10.1 Основні етапи політичної історії Молдови.

Сучасна Молдова займає більшу частину землі, що відома як Бессарабія і українські етнічні землі на лівому березі Дністра, на яких московське більшовицьке керівництво 1924 р. утворило АМСРР у складі УСРР. Територія сучасної Молдови становить менше половини історичної Молдови, до складу якої входили Мунтенія і Південна Буковина (нині – у складі Румунії). Упродовж багатьох століть Молдова потерпала він численних війн, головною причиною яких було важливе розташування Молдови – на історичному шляху між Європою і Азією. Римляни, гунни, татари, турки, угорці, німці та ін. народи проходили через цю землю, як через “ворота” між Карпатами і Чорним морем.

Від Х ст. землі історичної Молдови перебували під впливом Київської Русі, у ХІІ – на початку ХІІІ ст. – входили до складу Галицько-Волинського королівства, після столітнього панування татар (середина ХІІІ - перша половина ХІV ст.) молдавські землі захопили угорці, але у 1359 р. у результаті повстання на чолі з Богданом було створено самостійне Молдавське князівство зі столицею у Бані (згодом столицю перенесено до Сучави, а з другої половини ХVІ ст. – до м.Ясси). Відомості про рік заснування Молдавського князівства і про історію цього державного утворення від 1359 до 1506 р. подає Бистрицький літопис, написаний старослов’янською мовою. Тодішнє Молдавське князівство об’єднувало східну частину сучасної Румунії – Мунтенію та історико-географічні землі Бессарабію і Буковину. Державу очолював Господар, що правив за допомогою Ради феодалів (бояр). Як вважають дослідники, тоді ж, у ХІV ст., сформувалась молдавська народність, оскільки перша згадка про молдаван, як етнічну групу датується 1391 р.

У кінці ХІV ст. Молдова потрапляє у васальну залежність від Польщі, що боронила її від нападів угорців. Найбільшого розквіту середньовічна Молдавська держава, розташована між Карпатами, Дунаєм і Чорним морем, досягла за часів правління Стефана ІІІ (1457-1504 рр.). Ще його називали Стефаном Великим і Святим, адже він відстояв суверенітет Молдови в боях з турками, кримськими татарами, поляками і угорцями. Стефан ІІІ провів 47 битв і на пам’ять про них заснував 47 церков. Стефан Великий – національний герой Молдови.

Від початку ХVІ ст. Молдовське князівство опинилось під протекторатом Туреччини. 1574 р. молдавський Господар Іван Лютий за підтримки запорозьких козаків підняв повстання проти Оттоманської Порти, зайняв Бухарест, взяв в облогу фортеці Браїла і Бендери, проте у вирішальній битві біля Кагульського озера бояри, які не хотіли посилення позицій Господаря перейшли на сторону ворога. Іван Лютий був взятий турками в полон і згодом страчений.

У 1711 р. під час Прутського походу російського царя Петра І проти Туреччини Молдова просила Росію взяти її під свій протекторат, однак невдалий похід Петра І не дав змоги здійснити цей задум. Внаслідок цього, від 1711 р. Оттоманська Порта призначала молдавського Господаря на трирічний термін.

Тільки 1774 р. в результаті Кючук-Кайнарджійського мирного договору між Росією й Туреччиною, Росія отримала право виступати на захист населення Молдавії і Валахії. Того ж року під владу Австрійської імперії підпадає Буковина (крім Хотинського повіту). За Ясським мирним договором Росії і Туреччини 29 грудня 1791 р. кордони Росії впритул наблизились до Дністра, себто до території Молдавії.

У 1812 р. внаслідок Бухарестського мирного договору між Росією і Туреччиною, що увінчав війну 1806-1812 рр., до складу Росії увійшла Бессарабія. Єдина територія, що залишились від колишнього Молдавського князівства, Мунтенія, у 1861 р. об’єдналася з Валахією (Волощиною) під зверхністю Господаря Валахії і Молдавії А.І.Куза в державу під назвою Румунія.

Між іншим, південна частина Бессарабії після Кримської війни 1853-1856 рр. була повернута до складу Молдавії, але після останньої російсько-турецької війни 1877-1878 рр. була знову анаксована Росією.

У 1918 р. Бессарабія разом з Північною Буковиною (українська етнічна територія) і Трансільванією (населеною переважно угорцями), за сприяння країн Антанти, були включені до складу Румунії. 29 червня 1940 р., за умовами таємних додатків до радянсько-німецького договору про ненапад 1939 р., Бессарабія була анексована СРСР. Акерманський, Ізмаїльський та Хотинський повіти Бессарабії увійшли до складу УРСР, решта – до складу створеної у серпні 1940 р. на базі АМРСР Молдавської РСР.

