установка, зумовлююча стійкість цілеспрямованої діяльності в мінливій реальності.

Діяльність відбувається на базі психологічних механізмів, які вивча­ються в руслі фізіології активності (концепція рівнів побудови рухів);

теорії функціональних систем (акцептор результатів дії); уявлень про системну організацію вищих психічних функцій.

Коли йдеться про психологічне вивчення діяльності, то, як прави­ло, мається на увазі діяльність індивіда чи індивідуальна діяльність.

Оскільки індивідуальна діяльність є лише складовою частиною діяльності суспільства, то аналіз її має починатися не з абстрактного від­ношення суб'єкт-об'єкт, а з вивчення функцій цієї індивідуальної діяль­ності в системі суспільного життя, у системі взаємодії індивіда з іншими людьми, в тому соціальному контексті, в який ця діяльність включена.

Звідки беруться мотиви і цілі діяльності? Відповісти на це запитан­ня можливо лише на шляху дослідження індивідуальної діяльності в со­ціальному контексті, тобто щоб підійти до психологічного розуміння будь-якої індивідуальної діяльності, треба розглянути її в системі сус­пільних взаємин, понять, які саме взаємини і як реалізуються в даній діяльності.

З огляду на цей підхід має розв'язуватися питання про класифіка­цію видів людської діяльності. При їх розгляді тільки в плані «суб'єкт- об'єкт» пропонуються класифікації, в яких, наприклад, виділяються та­кі діяльності, як перетворююча, пізнавальна, комунікативна тощо.

У психології, якщо вона не обмежується вказаною схемою, утвер­джуються класифікації, що виділяють орієнтувальну та виконавчу діяль­ність. Види діяльності класифікують також за відносною роллю в ній тих чи інших процесів (сенсорна, інтелектуальна, моторна тощо).

Діяльність є багатогранною, і будь-який з її вимірів може бути вико­ристаний як основа класифікації. Питання про класифікацію діяльності вимагає спеціального історико-генетичного дослідження (Ломов, 1989).

Чим же диктується розвиток і диференціація діяльності? При цьому необхідно вийти за межі індивіда: розглянути взаємини діяльностей і потреб у контексті розвитку суспільства. Будь-яка діяльність спрямована на задово­лення тих чи інших потреб суспільства та індивідів як членів суспільства.

Для психологічного аналізу одним з найскладніших є питання про взаємовідношення потреб індивіда і суспільства. Це питання досліджене ще недостатньо. Загальний підхід до розв'язання питання про співвідно­шення потреб індивіда і суспільства, очевидно, повинен полягати в то­му, щоб розглядати потреби індивіда як члена суспільства, тобто еле­мента соціальної системи.

Психологічні аспекти вивчення індивідуальної діяльності

Психологію, як уже зазначалося, цікавить насамперед діяльність ін­дивідів, індивідуальна діяльність, діяльність, яка розглядається на рівні індивідуального буття.

Що ж в індивідуальній діяльності цікавить психологію? По-перше, це предмет, засоби й умови.

Усе це розглядається для того, щоб зрозуміти процеси, етапи і вла­стивості суб'єкта. Нерідко психічні явища, які виникають і розвивають­ся в процесі виконання індивідом діяльності, розглядаються як її про­дукт. Суб'єкт діяльності (зокрема індивідуальної) вивчається не лише психологією. Що ж вивчається тільки психологією?

Діяльність - це реальний зв'язок суб'єкта з об'єктом, до якого необхідним чином включена психіка.

Виконуючи ту чи іншу діяльність, індивід повинен сприймати, за­пам'ятовувати, думати тощо. Психологія бере в діяльності той аспект, який пов'язаний з вивченням різних форм, видів і рівнів суб'єктивного відображення об'єктивної дійсності діючою людиною, тобто передусім суб'єктивний план діяльності. З цього випливає, що у дослідженні діяльності психологію найперше цікавлять:

• мотиви;

• цілепокладання;

• воля, емоції;

• роль, функції і динаміка сенсорних, перцептивних, мнемічних та інших психологічних процесів, які включені в реальну діяльність людини.

В аналізі діяльності завдання психології полягає у вивченні законо­мірностей формування й розвитку системи психологічного відображен­ня як «внутрішньої умови», як однієї з найважливіших характеристик суб'єкта діяльності й як необхідної «складової» діяльності.

Психологію цікавить, яку роль і місце відіграють системи процесів суб'єктивного відображення дійсності в діяльності індивіда, будь то діяльність виробнича, політична наукова тощо.

З одного боку, вона розглядає діяльність як детермінанту системи психічних процесів, станів і властивостей суб'єкта. З другого боку, вив­чає вплив цієї системи на ефективність і якість діяльності, тобто розгля­дає психічне як фактор діяльності. Що стосується пізнавальних психо­логічних процесів, то їх роль і місце в індивідуальній діяльності на їх ро­звиток вивчаються в психології інтенсивно. Інтенсивніше досліджують­ся стани та властивості. Складніше питання з мотивами і цілями, оскіль­ки в них найбільш чітко проявляється системний характер психічного.

Поняттям мотиву і цілі належить у психологічному аналізі діяльно­сті найважливіше місце. Немотивованої і не цілеспрямованої діяльності просто не може бути. Мотив і ціль утворюють «вектор» діяльності, що визначає її напрям, а також величину зусиль, які докладає суб'єкт для її виконання. Цей «вектор» виступає в ролі системоутворюючого фактора, який організовує всю систему психологічних процесів і станів, які фор­муються і розгортаються під час діяльності.

При аналізі мотивів людської діяльності слід виходити не з аб­страктно взятого індивіда, а з того, як він включений у систему суспіль­них стосунків і яким чином ця система відображається в його голові. Щоб розкрити мотиваційну сферу індивіда, що виконує ту чи іншу діяльність, необхідно дослідити його зв'язки і стосунки з іншими людьми.

Потреби людей диктують їхню поведінку з такою силою, як сила тя­жіння - рух фізичних тіл. Мотив, будучи внутрішнім спонуканням інди­віда до діяльності, не визначає її конкретних характеристик. Один і той самий мотив може реалізуватися в різних видах діяльності. Якою саме буде діяльність, що витікає з конкретного мотиву, визначається ціллю (метою). Якщо мотив лише спонукає до діяльності, то ціль «конструює» конкретну діяльність, визначаючи її характеристику і динаміку (Б. Ло­мов, 1984).

Мотив належить до потреби, що спонукає до діяльності, ціль — до предмета, на який діяльність спрямована, який після її виконання пере­творюється на продукт. Ціль діяльності виступає як ідеальне уявлення її майбутнього розвитку, тобто вона є феноменом випереджаючого відоб­раження. Ціль не долучається до індивідуальної діяльності з зовні, а формується самим індивідом.

Щоб зрозуміти, які цілі і як формуються в того чи іншого індивіда, варто вивчити історію розвитку цього індивіда в родині, суспільстві, тоб­то історію його розвитку як особистості чи соціальну ситуацію розвитку. Сформована ціль реалізується в актуальній діяльності, при цьому склад­ність діяльності залежатиме від того, настільки ціль віддалена від пред­мета.

Отже, розглянуті вище проблеми переважно належать особистісному аспекту діяльності (формування і розвиток мотивів і процеси цілепо- кладання розкривають передусім психологічні характеристики особи­стості). Інший аспект - це вивчення динаміки сенсомоторних, перцептивних, мнемічних, інтелектуальних та інших психологічних процесів у реальній діяльності. Вектор «мотив — ціль» виступає як детермінанта ви­бірковості сприймання, уваги, особливостей мислення тощо, визначає динаміку станів.

Велике значення має вивчення динаміки психологічних процесів у дослідженні структури динаміки індивідуальної діяльності: прогнозу­вання ходу подій, пов'язаних з її мотивами і цілями, формування кон­цептуальних моделей і оперативних образів, прийняття рішень і корек­ції дій. Однією з ключових проблем психології є питання про співвідно­шення психіки та діяльності.

Завдання полягає в тому, щоб розкрити реальну роль психіки в діяльності. Роль психічних процесів у діяльності полягає в тому, що во­ни є процесами відображення дійсності, забезпечують її регуляцію: її адекватність предмету засобам і умовам. Завдання психологічного аналі­зу діяльності полягає у вивченні того, як її предмет, умови і засоби відоб­ражаються в голові людини і яким чином це відображення здійснює ре­гулюючу функцію на відношення до тих рухів органів тіла, за допомогою яких ця діяльність виконується (Б. Ломов, 1984).

Вивчаючи діяльність, психологія розкриває форми, рівні та динамі­ку суб'єктивного відображення дійсності й механізми психологічної ре­гуляції дійсності. Її завданням є також вивчення впливу діяльності на розвиток психічних процесів, станів і властивостей, на розвиток психіч­ного складу особистості в цілому.

Будова індивідуальної діяльності. Проблема будови діяльності має теоретичне і практичне значення. Перші спроби аналізу діяльності були пов'язані з уявленням про їх елементи, зокрема, діяльність пропонували описувати як послідовність елементів. Пізніше з'явився алгоритмічний образ діяльності. Такий опис є зручним, лаконічним, але при ньому роз­кривається лише зовнішня, формальна картина діяльності.

Психологічний аналіз діяльності передбачає розгляд її як складного, багатомірного і багаторівневого, динамічного явища. На сучасному ета­пі важливим завданням є розробка принципів і методів системного ана­лізу, які б дозволили розкрити діяльність в її основних рисах, зв'язках і відношеннях, виявити її структуру і механізми регуляції.

На основі аналізу існуючих концепцій можна як основні «складові» діяльності виділити такі: мотив, ціль, планування діяльності, обробка по­точної інформації, оперативний образ, прийняття рішення, дії, перевірка результатів, корекція дій та ін.

«Мотив — ціль» — визначають напрям діяльності й величину зусиль, які докладає людина. Зв'язок між діями, які підпорядковані єдиній меті, можливий тоді, коли людина має план діяльності.

План і мета формуються ще до початку діяльності. Важливим ком­понентом розвинутого планування діяльності є передбачення. Прийнят­тя рішення виникає в тих випадках, коли людина зустрічається із ситуа­цією, яка має кілька можливих завершень. Ситуацію, що включає невиз­наченість, а, відповідно, прийняття рішення, називають проблемою.

Процес прийняття рішення включає: виявлення проблемної ситуа­ції, висування гіпотез, оцінка висунутих варіантів, вибір одного з варіан­тів. Відповідно до цього можуть бути різні типи рішень: імпульсивне (гі­потеза не контролюється), рішення з ризиком, урівноважене рішення, обережне, інертне.

Дії складають основу діяльності (рис. 6.1). У діяльності з позиції її структури прийнято виділяти рухи і дії. Кожна дія складається з системи рухів чи операцій, які поділяють на внутрішні (розумові) і зовнішні (предметні).

До зовнішніх дій належать моторні дії, дії з переміщення предметів, рухи мовних органів, міміку і пантоміміку. До внутрішніх належать перцептивні дії, мнемічні, мислительні.

Рис. 6.1. Загальна структура дій.

Залежно від ступеня усвідомленості виділяють такі способи дій, як навички і вміння.

Навик - автоматизований спосіб виконання дії, сформований у процесі тренувань (фізіологічна основа — динамічний стереотип).

Етапи формування навиків:

• ознайомчий - ознайомлення з прийомами виконання дій та їх ос­мислення;

• аналітичний — виділення окремих елементів дій;

• синтетичний - поєднання елементів і дій;

• автоматизація — цілеспрямований і систематичний повтор дій.

Уміння — можливість виконання дії не лише у звичних, а й усклад­нених умовах.

Як уже зазначалося, досить важливим питанням для психологічної науки є проблема класифікації видів людської діяльності. Нині най­більш загальним є підхід, згідно з яким виділяють індивідуальну та гру­пову діяльність, що розглядається в плані «суб'єкт-об'єктних» відно­шень. Відповідно до цього виділяють такі види діяльності.

• праця - діяльність, спрямована на зміну і перетворення дійсності для створення матеріальних і духовних цінностей;

• учіння — діяльність, спрямована на набуття знань, умінь і навиків;

• гра — діяльність, метою якої є сам процес її здійснення.

Разом з тим слід відзначити, що сучасні тенденції розвитку психо­логії свідчать про певну обмеженість діяльнісного підходу до вивчення продуктів діяльності людини, зокрема творчості. Одним із провідних положень діяльнісного підходу виступає відповідність цілі отриманому результату. Творчість же навпаки, передбачає неузгодженість мети й ре­зультату, про що свідчать багато наукових відкриттів, які були отримані саме всупереч необхідності дотримання певної логіки дій. Психологія творчості — галузь психології, де принципи діяльнісного підходу най­більш чітко виявляють свою обмеженість. Методологічні труднощі ви­никають сьогодні при зверненні до вивчення й інших традиційних видів діяльності, насамперед спілкування. У найбільш загальному визначенні категорія діяльності розкриває відношення «суб'єкт-об'єкт», де врахо­вується специфіка «суб'єкт-суб'єктних» відношень. Детальніше ця про­блема буде обговорена у наступній темі. Варто відзначити, що сьогодні вимагає нового осмислення і вивчення поняття «дія», яке є «більш психологічним» порівняно з категорією діяльності, остання ж більше визначає спосіб існування людини і є філософською категорією.

Отже, розглянувши окремі питання, пов'язані з категорією діяльно­сті, слід відзначити, що психологічна теорія діяльності у вітчизняній психології відіграла важливу роль у формуванні концепцій ігрової, нав­чальної, педагогічної та інших видів діяльності, які спрямовані на ство­рення особистості. Разом з тим реалізація зазначеної теорії вимагає по­глибленого аналізу й вивчення її складових у практичній діяльності, ме­ханізмів творчості особистості тощо, які вивчені ще недостатньо. На су­часному етапі існує значна кількість різних підходів до вивчення складу діяльності, серед яких найпоширенішими є аналітичний, алгоритмічно- структурний, структурно-функціональний, системно-операційний, си­стемний. Для всіх цих підходів спільним є виділення дій, операцій як складових діяльності, відмінним - методологічні засади, які зумовлю­ють особливості розгляду діяльності як складного, багаторівневого, ди­намічного явища, а також виділення конкретних дій, операцій.

Запитання для самоконтролю

1. У чому різниця й тотожність між поняттями «психічна» і «психологічна діяльність»?

2. У чому полягає універсальне значення категорії діяльності для розуміння сутності особистості?

