Психічне як мета, засіб і самоцінне для суб'єкта

Незаперечний пріоритет соціального над індивідуальним, зведення індивідуального до «особистісного фактора» і водночас нівелювання особистості визначили останнім часом загальну орієнтацію вітчизняної психологічної науки на з'ясування та обґрунтування соціальної природи психіки, розробку теоретичних та експериментальних моделей відтво­рення соціальної сутності людського індивіда як «сукупності суспільних відносин».

Зазначена науково-предметна парадигма, можна вважати, вже ви­конала свою історичну місію і сьогодні дещо гальмує подальший розви­ток психологічної науки. Головним моментом при цьому виступає тра­диційне ставлення до психіки лише як до засобу, носія соціальних якостей людини. Проблеми самосвідомості, рефлексії психічного в кінцевому підсумку за такого підходу спрямовуються на з'ясування того, що заважає людині якісно виконувати свої чи доручені їй соціальні ролі, бути суб'єктом навчальної, трудової, пізнавальної та інших видів суспіль­но-корисної діяльності. Самоцінність психічного життя для людини при ці,ому традиційно не посідає провідного місця в предметі психології.

У результаті виникає дещо парадоксальна ситуація. З одного боку, пишається велике значення рівня розвитку психіки, її кондицій для лю­тиш як суспільної істоти, а з другого — психіка береться лише в статусі особи. Психічне як таке у своїх вищих проявах актуалізується у формах с відомості й самосвідомості, душевності й духовності, а такиж особисто­сті, індивідуальності, суб'єктності й водночас не розглядається з позицій аксіологічного підходу.

Аксіологічний аспект передбачає, на відміну від гносеологічного та праксичного (які вже загалом виконали свою історичну роль у статусі предмета психології), відповідь на питання про смисл психічного для лю­дини, його самоцінність на противагу і на доповнення тим цінностям і смислам, які йдуть від ситуації, визначаються суб'єктом як зовнішні.

Отже, подолання зазначеного вище парадоксу можливе за умови здійснення мотиваційного вибору предмета психології в межах ціннісної парадигми психічного.

Твердження про те, що самоцінність психічного життя має бути предметом психологічної науки, означає, що саме в цьому напрямі най­більш реально також знайти шлях розв'язання суперечностей, які визна­чають нинішню ситуацію психічного життя людини.

Проблема самоцінного як такого — це насамперед проблема мотива­ми буття, що конкретизується в глибинних потягах до єднання зі світом і розототожнення з ним, індивідуалізації. Ці діалектично пов'язані між собою мотиваційні тенденції залежно від умов поступаються місцем одна одній і тим самим визначають те, що є самоцінним «тут і тепер». Тенденція, яка домінує сьогодні, визначає самоцінним психічне, внутрішнє,субєктивне. А отже, першим мотивом, який логічно має бути обраний психологією і цілепокладений її предметом, є мотив саморозрізнення психологічного як буття.

Ось як розглядає цей аспект Е. Гуссерль: жити як «Я — суб'єкт» означає проживати багатоманітне психічне. Однак життя, яке ми проживаємо, так би мовити, анонімне, минає, але ми не спрямовуємо на нього свою вагу. У стані неспання ми завжди зайняті то тим, то іншим, причому на низькому рівні — непсихічним. Наприклад, сприймаючи, ми зайняті прийнятим вітряним млином, спрямовані на нього і тільки нанього, у згадуванні ми зайняті тим, що пригадуємо, у мисленні — думка­ми, у польовому прагненні — цілями чи засобами. Діючи таким чином, ми нічого не знаємо про життя, яке розігрується при цьому, про його різноманітні властивості, які є дуже суттєвими для нас. «Тільки рефлек­сія, звернення погляду від безпосередньо тематичного, — підкреслює Гуссерль, - вводить у поле зору саме психічне життя».

Мотивація саморозрізнення психічного входить у предмет психоло­гії онтологічним аспектом, що передбачає переосмислення природи психічного як форми буття і як «всередині-буття», обгрунтування необхідності психічного як «мислячої матерії», феноменологічне відтво­рення особливостей історичного й онтогенетичного існування психіки людини в її гармонії з навколишнім світом, суспільством, іншими носія­ми психічного життя і в автономії від непсихічного як самоцінної ідеаль­ної реальності.

