Суб'єктивний та об'єктивний аспекти психічного

В історії психології неодноразово здійснювалися спроби зробити психологію «об'єктивною» наукою через ототожнення психічного з ре­флекторною відповіддю, з поведінкою, тобто в тому, що можна спосте­рігати, вивчати об'єктивними методами.

Суб'єктивний аспект просто ігнорувався як такий, що не може бути об'єктивно вивчений. Довіра ж до свідчень «інтроспекції» ніколи довго не втримувалася. Спроби звести все до суб'єктивного аспекту або ж представити об'єктивний світ як творений духом порушували діалекти­ку суб'єктивного й об'єктивного при поясненні природи психічного. Невипадково, що такі інтерпретації викликали відповідну реакцію: пси­хіці як суб'єктивному і всьому, що від неї йде, приписувався суб'єкти­візм, волюнтаризм або ж епіфеноменалізм, ірраціоналізм.

Приписування суб'єктивному ірраціонального відтінку (нерозум­ною, нелогічного, абсурдного тощо) й ототожнення раціонального з об'єктивним призводить до їх протиставлення як таких, що взаємно ви­клюають одне одного. Проте більш логічним є напрям, який передба­чає «реабілітацію» ірраціонального як безсвідомого, підсвідомого, над-відомого, що є суб'єктивним, хоч і не завжди усвідомлюваним і навіть таким, що нерідко суперечить свідомому, заважає йому, інколи перемагаючи у двобої, що, як не дивно, може виявитися більш виправданим у конкретній ситуації. У дечому можна погодитися з В.В. Налімовим, який вважає , що ірраціональне завжди присутнє — явно чи приховано — в усіх наших ментальних побудовах, що раціональне та ірраціональне орга­нічно доповнюють одне одного.

Об'єктивне — це те, що не залежить від суб'єкта і притаманне сам­ому об'єкту. У філософському розумінні мова може йти про онтологіч­нії аспект використання цього терміна, що означає існування такої реальності, яка не залежить від людини й існує поза нею. У гносеологічно­му аспекті об'єктивне може розглядатися як система знань, що набуває певної незалежності від людини.

Виділення у визначенні як головного моменту «незалежності» обєктивного від суб'єктивного підкреслює тільки один момент їх діа­лектичного зв'язку. Поняття об'єкта не тотожне поняттю об'єктивної реальності чи матерії взагалі. Лише ті існуючі незалежно від людини речі стають об'єктами, які починають практично й теоретично освоюватися суб'єктом.

Між емпіричним об'єктом і його ідеальним образом існує відмін­ність. Сб'єкт не може вичерпати всю глибину реальності, яку несе в особі об'єкт, а тільки «висвітлює» окремі його боки, які мають для нього теоретичне або предметно-практичне значення. Такі ідеалізації визна­чаються поняттям «предмет» — об'єкт, уведений у розгляд суб'єктом з метою поглядання, теоретичного чи практичного перетворення.

Психічне, взяте в його онтологічних визначеннях, теж може мислити об'єкт, як емпіричне явище (психіка конкретної людини) і як предмет. якщо фокус аналізу переміститься на те, що вивчає суб'єкт (свою чужу психіку), заглиблюється в неї з метою діагностики чи втручається в процес її функціонування і розвитку з метою їх оптимізації. Нагадаємо, що для Дж.Берклі, Е.Маха, для яких речі набували реальності тільки як сукупність відчуттів, існував лише один предмет — свідо­мості, окремої людини.

Продовжуючи розмірковувати вданому напрямі, можна припусти­мі те що сам суб'єкт до самого себе може ставитись як до об'єкта, взяти саму спою сутність з її проявами предметом вивчення або перетворення.

Суб'єктивне визначається як таке, що належить суб'єкту і протисто­їть об'єктивному. Суб'єктивне має свою природу, в основі якої лежить здатність до відтворення і перетворення об'єктів як матеріального, так і ідеального світу. «Багатство суб'єктивного світу людини, — зазначав Г.С.Костюк, - її суб'єктивних властивостей і якостей визначається ба­гатством її дійсних ставлень до об'єктивного світу — природного та сус­пільного. Формуючись у процесі діяльності людей, психічні процеси та психічні властивості людини в ній і виявляються, об'єктивуються. У цій діяльності суб'єктивне стає об'єктивним, через неї воно і впливає на об'єктивну дійсність».