3. Які якісні характеристики особистості виникають при переході з мікро- структурного рівня аналізу діяльності до макроструктурного?

4. Чи можна описувати активність тварин поняттям предметної діяльності?

5. Як діяльність визначає життєвий шлях особистості?

6. Назвіть складники індивідуальної структури діяльності та етапи форму­вання навику.

7. У чому виявляється обмеженість діяльнісного підходу?

Використана і рекомендована література

1. Абульханова-Славская К.А. Деятельность и психология личности. — М.: Наука, 1980.

2. Ананьев Б.Г. О проблемах современного человекознания. — М.: Наука, 1977.

3. Ганзен В.А. Системные описания в психологии. — М.: Знание, 1984. — 146 с.

4. Загальна психологія: Підручник / За заг. ред. Максименка С.Д. — К.: Фо­рум, 2000. - 543 с.

5. Климов Е.А. Введение в психологию труда. — М., 1998. — 350 с.

6. Корольчук М.С. Психофізіологія діяльності / Підручник. — К.: Ельга, Ніка- Центр, 2003. - 400 с.

7. Корольчук М.С., Крайнюк В.М., Марченко В.М. Психологія: схеми, опор­ні конспекти, методики. — К.: Ніка-Центр, 2007. — 320 с.

8. Костюк Г.С. Вопросы психологии мышления. В кн.: Психологическая нау­ка в СССР. - М.: АПН РСФСР, 1959. - Т. 1. - С. 357-440.

9. Леонтьев A.M. Деятельность. Сознание. Личность. — М.: Политиздат, 1975. — 504 с.

10. Ломов Б.Ф. Методологические и теоретические проблемы психологии. — М.: Наука, 1984.-443 с.

11. Лурия А.Р. Мозг человека и психические процессы. — М.: Педагогика, 1963, — Т. 1.-479 с.

12. Основи психології: Підручник / За ред. Киричука В.О., Роменця В.А. — К.: Либідь, 1996.

13. Психологія: Підручник / За ред. Трофімова Ю.Л. — К.: Либідь, 1999.

14. Психология: Учебник / Под ред. Петровского A.B. - М.: Мысль, 2000.

15. Рибалка B.B. Методологічні питання наукової психології (Досвід особи- стісно центрованої систематизації категоріально-поняттєвого апарату): Навчально-методичний посібник. - К.: Ніка-Центр, 2003. — 204 с.

16. Шадриков В.Д. Психология деятельности и способности человека: Учебное пособие. — М.: Логос, 1996. — 320 с.

Тема 7

Спілкування як базова категорія в психології

Логіка викладу: поняття спілкування в психології, спілкування як базова категорія психології, проблема спілкування в контексті психологічної теорії діяльності, функції і структура спілкування.

♦ ♦ ♦

Подібно до категорій особистості та діяльності, спілкування нале­жить до базових категорій психологічної науки. За своїм значенням для теоретичних, експериментальних і прикладних досліджень вона не по­ступається проблемам діяльності особистості, свідомості тощо.

Проблема спілкування не нова для психології. На її значення вказу­вали такі вчені, як Г.М. Андрєєва, В.М. Бехтєрєв, А.І. Лазурський, М.Н. Корнєв, Н.Л. Коломийський, В.П. Казмиренко, Л.М. Карамушка, А.Б. Ко­валенко, Б.Ф. Ломов, Б. Паригін та ін.

Проблема спілкування інтенсивно розробляється в соціальній психології, яка ставиться в дослідженнях міжособистісних взаємин. Сприймання і розуміння людини людиною (інтерперсонального сприй­мання), структури і динаміки так званих малих груп (групова динаміка), формування процесів малої комунікації тощо.

Однак проблема спілкування належить не лише соціальній психо­логії, інтерес до неї виявляється і в інших психологічних дисциплінах: у психології праці, інженерній психології, педагогічній, психології упра­вління тощо.

Проблема спілкування має значення не тільки для спеціальних психологічних дисциплін, а й для загальної психології. Подальший ро­звиток загальної психології вимагає розгляду багатьох її проблем у зв'яз­ку з дослідженням спілкування. Без такого дослідження навряд чи мож­на розкрити закони і механізми перетворення одних форм і рівнів психологічного відображення на інші, зрозуміти співвідношення свідо­мого і несвідомого в психіці людини, розкрити закони розвитку особи­стості тощо.

Вивчення психічних явищ не лише в індивідуальній діяльності, а й у спілкуванні — необхідна умова розкриття системи будови психіки. Ви­никає потреба розглянути проблему спілкування як методологічну й теоретичну.

Спілкування як базова категорія психології

У вітчизняній психології значного поширення набуло трактування спілкування як діяльності. Але, як зазначає Ломов, на жаль, ні діяль­ність, ні спілкування не мають у психології загальноприйнятих визна­чень, що створює певні труднощі. Звичайно, оскільки спілкування — ак­тивний процес, і якщо розуміти діяльність як активність взагалі, то мож­на віднести спілкування до категорії діяльності. Як уже зазначалося в попередніх темах, у психологічній теорії діяльності, яка сформувалася, розкривається лише одна сторона соціального буття людини, а саме від­ношення «суб'єкт-об'єкт», тому навряд чи правильно обмежуватися ли­ше цією стороною діяльності. Людське буття представляє собою багато­рівневу систему взаємин людини і світу.

У зв'язку з цим виникає необхідність розробки категорії спілкуван­ня, яка розкриває іншу, не менш суттєву сторону людського буття і від­ношення «суб'єкт-суб'єкт». Як справедливо зазначає Рубінштейн, про­цес життя людини, її діяльності передбачає взаємодію не лише з об'єк­тами природи, предметами, визначення місця людини у світі, а й постає проблема про спосіб існування людини з іншою людиною. Спілкування є необхідною передумовою існування людини в суспільстві в цілому. Людина не може жити, працювати, задовольняти свої матеріальні та ду­ховні потреби, не спілкуючись з іншими людьми. У цьому сенсі спілку­вання є тим середовищем, поза яким людина втрачає все людське й ско­чується до рівня тваринного існування. Таким чином, спілкування — необхідна умова існування людини в філогенезі й разом з тим один з ос­новних чинників і джерел її психічного розвитку в онтогенезі.

Розвиток спілкування завжди був тісно пов'язаний з розвитком сві­домості людини і відбувався одночасно з розвитком трудової діяльності. Виникнення нових форм праці, розвиток суспільних відносин, вини­кнення нових форм взаємодії людей у процесі праці вимагало більшого вдосконалення спілкування для такої взаємодії.

Проблему спілкування можна розглядати з різних точок зору — діяльнісного підходу, психолінгвістичного, семантичного та ін. Проте нас більше цікавить питання міжособистісних взаємин з погляду мо­жливості перенесення понятійного апарату психологічної теорії діяль­ності на його аналіз, функції та структуру спілкування. Відомо, що спіл­кування спочатку входило в спільну трудову діяльність і лише пізніше набуло самостійного значення. Тому невипадково виникає запитання: яке ж співвідношення діяльності та спілкування? Це питання і донині є дискусійним. З приводу цього є кілька основних суперечливих точок зору:

• спілкування — це діяльність;

• спілкування — бік образу життя;

• спілкування — не самостійний вид діяльності;

• єдності спілкування і діяльності.

Зважаючи на існуючі суперечності в поглядах на проблему спілку­вання, все ж таки її вивчення передбачає врахування багатьох аспектів:

1. Соціальне буття людини включає не лише ставлення до предмет­ного світу, а й до людей. У своєму індивідуальному розвитку людина оволодіває тим, що створено людством за допомогою не тільки діяльно­сті, а й спілкування.

2. У процесі спілкування відбувається взаємний обмін діями, їх спо­собами і результатами, уявленнями, ідеями, почуттями.

3. Суб'єкт виступає як самостійна і специфічна форма активності спілкування. Її результат — взаємини з іншими людьми.

4. Сфери, способи і динаміка спілкування визначаються соціальни­ми функціями тих, хто спілкується, їх положенням у сфері суспільних взаємин; належністю до тієї чи іншої спільноти.

5. Спілкування вивчається багатьма науками, але для загальної психології першочергове значення має вивчення ролі спілкування у формуванні та розвитку різних форм психологічного відображення, у психічному розвитку індивіда, психологічного складу особистості тощо. Спілкування виступає важливою детермінантою всієї системи психічно­го. В актах спілкування здійснюються презентація внутрішнього світу суб'єкта іншими суб'єктами.

6. Спілкування виступає як специфічна форма взаємодії людини з іншими людьми.

Категорія спілкування охоплює особливий клас відношень, а саме: відношення «суб'єкт — суб'єкт». В аналізі таких відношень розкрива­ються не просто дії того чи іншого суб'єкта чи впливи одного суб'єкта на іншого, а процес їх взаємодії, в якому виявляються сприяння (чи проти­дія), згода (чи суперечності), співпереживання та ін.

Процес спілкування, його структура, форми, засоби, способи, функції, роль у психічному розвиткові людини вивчені набагато менше, ніж аналогічні характеристики діяльності. Яке місце займає спілкування в психологічний класифікації діяльностей? При сучасному стані дослі­джень ще важко знайти місце спілкування, яке розглядається як діяль­ність у системі інших видів людської діяльності. Аналіз спілкування з позиції теорії діяльності свідчить про наявність цілої низки питань, які важко вписуються в згадувану концепцію і потребують подальшого вив­чення, зокрема:

1. Слід ураховувати додатковий момент (на відміну від схеми «мотив — ціль») — взаємовідношення мотивів тих індивідів, які спілкуються.

2. З точки зору виокремлення дій, процес спілкування можна опи­сати як послідовність дій, що здійснюються учасниками спілкування почергово. Проте при аналізі окремої дії кого-небудь з партнерів зі спіл­кування виявляється її нерозривний зв'язок з діями партнера. З обох сторін можна вичленити орієнтувальні, виконавчі й коригуючі компо­ненти, прямий і зворотний зв'язки.

3. Результат спілкування важко віднести до якого-небудь одного з індивідів, що спілкуються. У спілкуванні результат відноситься до обох, оскільки він відображається у свідомості та поведінці, й з цього погляду воно близьке до розумової діяльності. Але на відміну від неї результатом у спілкуванні є не лише зміна образів, ідей, а й психологічних функцій, станів і властивостей тих, хто спілкується.

Отже, навіть приблизний психологічний аналіз процесу спілкуван­ня відповідно до схеми, розробленої для вивчення діяльності, показує її обмеженість. Спілкування не вкладається в цю схему, що вимагає роз­робки нового підходу до його аналізу. Його дослідження вимагає нового понятійного апарату.

Досліджуючи спілкування як процес прийому-передачі інформації, користуються поняттями:

• відправник повідомлення;

• його одержувач;

• форма поведінки;

• код — тема — ситуація, бо в дослідженні береться інша площина розгляду поведінки людей.

За допомогою існуючих схем діяльності можна описати процес формування повідомлення, але не його передачу.

Категорія спілкування дозволяє розкрити конкретну сторону людського буття, зокрема, взаємини між людьми. Але це дає можливість досліджувати якості психічних явищ і закономірностей їх розвитку, які визначаються такою взаємодією. Вона (категорія спілкування) має над­то важливе значення для дослідження класу соціально-психологічних явищ: наслідування, навіювання, зараження (і протилежних їм проце­сів), колективних уявлень, психологічного клімату, суспільного на­строю тощо.

Дійсно, питання про те, чи є спілкування частиною процесу діяль­ності, чи навпаки, діяльність — стороною спілкування, стосовно до тра­диційного розуміння спілкування як акту комунікації, явно не має од­нозначного пояснення. Очевидно, якщо ми розуміємо взаємини людей як опосередкований суб'єкт-об'єкт-суб'єктний процес, то стосунки двох чи більше людей опосередковуються предметом діяльності, і тут діяльність виступає як сторона комунікаційного акту. Якщо розуміти їх як суб'єкт-суб'єкт-об'єктний процес (а саме так розуміються діяльнісні відношення), то ставлення суб'єкта до об'єкта, змісту, мети діяльності опосередковується взаєминами з учасником діяльності, і тоді спілкування - це сторона, частина діяльності. Принципова оберненість суб'єкт- об'єкт-суб'єктних і суб'єкт-суб'єкт-об'єктних відношень цілком знімає виниклу проблему.

Питання про співвідношення спілкування і діяльності може мати й інше пояснення, яке випливає з контексту вже згадуваної нами концеп­ції особистості Петровського. Для спільної праці людина повинна об'єд­натися з іншими людьми (установити з ними контакт, домогтися вза­єморозуміння, отримати належну інформацію, повідомити їм відповід­ну тощо). Тут спілкування, як уже було сказано, виступає як частина, сторона діяльності, як найважливіший її інформативний аспект, як ко­мунікація. Проте створивши предмет у процесі діяльності, що включає в себе спілкування як комунікацію, людина цим не обмежується. Вона відтворює через створений нею предмет себе, свої особливості, свою ін­дивідуальність іншим людям, для яких вона створила цей предмет. Че­рез створений предмет людина трансцедує себе в соціум, знаходячи в ньому свою ідеальну представленість, продовжуючи себе в інших людях і в собі як в «іншому».

Отже, завершуючи розгляд питання про співвідношення спілкуван­ня і діяльності й абстрагуючись від змісту розбіжностей різних підходів щодо їх аналізу, можна дійти висновку, що в цілому спілкування має та­ку саму структуру, як і будь-яка діяльність (потребу, мету, мотив, спосо­би здійснення, результат), що дає підстави віднести його до розряду ви­дів діяльності.

Функції та структура спілкування

Аналіз категорії спілкування зумовлює визначення таких його функцій:

1. Інформаційно-комунікативна.

2. Регулятивно-комунікативна.

3. Афективно-комунікативна.

У них специфічно поєднуються (виявляються) внутрішні зв'язки комунікативної функції психіки з когнітивною та регулятивною.

Перша функція охоплює той клас явищ, ті процеси, які можуть бути описані як прийом-передача інформації. Опис спілкування як процесу прийому-передачі інформації є правомірним, але дозволяє розкрити тільки одну його функцію. Між іншим, у реальних процесах спілкуван­ня між людьми інформація не лише приймається-передається, а й фор­мується.