«Розрізняючи» в собі психічне як буття, як внутрішній світ, індивід «привласнює» і протиставляє себе йому у формі суб'єктності, а саме: як суб'єкт самоспоглядання і самопізнання, як носій інтенції до проникнення в глибини власного психічного, його індивідуалізовану сутність.

Отже, спрямованість індивіда як суб'єкта на пізнання власного пси­хічного життя становить гносеологічний аспект предмета психології, але з аксіологічним (ціннісно-мотиваційним) акцентом. Самопізнання тут вирізняється суб'єктивною пристрасністю, гострою заінтересованістю в істинності й відповідальністю перед собою за об'єктивність його резуль­татів: мене цікавить не абстрактне знання про психіку взагалі, а знання про особливості і сутність саме моєї психіки, мого психічного життя, не­повторного, індивідуального, тотожного мені самому.

Самоспоглядання, саморефлексія, самопізнання свого внутрішньо­го світу має самостійну цінність для людини. Проте сучасна психологія не може обмежитися тільки пізнавальним аспектом. Значущість психо­логічного чинника, самоцінність психічного життя щодалі зростають у практиці людського життя. Тому в предмет сучасної психології не може не ввійти праксичний аспект, який розкривається проблемою індивіда як бережливого носія, старанного хранителя і натхненного творця власної психіки.

Суб'єктивне — це те, що належить суб'єктові, суб'єкт — носій суб'єк­тивного. В цьому зв'язку основним є питання про мотиви ідентифікації індивіда з власною психікою, про міру «привласнення» тих її сфер, які тяжіють до автономії (приховані потяги, інстинкти, комплекси, захисні механізми тощо). Водночас це й проблема мотивації збереження нето­тожності суб'єктного ядра і психіки в цілому (яка включає в себе і саме це «ядро»), збереження необхідної дистанції між «носієм» і тим, що він «несе».

Як носій психічного індивід виявляє суб'єктну спрямованість на збереження наявного, досягнутого рівня розвитку психіки, вироблених стереотипів функціонування її механізмів у їхній цілісності. У предметі психології — це проблема забезпечення цілісності психіки, підтримання людиною на належному рівні свого психічного потенціалу, психічного здоров'я тощо. Проте діалектика психічного життя вимагає органічного поєднання процесів збереження і змінювання. Одне не є можливим без іншого.

Коли йдеться про зміни, що відбуваються в психічному житті, то тут виділяється кілька критеріїв диференціації. Так, одні зміни відбувають­ся мимовільно, інші — на довільній основі, усвідомлено або ж на неусвідомлюваних рівнях, як раціональні чи ірраціональні процеси. Проте ви­щим рівнем, що діалектично знімає в собі всі згадані, є рівень свідомого тво­рення суб'єктом власного психічного світу, внесення в нього нових змістів, викриття прихованих резервів, індивідуалізації внутрішнього, суб'єктивно­го, включення в розвиток новоутворень, підтримання цілісності психіки в різних умовах її функціонування і розвитку.

Проблема суб'єктивних джерел, детермінант, рушійних сил самостворення психіки, які самі розвиваються, логічно вичерпує, підводить певний підсумок тому, чим мотиваційна парадигма входить у предмет психології.

Подальше визначення предмета психології віддзеркалює проблему трансформації мотивації в конкретні цілі процесу самопізнання та самотворення людиною як суб'єктом власної психіки, визначення та вико­ристання відповідних їм засобів і способів, а також урахування умов і різних чинників, що сприяють чи перешкоджають цьому процесу.

Сучасна вітчизняна психологія загалом визнає методологічне поло­ження про те, що психічні явища слід брати в їх «саморусі», «спонтанійному розвитку», у «їхньому живому житті». Щоправда, і нині декого страшить небезпека опинитися в таборі «ідеалістичної» психології. Од­нак, як відомо, саме ідеалістичною філософією та психологією зроблено чимало в розкритті діалектики психічного життя.

Тут доречно навести думку Гегеля щодо механізму самотворення. •Внутрішньою, — пише він, — є така доцільність, яка має свої засоби в собі самій. Так, життя є самоціль, воно робить саме себе метою, й те, що < метою, є також і засобом... Оскільки суб'єкт творить себе в собі, у нього є мета: в самому собі мати свій засіб... Але самоціль водночас вступає в стосунки зовнішньої доцільності... Таким чином, внутрішня доціль­ність має відношення до зовнішньої».