Важливо підкреслити думку Костюка про об'єктивний характер психологічних законів, що визначають становлення, виникнення і ро­звиток суб'єктивного.

Проблема суб'єктивного й об'єктивного в психології утримує свою актуальність не лише на теоретичному рівні. На рівні прикладних психологічних досліджень серед найважливіших нині висувається про­блема діагностики, корекції та розвитку високої суб'єктивної включеності людини в діяльність, а також вивчення крайніх форм суб'єктної включеності, що виникають під впливом стресогенних факторів, в умо­вах небезпеки (загострення відчуттів, інтуїції, уважності, пильності, кмітливості тощо).

Щоправда, і тут не обходиться без перебільшень, адже за такого під­ходу психіка як така з усіма її формами існування може взагалі бути ви­лучена з числа «претендентів» на завжди історично «вакантну роль» предмета психології.

У спробах розвести до антагонізму, а потім ототожнити внутрішнє і зовнішнє інтроспективна і біхевіористська психологія, психологія сві­домості й поведінкова психологія, суб'єктивна й об'єктивна психологія пройшли своє становлення, розквіт і дійшли закономірного фіналу, за­лишаючи у спадок нові емпіричні факти, оригінальні теорії, психотера­певтичні техніки і висновок про необхідність пошуку альтернативних підходів до пояснення природи психічного.

Такий калейдоскоп дефініцій відбиває певною мірою логіку стано­влення предмета психології залежно від того, як змінювалось уявлення про природу психічного.

Запитання для самоконтролю

1. Яких поглядів на природу психіки дотримувалися давньогрецькі філософи?

2. Яких поглядів на природу психіки дотримувалися в епоху середньовіччя (А. Августин, Ф. Аквінський, Ф. Бекон, Т. Гоббс, Р. Декарт, Б. Спіноза, Д. Юм)?

3. Назвіть відомих українських учених епохи середньовіччя, їхні основні теоретичні погляди на природу психіки.

4. Які нові ідеї були висунуті щодо природи психіки в епоху нового часу (Й. Фіхтге, Ф. Шеллінг, Гегель)?

5. Які психологічні школи були сформовані наприкінці XIX — на початку XX сст., яка їх наукова ідеологія?

6. У чому проявляються суб'єктивний та об'єктивний аспекти психічного, їх игплив на вивчення психіки?

Використана і рекомендована література

1. Абульханова-Славская К.А. О путях строения личности //Психологиче­ский журнал. - 1983. - Т.4, № 1. - С. 14-29.

2. Ананьев Б.Г. О проблемах современного человекознания. — М.: Наука, 1977.

3. Анохин П.К. Узловые вопросы теории функциональных систем. — М.: Нау­ка, 1980.

4. Бассин Ф.В. Развитие взглядов на предмет психологии. //Вопросы психо­логии. - 1971. -№ 4. - С. 101-113.

5. Загальна психологія: Підручник / За заг. редакцією дійсного члена АПН України Максименка С.Д. - К.: Наукова думка, 2000.

6. Ганзен В.А. Системные описания в психологии. — М.: Знание, 1984.

7. Корольчук М.С., Криворучко П.П. Історія психології: Навчальний посіб­ник. — К.: Ніка-Центр, 2004.

8. Корольчук М.С., Крайнюк В.М., Марченко В.М. Психологія: схеми, опор­ні конспекти, методики. — К.: Ніка-Центр, 2007. — 320 с.

9. Ждан А.Н. История психологии: от античности к современности. — М.: Пед-гое общество России, 2002. - 512 с.

10. Ломов Б.Д. Методологические и теоретические проблемы психологии. — М.: Наука, 1984. -443 с.

11. Основи психології: Підручник / За ред. Киричука О.В., Роменця В.А. -К.: Либідь, 1996.-653 с.

12. Психология: Учебник / Под ред. Петровского A.B. - М.: Мысль, 2000.