Досліджуючи цю функцію, доведено, що її реалізація включає кіль­ка рівнів:

• на першому вирівнюються розбіжності у вихідній інформованості в індивідів, які вступають у контакт;

• другий пов'язаний з передачею і прийняттям значень. У цьому ви­падку спілкування виступає як інформування, навчання, інструктаж тощо;

• третій пов'язаний з прагненням індивідів зрозуміти погляди й установки один одного. Спілкування тут спрямоване на формування оцінок досягнутих результатів (згода, незгода). У реалізації інформатив­но-комунікативної функції спілкування можливе виникнення «когнітивних конфліктів».

Необхідним компонентом процесу прийому-передачі інформації є вербалізація сенсорно-перцептивних образів. Проведені дослідження дають змогу визначити три типи стратегії вербалізації.

Перший тип характеризується способом здійснення операцій по­рівняння і категоризації значимих ознак вербального описуваного зо­браження.

Другий тип характеризується способом встановлення структурних відношень при «побудові вербалізованого образу» через опис стану чи процесу.

Третій тип визначається спрямованістю процесу побудови вербалі­зованого образу від цілого до деталей чи навпаки.

Другий клас функцій спілкування належить до регуляції поведінки.

В умовах спілкування регулятивна функція психіки проявляється специфічно. Завдяки спілкуванню індивід отримує можливість регулю­вати не лише свою власну поведінку, а й поведінку інших людей, а разом з тим відчувати регуляційні впливи з їхнього боку.

У процесі спілкування індивід може впливати на мотив, ціль, про­граму, прийняття рішення, на виконання окремих дій і їх контроль. У цьому процесі здійснюється також взаємна стимуляція і корекція пове­дінки.

При взаємній регуляції використовуються різноманітні засоби: вер­бальні, невербальні, спеціальні (особливі звороти мови, жести, стерео­тип поведінки тощо).

У процесі взаємної регуляції формуються і виявляються феномени, характерні для спільної діяльності:

• сумісність;

• загальний стиль діяльності;

• синхронізація (узгодженість) дій.

З регулятивно-комунікативною функцією пов'язані такі явища, як: наслідування, навіювання, переконання. Особливості її визначаються характером функціональних зв'язків між людьми, які формуються у спільній діяльності.

Третій клас функцій належить до емоційної сфери людини. Спіл­куючись, люди не лише передають інформацію один одному, здійснюю­чи регулятивний вплив, а й відповідно ставляться до повідомленого.

У процесі спілкування людей може змінюватися як модальність, так і інтенсивність їхніх емоційних станів і відбувається чи зближення цих станів, чи їх поляризація, взаємне підсилення чи ослаблення. Відповід­но до цього виділяють такі функції спілкування.

1. Організація спільної діяльності.

2. Пізнання людьми один одного.

3. Формування і розвиток міжособистісних стосунків.

При спілкуванні формується план спільної діяльності, розподіля­ються її елементи між учасниками, здійснюються взаємний обмін ін­формацією, взаємна стимуляція, контроль і корекція дій.

Спілкування впливає на вибір мети. Характер та інтенсивність спіл­кування залежить від складності завдань, які розв'язуються у спільній діяльності. Взаємозв'язок діяльності й спілкування проявляється двоя­ко. З одного боку, динаміка спілкування визначається цілями, співвід­ношенням мотивів її учасників, планами тощо. З другого боку, спілку­вання виступає як чинник спільної діяльності. По суті, спілкування ви­конує роль організації та індивідуальної діяльності.

Формування і розвиток міжособистісних взаємин є найголовнішою функцією. Її аналіз передбачає вивчення цілого комплексу психологіч­них, соціологічних, естетичних і навіть економічних питань.

Отже, розглянуті функції спілкування (обидва варіанти) показують, що спілкування має вивчатися як багатогранний процес, який характе­ризується високою динамічністю і поліфункціональністю.

Конкретно-психологічне дослідження спілкування вимагає розроб­ки уявлень про його структуру й динаміку. Досліджуючи структуру спіл­кування, можна говорити про три рівні аналізу:

1. й рівень (макрорівень) - аналіз спілкування індивіда з іншими людьми. Цей рівень передбачає вивчення розвитку спілкування в інтер­валах часу, які зіставляються з тривалістю житті людини, у плані аналізу психічного розвитку індивіда. Тут важливо визначити ті групи, в які він включається; те коло осіб, з якими він спілкується безпосередньо.

Щоб виявити чинники, які впливають на зміст і динаміку спілку­вання, варто звернутися до аналізу суспільства, в якому живе індивід. Цей рівень є основним у дослідженнях особистості, спрямованості її діяльності, мотиваційної сфери і міжособистісних стосунків.

2. й рівень (мезарівень) вивчає окремі контакти, в які вступають лю­ди. Йдеться про ті моменти їхнього життя, коли вони виконують ті чи ін­ші завдання спільно (гра, бесіда, спільнадіяльність). Спілкування чергу­ється з індивідуальною діяльністю, міняються партнери спілкування.

На цьому рівні аналізу важливо розкрити динаміку спілкування, ро­звиток його теми, виявити засоби (вербальний, невербальний), тобто розглянути спілкування як процес, під час якого здійснюється обмін уявленнями, ідеями, переживаннями. При цьому слід звернути увагу, що кожний окремий період спілкування може бути завершеним, якщо тема вичерпана.

Дослідження на цьому рівні дозволяє в період спілкування кілька основних фаз:

• початкова полягає у формуванні деяких «загальних координат» (опорних образів, початок відліку), що визначають розвиток усього по­дальшого процесу: стосовно цих координат будується поведінка кожно­го з учасників спілкування;

• у другій фазі формується спільна програма процесу спілкування, що включає розподіл функцій між його учасниками;

третя фаза полягає в узгодженні тимчасових характеристик психіч­них процесів і станів, а також формування «загального фону» знань, умінь, навичок. Розв'язуючи те чи інше завдання, кожний з учасників спілкування використовує не лише свій досвід, а й досвід, яким володі­ють партнери.

У результаті спілкування або виробляються спільні позиції його учасників і створюється деяка спільність, або, навпаки, виявляються їх­ні суперечності й несумісність.

Як уже зазначалося, спілкування є асиметричним процесом. Кож­ний акт спілкування призводить до тих чи інших змін кожного з учасни­ків (при цьому зміни для кожного різні). Тому кожний наступний акт проходить інакше, ніж попередній і є щодо нього кумулятивним.

3-й рівень (мікрорівень) передбачає вивчення окремих споріднених актів спілкування, що виступають як його своєрідні елементарні одини­ці. Елементарна одиниця спілкування — це саме сполучений (спорідне­ний) акт.

Аналіз мовного спілкування (діалогу) дозволяє виділити три основ­ні прості види циклів:

• повідомлення — ставлення до нього;

• запитання — відповідь;

• спонукання до дії — виконання.

Ці цикли можуть утворювати складні форми взаємодії, чергуючись (змінюючись) за часом, включаючи один одного, «перехрещуватись». Кожний із зазначених рівнів вимагає спеціальної системи методів дослі­дження й особливого понятійного апарату.

При спілкуванні, міжособистісних взаєминах важливим є подолан­ня існуючих психологічних труднощів — бар'єрів. Вони виникають у процесі поширення і прийняття інформації. Причинами виникнення бар'єрів можуть бути соціальні, політичні, професійні та інші розбіжно­сті між людьми. Тому в цьому контексті важливим є підвищення індиві­дуальної культури спілкування, для чого слід ефективно використовува­ти різноманітні засоби впливу на людей, максимально використовуючи комунікативний потенціал. Формування культури спілкування часто розглядається переважно як засвоєння правил поведінки, а не реалізація особистістю комунікативного потенціалу.

Завершуючи стислий аналіз категорії спілкування, варто відзначи­ти, що ця категорія в психології вивчена недостатньо. Найбільша увага поки що приділена таким сторонам спілкування, як комунікативна, перцептивна та інтерактивна. Зважаючи на те, що спілкування являє со­бою відкриту й рухливу систему взаємодії, важливими питаннями, які потребують подальшої розробки відповідних теоретичних положень, є вивчення співвідношення вербальних і невербальних засобів у процесі спілкування, динаміки процесу спілкування, впливу спілкування на формування психічних процесів тощо. Для психологічного вивчення спілкування найбільший інтерес мають ті чинники, які пов'язані з особистісними властивостями людей у процесі міжособистісних взаємин.

Запитання для самоконтролю

1. Чому вивчення категорії спілкування з позиції психологічної теорії діяльності вимагає додаткового аналізу? Назвіть основні аспекти аналізу.

2. Яке співвідношення діяльності та спілкування?

3. Проаналізуйте шляхи розв'язання конфліктних ситуацій.

4. Назвіть функції спілкування.

5. Які проблеми у вивченні спілкування нині є найактуальнішими?

Використана і рекомендована література

1. Андреева Г.М. Социальная психология: Учебник. — М.: Аспект Пресс, 2000. 376 с.

2. Бобнева М.И. Социальные нормы и регуляция поведения. — М.: Наука, 1978.- 310 с.

3. Головаха Е.И., Панина Н.В. Психология человеческого взаимопонимания. — К., 1989.

4. Смельянов С.М. Практикум по конфликтологии. — СПБ., 2004. — 400 с.

5. Казмиренко В.П. Социальная психология организаций. — К., 1993.

6. Корнєв М.П., Коваленко А.Б. Соціальна психологія: Підручник. — К.: Ли- бідь, 1995. 407 с.

7. Корольчук М.С., Крайнюк В.М., Марченко В.М. Психологія: схеми, опор­ні конспекти, методики. — К.: Ніка-Центр, 2007. — 320 с.

8. Ломов Б.Ф. Методологические и теоретические проблемы психологии. — М.: Наука, 1984. 443 с.

9. Обозов H.H. Психология межличностных отношений. — К., 1990.

10. Петровский A.B. Теоретические проблемы психологии. — М., 1996.

11. Семиченко В.А. Психология общения: Модульный курс для преподавате­лей и студентов. — К.: Мапстр-S, 1998. — 152 с.

12. Шихирев П.Н. Современная социальная психология в Западной Европе. — М.: Наука, 1998.

13. Ядов В.А. Социальная идентичность личности. — М., 1994.

Тема 8

Психофізіологічна проблема

Логіка викладу: уявлення про взаємодію фізичного (фізіологічного) в епо­ху античності. Психіка й організм у працях Декарта, Лейбніца, Гоббса, Гарт- лі, Глієсона. Природничонаукове пояснення життєвих функцій у працях Галлера, Ламетрі, Прохазки, Мюллера, Гельмгольца. Анатомічні переду­мови вивчення рефлексу, поняття про рефлекс. Відкриття нейродинаміч- них процесів. Фізіологічне вчення Павлова про нейродинаміку. Сигналь­на функція психіки. Сучасні проблеми психофізичної діяльності: Об'єкт, предмет, методи та зміст та завдання психофізіології працездатності та безпечної діяльності спеціалістів. Методи та методики дослідження.

♦ ♦ ♦

Однією з перших в історії психологічної думки була поставлена пси­хофізіологічна проблема, у рамках якої обговорюється і розв'язується питання про природу психічного і його відношення до фізіологічних явищ. У певні історичні періоди в цій проблемі концентрувались усі кар­динальні питання психологічної науки. В історії психології психофізіо­логічна проблема спочатку входила складовою частиною більш загаль­ної проблеми — психофізичної (питання про взаємозв'язок психічних та фізичних явищ), зародок якої спостерігається ще в донаукових уявлен­нях первісних людей.

У процесі становлення наукової психології вдавалися до різних спо­собів розв'язання психофізичних (психофізіологічних) проблем, найпо­ширенішими з яких є:

а) дуалістичне протиставлення психічного й фізичного (фізіологіч­ного) як двох різних субстанцій, що найповніше проявилось у концепції психофізичного паралелізму і теорії психофізичної взаємодії;

б) «зведення» психічного до різних форм фізичного чи фізіологічно­го та твердження про їх еквівалентність (редукціонізм і конструктивізм);

в) відособлення психічного від його матеріальних основ і розгляд пси­хіки як особливої субстанції у вченнях про так звану психічну причинність.

Разом з цим існували й перехідні форми розв'язання обговорюваної проблеми, що не мають самостійного значення. Якщо дуалістичний та мо­ністичний підходи були властиві як психологам-ідеалістам, так і психологам-матеріалістам, то останні два характерні переважно відповідно мате­ріалістичній («зведення») та ідеалістичній («відособлення») психології.

Ці історичні форми розв'язання питання про відношення психіч­них і фізіологічних явищ зустрічаються і в сучасній психологічній літе­ратурі. Тому їх історико-критичний аналіз не втрачає своєї актуальності.

Поява в історії психології розмаїття форм пояснення взаємозв'язку психічних і фізіологічних явищ пояснюється як особливостями науко­вих психологічних шкіл різного спрямування, так і складністю об'єкта дослідження, увімкнутістю його в різні системи зв'язків.

Історичний аспект виникнення поширених концепцій психофізич­ного паралелізму та психофізичної взаємодії має суперечливий, двої­стий характер, їх поява спричинена логікою боротьби з теологічними та схоластичними уявленнями про психічне життя людини. Такі уявлення в подальшому відіграли позитивну роль у психологічних концепціях, які склали основу ідеалістичного напряму й індетермінізму.

Уявлення про зв'язок психічних явищ із мозком в епоху античності

Зв'язок психічних явищ з мозком констатували ще в період заро­дження елементарних наукових уявлень про природу психіки, але по­яснювали з різних методологічних позицій.

Відношення психіки до організму, до свого тілесного субстрату з древніх часів було об'єктом обговорення при поясненні природи люди­ни. Причому не тільки на рівні теоретичних уявлень, а й практики, на­самперед медичної. Головним чинником життя, як тілесного, так і пси­хічного, було визнано кровообіг. Це вчення розроблялось у Вавилоні, Єгипті, Китаї, Індії.

Дуже древнім є також поняття про пневму: особливу, подібну до розігрітого повітря найтоншу речовину, що проноситься кровоносни­ми судинами, але відмінна від крові й виконує функції носія психічних актів.

Поняття про пневму відігравало величезну роль у поглядах людей не лише древнього світу, а й середньовічного суспільства. На ньому грунту­валися філософські системи. Воно широко використовувалося як древньосхідними релігіями, так і християнським богослов'ям. Поняття про пневму мало суто гіпотетичний характер і майже не підлягало перевірці емпіричним шляхом, що створювало передумови для паранаукових по­глядів. Разом з тим не можна забувати і про те, що в античному суспіль­стві науковий досвід торкнувся лише морфологічного субстрату нервово-психічних явищ. Поняття про пневму задовольняло впродовж ба- і атьох століть потребу природничонаукової думки в тому, щоб усвідомиті природу матеріального носія справжніх серцевих процесів. У медичних колах пневма вважалася фактом, а не теорією.