Визнання психічної причинності, спонтанності психічного аж ніяк не означає відрив його від матеріального світу в його природних і со­ціальних визначеннях, якщо в самій структурі психічного життя конституються суб'єктно-діяльнісна основа як його джерело й регулятивно - скеровуюче начало, що є психічним за своєю природою і водночас на­повнене соціальним змістом, саме детермінує і здійснює свій розвиток безпосередньо й опосередковано — через ініціативну взаємодію з ото­ченням. Саме суб'єкт, на думку К.О. Абульханової-Славської, виступає потенціальною можливістю знаходження нових способів співвідношен­ня з об'єктом у пізнанні, діяльності, спілкуванні і потенціальною мо­жливістю зміни самого себе.

Отже, психологія має не тільки пояснювати внутрішній світ, а й з'ясовувати закономірності й механізми взаємодії індивіда як суб'єкта зі своєю психікою, враховуючи як діяльнісні (ефективність, оптимальність, продуктивність та ін.), так і етико-естетичні критерії, керуючись правилом «Не зашкодь собі!». Тобто йдеться про включення в предмет психології питання розробки технологій взаємодії індивіда з власною психікою з метою її збереження і захисту, відновлення втраченого психоенергетичного потенціалу, саморозвитку й подальшого самовдоско­налення (починаючи від психофізіологічних функцій і закінчуючи ви­сокими сферами духовної вчинковості).

Основний напрям психологічних досліджень тут має формуватися на ідеї спонтанності як внутрішньо вмотивованої активності творення суб'єктом свого психічного світу і себе як його «ядра», «осередку» за при­родними загальнолюдськими законами істини, краси й добра.

Творення свого внутрішнього світу, світу психіки, світу свідомості, особистості, індивідуальності, суб'єктності, одухотвореної тілесності не може здійснюватися як процес, орієнтований на кінечність. Внутрішній світ, як і зовнішній, не обмежений просторовими границями, проте передвизначений у часі. Психічне життя безмежне, але не вічне в собі. Ця суперечність породжує проблему смислу як своєрідний для людини «ефект післядії», а отже, вимагає введення цього аспекту як порівняно самостійного в предмет психології.

Процес самотворення породжує необхідність самопізнання як ре­флексію і реакцію на зміни, викликані порушенням внутрішньої рівно­ваги (нерідко й навмисним з боку самого суб'єкта), що у свою чергу вис­вітлює нові горизонти незвіданого в собі, породжує психологічні гіпоте­зи, надихає на нові акти самотворення.

Не відразу і не завжди, але самі ці діалектично пов'язані між собою види самоактивності набувають для людини великого значення, стають сенсом її життя. Усе підпорядковується мотивації самопізнання і само­творення, набуває значення умови, середовища чи засобу, але не причи­ни. «Я — творець» опиняється в осередку смислового кола, стає смислом смислів.

Гранична смислова «Я - центрація» є вихідним і кінцевим пунктом життєвого шляху людської душі, що підноситься до рівня Духу. Між ни­ми — нескінченна спіраль дій, подій і вчинків, самозвинувачень і самовиправдовувань, зневіри в собі й переконаності у своїй неперевершеності, гріхопадінь і катарсистичних очищень. Тільки людина-суб'єкт, що ми­слить себе метою, здатна ставитися до іншого як до мети, поширюючи на нього своє ціннісно-цільове ставлення самопізнання і самотворення.

Таким чином, предмет сучасної психології окреслює в психіці (об'єкті) як найсуттєвіше ціннісно-цільове і діяльнісно-творче ставлення індивіда до власної психіки і до себе як до її суб'єкта.

Проте орієнтація на власну психіку як на цінність має бути органіч­ним додатком до орієнтації на все інше, що є цінним для людини і мі­ститься у навколишньому світі. Адже саме дисгармонія у ставленні до себе та інших є нерідко причиною регресій і психічних патологій.

Отже, зростаючий інтерес людини до особливостей свого психічно­го життя, що спостерігається в сучасному суспільстві, не є ознакою його хворобливості, а, безумовно, є результатом поступового духовного роз­кріпачення, звільнення від диктату середовища і водночас більш чи менш добровільного перенесення на себе відповідальності за власне життя, в тому числі й психічне, за свій життєвий успіх, за можливість ре­алізувати визначений для себе смисл життєдіяльності.