I > Рубинштейн С.Л. Принципы и пути развития психологии. — М.: Изд-во АН

СССР, 1959.- 354 с. 14 Ирошевский М.Г. История психологии. — М.: Мысль, 1976. — 463 с.

Тема 2

Предмет психології на сучасному етапі

Логіка викладу: визначення предмета психології: зміни в поглядах на предмет психології — історичний аспект, предмет психології як об'єкт наукової саморефлексії, психічне як мета, засіб і самоцінне для суб'єкта, предмет психології в межах ціннісної парадигми психічного.

♦ ♦ ♦

Предмет сучасної психології як об'єкт наукової саморефлексії

Розглянуті аспекти природи психічного дають змогу ґрунтовніше підійти до визначення предмета сучасної психології. Як можна було пересвід­читися, предмет психології як учення про душу і як наука змінювався протягом історії. Ці зміни відбувалися залежно від того й у зв'язку з тим, які нові горизонти суб'єктивного, ідеального, психічного вдавалося роз­гледіти і якими новими знаннями про внутрішній світ людини оволодіти.

Предмет психології не статичний, він змінюється не тільки шляхом розширення своїх меж, а й діалектично, переходячи у свою протилеж­ність, через заперечення заперечення, актуалізуючись у новій якості форм і змістів.

Які ж критерії визначення предмета психології існують зараз? Щоб відповісти на це запитання, насамперед варто розглянути й урахувати ті суперечності, які нині є найактуальнішими для психологічної науки, визначають її розвиток, віддзеркалюючи певним чином реалії життє­діяльності людини в умовах сучасного суспільства.

Межі будь-якої науки час від часу переглядаються, уточнюються. Психологія у своєму історичному русі також неодноразово була вимуше­на самовизначатися, відстоювати свою самостійність і чистоту свого предмета в двобої з філософією, соціологією, біологією, генетикою і на­віть мистецтвом. Межі психології постійно порушуються і в результаті активності самих психологів, які прагнуть утвердитися в нових сферах соціальної практики, і внаслідок «привласнення» психології іншими дисциплінами, які рано чи пізно доходять до розуміння того, що їх по­дальший прогрес залежить від урахування «людського фактора», суб'єк­тивних аспектів діяльності, значення законів психічної активності тощо.

Тому, щоб зберегти статус самостійної науки і не «розчинитися» в інших напрямах наукової діяльності, психологія мусить постійно повертатися до рефлексії власного об'єкта і предмета, перевизначати їх з оглядом на історичну ситуацію і логіку власного розвитку.

Слід ураховувати й те, що у світовій психологічній науці існують рі іні, нерідко кардинально протилежні погляди на предмет психології, залежно від світоглядних переконань, методологічних підходів, науко­вих традицій. Тому по-різному розв'язується проблема предмета психо­логічної науки.

Ось, наприклад, як відстоює чистоту свого предмета феноменологіч­на психологія. За твердженням самих феноменологів, предметом їхньої пауки є «чиста психіка». Не бажаючи нав'язувати іншим свою позицію, / '. Гуссерль, втім, зазначає, що «чисто психологічне дослідження» пев­ною мірою все ж повинне бути можливим і повинне відігравати деяку роль у будь-якій емпіричній психології, яка прагне до строгої науково­сті. При цьому під «чистотою» він як феноменолог розуміє: а) чистоту від усього психофізичного і б) орієнтацію на чистий досвід, що передба­чає свободу від забобонів, тобто зведення методу вивчення психічного до методів природничих наук. Для забезпечення «чистоти» предмета Гуссерль використовує поняття про «феноменологічну редукцію», в ос­нові якої лежить гносеологічний прийом «феноменологічного епохе» — утримання від позапсихічного світу. У феноменологічному дослідженні, на його думку, найближчим і першим (причому передусім як досвід, що розгортається й експлікується) виступає саме «чисте життя Я», різнома­нітне життя свідомості, що протікає і виявляє себе в таких актах-процесах, як «я сприймаю», «я пригадую», тобто «я осягаю досвідом», «я від­творюю в модусі неспоглядання», або «я живу у вільному фантазуванні», «я є присутнім при цьому» та ін., що до того ж може бути здійснене в та­ких модусах свідомості, як оцінювання, прагнення, діяльність.