За відомостями, що дійшли до нас, першим із грецьких філософів, який розвинув учення про чотири темпераменти, був Емпедокл (запро­понував схему побудови світу з чотирьох елементів). Рівномірністю су­міші чотирьох елементів чи перевагою в ній одного з них над іншими, величиною, зв'язком і рухливістю цих елементів він пояснював рівень розумових здібностей і характерологічні властивості особистості.

Школа Гіппократа (460—377 р. до н.е.) відома нам за так званим «Гіппократовим збірником». Серед її пояснювальних принципів ми зустрі­чаємо повітря в ролі сили, що підтримує нерозривний зв'язок організму зі світом, приносить ззовні розум, а в мозку виконує психічні функції. Але єдине матеріальне начало як основа органічного життя відкидалося. Вчення про єдину стихію, що лежить в основі різноманіття речей, заміня­лося вченням про чотири рідини (кров, слиз, жовч жовту і жовч чорну).

Реальна активізація особистості спонукала досліджувати характер її зв'язків із природним і соціальним світами. Співвідношення цих двох світів стає одним з головних теоретичних «сюжетів» епохи. Гуморальна спрямованість мислення древніх грецьких медиків зовсім не означала, що вони ігнорували орган душі, спеціально призначений для виконання психічних функцій.

Здавна як на Сході, так і в Греції конкурували між собою дві теорії — серцецентрична і мозкоцентрична. Думка про те, що мозок є орган душі, належить давньогрецькому лікарю Алкмеону (VI століття до н.е.), що дійшов цього висновку в результаті спостережень і хірургічних операцій. Зокрема, він установив, що з мозкових півкуль «ідуть до очних западин дві вузькі доріжки». Думаючи, що відчуття виникає завдяки особливій будівлі периферичних апаратів, які відчувають, Алкмеон разом з тим стверджував, що є прямий зв'язок між органами почуттів і мозком.

Таким чином, учення про психіку як продукт мозку зародилося зав­дяки тому, що була відкрита залежність відчуттів від будови мозку, а це своєю чергою стало можливим завдяки нагромадженню емпіричних фактів. Але відчуття, за Алкмеоном, вихідний пункт усієї пізнавальної роботи. Психічні процеси, які виникають з відчуттів, пов'язувалися з мозком, хоча знання про ці процеси на відміну від знання про відчуття не могло спиратися на анатомо-фізіологічний досвід. Слідом за Алкме­оном трактував мозок як орган психіки Гіппократ, думаючи, що він є ве­ликою залозою.

Герофіл головне значення надав мозковим шлуночкам, і ця думка втримувалася багато століть. Еразістрат же звернув увагу на кору, пов'язавши багатство звивин мозкових півкуль з розумовою перевагою людини над тваринами. Еразістрату належить також відкриття розбіж­ностей між чуттєвими і рухливими нервами. Ці розбіжності знову від­крито в XIX столітті.

Успіхи лікарів-олександрійців були зумовлені зіставленням анато­мічних даних про будову нервової системи з експериментальним вив­ченням залежності функцій від подразнень і розрізів різних частин мозку.

Використавши досвід олександрійських лікарів, давньоримський лікар Гален (II століття н.е.) синтезував досягнення античної філософії, біології та медицини в детально розроблену систему.

Органами душі він визнав мозок, серце і печінку. Кожному з орга­нів приписувалась одна з «психічних» функцій відповідно до поділу ча­стин душі, запропонованому Платоном: печінка - носій прагнень, сер­це — гніву і мужності, мозок — розуму. У мозку найважливіша роль при­ділялася шлуночкам, насамперед задньому.

Нервова система представляє гіллястий стовбур, кожна з галузей якого живе самостійним життям. Нерви побудовані з тієї ж речовини, що й мозок. Вони служать відчуттю і руху. Гален розрізняв: а) чуттєві, «м'які» нерви, що йдуть до органів відчуттів, і б) пов'язані з м'язами, «тверді» нерви, за допомогою яких виконуються довільні рухи.

Крім автоматизму серця, судин та інших внутрішніх систем, усі ру­хи Гален вважав довільними. М'яз приводиться в рух нервом, за допомо­гою психічної пневми, яка проноситься по ньому. Залежність будь-яко­го м'язового руху, пов'язаного з моторним нервом, від участі психічно­го чинника душі здавалася безумовною не тільки Галену, а й усім поко­лінням після нього, поки не був відкритий механізм рефлексу.

Розвиток психофізіологічних уявлень в античному світі призупи­нився на рівні, відображеному системою уявлень Галена. Тому від цього рівня, спираючись на досягнення арабомовної культури, наукове знан­ня про організм мало продовжити свій подальший розвиток лише через півтора тисячоліття.

Завершуючи огляд уявлень древніх про матеріальний субстрат діяльності душі, відкритих у цей період, слід звернути увагу на таку об­ставину: коли брати до уваги тільки позитивні знання в цій галузі, тобто емпіричні відкриття, які увійшли в загальний комплекс сучасних науко­вих істин, то вони досить мізерні й стосуються тільки анатомії організму.

Фізіологічні пояснення спиралися на фіктивні поняття, яким, на­приклад, було поняття про пневму - речовий носій життєвих психічних явищ. Але попри всі її перебільшення, деяку фантастичність, цей термін відбивав реальну потребу думки в тому, щоб осягти динаміку змін, які відбуваються в матеріальному субстраті. Від гіневми веде своє походжен­ня вчення про «тваринні духи», як потік швидкісних часток, подібних до потоків розігрітого повітря, які проносяться тілом. У новий час ці част­ки були підведені під закони механіки й до кінця XVIII століття викону­вали в розумах натуралістів і лікарів ту функцію, яку взяло на себе надалі поняття про нервовий процес. І те, що з погляду історичного підходу може здатися міфологічним конструктом, було результатом напруженої роботи природничонаукової думки і неодмінною передумовою її по­дальших успіхів.

Психологічні пошуки древніх йшли попереду анатомо-фізіологічних знахідок. Крім того, самі фізіологічні схеми породжувалися запита­ми психологічної думки, що виходила із загального принципу залежно­сті душі від організму. Вчення про локалізацію душі в різних частинах організму виникло після того, як у складі самої душі були вичленовані різні «частини».

Щоб фізіологічно пояснити психологію, потрібно спершу мати психологію. У період античності зародилась ідея про те, що кілька вихід­них тілесних ознак утворять (при різних сполученнях) основні типи (чи комплекси) індивідуальних особливостей між людьми. Ця ідея залиша­ється керівної для сучасних концепцій у галузі диференціальної психо­логії. Можна підставляти різні значення під термін «вихідні ознаки» і використовувати для їх діагностики будь-які експериментальні й мате­матичні методики, але загальний зміст цих операцій складатиметься в проходженні тієї самої категоріальної схеми, яку виробили Гіппократ та інші древні медики. До речі, І.П. Павлов співвідносив своє вчення про типи вищої нервової діяльності з ученням Гіппократа.

Уявлення про зв'язок психічних явищ із мозком в епоху середніх віків і нового часу

Наукова революція XVII століття утвердила принципово нові по­яснення відношення душі й тіла. Тіло було звільнено від впливу душі і стало мислитися як свого роду машина, що працює за загальними зако­нами механіки. Стосовно психіки вона виступала в двох варіантах: або як тотожна свідомості (тобто знанню суб'єкта про свої думки, вольові акти тощо), або як представлена в неусвідомлюваних формах. Спроби пояснити її ставлення до «машини тіла» сформували три погляди на психофізіологічну проблему, до яких у різних варіантах схилялися ми­слителі наступних століть. Ми вже згадували про ці варіанти, які засвід­чували епоху торжества механістичного погляду на природу. Це психофі­зіологічна взаємодія (Декарт), психофізіологічний паралелізм (Лейбніц) і психофізіологічна тотожність (Гоббс).

Як уже відзначалося, Декарту належало відкриття рефлекторної природи поведінки. Визнавши душу й тіло різними субстанціями, Де­карт спробував пояснити їх зв'язок за допомогою гіпотези взаємодії: ду­ша здатна змінити напрямок рухів тіла тільки в тому разі, коли тілесні органи самі схильні до цього. У думці про можливу взаємодію тілесного і духовного не знімається їх протиставлення, а акцентується на ньому.

Уявлення Декарта про роботу серця, яке може бути описане в кате­горіях механіки, привело до відкриття В. Гарвеєм (1578-1657) кровообі­гу як діяльності, що відбувається автоматично, а не регулюється душею. Інше досягнення належало Декарту. Саме він вводить поняття рефлек­су, що стало фундаментальним для психології та фізіології. Детальніше поняття рефлексу буде розглянуте нижче.

За науковою значимістю психофізіологічна теорія Декарта не лише не поступалася вченню Гарвея, а й дещо зміцнювала принцип детермі­нізму. Праці Гарвея стверджували цей принцип стосовно однієї з внутрішньоорганічних функціональних систем, а Декарт поширив його на взаєминах живих істот із зовнішнім світом, на процес поведінки, від­кривши тим самим еру впровадження нової методології в найбільш складну сферу життєдіяльності. Відсутність будь-яких достовірних да­них про природу нервового процесу змусило Декарта уявити його за зразком процесу кровообігу, знання про який набуло достатньої надій­ності, спираючись на дані емпіричних досліджень.

Нервовий імпульс вважався як процес переміщення крові по суди­нах: передбачалося, що найбільш легкі й рухливі частки крові, відфіль­тровуючись від інших, піднімаються відповідно до загальних правил ме­ханіки до мозку. Потоки цих часток Декарт позначив стародавнім термі­ном «тваринні духи», вклавши в нього зміст, що цілком відповідало ме­ханічному трактуванню функцій організму: «Те, що називаю «духами», є не що інше, як тіла, що не мають ніякої іншої властивості, крім того, що вони дуже малі й рухаються дуже швидко».

Хоча самого терміну «рефлекс» у Декарта немає, основні контури цьо­го поняття намічені досить чітко. Вважаючи діяльність тварин, на відміну від людської, машиноподібною, відзначав І.П. Павлов, Декарт визначив поняття рефлексу як основного акту нервової системи. Рефлекс означає відображення. Під ним у Декарта розумілося відображення «тваринних духів» від мозку до м'язів за типом відображення світлового променя.

Нагадаємо, що розуміння нервового процесу як родового теплового і світлового явища має древню і розгалужену генеалогію. Поки фізичні закони тепла і світла, що перевіряються досвідом і мають математичне вираження, залишалися невідомими, вчення про органічний субстрат психічних виявів було залежним від учень про душу як доцільно діючу силу. Картина почала змінюватися з успіхами фізики, насамперед опти­ки. Досягнення Р. Бекона вже в період середньовіччя створило переду­мови для висновку про те, що сфера відчуттів (зокрема зорові відчуття) знаходиться в залежності не тільки від потенцій душі, а й від фізичних іаконів руху і заломлення світлових променів.

Поняття про здібності душі йшло від ще повної наївного телеологіму біології, поняття же про рух світла — від неарістотелевської фізики, яка тільки зароджувалась, де замість телеології (з її уявленням про пра­гнення до мети) вироблялися каузальні способи пояснення. Але щоб за­кони оптики набули справжньої детерміністської інтерпретації, потріб­на була нова механіка. Щоправда, сам підхід з позицій оптики позбавляв сенсу звертання до душі як пояснюючого начала. Адже відображення матеріальних часток — носіїв психіки — від мозку так само не потребує для своєї реалізації душі, як цього не потребує відображений від поверх­ні світловий промінь. Але механіка дозволила прив'язати відображення до конструкції, стати на грунт реальної взаємодії компонентів тілесної машини.

Поняття про рефлекс — результат упровадження в психофізіологію моделей, що склалися під впливом принципів оптики й механіки. По­ширення фізичних категорій на активність організму дозволило зрозу­міти її детерміністично, вивести з-під причинного впливу душі як осо­бливої сутності.

Згідно з Декартовою схемою, зовнішні предмети діють на перифе­ричні закінчення нервових «ниток», розміщених усередині нервових «трубок». Нервові «нитки», натягаючись, відкривають клапани отворів, що ведуть з мозку в нерви каналами, якими «тваринні духи» спрямову­ються у відповідні м'язи, і ті в результаті «надуваються». Тим самим стверджувалося, що перша причина рухового акту лежить поза ним: те, що відбувається «на виході» цього акту, детерміновано матеріальними змінами «на вході».

Декартівське трактування м'язової активності було безпосередньо пов'язане із загальними корінними зрушеннями у новій фізиці. Колиш­нє поняття про силу несло на собі відбиток безпосередньо пережитої м'язової напруги, що відображається у самосвідомості суб'єкта як щось первинне і далі нерозкладне. Це ввібрало елементи суб'єктивізму, по­няття застосовувалося до пояснення фізичних процесів у зовнішньому світі. Тепер же робота м'язів визначалася з огляду на закономірності ме­ханіки, відкриті в зовнішніх матеріальних об'єктах.

Рух «тваринних духів» заповнював у концепції Декарта відсутню ланку між зовнішніми поштовхами і змінами в поведінці органічних тіл. Завдяки включенню цієї ланки не залишалося пробілів у ланцюзі при­чин і наслідків, які утворюють механізм природи. Доводилося, що за­гальна кількість руху у світі зберігається незмінною і життєдіяльність ор­ганів не може порушити цей закон.

Основою різноманітних картин поведінки Декарт вважав «диспози­цію органів». Він розумів під цим не тільки анатомічно фіксовану нерво­во-м'язову конструкцію, а й її зміну. Останнє відбувається, за Декартом, через мозок, який змінює під дією доцентрових нервових «ниток» свою конфігурацію, не повертаючись (через недостатню еластичність) у колишне положення, зберігаючи сліди раніше випробуваних впливів, що додають руху «тваринних духів» новий напрямок.

Автомат не здатний змінювати свою поведінку, свою конструкцію під впливом зовнішніх стимулів. Декарт же будував проекти «машини», рефлекси якої перебудовуються завдяки досвіду. Ці проекти були тільки умоглядними, але вони важливі як вираження загальних тенденцій нау­кової думки XVII століття. Ідея машиноподібної поведінки вже тоді на­була важливого евристичного змісту. Вона розцінювалася як ключ до наукового пояснення не тільки тих дій, що виробляються автоматично завдяки самій конструкції «нервової машини», а й дій варіативних, мін­ливих, що здобуваються в досвіді.