Від психіки суб'єкта до суб'єкта психіки: предметна парадигма

До визначення предмета психології можна поставитися рефлексивно-споглядально як до історії питання, а можна конструктивно й перс­пективно, відтворюючи предметне ядро сучасної науки психології, ви­найшовши для нього відповідне, за словами J1.C. Виготського, узагаль­нене поняття і пояснювальний принцип.

Співзвучність історії та сучасності дає змогу впевненіше визначати­ся науці в її предметі. Адже суттєве — невмируще. Для психології таким суттєвим є психічне як суб'єктивне. Серед великих в історії саме Гегель здійснив спробу вичленити специфіку предмета психології.

«Суб'єктивний дух», — зазначав він, — є:

1. Дух у собі, або безпосередній; у цьому розумінні він є душа, або природний дух, — предмет антропології.

2. Дух для себе, або опосередкований, мислимий як тотожна ре­флексія в собі і стосовно іншого: дух у відношенні, або відокремленні; свідомість — предмет феноменології духу.

3. Дух, що визначає себе в собі, як суб'єкт для себе, — предмет психології.

Останнє визначення духу як предмета психології вимагає деякого доповнення, оскільки тут не з'ясовується аспект, що відбиває його ста­новлення і розвиток. І таке доповнення робить сам Гегель, вказуючи на те, що розгляд духу тільки тоді може вважатися істинно філософським, коли його поняття пізнається в його живому розвитку і здійсненні. Слід підкреслити, що ця вимога стосується не тільки філософського, а й психологічного рівня наукового дослідження.

Отже, за Гегелем, предметом психології є дух, що себе в собі визна­чає (розвиває і здійснює) як суб'єкт для себе.

Згідно з традицією, що склалася, тут можна звинуватити Гегеля в ідеалізмі і тим самим значною мірою віддалитися від істини. Адже, по суті, категорія «дух» відтворює субстанційне, суб'єктне начало, що поєд­нує в собі те, що породжує, і те, що ним породжене. Тому, за логікою, людський індивід тільки у статусі суб'єкта психічної активності може специфічно по-людськи, креативно протистояти власній психіці як об'єкту й ставитися до неї не тільки як до наявного або як до засобу, а й як до мети й цінності, яку треба зберігати й примножувати, захищати й підтримувати, як до об'єкта пізнання і онтологічної рефлексії, вдоско­налення і творення.

Таке твердження ґрунтується передусім на визнанні існування вну­трішнього суб'єктивного індивідуального психічного світу людини як «самобуття» і на визнанні її суб'єктної здатності відкривати для себе цей світ шляхом самотворення.

Людина, на думку С.Л. Франка, у своїй безпосередній самосвідомо­сті — поза всякою філософською рефлексією — володіє все ж почуттям або досвідом «внутрішнього» буття, який вона безпосередньо переживає як щось таке, що належить до якоїсь зовсім іншої сфери, ніж уся сукуп­на «об'єктивна» реальність, предметна дійсність. Це є сфера внутріш­нього душевного життя, тобто не така, якою вона ввижається із зовні хо­лодному спостереженню і поясненню, а якою вона безпосередньо із се­редини відкривається в самому її переживанні.

Проте таке «одкровення» свого внутрішнього буття не дається лю­дині без відповідних суб'єктних зусиль: «...необхідне особливе духовне напруження, особлива увага, щоб у цьому, подібному до сновидіння, зникаючому туманному бутті розгледіти все ж те, чим воно є насправді, саме якесь буття, якусь реальність, що закривається і тому не підлягає запереченню й сумніву».

Саме так, на перетині гносеологічної та онтологічної парадигм, по­єднаних аксіологічним знаменником, може й повинен формуватися предмет сучасної наукової психології, орієнтуючи дослідника на роль не стороннього спостерігача, заклопотаного стерилізацією суб'єктивного моменту в пізнанні, а здатного узгодити суб'єктивне й об'єктивне в предметі й методі дослідження.

