, 14 армія до 1991 р. складалася як доволі скромна радянська військова одиниця, не набагато серйозніша, ніж мобілізаційна база другого ешелону, призначена для підтримки операцій на Балканах і проти Туреччини. Але те, що можна оцінювати як скромну силу у контексті військового балансу НАТО – Варшавський договір, стало вирішальною військовою присутністю у контексті Молдови. Адже молдавська армія – невелика. Фактично основний тягар військової боротьби у 1992 р., особливо під час гострого збройного протистояння 19 червня – 3 липня 1992 р., винесли на собі поліція та внутрішні сили Молдови.

Насильство вибухнуло в перші місяці 1992 р. і тривало до середини липня. 14 армія ще до того постачала зброю придністровцям, але відкрито стала на їх бік у травні 1992 р. після відвідин цього регіону віце-президентом Росії генералом О.Руцьким, що висловив свою підтримку незалежності Придністров’я.

21 липня 1992 р. президенти Росії і Молдови Б.Єльцин і М.Снєгур підписали угоду про припинення вогню, яка привела до припинення насильства. З того часу було затрачено значні зусилля з врегулювання цього конфлікту. 8 травня 1997 р. уряд Молдови та представники Придністров’я за посередництва України, Росії та місії ОБСЄ в Молдові підписали Меморандум про взаєморозуміння, що встановив базисні принципи врегулювання конфлікту. Однак до остаточного його врегулювання ще далеко, оскільки Придністров’я наполягає на отриманні такої автономії у складі Молдови, яка нічим не відрізняється від повного суверенітету, включаючи демаркацію кордонів та самостійне членство в СНД.

Україна як посередник у вирішенні конфлікту займає активну позицію: у липні 1999 р. тодішній президент Л.Кучма запропонував “План поетапного надання статусу” Придністров’ю, 2005 р. новий президент України В.Ющенко висунув нові ініціативи щодо врегулювання придністровського конфлікту. Деталізований український план придністровського врегулювання, ухвалений парламентом РМ у червні 2005 р., встановлює, на думку президента РМ В.Вороніна, “механізм демократизації регіону та подальшої реінтеграції Молдови”. План передбачає, по-перше, ухвалення парламентом Молдови закону про статус Придністровського регіону, по-друге, проведення під мандатом ОБСЄ за участю міжнародних спостерігачів виборів до “Верховної ради Придністров’я” і по-третє, якщо вибори буде визнано демократичними, новообрані депутати “Верховної ради Придністров’я” підключаються до доопрацювання закону про статус Придністровського регіону.

За результатами засідання парламент РМ прийняв Декларацію щодо Плану України із врегулювання придністровської проблеми, а також Звернення про критерії демократизації Придністровського регіону. Зокрема у Декларації головними критеріями демократизації молдавська сторона називає “ліквідацію місцевого МДБ, забезпечення доступу парламентських партій РМ у регіон, реформування судової влади, усунення перешкод у роботі вільних ЗМІ і звільнення політв’язнів”. У Зверненні висловлюється вимога до РФ “вивести війська й озброєння до кінця 2005 року і ліквідувати миротворчу присутність РФ у Зоні безпеки (з обох боків Дністра – М.Д.) до кінця 2006 року”, а миротворчу місію РФ, як вважає Молдова, потрібно “замінити на інституцію військових і цивільних спостерігачів під мандатом ОБСЄ”.