Древній поділ рухів на мимовільні й довільні набув після Декарта нового змісту. Велика частина м'язових актів, що вважалися колись до­вільними і здійснювалися за участю доцільно діючої душі, переміщаєть­ся тепер у групу психічних (суто механічних) рефлекторних; довільні ж рухи відокремлюються від них за критерієм впливу на тілесну поведінку усвідомлюваного (представлено в самосвідомості, рефлексії суб'єкта) вольового прагнення (веління, бажання) і тим самим визнаються тільки за людиною.

Уся нервово-м'язова фізіологія наступних століть була під впливом Декартової схеми. Протягом тривалого історичного періоду уявлення про машиноподібний характер усіх органічних відправлень, включаючи й ті, за допомогою яких м'язи живих істот реагують на зовнішні впливи, служило компасом для дослідження будови і функцій нервової системи. Після Декарта стало очевидним, що пояснювати нервову діяльність си­лами душі рівносильно звертанню до цих сил для пояснення роботи якого-небудь автомата, наприклад, годинника.

Але нервова система здійснює не тільки рухові акти. Представляю­чи її за зразком автомата, Декарт мав на увазі не тільки детерміністське пояснення м'язових реакцій, які до того вважалися довільними. Він прагнув поставити в стійку причинну залежність від тілесного механізму те, що належало до сфери душевних явищ, знайти для цих явищ мате­ріальні еквіваленти, первинні стосовно феноменів свідомості.

У системі Декарта як такій не розчленовані пояснення, що нале­жить до м'язової сфери, з одного боку, до визначеного кола явищ пси­хічної сфери — з другого. Але з метою адекватної історичної оцінки таке розмежування слід провести з огляду на наступну еволюцію поняття про рефлекс, підчас якої у визначений історичний період воно стало вважа­тися суто фізіологічним, що стосується тільки переходу нервового ім­пульсу - через центри — з аферентного шляху на еферентний.Тим часом у Декарта поняття про рефлекс із самого початку будува­лося як психофізіологічне. Передбачалося, що між «вхідними» і «вихідними» шляхами діють ті механізми, які усвідомлюються душею у вигля­ді відчуттів, уявлень і почуттів. Відчуття і уявлення не є в Декарта ре­флексами, але виникають та існують тільки як визначені тілесні стани реагуючого на зовнішні поштовхи організму. Гекслі в 1874 році вказав, що низка положень, яка формує основу і сутність сучасної фізіології нервової системи, була цілком виражена і проілюстрована в працях Де­карта.

У список цих положень Гекслі включив такі: органом відчуттів, емоцій і думок є мозок; м'язова реакція породжується процесами в нер­ві, що примикає до м'яза; відчуття обумовлене змінами в нерві, що пов'язує орган почуття з мозком; рухи в сенсорних нервах відбиваються на моторних, і це можливо без участі волі (рефлекторний акт); виклика­ні за допомогою сенсорного нерва рухи створюють у речовині мозку го­товність знову робити саме такий рух.

Принцип «тваринного автоматизму» виявляється для дослідників дороговказною ниткою. Разом з тим зазначений принцип через недолік конкретно-наукових знань був виражений у такій морфофізіологічній схемі, яка містила чимало умоглядного, а то й просто фантастичного. Девізом нового природознавства було емпіричне вивчення реальних причин явищ. Тому цілком зрозуміло, що і Декартова схема служила ке­рівництвом до експериментального дослідження нервово-м'язових функцій. Під час цього дослідження виявився довільний характер дея­ких припущень. У результаті окремі деталі конструкції відпали, але реш­та, витримавши досвідчену перевірку, збереглися і зміцнилися.

До довільних елементів, зокрема, відносилася гіпотеза про «тварин­ні духи». Не можна було довести, спираючись на спостереження й екс­перимент, існування в організмі особливої речовини, яка б поєднувала діяльність нервової та м'язової систем, а також служила фізіологічним носієм відчуттів, сприйнять та інших психічних актів. І все-таки гіпоте­за про «тваринні духи» завзято трималася в природознавстві до кінця XVIII століття в різних варіантах і під різними іменами, задовольняючи до слушного часу потребу в понятті, що вказувало б на матеріальний ха­рактер нервового процесу.

Навпаки, думка Декарта про шишкоподібну залозу як центр, за до­помогою якого свідомість безпосередньо впливає на тіло, не зустрівши розуміння, була відкинута й замінена іншою, більш близькою до уявлень про діяльність центральної нервової системи, у межах якої здійснюється психічна діяльність.

Особливе значення для наступного розвитку фізіології мала експе­риментальна перевірка спочатку удаваного другорядного твердження Декарта про те, що обсяг м'яза при його скороченні збільшується. Дос­відчений доказ помилковості цього погляду принципово трансформува­ розуміння природи нервово-мязової реакції, що своєю чергою спри­чинило далекоглядні зміни категоріального ладу біологічного мислення.

Спростував думку Декарта про збільшення обсягу м'яза англійський лікар і натураліст Глієсон (1597—1677). Причому спростував експеримен­тально. Тим самим ставилася під сумнів концепція про «тваринні духи», що трактувала скорочення м'язів як приплив деякої кількості речовини.

Здатність м'яза робити у відповідь на стимуляцію «життєво важли­вий рух» Глієсон позначив терміном «подразливість». На відміну від Де­карта, що розробив поняття про рефлекс, але не впровадив відповідно­го терміна, Глієсон не тільки сформулював поняття про подразливість, а й позначив його новим терміном.

Рівень розвитку природознавства в XVII столітті ще не дозволив від­крити слідом за подразливістю інші властивості органічної матерії та продовжити розпочате Глієсоном заповнення прірви між двома наміче­ними Декартом полюсами: механізмом природи і думкою, яка є продук­том самоусвідомлення.

Новий етап у вченні про психіку як продукт роботи «нервової ма­шини» пов'язаний зі спробою Гартлі представити цю машину в якості такої, що діє на принципах, відкритих Ньютоном, і створив прецедент для використання впливу фізичних ідей на пояснення динаміки психіч­них процесів.

Такий вплив розглядався через опосередкування певним фізіологіч­ним пристроєм організму. Почерпнувши з фізики гіпотезу про вібрації, Гартлі винайшов модель, що пояснювала поведінку в цілому, в її при­чинних зв'язках із зовнішнім середовищам. Це дозволило включити психіку в єдину низку, що охоплювала загальний цикл життєдіяльності організму - від сприйняття вібрацій у зовнішньому середовищі через ві­брації мозкової речовини до вібрацій м'язів.

Перед нами весь спектр суттєвих і для сучасної науки питань про нейродинаміку психічної діяльності. Вони сформульовані мовою XVIII століття. Але від цього не стали менш значимими. Через брак будь-яких позитивних знань про природу нервових процесів Гартлі зумів висунути кілька фізико-фізіологічних гіпотез, родових за своїм змістом із суча­сними пошуками. Адже все гартлівське вчення про вібрації ставить за мету визначити нейродинамічні, а не тільки морфологічні еквіваленти психічних процесів, виявити функціональні, тілесні фактори, відпові­дальні за розходження в модальностях, силі, якості сенсорних процесів 'їх перетворених копій — ідей.

Однак вважається, що помилковими були два припущення Гартлі: а) що його система — це пряме перенесення в психологію однієї з природничо - наукових гіпотез і, відповідно, виведення психологічних зако­номірностей з фізичних; б) гіпотеза вібрацій запозичена з фізики для ілюстрацій виявленої закономірності, і їй надане чітке природничонаукове обґрунтування.

Гартлі дійсно перебував під впливом ньютонівських ідей. Він під­креслював, що повинен застосувати до вивчення свідомості метод, яко­го дотримувався Ньютон, — метод дедукції принципів з явищ. Гартлі дійсно спирався на розуміння, висловлене Ньютоном у зв'язку з крити­кою традиційної концепції «тваринних духів». Він розв'язував завдання, висунуті логікою розвитку категоріального апарату психології, а не оп­тики чи механіки. Найважливішим серед цих завдань було перетворен­ня погляду на психічне, як тотожне сукупності усвідомлюваних суб'єк­том феноменів, тобто декартівсько-локківської концепції свідомості.

З погляду цієї концепції все, що відбувається за межами свідомості, належить до галузі фізіології. Лейбніц першим виступив проти цього по­гляду, протиставивши йому вчення про несвідому душу. Гартлі називає ім'я Лейбніца слідом за ім'ям Декарта як автора, напрям думок якого йо­му близький. Але Лейбніц, розробляючи поняття про несвідоме, виво­див його з природи душі, тоді як для Гартлі таке рішення було неприй­нятне. Він шукав матеріалістичне пояснення процесів, що не предста­влені у свідомості, але разом з тим детермінують його роботу. Лейбніц називав ці процеси малими перцепціями, що утворюють той айсберг, незначна вершина якого відкривається розуму при спостереженні за власною діяльністю. Гартлі назвав ці процеси відчуваннями. Вони скла­даються, за Гартлі, в об'єктивній системі відношень, тобто незалежно від рефлексії, і сама діяльність рефлексії є їх похідною. Або душа, або нервова система - третього не дано. Схема Гартлі була не «дійсною», а уявною фізіологією мозку. Але в умовах XVIII століття вона пояснювала об'єктивну динаміку психічних процесів, не звертаючись слідом за Лейбніцем до душі як пояснюючого поняття.

Усі нервові вібрації Гартлі поділяв на два види: великі й малі. Остан­ні виникають у білій речовині головного мозку як мініатюрні копії (чи сліди) великих вібрацій у черепно-мозкових і спинномозкових нервах. Вчення про малі вібрації пояснювало виникнення ідей на відміну від відчуттів, а тим самим від усього «внутрішнього світу», єдиним будівель­ним матеріалом якого, згідно з теорією Гартлі, служать ідеї. Оскільки ж первинними вважалися великі вібрації в нервовій системі, що виника­ють під впливом на неї «пульсацій» зовнішнього ефіру, «внутрішній світ» ідей виступав як мініатюрна копія реальної взаємодії організму зі світом зовнішнім.

Один раз виникнувши, малі вібрації зберігаються і накопичуються, утворюють «орган», що опосередковує наступні реакції на нові зовнішні впливи. Завдяки цьому організм на відміну від інших фізичних об'єктів стає системою, що навчається і має власну історію.

Основа навченості — пам'ять — здатна запам'ятовувати і відтворю­вати сліди колишніх впливів. Вона для Гартлі — загальна фундаменталь­на властивість нервової організації, а не один із психічних пізнавальних процесів.

Гартлі, намагаючись перебороти дуалізм Декарта, розводить мате­ріальну субстанцію організму і спіритуальну субстанцію душі. Успіхи природничонаукового дослідження тілесного субстрату життя (почи­наючи від відкриття Глієсоном подразливості) говорили про живе тіло, властивості якого не зводяться до розряду автоматичних рухів (подібних до роботи серцевого м'яза), ні до свідомості й волі.

Поступово в структурі наукового мислення виникли і три розряди явищ:

а) фізичні;

б) психічні, але позбавлені ознак свідомості й довільності;

в) свідомі й довільні.

Уперше ці зміни відображено у вченні Лейбніца про «малі перцеп­ції» як форму неусвідомлюваної психіки. Гартлі (за власним визнанням) слідував за Лейбніцем з тією істотною відмінністю, що пояснював неус- відомлені й мимовільні реакції роботою нервової системи, а не активні­стю духовних монад.

Пояснюючи слідом за Декартом поведінку цілісного організму, ре­акції якого, будучи викликані коливаннями зовнішнього ефіру, перехо­дять у вібрації чуттєвих нервів і за допомогою вібрацій великих півкуль завершуються вібраціями м'язів, Гартлі став автором, другим після Де­карта, схеми рефлексу. На відміну від Декарта, Гартлі охопив своєю схе­мою поведінку в цілому, не залишаючи за її межами свідомість і волю. Вони зображалися такими, що мають свій особливий нервово-м'язовий еквівалент.

І декартівська, і гартлівська схеми мали умоглядний характер. Але це був новий хід мислення, що створював емпірику фізики Декарта і Нь­ютона. Успіхи ж емпіричного вивчення живих субстратів вносили істот­ні корективи.

Для XVIII століття характерна низка й інших відкриттів, які погли­блювали природничонаукове пояснення життєвих функцій, що в усі по­передні століття відносилися до дій неземного, всевишнього походжен­ня, безтілесного агента — душі.

Один із найвидатніших фізіологів XVIII століття Галлер уводить та­кі поняття, як м'язова сила, нервова сила, «темні (неусвідомлені) сприй­няття». Вони вказували на властивості організму, які настільки ж до­ступні об'єктивному вивченню, як і інші атрибути матерії. Щоправда, за межі сенсомоторного рівня, до вищих проявів роботи організму Галлер вийти не наважився.

Це стало справою французьких філософів. Першим виступив Ламеірі, що став на шлях самовідданої боротьби з вірою в безсубстратну сві­домість.

Ламетрі вважав себе спадкоємцем Декарта. Збагачена ідеями Декарта фізика робота з вивчення органічних основ поведінки не пройшла для філософського матеріалізму даремно. Поширивши (у трактаті «Людина-машина») принцип машинодоцільності налюдську поведінку, Ла­метрі звів картезіанське «мислення» до тілесної субстанції, зрозумілої не стільки по-декартівськи, скільки по-галлерівски.

Галлер у поясненні властивостей організму не наважився йти далі визнання за матеріальним тілом здатності відчувати й реагувати. Ми­слення і волю він як і раніше відносив до безсмертної душі. Але францу­зькі матеріалісти, зважаючи на сенсуалістичні посилки («немає нічого в мисленні, чого б не було у почуттях», - учив Локк), відстоювали інший погляд. Вони доводили, що немає таких розумових процесів, у яких живе тіло не могло б зробити в силу своєї матеріальної організації.

Цей висновок, аксіоматичний для сучасної психології, у XVIII сто­літті означав безстрашне руйнування тисячолітніх догм, полеміка нав­коло якого набула в напруженій атмосфері передреволюційної Франції політичного характеру.

І хоча природничонауковий досвід ще не проникнув за межі подраз­ливості й чутливості організму, ідеї французьких матеріалістів спонука­ли до строго причинного пояснення всіх психічних функцій.