С.Л. Рубінштейн одним із перших у сучасній психології спробував з позицій онтології підійти до предмета психологічної науки. Завдання психології, на його думку, полягає в тому, щоб настрої та переживання ду­ші, все життя її, яке звичайно для свідомості «випаровується» і зникає як суб'єктивне і тому начебто ілюзорне, зафіксувати в чітких певних визна­ченнях, що відкривають реальний онтологічний зміст образів, які при цьому використовуються (глибина душі, піднесеність, зосередженість, незібраність тощо).

Таким чином, Рубінштейн підходить до предмета психології з боку того специфічного способу (і здатності) відтворення дійсності, який притаманний системі психіки. При цьому свідомість — вищий рівень психічного буття — визначається ним як єдність її двох характеристик - предметної та суб'єктної. Остання передбачає вираження ставлення лю­дини до світу, що представлене в її переживанні.

Якшо ж прислухатися до думки відомого українського філософа і психолога В.В. Зеньківського, який не протиставляв суб'єктне й предмет­не в психіці, а відстоював ідею суб'єктного центру, що об'єднує, інтегрує психічне в систему, то важко утриматися від припущення, що саме лю­дина як суб'єкт власної психіки з її душевним і «задушевним», свідомим і безсвідомим, предметним і динамічним, центральним і периферійним має зайняти гідне місце в предметі психології.

З цього приводу в сучасній науці вже висловлені слушні пропозиції. У XX ст., зазначає A.B. Брушлінський, психологічна наука інтенсивно розвивається у формі досить строкатого переліку різних наукових шкіл і напрямів, теорій, парадигм та ін. Тому нині актуальним є дуже складне в методологічному розумінні питання про те, як знайти загальну основу для таких різних, нерідко навіть протилежних напрямів і течій у розвит­ку однієї науки. На його думку, перспективною теоретичною основою, здатною зблизити деякі такі напрями і течії у пошуку спільного для них концептуального ядра, може слугувати суб'єктно-діяльнісний підхід, роз­роблений C.J1. Рубінштейном та його послідовниками. Людина об'єк­тивно виступає (а отже, вивчається) у нескінченно різноманітних систе­мах суперечливих якостей. Найважливіше з них — бути суб'єктом, тобто шорцем свого життєвого шляху: ініціювати і здійснювати насамперед практичну діяльність, спілкування, пізнання, споглядання та інші види і специфічно людської активності —творчої, вільної, моральної.

Проте чи існує можливість подальшого уточнення предмета психологічної науки в цьому напрямі? На це запитання Абульханова-Славська він повідає, що введенням поняття «суб'єкта психічної діяльності» було ідійснене «приземлення» предмета психології, яка до того розглядалася без­суб'єктна гносеологічна, до реальної онтологічної основи - індивіда, особистості, яка розв'язує суперечності життєдіяльності.

Саме в такому напрямі вважається можливим, з одного боку, конкретизувати а з другого — якісно модифікувати предмет психології, здійснюючи сходження від визначення «психологія —це наука про душу, психіку, психічне» до визначення «психологія — це наука про людину як суб'єкт психіки, психічної діяльності, що включає і психічну діяльність са­мого суб'єкта. В останньому визначенні основний акцент робиться не на простому визнанні існування психіки як об'єктивної ідеальної реально­сті, а саме як об'єктивно існуючої, суб'єктивної ідеальної реальності, яка до того ж суб'єктивно переживається людиною як значуще, як цін­ність, як «я» і «моє», що має бути збереженим і захищеним, повинно роз­виватися і вдосконалюватися.

Безумовно, людина в її відношенні і ставленні до власної психіки не може нагадувати «факіра, заглибленого у споглядання власного пупа чи чо­гось іншого. Гегель, зокрема, не вважав самопізнання власних недоліків, слабкостей чи самопізнання «своєрідності окремих духів» головним зав­данням. Проте, він визнавав, що для життя таке знання безумовно ко­рисне й потрібне, особливо за «дурних політичних обставин», коли во­лодарюють не право й моральність, а впертість і свавілля. Але для філо­софії все це не має значення. Її цікавить дослідження «великих людсь­ких характерів, у яких справжня природа людини розкривається у нічим не викривленій чистоті».