Під час Другої світової війни територія Молдавської РСР декілька років перебувала в зоні окупації румунських військ, а 1944 р. повернулась до складу СРСР. Під впливом політики перебудови в СРСР в Молдові у другій половині 1980-х рр. розпочалось національно-державне відродження. У кінці 1980-х рр. політична ситуація в Молдавській РСР стала вкрай напруженою. Першим кроком до дестабілізації ситуації в Молдові стало, як не парадоксально, створенння у липні 1988 р. Народного фронту Молдови, що практично став виразником антирадянських ідей та прорумунських настроїв. Саме під впливом цих настроїв Верховна Рада Молдавської РСР в червні 1990 р. прийняла постанову про засудження і скасування дії “пакту Молотова – Ріббентропа”, вірніше, його таємної статті, що передбачала передачу Радянському Союзу території між Дністром і Прутом (тобто Бессарабії), окупованої Румунією у 1918 р. Як наслідок цієї передачі у серпні 1940 р. була утворена Молдавська РСР, що включила до свого складу частину Бессарабії і частину Молдавської АРСР, що була створена 1924 р. і входила до складу УРСР. Таким чином, рішення депутатів означало, що вони скасовують акт передачі Бессарабії Радянському Союзу, тобто де-юре повертають її до складу Румунії і тим самим ліквідують Молдавську РСР. Виходить, що законодавці Молдавії своїми руками ліквідували власну державу. Перетворитись на румунську провінцію Молдавській РСР завадило існування СРСР.

“Великого об’єднання” № 2 (перше датується 1918 р.) у “Великій Румунії” не сталося. Зате сталося інше. У серпні і вересні 1990 р. були утворені відповідно Гагаузія і Придністровська Молдавська республіка (ПМР), що виникли у зв’язку з прямою румунською загрозою. Поява двох самопроголошених республік стала реакцією на загострення ситуації і продемонструвала, що далеко не все населення Молдови хоче на Захід, за р. Прут. 27 серпня 1991 р. Молдова проголосила незалежність, того ж дня її визнала Румунія. Для довгоочікуваного злиття начебто не було перешкод, але існування ПМР і Гагаузії утримало Молдову від цього кроку, тому ідея об’єднання була відкладена. Від початків незалежності Молдова була президентсько-парламентською республікою. 18 вересня 1991 р. Верховна Рада Молдови ухвалила закон “Про вибори Президента Республіки Молдова”. Першим президентом Молдови 1992 р. обрано Мірчу Снєгура. З 2001 р. президентом держави є Володимир Воронін.

Від 2000 р. Молдова – парламентська республіка. Закони базуються на Конституції від 29 червня 1994 р., зі змінами, внесеними до основного закону в липні 2000 р. Парламент РМ – однопалатний, складається з 101 депутата і обирається на 4-річний термін на основі загальних виборів. Від 1993 р. у Молдові функціонує пропорційна виборча система, за депутатські мандати змагаються виключно політичні партії та блоки. Згідно змін до Конституції Молдови, проголосованих парламентом 5 липня 2000 р., Президент РМ обирається терміном на чотири роки депутатами парламенту.

Політична реформа, що сприяла перетворенню Молдови на парламентську республіку, розпочалося в лютому 1999 року після того, як президент П.Лучинськи виступив з пропозицією змінити систему правління в країні так, щоб вона могла оперативно реагувати на прогресуючі труднощі та забезпечувала ефективні рішення. Суть пропозиції зводилася до того, щоб Молдова перетворювалась на президентську республіку, в якій президент бере на себе відповідальність не тільки за формування і керівництво урядом, але й несе повну відповідальність за результати керівництва країною. Лучинськи заявляв, що парламентська республіка не виведе Молдову з кризи, а навпаки може слугувати причиною втрати державності.

22 березня 1999 р. президент видав указ про проведення консультативного референдуму, який мав пройти одночасно з виборами до органів місцевого самоврядування 23 травня 1999 року. Референдум відбувся, але не завершився впевненою перемогою Лучинськи. За пропозицію Лучинськи ствердно проголосували 60 % тих, хто прийшов на референдум; водночас участь в ньому брало 55% виборців, тоді як закон вимагає мінімуму 60%. Врешті Центральна виборча комісія (ЦВК) визнала референдум таким, що відбувся, але парламент визнати його результати відмовився і ухвалив відповідну постанову. Таким чином, одним з незаперечних результатів референдуму став початок активних дій обох сторін – президента й парламенту, що й призвело до радикальних змін у Конституції Молдови.

Cвоє категоричне ,,ні” ініціативі Лучинськи сказала не тільки більшість парламентарів Молдови. Серйозні сумніви виникли і в міжнародних експертів з відомої Венеціанської комісії. Трагічна помилка президента Молдови була не в тому, що він не з тієї сторони взявся за удосконалення Конституції, а в тому, що його команда на чолі з М.Петраке була не готова до серйозної та відповідальної роботи, якою була підготовка проекту змін до діючої Конституції. Про це свідчить той факт, що конституційна комісія підготувала не один, а декілька законопроектів, які виявилися невдалими.