Погоджуючись з можливістю саме такого трактування предмета психології і такого способу відстоювання його «чистоти», слід зазначити певну обмеженість і умовність використаних для цього критеріїв і підходів. Не можна вважати конструктивним для будь-якої науки абстрагування від того, що начебто не повинно входити в її предмет. Не менш важливо встановити те, що лежить на межі й безпосередньо за ме­жами предметного поля психології, наприклад те ж саме «психофізичне» біопсихічне, відокремившись від якого, зокрема, не можна навіть поставити проблему генезису психічного. І справді, феноменологічна психологія майже не включає у свій перелік проблем генетичного аспекту дослідження психіки й свідомості.

Предмет психології визначається залежно від загальнонаукової світо­глядної традиції, логіки розвитку науки і від конкретно-історичної ситуації, що складається. Проте далеко не завжди ці детермінанти вдається узго­дити між собою, особливо якщо ситуація набуває ідеологічного загострення.

Коли наука проходить через певні «кризові» етапи свого розвитку, видозміни її предмета можуть бути несподіваними й радикальними. Як вважає Ф.В. Басін, при цьому важливо враховувати принципову вимогу, яку повинно задовольняти це визначення, а саме: воно має бути не «уні­версальним», що годиться «на всі часи», а таким, яке враховує своєрід­ність історичного періоду, своєрідність проблемної ситуації, у межах якої переважно розгортаються психологічні дослідження, своєрідність, кардинальних завдань, що висуваються цією ситуацією, її можливостей і перспектив подальшого розвитку.

У вітчизняній психології багато в чому й донині визначення пред­мета узгоджується з марксистською методологічною парадигмою. Однак кожна парадигма має свої історичні пріоритети і свої межі.

Ще на початку століття Г.І. Челпанов, роз'яснюючи свою позицію щодо марксизму, зазначав, що у філософії він є прихильником метафі­зичних побудов, у гносеології — прихильником критичного реалізму і противником усіх видів гносеологічного ідеалізму (іманентних шкіл Авенаріуса, трансцендентального ідеалізму й т.п.), у психології ж прово­дить різку межу між філософією та емпіричною психологією.

Емпірична психологія, яка, на його думку, визнає внутрішній досвід вихідним пунктом свого вчення і яка такою ж мірою застосовує об'єктив­ні вивчення душевних явищ, перебуває у «погодженні з марксизмом».

А ось як уже сьогодні розглядає історію радянської психології в ра­курсі «міфологем та реалій» відомий російський психолог М.Г. Ярошевський. Заборона на свободу мислення, зазначає він, породила викрив­лені форми наукового спілкування. У самому апараті мислення людей науки відбулося розщеплення між методологічним і конкретно-науко­вим рівнями його функціонування. Методологічні установки й регуля­тори процесу дослідження ставали зовнішніми стосовно руху думки в предметному проблемному полі. І тоді марксистські формули переста­вали нести реальне робоче навантаження. Неможливість звернутися до будь-якої іншої методологічної орієнтації (за втрати реального впливу марксистської) створювала вакуум, в якому втрачався творчий потен­ціал науки. На думку Ярошевського, необхідна адекватна історична ре­конструкція впливу марксистських положень на долю вітчизняної психоло­гії, тим більше, що деякі положення марксизму послугували основою для продуктивних розробок у радянській психології.

Для науки «втрата методологічної орієнтації» може означати втрату специфічного розуміння і трактування предмета цієї науки. Можливі кілька варіантів такої «втрати». По-перше, є небезпека редукції предме­та до тих його визначень, які слугували науці в минулому і які, за умови їх реанімації, можуть спричинити регрес наукової думки. По-друге, си­туація методологічної невизначеності може спричинити некритичне запозичення уявлень.

Вивчення уявлень про предмет психології з тих джерел, яким вітчизня­на психологія вже дала свою оцінку і тим самим утвердилася у своїй власній позиції. Отже, небезпека полягає в можливості втрати власної пінії розвитку, яка може перерватися.