Для сучасної вітчизняної психології актуальними є обидва аспекти, про які згадує Гегель. Адже соціально-політична ситуація розвитку суча­сного суспільства є вкрай незадовільною, і одним із реальних способів її подолання можна вважати нарощування людиною свого суб'єктивного потенціалу, який має актуалізуватися у продуктивних формах надійного психічного захисту, з одного боку, й інтенсивного психічного самовдос­коналення, саморозвитку — з другого. Тому цей аспект є історично зумо­вленим і саме тому має бути включений у предмет сучасної психології.

Проте і знання «чистої» логіки психічного, душевного, духовного ро­звитку людини, його ідеальних зразків також надзвичайно важливе в умо­вах соціальної і психологічної напруженості, коли психічна чи соціаль­на патологія може підпорядковувати собі норму, продукуючи і ствер­джуючи антиідеали людського в індивідуальній і суспільній свідомості.

Важливість для науки й практики ідеальних зразків людини як суб'єкта власної психіки може оцінюватися з позицій адаптації, при­стосування, що насамкінець передбачає досягнення певної рівноваги лю­дини зі своїм внутрішнім і зовнішнім світом. Протилежний тип — інди­віда як суб'єкта власної психіки — характеризується інтенцією до сам­опізнання і самоактуалізації, орієнтацією на само експериментування, заперечення стану врівноваженості, спокою з метою самовдосконалення і саморозвитку свого внутрішнього психічного світу й себе як його суб'єкта.

Предмет психології не можна вважати визначеним без з'ясування загального пояснювального принципу науки. У чому полягає сутність і чим

зумовлена необхідність формулювання для науки такого принципу?

Загальне поняття, яке претендує на місце ядра, основи предмета науки, має бути всебічно обгрунтованим і випробуваним у зіставленні з поняттями, що створюють йому конкуренцію. При цьому найменші шанси в боротьбі за місце в «предметі» має те поняття, яке лише відоб­ражає — позначає — констатує наявність якоїсь реальності, але не роз­криває її походження, становлення і розвиток, а отже, «змертвлює» її як таку з самого початку.

Найбільші ж шанси має таке загальне поняття, яке здатне «породи­ти» з себе відповідний загальний пояснювальний принцип, за допомо­гою якого відтворюється логіка саморозвитку цього поняття в системі понять і категорій конкретної науки, а також стає можливим відтворю­вати логіку породження, становлення і розвитку суттєвого в реальному об'єкті, а саме того, що «схоплює», «вичленовує» в цьому об'єкті пред­мет науки. Не менш важливим завданням пояснювального принципу є співвіднесення цих двох «логік» — гносеологічної та онтологічної, забез­печення взаємопереходу об'єкта в предмет, і навпаки, що в свою чергу забезпечує збагачення і розвиток загального поняття, а отже, всієї систе­ми науки.

Таким чином, визнаючи загальним поняттям, що репрезентує пред­мет сучасної психології, людину як суб'єкта психіки, логічно дійти вис­новку, що загальним пояснювальним принципом психології при цьому має бути суб'єктивно-генетичний принцип, згідно з яким породження, становлення і розвиток психіки пояснюються з позицій самопричинності й спонтанності саморозгортання сущого, суто людського завдяки власній ак­тивності людини як суб'єкта — автора, ініціатора й виконавця індивідуа­лізованої програми творення свого світу психіки й себе в ньому. Біологічне й соціальне, весь культурно-предметний світ за цим принципом мають роз­глядатися лише як більш чи менш необхідні умови такого самотворення, але не причини, не детермінанти.

Йдеться, зрозуміло, не про те, щоб на зразок феноменології здій­снити акт «епохе» і тим самим звільнитися від «диктату» середовища, культури, суспільства. Неприйнятною є і пояснювальна модель глибин­ної психології, що протиставляє внутрішній світ зовнішньому як чужо­му й ворожому з самого початку, намагається звести суб'єктну актив­ність до впливу безсвідомого або підпорядкувати її ірраціональній логі­ці. Отже, разом з реальністю об'єктивного світу, існуючого незалежно піп свідомості, необхідно визнати реальність існування суб'єктного ядра психічного життя, що несе в собі «субстанційні інтуїції», вихідну сутніс- ну схильність до специфічно людського способу буття.

Розгортання «субстанційних інтуїцій» в онтогенезі стає можливим завдяки активності суб'єкта, який конструює і конституює свій вну­трішній світ і себе в ньому за своїми власними законами, шляхом ініціа­тивного впливу на світ зовнішній, а також шляхом вибіркової трансфор­мації умов соціального та природного оточення у форми й змісти свого психічного життя.