Природознавство XVIII століття ще не могло розв'язати це завдан­ня, але воно було поставлене. Однак назрівала колізія. У Декарта поєд­нання тілесної машини характеризувалося як суцільно рефлекторне (за винятком тих людських дій, іррегулярність яких ставилася в залежність від пепротяжної субстанції свідомості). Цілком підпорядковувався ре- фиі'кторному принципу і вібраційний пристрій Гартлі.

У Ламерті Кабанісата інших послідовників Декарта-фізика свідо­мі трактування як властивість матеріальної організації. За Ламетрі, людина це машина, що відчуває, думає, усвідомлює, а не тільки переміщуються в просторі. Але чи є детермінація її психічно регульованої поведінки своїм походженням рефлекторною?

У розв'язанні цього питання намітилася тенденція (Кабаніс), згідно і якою рефлекторними вважалися тільки ті дії, в яких не бере участі сві­домість. Кабаніс розрізняв гри рівні активності організму: рефлектор­ний,, напівсвідомий, свідомий (вольовий). На вищому рівні включається го­ловний мозок, рефлекторні ж акти — продукт нижчих відділів нервової системи. Так розділялися два поняття: про матеріальну зумовленість по­ведінки і про її рефлекторну природу, тобто поняття, що для Декарта збігалися.

Принцип рефлексу — невідворотного переходу зовнішнього впливу в м'язовий рух — передбачав вивчення тільки елементарного передсвідомого рівня поведінки. В уявленні про рівневу організацію нервової діяльності відобразилися як неврологічний досвід, так і нові еволюційні ідеї, що змінювали спрямованість біологічного мислення. Організм трактувався як система органів, які представляють в індивіді весь еволю­ційний ряд. Наступність між органами нервової системи виражена, на думку Кабаніса, у тому, що нижчі центри при відпаданні вищих здатні реагувати самостійно. Такою самостійною несвідомою реакцією нерво­вих центрів і є рефлекс.

З переорієнтацією на біологію трактування рефлексу набуло категорі­альних змін. У найбільш визначеній формі воно знайшло відображення в ученні чеського лікаря, анатома і психофізіолога І. Прохазки (1749-1820).

Якщо в Декарта і Гартлі модель рефлексу будувалася на принципах фізики, то в Прохазки вона мала біологічну основу. Йому належала тре­тя після Декарта і Гартлі спроба представити роботу цілісного організму, яка грунтується на рефлекторному принципі. До нового синтезу Прохазка прийшов не відразу. Йому доводилося переборювати аналітичні установки школи Галлера, яка, висунувши поняття про м'язову та нер­вову силу, «темні сприйняття», розчленувала м'язові, нервові й психічні явища, але не змогла виробити об'єднуючої концепції. Потреба ж у син­тезі неминуче назрівала.

Поняття про нервову силу виражає в Прохазки єдиний принцип по­яснення всіх явищ, вироблених нервовою системою, - як м'язових, так і психічних. Нервова сила, подібно ньютонівській силі тяжіння, має за­гальний характер. Вона «енергетичне» начало, що замінило уявлення про «тваринні духи», «флюїди», «анімальні й вітальні частки», вібрації та інші гіпотетичні процеси. Нервова сила лежить і в основі поведінки ор­ганізму. Однак указуючи на енергетику поведінки, вона не може по­яснити його механізм. Для розв'язання цього завдання Прохазка зверта­ється до поняття про рефлекс, яке набуває в нього нового звучання.

Найважливіше полягало не в новому уявленні про локалізацію, а в положенні про те, що всі нервово-психічні функції підлягають загаль­ним закономірностям. Обидві частини «сенсоціуму» — психічна і тілес­на — діють за законом самозбереження, забезпечують перехід зовніш­нього подразнення в доцільний рух.

Рефлекс, за Прохазкою, викликається не будь-яким зовнішнім по­дразником, а тільки таким, який перетворюється на відчуття. Відчуття ж повсюдне, незалежно від того, стає воно актом свідомості чи ні, має та­ке ж загальне значення «компасу життя».

Ідея нерозривного зв'язку організму з зовнішньою природою виво­дилася спочатку з принципів механістичного світогляду. Так, Декарт ви­ходив із принципу збереження кількості руху. Цей закон не міг би пре­тендувати на універсальність, якби живе тіло було джерелом сили. Воно, за Декартом, і не творить, але цілком залежить у своїй поведінці від зов­нішніх тіл.

Прохазка також виходив із ідеї тотальної залежності організму від природи, його нерозривного зв'язку з нею. Однак як основа цього зв'яз­ку і залежності, вважав Проказка, виступає не закон збереження кілько­сті руху, а закон самозбереження живого тіла, що виконується тільки при здійсненні вибіркових реакцій на впливи зовнішнього середовища. Такого роду реакції своєю чергою припускають здатність розрізняти властивості зовнішнього світу й оцінювати їх стосовно потреб організму. Ця здатність і є психічне.

Отже, вчення про рефлекторну природу поведінки було збагачене новими ідеями: поняттями про біологічне призначення цієї структури (біо­логія, а не механіка), про придатність Ті для аналізу всіх рівнів психічної діяль­ності (монізм, а не дуалізм), про вплив відчуття, що детермінує, (тверджен­ня активної участі психіки в регуляції поведінки, а не епіфеноменалізм).

Важливим нововведенням Прохазки було його трактування відчут­тя як «компаса життя». В усіх випадках, коли починалися спроби виве­сти психічні процеси з діяльності рефлекторного пристрою (Декарт ви­водив з цієї діяльності пристрасті — емоції, відчуття, уявлення, а Гартлі - також абстрактне мислення і волю), психічне співвідносилося з можливо­стями цього пристрою самого по собі, але не з особливостями зовніш­нього середовища, в якому воно діє. Зрештою психічне виявлялося тіль­ки наслідком тілесного автоматизму, але ніколи — причиною.

Свою головну працю Прохазка назвав «Фізіологія», але вона не зво­дилася до того, що надалі стали називати фізіологією людини. Перед на­ми антропологічне вчення, у змісті якого представлено природний ана­ліз психічної діяльності, яка базується на рефлекторному принципі.

Визнання за цією діяльністю причинного значення з погляду природничонаукового досвіду (а не свідчень самосвідомості) говорило про нові тенденції, що привели через півстоліття до перетворення психоло­гії на самостійну науку, яка має власну категоріальну «сітку» на відміну від фізіологічної.

Анатомічна основа рефлексу

Вчення Прохазки підноситься на рубежі XVIII і XIX століть. Його синтетична концепція охоплювала життєдіяльність цілісного організму. Однак природничонаукова опора цієї теоретичної концепції була вузь­ка. Конкретних методик дослідження рефлекторних актів ще не існува­ло. Реальний прогрес намітився в напрямку експериментального вив­чення анатомічної структури цих актів. У фізіології нервової системи за­панувало «анатомічне начало». Цікаво, що Прохазка, будучи видатним анатомом, вважав, що анатомія неспроможна розкрити механізм ре­флексу.

Тим часом саме анатомічне вивчення нервової системи створило передумови для подальшого розвитку і зміцнення рефлекторної концеп­ції. Одним з піонерів такого вчення був англійський невролог Чарльз Белл (1774-1842). У 1811 році він опублікував приватно й поширив у ко­лі своїх друзів трактат, що формулював ідею про нову анатомію мозку.

Нова анатомія мозку будувалася на гіпотезі про те, що роздільності нервових елементів відповідає роздільність функцій. Белл відкрив роз­біжності функції задніх і передніх корінців спинномозкових нервів. Тільки при подразненні передніх спостерігалося м'язове скорочення. Ці думки висловлювалися ще задовго до Белла. Белл експериментально установив ці розбіжності. Пройде якийсь час, і в підручниках фізіології з'явиться «рефлекторна дуга».

Найпослідовніше це вчення було розвинуто англійським лікарем М. Холом і німецьким фізіологом І. Мюллером у 30-40-х роках XIX сто­ліття.

Хол виразив дуалістичне уявлення про нервову діяльність у чіткій анатомічній схемі. Організм розсікався на частини, одна з яких вважала­ся працюючою тільки під впливом зовнішньої стимуляції і детермінова­ною у своїй роботі закономірним зчепленням ланок нервового механіз­му, друга ставилася в залежність від спонтанних психічних сил. Одна ло­калізувалася в спинному мозку, друга — у головному.

Люди з природничонауковим складом розуму захоплено сприйняли поняття про рефлекс саме тому, що воно дозволяло відмовитися від да­лі нерозкладного психічного принципу (душі, почуття, свідомості, волі) як джерела рухової активності організму. Автори нової фізіологічної схе­ми, поширюючи цей принцип зі сфери елементарних рефлексів спин­ного мозку, перемістили його в головний мозок. У результаті організм розсікався на дві половини, які керуються різними законами.

Тим часом думка про те, що за законами рефлексу працюють цен­три не тільки спинного, а й головного мозку, усе міцніше входила в нау­кову свідомість. 1844 року послідовник Прохазки англійський лікар Лейкок зробив у Британському суспільстві повідомлення про необхід­ність поширити принцип рефлексу слідом за спинним мозком на діяль­ність головного. Нервові вузли всередині черепа, вказував він, реакції на зовнішні враження повинні керуватися законами, тотожними тим, що керують діями спинного мозку і тих вузлів, що у нижчих тварин анало­гічні їм.

Однак знання про механізм роботи вищих нервових центрів при пе­реході чуттєвих вражень у рухи м'язів не мало під собою ніяких експери­ментальних даних. Воно могло тільки гіпотетично стверджуватися (тоді як подібний перехід на рівні спинного мозку спирався на перевірену досвідом модель рефлекторної дуги). Якщо з поясненнями рефлексу не виникало труднощів, то інакше виглядала справа з вивченням органів відчуттів, діяльність яких визначалася «анатомічним началом». Продук­ти роботи органів почуттів — відчуття — трактувалися як ефект порушен­ня нервової тканини.

Саме такими уявлялися ці продукти фізіологам, лідером яких став І. Мюллер, який запропонував теорію специфічної енергії органів почуттів.

Зовнішній стимул збуджує приховану в нервовому волокні енергію, яка усвідомлюється як відчуття. Під впливом «анатомічного начала» ця теорія залишала поза увагою два найважливіших аспекти роботи органів почуттів: їх зв'язок з органами рухів і їх залежність від властивостей зов­нішнього об'єкта. Важливість обох цих аспектів відзначали, критикую­чи Мюллера, інші фізіологи (Белл, Вебер, Штейнбух).

Але до складу наукового знання ці аспекти ввійшли значно пізніше, коли на основі експерименту Гельмгольц перейшов до пояснення побу­дови просторового образу середовища зоровою системою, що включає як сенсорні, так і окорухливі компоненти. Традиційні погляди на тілес­ний субстрат психічних явищ радикально змінювалися. Проте надійно­го знання про найважливіший орган психіки — головний мозок — усе ще отримати не вдалося.

Дослідження головного мозку вимагало його експериментального вивчення, на що були спрямовані пошуки російського вченого І.М. Се­ченова, котрий шукав відповідь на питання, що стосуються свідомості й волі. Працюючи в Парижі, в лабораторії Клода Бернара, він, перевіряю­чи експериментально свою гіпотезу про здатність центрів головного моз­ку затримувати рухи м'язів, відкрив так зване центральне гальмування.

Відкриття І.М. Сєченовим нейродинамічних процесів докорінно змінило уявлення про фізіологічне підґрунтя психічних процесів. Але воно не могло перебороти домінуючої століттями дуалістичної думки, якій просто не було іншої альтернативи, крім редукціонізму (зведення психічних процесів до фізіологічних), що неминуче тягнуло до епіфено­меналізму (для якого психічне не більше ніж ефект активності нервової тканини).

Як дуалізм, так і редукціонізм могли бути переборені лише за умови перетворення не тільки системи уявлень про нейросубстрат психіки, а й про саму психіку як діяльність, що опосередковується цим субстратом (і перетворюється без нього на безтілесну сутність). Найважливішим дося­гненням наукової думки того часу став перехід до нової стратегії по­яснення психофізіологічних кореляцій. Зміст переходу полягав у відмо­вленні від установки щодо локалізації «нематеріальної» свідомості в ма­теріальній речовині мозку і перенесення аналізу психофізіологічної про­блеми в принципово новий план дослідження поведінки цілісного орга­нізму в природне і соціальне «стосовно людини» середовище. Лідером такої переорієнтації і став Сеченов.

Сигнальна функція психіки

Справу І.М. Сеченова продовжив І.П. Павлов. У його спробах опо­ри на фізіологічне вчення про нейросубстрат з метою природничонаукового і строго об'єктивного пояснення психіки було кілька напрямів:

а) звернення до нейродинаміки процесів збудження і гальмування;

б) пояснення тимчасового зв'язку, що утворюється в головному мозку при виробленні умовного рефлексу як субстрату асоціації, — по­няття, котре було основою найбільш потужного напряму в психології, який успішно розвивався аж до набуття ним статусу самостійної науки;

в) звернення до зв'язку кори великих півкуль з підкірковими струк­турами при аналізі мотивації, де неможливо відокремити соматичне від психічного;

г) вчення про сигнальні системи.

У всіх випадках Павлов шукав способи наблизити наукову думку до розв'язання надзавдань - вироблення умовних рефлексів у собаки. Цю мету він сформулював так: отримані об'єктивні дані, керуючись подібні­стю чи тотожністю зовнішніх проявів, наука перенесе рано чи пізно і на наш суб'єктивний світ. Вчення Павлова революціонізувало нейронауку. Однак у трактуванні природи свідомості воно спочатку ніяких інновацій не вносило.

Свідомість розумілася ним тоді як «суб'єктивний світ», як безпосе­редня даність. Рішуче критикуючи дуалізм, який відокремлював свідо­мість від мозку, вчений тривалий час не міг дати позитивного конкретно-наукового пояснення їх неподільності. Тим часом передумови тако­го пояснення містились у зверненні Павлова (слідом за Сєченовим) до сигналу як детермінанти поведінки.

Сигнальна функція властива як нервовому, так і психічним рівням організацій поведінки, будучи підставою надійного «шлюбу» фізіології з психологією, про яке мріяв І.П. Павлов.

Унікальність сигналу в тому, що він інтегрує фізичне (будучи зов­нішнім подразником, що виступає в особливій, перетвореній формі), біологічне (будучи сигналом для нервової системи організму) і психічне (виконуючи властиву психіці функцію розрізнення умов дії та керування нею). Ось чому поняття про сигнальні системи, введене Павловим, відкривало нові підходи до психофізіологічної проблеми.