Зате опоненти Лучинськи, серед яких були і ті, які активно підтримували його під час президентської компанії, діяли ефективно і вдало. Перш за все це стосується спікера парламенту Д.Дьякова і головного ідеолога Демократичної партії і знавця історії Європейського права В.Солонаря. Вони запропонували інший шлях удосконалення Конституції 1994 року, який полягав в посиленні виконавчої влади не шляхом закріплення та збільшення президентських повноважень, а посилення повноважень уряду внаслідок зміни відносин між урядом та парламентом.

Відносини мали змінитися так, щоб уряд, не перестаючи бути віддзеркаленням парламентської більшості, мав можливість зворотнього впливу на депутатський корпус. Такий вплив може бути досягнутий серією витончених механізмів і процедур, які існують в новітній історії європейського парламентаризму. Передовсім наголошувалось на впровадженні практики делегованого законодавства, коли уряд отримує з рук парламентарів право видавати акти законодавчого характеру в чітко визначеній сфері і на визначений період. Переглянуто було й процедуру відповідальності, яку бере на себе уряд стосовно того чи іншого законопроекту, затвердженого парламентом у максимально стислі проміжки часу, тобто без дебатів. За неефективність таких законів уряд розплачується відставкою.

В так званому проекті 39-х депутатів, який був надісланий до Конституційного Суду Молдови, пропонувалися також зміни до процедури обрання президента. Ефективнішим на їхню думку було б те, коли президента обирав би парламент, що не тільки зекономить бюджетні кошти на виборчу компанію, але й посилить ефективність управління країною в періоди президентських кампаній.

Молдовська політична реформа розпочалася 5 липня 2000 року, коли парламент 90 голосами з 101 проголосував за так званий Конституційний закон – сукупність трьох законодавчих ініціатив, яким було змінено процедуру виборів президента, наділено додатковими повноваженнями уряд, а з прокуратури знято функції загального нагляду. Цим рішенням був розрубаний вузол протиріч, які призвели до політичної кризи, яка тривала майже півтора року і завершилася повною поразкою тодішнього президента Лучинськи та його адміністрації. Ідея президентської республіки не знайшла гідної підтримки в країні.

Молдова, отже, перетворилася на класичну парламентську республіку. Відтоді президент Молдови, хоч і залишився номінальним главою держави, але виконує переважно представницькі та виконавчі функції, не беручи участі у формуванні стратегії розвитку держави і не маючи вирішального впливу на ухвалення зовнішньополітичних рішень. Основна зміна в Конституції – вибори президента держави парламентом. Президент втратив право розпуску парламенту за власною ініціативою, вплив на кадрові зміни в уряді та контроль за його діяльністю. Відтепер від депутатів парламенту фактично залежить ухвалення рішень законодавчого характеру та безпосередній вплив на прийняття рішень виконавчої влади. Таким чином, парламент обирає президента держави, призначає членів уряду, затверджує програму його діяльності, здійснює контроль за його діяльністю через висловлення вотуму недовіри тощо.

Після проведення конституційної реформи Молдова стала першою країною на пострадянському просторі, в якій до влади повернулися комуністи. В ході дострокових парламентських виборів, які відбулися 25 лютого 2001 року, комуністів підтримала майже половина виборців. А з урахуванням поділу голосів між партіями, які не змогли подолати 6 % бар’єр, партія комуністів Молдови (ПКМ) змогла завоювати 70 з 101 депутатських місць в парламенті. Таким чином, до комуністів перейшла уся повнота влади укупі з посадаю президента держави, що ним у березні 2001 р. став лідер ПКМ В.Воронін.

Прихід комуністів до влади в Молдові занепокоїв міжнародну громадськість, адже багато-хто передбачав її розрив з Європою, міжнародними економічними організаціями та зближення з Росією, аж до приєднання до Союзу Росії та Білорусії ( що було одним із гасел комуністів). Але прогнози не справдилися.

Прийшовши до влади, комуністи пообіцяли не встановлювати диктатури, а намагатися досягти демократичної, європейської моделі правління. Також вони наголосили на тому, що будуть проводити політику, яка має покінчити з корупцією, бідністю та безробіттям в Молдові, яку все частіше називають найбіднішою в Європі. В.Воронін наголосив, що має намір підтримати приватну власність, не буде втручатися в банкову діяльність і в співробітництво з Міжнародним Валютним Фондом та Всесвітнім Банком. Така позиція комуністичного керівництва Молдови допомогла зберегти їм владу в республіці на новий 4-річний термін.