В аспекті дослідження суб'єктних механізмів самопородження пси­хічного можуть, наприклад, знайти свій конкретний «предметний» інте­рес психогенетика, психофізіологія, глибинна психологія та ін., в аспекті проблеми його саморозгортання — вікова психологія, психологія розвитку, трансперсональна психологія та ін.

Специфічно людський змістовно-динамічний аспект психічної ак­тивності суб'єкта, взятий у контексті його ставлення до світу і до самого себе, а також з точки зору його неповторності й універсальності, може розглядатися як основний предмет психології особистості, психології ін­дивідуальності, екзистенціальної, феноменологічної психології тощо.

Принципово інакше, наприклад, ніж це має місце сьогодні, доціль­но розглядати предмет педагогічної психології. Це має бути наука не про психологію формування знань, навичок, і не про психологічні законо­мірності та механізми навчання і виховання або навчання і суспільнокорисної праці, а про принципи й методи створення оптимальних умов, які б дали змогу конкретній дитині, з її індивідуальним досвідом і непов­торною траєкторією розвитку максимально використати свій суб'єкт­ний потенціал для цілей самотворення.

Предмет соціальної психології також нині потребує аналогічної ко­рекції. Не закономірності та механізм взаємодії людини і суспільства, людини і групи, людини та іншої людини мають складати його основ­ний зміст, а насамперед дослідження соціальних умов, суспільних впли­вів, які сприяють чи перешкоджають актуалізації суб'єктних потенцій психічної активності індивіда, суб'єктних потенцій групи, суспільства в їхньому саморозвитку.

Функціональні психологічні характеристики людини як суб'єкта пси­хіки визначають «предметний простір» таких напрямів психологічного дос­лідження, як психологія діяльності, психологія творчості, психологія здібно­стей, психологія спілкування, психологія переживань, психологія вчинку тощо.

Відхилення, порушення у функціонуванні й розвитку індивіда як суб'єкта психіки, можливості й механізми психічного самозахисту, пси­хічної самопрофілактики, самогігієни, самокорекції, психологічної са­модопомоги можуть сьогодні утворити пріоритетне «предметне поле» для психології непатологічних відхилень у розвитку особистості, консуль­тативної психології, психодіагностики, а також медичної психології, па­топсихології, спеціальної психології та ін.

Наведені приклади дають змогу певною мірою уявити напрям, у яко­му має формуватися предмет сучасної психологічної науки.

За своєю сутністю наука є квінтесенцію суб'єктних можливостей людини, і тому логіка її самовизначення і саморозвитку з самого початку ( Причинена ідеєю розкриття суб'єктних сил людини. Передусім це стосується психології як науки про специфічно людське в людині.

Не випадково з позицій суб'єктного підходу в різних його модифі­каціях ставляться і розв'язуються питання теорії і методології психоло­гічної науки, розробляються проблеми саморегуляції на сенсомоторному й особистісному рівнях, створюються нові психолого-педагогічні мо­делі й технології. Суб'єктна парадигма дає можливість якісно перебуду­вати методологію інженерної психології у напрямі розкриття активної позиції людини в системах «людина—машина». На засадах суб'єктного підходу розробляються нові парадигми в психології вищих психічних функцій («від пам'яті суб'єкта до суб'єкта пам'яті») і в диференціальній психофізиці тощо.

За яких же умов сучасна психологія може претендувати на суверен­ність і самодостатність? Критеріїв тут може бути чимало, проте зосере­димо увагу на найсуттєвішому. Статус науки залежить від визначеності її предмета, його якісної відмінності від предметів інших наук. Самостій­ного статусу психологія набуває тоді, коли та ідеальна реальність, той живий внутрішній світ, який вона досліджує, визнається також самодо­статнім, самопричинним, тобто підпорядкованим у своєму існуванні, становленні та розвитку своїм власним законам, а не біологічним, со­ціальним чи «метафізичним» детермінаціям. Окрім того, ця ідеальна ре­альність, щоб відповідати визначенням внутрішнього «світу», має задо­вольняти вимоги цілісності, а отже, інтегруватися навколо певного цен­тру як регулятивного осередку психіки.