При переході до людини формується друга сигнальна система у ви­гляді мовних сигналів (слів). Джерелом сигналів служить не фізичне се­редовище, а знакова система мови, задана людському організму об'єк­тивно, соціальним середовищем її буття.

Разом з тим, як зазначає Павлов, друга сигнальна система зумовлю­ється роботою все тієї ж нервової тканини. Врешті-решт, мовні знаки вводять у матерію великих півкуль свою «душу» у вигляді невідокремлених від них значень — згустків народної думки.

Хоча цим зовсім не вичерпуються ті принципові інновації, вони ра­дикально змінювали потенційний вектор пошуків продуктивних розв'язань найдавнішої проблеми, що стосується зв'язку душі й тіла. З одного боку, залежність свідомості й волі від мозку, з другого — впливу психічних станів (за допомогою мозку) на організм століттями служили найважливішою темою філософсько-психологічних роздумів і по­яснень. Очевидно, що основу цих роздумів створила співвіднесеність двох понятійних схем: схеми мозку як матеріального об'єкта й уявлень про безтілесність свідомості.

Уже перші кроки у відкритті ролі кори головного мозку як носія психічних функцій викликали широкий резонанс. Величезну популяр­ність набула френологія (її засновником став Ф.А. Галль). Передбачало­ся, що в різних ділянках головного мозку локалізовані окремі психічні здібності (навіть такі, як совість, жаль тощо.). Якщо стосовно анатомії роботи Галля стали важливою подією (колись вважалося, що психіка ви­никає з мозкових шлуночків), то стосовно психіки людини Галль і його послідовники дотримувалися дуже наївних, життєвих уявлень про най­складніші особистісні та соціальні феномени, шукаючи для них локаль­ні «зони» на карті мозку.

Через кілька десятиліть бурхливий розвиток морфології мозку, а та­кож патології дозволив описати тонку клітинну будову різних ділянок кори. Знову особливої привабливості набуло уявлення про локалізацію психічних функцій у відповідних ділянках кори. Але якщо колись мова йшла про такі складні феномени, як, наприклад, жаль чи совість, то те­пер заговорили про більш конкретні «центри», зокрема «ідеації» (Шарко та ін.). У цьому напрямі схема психіки як і раніше співвідносилася з даними морфології.

Подальший шлях розробки цього психоморфологічного напряму пішов у бік вивчення ролі стовбура мозку — ретикулярної формації (Магун, Джаспер, Моруцці) і рівня окремих первинних кліток (нейронів) та їх синоптичних зв'язків (Лорентеде Але, Екклз та ін.). Причому, якщо колись першочерговим був інтерес, зосереджений на вивченні залежності психіки від її тілесних механізмів, то тепер стають популярними по­шуки «пунктів», де дух впливає на тіло (Екклз та ін.).

Хоч якими блискучими б завдяки використанню сучасної техніки були досягнення, що стосуються будови і функцій нервових центрів, нейронів, синапсів, у поясненні проблеми відношення між духовним і тілесним, істотного виходу на новий дослідницький рівень не прогляда­лося. Спроби такого виходу з урахуванням нових віянь у розумінні скла­ду до структури психологічного пізнання починалися під впливом уяв­лень Виготського. Його найближчий сподвижник А. Лурія, зайнявшись нейропсихологією, відстоював співзвучні ідеям Павлова й Ухтомського уявлення про складні форми динамічної локалізації функцій про те, що матеріальним субстратом психічної діяльності людини служать соціаль­но задані, знаково опосередковані функціональні органи центральної нервової системи.

Розвиваючи думки Виготського, школа Лурії змінила багато тради­ційних поглядів на вищі й елементарні форми психічної діяльності, на їх розвиток на різних вікових етапах, але, по суті, вона не вийшла за межі традиційного погляду на співвідношення між двома рядами життєвих явищ: фізіологічних і психічних й тим самим на психофізіологічну про­блему.

Істотно збагатилася за десятиліття після Павлова картина будови і роботи головного мозку. Багато висновків самого Павлова, що він вва­жав ледь чи не аксіоматичними, викреслено зі списку його досягнень. Він підкреслював непорушність створеної задовго до нього концепції рефлекторної дуги як «єдино правильної, наукової в цій галузі».

Ця більш складна форма (умовний рефлекс), як нам відомо, викли­кала могутній категоріальний вибух, хоча фактичний матеріал павловської школи застарів. Але нові категорії (сигналу, підкріплення потреби, гальмування тощо) стали основними для науки про поведінку. У науко­вий обіг вводилася нова когнітивна структура, відмінна від двох інших: а) від «картини» нейросубстрату психіки; б) від того, як вписується в цю «картину» сама психіка. Ця особлива структура виступила як така, що не зводиться ні до фізіології, ні до психології, але внутрішньо пов'язана з обома науковими предметами.

Таким чином, виявлялася нова перспектива осмислення психофі­зіологічної проблеми. Замість діади на арені історії пізнання з'являлася тріада: організм — поведінка - психіка. Насамперед слід відзначити, що першою ланкою виступав саме організм як цілісне утворення в єдиній системі його нерозривних взаємозв'язків із середовищем, а не сам по со­бі головний мозок як орган сприйняття, переробки і передачі інформа­ції. На це в даному контексті варто звернути особливу увагу, оскільки багато чого в мозку трактувалося таким чином, щоб додати психіці (свідомості центральної ланки між «входом» (вплив подразника) і «ви­ходом» (м'язова реакція тілесного механізму). Відповідно до цього вжи­вається поняття «діяльність мозку», тоді як насамперед цінність відкрит­тів рефлекторної схеми в тому, що стверджується акт поведінки, в якому представлена в неподільності цілісна система «організм — середовище».

Перехід до «тріадної» схеми припускає не пряме включення психо­логічної системи в нейрофізіологічну, а опосередковане поведінкою. Вже відзначалося, що поведінка пізнається як особлива реальність (он­тологічно) завдяки створеному руками фізіологів категоріальному апа­рату, що має власну структуру. Разом з мовою фізіологів і мовою психо­логів сформувалася мова, терміни якої передають інформацію про той шар життєдіяльності, що отримав завдяки І.П. Павлову назву «поведін­ка». Це відкрило шлях до «перекладу» психологічних понять (образ, мо­тив, дія тощо) не на мову фізіологів (нейродинаміка, функціональна си­стема й ін.), а на мову поведінки (сигнал, потреба, умовний рефлекс). І тільки завдяки цій «поведінковій» мові, що служить посередником між процесами у свідомості й у нейросубстраті, намітилася перспектива розв'язання однієї з ключових, можливо, і найбільш загадкових пробле­ми нашої науки — психофізіології.

Психосфера - це перетворена біосфера, а не ідентична їй сутність. На рівні людини вона здобуває ознаки ноосфери як оболонки планети, неідентичної за складом і ладом оболонкам мозку, з якими має справу нейрофізіологія.

Запитання для самоконтролю

1. Назвіть найбільш відомі способи розв'язання психофізіологічної проблеми.

2. Що вважалося найважливішим чинником життя в епоху античності?

3. В чому полягає особливість поглядів на природу психічного і фізіологіч­ного в працях грецьких філософів?

4. Чим відрізнялися (від античності) пояснення відношення душі й тіла в епоху середньовіччя?

5. Які нові погляди на відношення душі й тіла утвердилися після відкриття анатомічної основи рефлексу?

6. Яка роль мозку у вивченні психічного?

7. Кого ви знаєте з відомих психологів, які зверталися до вивчення психо­фізіологічної проблеми?

Використана і рекомендована література

1. Ананьев Б.Г. О проблемах современного человекознания. — М.: Наука, 1977.

2. Басов М.Я. Избранные психологические произведения. — М., 1975,

3. Выготский Л.С. Развитие высших психических функций. — М., 1960. — 459 с.

4. Джемс В. Психология. - СПб., 1905.

5. Декарт Р. Рассуждение о методе: Соч. в 2-х т. — М., 1989. — Т. 1.

6. Загальна психологія: Підручник / За заг. ред. Максименка С.Д. — К.: Фо­рум, 2000. - 543 с.

7. Корольчук М.С., Криворучко П.П. Історія психології. — К.: Ніка-Центр, 2004.

8. ЛеонтьевА.М. Деятельность. Сознание.Личность. —М.: Политиздат, 1975. — 504 с.

9. Ломов Б.Ф. Методологические и теоретические проблемы психологии. — М.: Наука, 1984. - 443 с.

10. Лурия А.Р. Мозг человека и психические процессы. — М.: Педагогика, 1963. — Т. 1.-479 с.

11. Основи психології: Підручник / За ред. Киричука В.О., Роменця В.А. — К.: Либідь, 1996.

12. Павлов И.П. Лекции по физиологии. — М., 1952.

13. Психологія: Підручник/За редТрофімова Ю.Л. — К.: Наукова думка, 1996. — 458 с.

14. Психология: Учебник / Под ред. Петровского A.B. — М.: Мысль, 2000.

15. Рибалка B.B. Методологічні питання наукової психології (Досвід особи- стісно центрованої систематизації категоріально-поняттєвого апарату): Навчально-методичний посібник. — К.: Ніка-Центр, 2003. — 204 с.

16. Рубинштейн С. Л. Основы общей психологии. — М., 1946.

17. Семиченко В.А. Пути повышения эффективности изучения психологии: Учебное пособие. — К.: Магістр-S, 1997. — 124 с.

18. Ткаченко О.М. Принципи і категорії психології. — К.: Вища школа, 1979. — 200 с.

19. Роменець В.А., Маноха І.П. Психологія XX століття: Підручник. — К.: Ли­бідь, 1998.

Сучасні проблеми психофізіології діяльності

Опанування людиною нових технічних систем на землі, у повітрі та морських просторах — багатообіцяльні справи сучасності, котрі мають велике загальнодержавне і наукове значення.

Обслуговування і використання сучасної техніки поєднане зі знач­ним зростанням тривалості та інтенсивності трудової діяльності. Праця супроводжується високими фізичними та нервово-психічними наванта­женнями, іншими особливостями, що пред'являє підвищені вимоги до особи і колективу та надає окрему актуальність проблемі охорони пра­цездатності й надійності діяльності спеціалістів.

Прогрес науки і техніки дозволяє створити технічно складні систе­ми з високим ступенем надійності і практично необмеженими строками роботи, а можливості людини, які забезпечують надійне і ефективне ви­користання, обмежені.

Включаючись у систему «людина — машина», вони відповідають і за себе, і за машину. Власне людина є ненадійним людським фактором, але без цього слабкого і ненадійного фактора не можуть обійтися навіть нас­правді надійні системи.

Людство впоралося з багатьма епідеміями, підкорило космос і мор­ські глибини, вишукує засоби продовження життя і шляхи запобігання війн, але до цього часу не навчилося надійно захищати людину, її здо­ров'я в процесі повсякденної праці.

Для того щоб успішно справлятися зі своїми обов'язками, ефектив­но та надійно обслуговувати сучасну техніку, недостатньо бути тільки здоровим і фізично сильним. Праця потребує значної напруги уваги, пам'яті, мислення, складної роботи аналізаторних систем, швидкості й точності рухових реакцій на зовнішні подразники, рівноваги нервових процесів у центральній нервовій системі.

Разом з тим під впливом умов придатності до життєдіяльності: фак­торів мешкання (технічних), гідрометеофакторів (природних), соціально-психологічних (особливостей і характеру праці) і медико-біологічних факторів у трудовій діяльності спеціалістів відбуваються різноманіт­ні зміни з боку функцій організму, знижується ефективність і надійність виконання професійних обов'язків внаслідок розвитку вираженого сто­млення та перевтоми. Такі зміни функцій організму та працездатності людини потребують практичних заходів, спрямованих на забезпечення та підвищення ефективності праці в специфічних умовах.

Об'єкт, предмет, методи й завдання психофізіології працездатності та безпечної діяльності спеціалістів

Донедавна під впливом специфічних умов зовнішнього середовища перебували відносно невеликі групи людей — космонавти, моряки, льот­чики, водолази. Тепер же поряд зі збільшенням цього контингенту з'явився нова низка спеціалістів колективів Міністерства з надзвичай­них ситуацій, акванавти, аквалангісти, спеціалісти-оператори, дослід­ники, лікарі-спецфізіологи, практичні психологи.

Забезпечення діяльності всіх контингентів відповідно до особливо­стей кожного з них грунтується на знанні психофізіології працездатно­сті та безпечної діяльності спеціалістів. Тому основи цієї науки мають бути відомі кожному фахівцю в галузі психології праці, практичної та експериментальної психології, які мають потребу в систематичних і гли­боких знаннях у цій галузі. Досвід роботи психологів і лікарів показує, що такі знання потрібні їм уже з перших днів протягом всієї професійної діяльності. Використовуючи його, керівники якнайкраще сприяють створенню умов безпечної роботи та підвищенню ефективності та на­дійності спеціалістів, збереженню їхнього здоров'я, витривалості та пра­цездатності в повсякденній трудовій діяльності.

Україна — молода держава й одна з небагатьох країн світу, в котрій психофізіологія працездатності й безпечної діяльності стає самостійною науковою та учбовою дисципліною. Виділення останньої зумовлено практичною необхідністю, господарсько-економічними потребами в попередженні аварій і нещасних випадків.

Саме тут проявляються елементи соціального захисту спеціалістів, конкретна турбота про них, забезпечення безпеки їхньої діяльності, збе­реження здоров'я та підвищення працездатності.

Психофізіологія працездатності та безпечної діяльності спеціалістів є однією з головних теоретико-прикладних наук, які розробляють прак­тичні заходи соціально-психологічного забезпечення працездатності, ефективної безпечної професійної діяльності.

Треба зазначити, що психофізіологія праці є спеціальним розділом фізіології людини, яка вивчає закономірність регуляції функцій в умовах професійної, навчальної діяльності та екстремальних обставин і розро­бляє заходи, які спрямовані на підвищення працездатності й ефективної діяльності спеціалістів.

Соціально-психологічні питання безпеки за традицією порівнюють із психологією праці, яка вивчає психологічні фактори, що впливають на трудову діяльність і наслідки. За багатьма поширеними видами трудо­вої діяльності з'явилися самостійні галузі психологічної науки, а саме: інженерна, медична, педагогічна, авіаційна, космічна, морська та ін. Вста­новлено, що соціально-психологічні аспекти безпеки праці спеціаліста також актуальні й у праці операторів атомних електростанцій. Тому в кожній галузі психології були виділені та вивчаються питання безпеки.