Історичну ситуацію розвитку вітчизняної науки, що склалася, мож­на розглядати і в позитивному контексті. Адже є можливість рефлексії підходу до предмета психології із загальнонаукових позицій, передбача­ючи в майбутньому вихід на нове його визначення, у якому в «знятому» вигляді органічно поєдналися б і історична традиція, і здобутки світової психології.

Вітчизняна наукова психологічна думка в особі провідних сучасних методологів не припиняє свого руху, намагаючись незалежно від ситуа­ції і керуючись логікою розвитку науки розробляти завжди актуальну проблему предмета психології.

Так, принципової оцінки нині вимагає гіпотеза про те, що «загаль­на теорія систем» дає змогу зберегти в єдиному предметі психологію наукову з її експериментуванням і моделюванням та «інтересну» психо­логію, що вивчає глибинні психічні явища, невловимі традиційними ме­тодами (А. Раппопорт).

Слід визначитися і щодо тих суперечностей, які виникають у гносе­ологічному й етнологічному трактуванні об'єкта й предмета психології, з'ясувати механізм їх взаємопереходу, а також спробувати по-новому розглянути і розв'язати проблему «змістів» і «актів» психічного, право­мірність включення в предмет психології того, що визначається як «зов­нішній вплив (сигнал) і рушійний м'язовий компонент» (І.М. Сєченов).

Серед сучасних зарубіжних досліджень, у яких виявлялися спроби реконструкції предмета психології і які за своєю методологією співзвуч­ні вітчизняній психології, слід звернути увагу на досвід «критичної психології» — нового напряму в науці, що має за головну мету побудову загальної психологічної теорії.

У полеміці з різними психологічними школами «критична психоло­гія» передусім сформулювала своє уявлення про психічне як загальну абстракцію, що становить вихідне визначення предмета психології. На думку К.Хольцкампа, одного із засновників цього напряму, сучасна психологія у визначенні свого предмета не долає дихотомії «переживан­ня» як суто суб'єктивного, внутрішнього і «поведінки» як об'єктивного. Внаслідок цього предмет психології невиправдано обмежується: з роз­гляду випадають історично більш ранні форми суб'єктивних процесів. Тому у визначення предмета психології варто ввести «історичний вимір», тобто врахувати всі конкретні зміни психічного на всіх стадіях його розвитку, а також вийти за межі того, що являється, і дослідити суттєві зв'язки психічного як реально існуючого.

Важливо зазначити, що, з'ясовуючи суть «психічного» як предмета психології, «критична психологія» пропонує таке визначення: психоло­гія — наука про суб'єктивність. При цьому під суб'єктивністю розуміють те, що належить суб'єкту, що є «суб'єктним» за своєю сутністю.

Розмірковуючи над питанням про смисл і необхідність визначення предмета науки взагалі та психології зокрема, слід зазначити такі його важливі функції, як інтеграційна і диференціююча. Справді, щоб з'ясува­ти відмінність психології від фізіології, соціології, філософії тощо, до­статньо порівняти їх предмети. Якщо виникає питання, чи можна вва­жати ту чи іншу науку психологічною, слід переконатися в тому, нас­кільки її предмет може бути інтегрований у предмет психології взагалі.

З'ясовуючи онтологічні підстави й передумови процесу конструю­вання предмета психології, необхідно розуміти, що в ньому мусить знайти своє відбиття рух за ієрархією сутнього, рух, спрямований у глибини бут­тя психічного як цілісної «ідеальної реальності», аж до суб'єктного ядра.

Оскільки цей «рух» у глибини психічного космосу може здійснюва­тися в різних напрямах і різними шляхами, зокрема шляхом його струк­турного моделювання, для гармонійного розвитку науки важливо по­стійно відновлювати й оновлювати причинно-генетичний зв'язок між узагальненим предметом психології, його історичними модифікаціями та конкретними предметами окремих напрямів психологічної науки.

На думку Л.С.Виготського, тенденція до узагальнення та об'єднання знань переростає у тенденцію до пояснення знань. Єдність узагальнюю­чого поняття перетворюється на єдність пояснювального принципу. При цьому головне його застереження полягало в тому, щоб у визначен­ні предмета психології не відриватися від реальності, не замикати науку в собі і не ставити її над цією реальністю, насамперед тоді, коли вона пе­реживає методологічну кризу.