Таким центром-осередком і є суб'єкт психічного життя, для якого йо­го психіка виступає об'єктом пізнання, внутрішньої турботи і в цьому ро­зумінні — метою й цінністю.

Психіка, психічне життя є похідним від суб'єктної активності люди­ни. Отже, у предметі психології саме суб'єктне начало має займати пріо­ритетне місце.

На відміну від тих підходів, в яких суб'єкт психіки розглядається як щось усталене й незмінне, роль регулюючого, організуючого і розвиваю­чого центру він може виконувати тільки перебуваючи в процесі постій­ної зміни і розвитку, що здійснюється відповідно до власної логіки, від­мінної від логіки розвитку психіки як об'єкта прикладання його зусиль, його специфічної активності. Тому — предмет психології у його загаль­ному вигляді визначається поняттям «суб'єкт психічного життя в онто­генезі». Оскільки ж суб'єктне — це передусім те, що розвивається і роз­пиває, буде логічним від поняття «суб'єкт психічного життя», що конституює предмет сучасної психології, піднестися саме до «суб'єктно-генетичного» загального пояснювального принципу.

Тому предмет сучасної психології в загальному вигляді визначаєть­ся поняттям «суб'єкт психічної активності, діяльності, психічного жит­тя в онтогенезі». Оскільки ж «суб'єктне» — це таке, яке розвивається роз­виваючи», логічним буде стверджувати, що саме «суб'єктно-генетич­ний» загальний пояснювальний принцип має становити основу системи психологічної науки.

Запитання для самоконтролю

1. Як змінювалися погляди на предмет психології в історії становлення і ро­звитку психології як науки?

2. Чому виникає потреба постійно уточнювати предмет психології, які чин­ники при цьому необхідно враховувати?

3. Чим відрізняється підхід до визначення предмета сучасної психології з точки зору ціннісно-цільового і діяльнісно-творчого ставлення індивіда до влас­ної психіки і до себе як до її суб'єкта, у порівнянні з феноменологічною і кри­тичною психологією?

4. В чому полягають особливості суб'єктивно-генетичного принципу, його вплив на визначення предмета психології на сучасному етапі?

Використана і рекомендована література

1. Ананьев Б.Г. О проблемах современного человекознания. — М.: Наука, 1977.

2. Бассин Ф.В. Развитие взглядов на предмет психологии. — Вопросы психо­логии. - 1971. -№ 4. - С. 101-113.

3. Загальна психологія / За ред. Максименка С.Д. — К.: Наукова думка, 2000.

4. Корольчук М.С., Крайнюк В.М., Марченко В.М. Психологія: схеми, опор­ні конспекти, методики. — К.: Ніка-Центр, 2007. — 320 с.

5. Корольчук М.С., Осьодло В.І. Психодіагностика / За заг. ред. М.С. Король- чука. — К.: Ельга, Ніка-Центр, 2004. — 400 с.

6. Ломов Б.Д. Методологические и теоретические проблемы психологии. — М.: Наука, 1984. - 443 с.

7. Основи психології: Підручник / За ред. Киричука О.В., Роменця В.А. — К.: Либідь, 1996.

8. Максименко С.Д. Методологічні і теоретичні питання психології//Актуаль­ні проблеми психології: Наукові записки інституту психології імені Г.С. Ко- стюка АПН України / За ред. акад. С.Д. Максименка. — К, 1999. — Вип. 19. — С. 5-13.

9. Психология: Учебник / Под ред. Петровского A.B. — М.: Мысль, 2000.

10. Рибалка B.B. Методологічні питання наукової психології (Досвід особи- стісно центрованої систематизації категоріально-поняттєвого апарату): Навчально-методичний посібник. — К.: Ніка-Центр, 2003. — 204 с.

11. Рубинштейн С.Л. Принципы и пути развития психологии. — М.: Изд-во АН СССР, 1959. - 354 с.

12. Платонов К.К. О системе психологии. — М.: Мысль, 1972. — 216 с.

13. Психологія: Підручник / За ред. Трофімова Ю.Л. — К.: Наукова думка, 1996.

Тема З

Методологія психологічного дослідження

Логіка викладу: науковий метод — предмет, метод, методика, методологія. Загальна методика та принципи побудови психологічного дослідження. Методи психологічного дослідження.

♦ ♦ ♦