Проблеми безпеки властиві не тільки професіям, де є екстремальні умови діяльності або зв'язок із технікою. Праця лікаря, психолога також часто пов'язана з високою небезпекою і спрямована нате, щоб не чини­ти шкоду людині, колективу. Притому ненавмисне нанесення шкоди ін­шій людині, колективу суб'єктивно переживається значно більше, ніж тоді, коли таке ушкодження учиняється собі.

Таким чином, психофізіологічні проблеми працездатності й безпе­ки властиві цілій низці надто різноманітних видів діяльності. Тому пси­хофізіологію працездатності й безпечної діяльності (ПФБД) спеціалістів логічно розглядати як галузь науки, яка вивчає проблеми працездатно­сті, психофізіологічні аспекти ефективної, надійної та безпечної діяль­ності спеціалістів.

Отже, психофізіологія професійної діяльності — це напрям психо­фізіології, який вивчає динаміку психічних пізнавальних процесів, ста­нів, утворень, якостей та функцій, їх вплив на працездатність людини під час взаємодії умов і факторів у системі «техніка — людина — середо­вище» й визначає шляхи та засоби підтримки, збереження, відновлення ефективної та безпечної професійної діяльності.

Об'єктом дослідження ПФПД є ефективна та безпечна професійна діяльність спеціалістів.

Предметом вивчення цієї галузі вважаються:

• психічні та фізіологічні функції організму в умовах професійної діяльності;

• закономірності та особливості діяльності спеціалістів;

• умови придатності до життєдіяльності;

• соціально-психологічні, гідрометеофакгори і медико-біологічні фак­тори та їх вплив на працездатність і безпечну діяльність фахівців;

• психофізіологічна характеристика праці в системах управління;

• індивідуальні особливості та функціональний стан, які впливають на ефективну та безпечну діяльність;

• засоби і методи збереження та підтримання працездатності й без­печної діяльності спеціалістів у звичайних та екстремальних умовах.

Методи та методики дослідження

ПФБД як галузь науки, що базується на психології та фізіології, ви­користовує в своїх цілях такі методи дослідження:

а) метод спостереження (зовнішнє, внутрішнє, вільне, стандартизо­ване, включене, стороннє);

б) опитування (усне, письмове, вільне, стандартизоване);

в) тести (тест-опитувальник, тест-завдання, проективний;

г) експеримент (природний, лабораторний).

Зміна функцій організму і працездатності спеціалістів під впливом характеру та умов трудової діяльності вивчаються за допомогою спе­ціальних методик.

Фізична працездатність вивчається за допомогою комплексу клініко-фізіологічних методик (визначення енерговитрат, фізичної працез­датності, показників кровообігу, дихання, обміну речовин та ін). Розу­мова праця досліджується з застосуванням психофізіологічних методик (пам'яті, уваги, мислення, сенсомоторики, дослідження функцій аналі­заторів).

Показники зміни функцій організму при дослідженні цими методи­ками (розумової та фізичної праці) розцінюються як непрямі показники працездатності.

Прямі показники працездатності безпосередньо характеризують її кількість і якість та мають істотне значення для оцінки рівня працездат­ності й надійності діяльності спеціалістів операторського профілю. Най­більш поширеними методиками і робочими тестами для оцінки прямих показників працездатності й надійності спеціалістів різноманітного профілю вважаються: професіографія, хронометраж, оцінка продуктив­ності праці, аналіз помилок у роботі, алгоритмічний аналіз праці, оцінка фактичної зайнятості під час вахти і протягом доби, робочі тести тощо.

Ефективність і надійність діяльності спеціалістів тісно пов'язані з наукою про придатність до життя людини в технічних системах (пульта управління, човна, літака) і тому ми використовуємо кілька методів, які має у своєму розпорядженні ця галузь науки:

а) метод натуральних випробувань — дослідження функцій організ­му в процесі професійної діяльності спеціалістів (за пультом керування, на ОП, ПУ в польоті);

б) метод стендових випробувань — дослідження впливу на функції організму окремо одного, кількох або багатьох факторів, які впливають на надійність і ефективність праці спеціаліста на стаціонарних стендах (спеціальні тренажери, водолазні комплекси та ін.).

Крім цього, для прогнозу успішності професійної діяльності слід вивчити особистісні якості спеціаліста. Для цього на основі вивчення лі­тератури та особистих досліджень пропонуються такі методики:

• оцінка прихильності до ризику;

• визначення нервово-психічної стійкості («Прогноз»);

• оцінка рівня особистого занепокоєння;

• вивчення акцентуйованих рис особистості;

• оцінка властивостей нервової системи.

При цьому важливо знати рівень згуртованості колективу та ро­левий статус особистості в колективі, для чого широко застосовується метод соціометрії.

У зв'язку зі спрямованим процесом дослідження на виявлення ін­дивідуальних психологічних, соціальних якостей і фізіологічних можли­востей людини в професійній діяльності у нас є можливість застосуван­ня традиційних психодіагностичних методів:

• психологічний аналіз документів;

• психофізіологічне спостереження та обстеження;

• анкетування;

• тестування;

• біполярна оцінка здібностей до лідерства;

• психологічний експеримент;

• діагностична бесіда.

Таким чином, вибір методів для дослідження працездатності й без­печної діяльності спеціалістів має бути комплексним, спрямованим на виявлення професійно значимих властивостей особистості. При цьому будь-які якості спеціаліста треба розглядати, виходячи із загальної структури особистості та її взаємовідносин з навколишнім середови­щем, не забуваючи про головну мету — прогноз надійності й безпечної діяльності спеціаліста.

Комплекс методик, які застосовуються при контролі за функціо­нальним станом, динамікою працездатності й безпечної діяльності спе­ціалістів, має визначатися диференційовано залежно від специфіки про­фесійної діяльності.

Основні критерії вибору методик такі:

• достатня інформативність (валідність);

• надійність (стабільність);

• короткочасність;

• адекватність;

• доступність;

• можливість проведення дослідження на робочому місці (ОП, ПУ).

Таким чином, психофізіологія працездатності та безпечної діяльно­сті — це напрям у психофізіології праці, який розглядає психофізіологіч­ні функції організму людини, яка працює в специфічних умовах, і роз­робляє практичні заходи підвищення ефективності та безпечної діяль­ності.

Зміст і завдання. Психофізіологія працездатності та безпечної діяль­ності спеціалістів містить дві відносно самостійні й разом з тим пов'яза­ні між собою частини. Перша з них — психофізіологія праці. В зміст ці­єї частини входять психофізіологічні особливості діяльності спеціалі­стів, характеристика умов праці в системі управління технікою, дослі­дження функцій організму людини під час виконання професійної діяльності, психофізіологічна класифікація діяльності спеціалістів, ос­нови профвідбору спеціалістів, контроль і прогноз працездатності та безпечної діяльності, засоби і методи збереження, підвищення працез­датності та надійної діяльності спеціалістів у звичайних та екстремаль­них умовах.

Друга частина — психофізіологічні основи безпечної діяльності спе­ціалістів. Тут частково розглядаються основні положення безпеки праці, фактори безпечної праці та їх взаємини, особистість та її безпека, вико­ристання психофізіологічних факторів з метою підвищення безпеки, методики вивчення якостей особистості, які впливають на працездат­ність і безпечну діяльність спеціалістів.

Головне завдання психофізіології працездатності і безпечної діяль­ності спеціалістів міститься в науковій розробці, обгрунтуванні та здій­сненні заходів, які підвищують ефективність і забезпечують безпеку ро­боти людини в зв'язку з особливостями професійної діяльності та спе­цифічними умовами природного середовища. Отже, психофізіолог

іпрацездатності та безпечної діяльності — наука прикладна, профілак­тична, оскільки досліджуючи і маючи на увазі психофізіологічні можли­вості організму людини, вона забезпечує шляхи та методи підвищення працездатності й надійної діяльності спеціалістів, попереджуючи перев­томлення, патологічні зрушення функцій і професійні захворювання.

Відповідно до головного завдання ПФПД розробляє та обґрунтовує заходи, які мають своєю метою:

• зберігання і відновлення працездатності спеціалістів;

• регуляцію психофізіологічного стану;

• підвищення ефективності та надійності використання технічних систем;

• забезпечення пошуково-рятувальних робіт, ефективної та безпеч­ної діяльності;

• попередження дії несприятливих факторів на організм;

• продовження професійного довголіття і попередження передча­сного професійного старіння.

Використана і рекомендована література

1. Ильин Е.П. Дифференциальная психофизиология. — СПБ.: Питер, 2001. — 464 с.

2. Керівні документи щодо професійного відбору України (Наказ міністер­ства охорони здоров'я України та державного комітету України по нагляду за охороною праці № 263/121 від 23.09.1994 р. Про затвердження переліку робіт, де є потреба у професійному доборі).

3. Кокун О.М. Оптимізація адаптаційних можливостей людини: психофізіо­логічний аспект забезпечення діяльності: Монографія. — К.: Міленіум, 2004. - 265 с.

4. Корольчук М.С. Психофізіологія діяльності: Підручник для студентів ви­щих навчальних закладів. — К.: Ельга; Ніка-Центр, 2004. — 400 с.

5. Корольчук М.С., Крайнюк В.М. Теорія і практика професійного відбору. — К.: Ніка-Центр, 2006. - 536 с.

Макаренко М.В. Основи професійного відбору військових спеціалістів та методики вивчення індивідуальних психофізіологічних відмінностей між людьми / Ін-т фізіології ім. О.О.Богомольця НАН України; Наук.-дослід. центр гуманітарних проблем Збройних сил України. — К., 2006. — 395 с.Тема 9

Психофізіологічна характеристика вищої нервової діяльності

Логіка викладу: принципи і закони вищої нервової діяльності. Поняття психіки і темпераменту. Психологічна характеристика видів темпераменту.

♦ ♦ ♦

Принципи і закони вищої нервової діяльності

Діяльність кори головного мозку підлегла рядові принципів і зако­нів. Основні з них уперше встановлені І.П. Павловим. На сьогодні деякі положення його вчення уточнені, розвинуті, а окремі з них переглянуті. Однак для оволодіння основами сучасної нейрофізіології слід ознай­омитися з фундаментальними положеннями вчення Павлова.

Аналітико-синтетичний принцип вищої нервової діяльності. Як уста­новлено І.П. Павловим, основним фундаментальним принципом робо­ти кори великих півкуль головного мозку є аналітико-синтетичний принцип. Орієнтація у навколишньому середовищі пов'язана з вичленовуванням окремих її властивостей - сторін, ознак (аналіз) - і об'єднан­ням, зв'язком цих ознак з тим, що корисно або шкідливо для організму (синтез). Синтез, як відзначав І.П. Павлов, - замикання зв'язків, а ана­ліз — більш тонке відокремлення одного подразника від іншого.

Аналітико-синтетична діяльність кори головного мозку здійсню­ється взаємодією двох нервових процесів — збудження і гальмування. В цілому діяльність ВНД підлягає таким законам:

1. Закон утворення тимчасового нервового зв'язку, при багаторазово­му підкріпленні нейтрального подразника безумовним (життєво значи­мим) подразником між корковими центрами цих впливів утвориться тимчасовий нервовий зв'язок.

2. Закон згасання тимчасового нервового зв'язку: при багаторазовому непідкріпленні умовного подразника безумовним тимчасовий нервовий зв'язок між ними вгасає.

3. Закон іррадіації збудження: дуже сильні (як і дуже слабкі) подраз­ники при тривалому впливі на організм викликають іррадіацію - поши­рення збудження по значній частині кори великих півкуль. (Так, спосте­рігаючи за суперечкою двох людей, ми можемо помітити зовнішній про­яв того, як збудження їх мовнорухових зон поступово захоплює й інші рухові зони. Люди нерідко починають посилено жестикулювати, швид­ко пересуватися з місця на місце, а при недоліку виховання і волі деякі переходять і до більш «енергійних» дій.)

Іррадіація збудження викликає значне підвищення тонусу кори мозку. В результаті навіть незначні подразники викликають підвищену реакцію; нормальний плин мислення змінюється «вихором думок».

Тільки оптимальні подразники середньої сили викликають строго локалізовані осередки збудження, що і є найважливішою умовою успіш­ної діяльності.

4. Закон взаємної індукції нервових процесів: на периферії вогнища од­ного процесу завжди виникає процес зі зворотним знаком.

Якщо в одній ділянці кори головного мозку сконцентрований про­цес збудження, то довкола нього індуктивно виникає процес гальмуван­ня. Чим інтенсивніше збудження, тим інтенсивніше й ширше розповсю­джений довкола нього процес гальмування.

Поряд з одночасною індукцією існує послідовна індукція нервових процесів — послідовна зміна нервових процесів у тих самих ділянках мозку.

Тільки оптимальне співвідношення процесів збудження і гальму­вання забезпечує поведінку, адекватну (відповідну) навколишньому се­редовищу. Баланс між цими процесами або перевага одного з них ви­кликає значні збудження в психічній регуляції поведінки. Так, перевага гальмування, недостатня взаємодія його зі збудженням призводить до зниження активності організму (аж до вираженої сонливості). Перевага збудження може виражатися в безладній активності, непотрібній мету­шливості, що знижує результативність діяльності. Процес гальмування обмежує і спрямовує у визначене русло процес збудження, сприяє зосе­редженню, концентрації збудження.

Гальмування буває зовнішнім і внутрішнім. Якщо раптово подіє який-небудь новий сильний подразник, то попередня діяльність загаль­мується. Це — зовнішнє (безумовне) гальмування. У цьому випадку ви­никнення вогнища збудження за законом негативної індукції викликає гальмування інших ділянок кори.

Одним з видів внутрішнього, або умовного, гальмування є вгасання умовного рефлексу, якщо він не підкріплюється безумовним подразни­ком (згасаюче гальмування). Цей вид гальмування викликає припинен­ня раніше вироблених реакцій, якщо вони в нових умовах стають мар­ними.

Гальмування виникає і при надмірному збудженні мозку. Воно за­хищає нервові клітини від виснаження. Цей вид гальмування називаєть­ся охоронним. Гальмування, що лежить в основі аналізу, називається ди- ференційним. Воно уточнює дії, робить їх пристосованішими до навко­лишнього середовища.

5. Закон системності в роботі кори головного мозку (динамічний сте­реотип). реакція організму на той або інший подразник залежить від сформованої в корі системи зв'язків (зовнішнє опосередковане вну­трішнім). Досліди показують, що якщо виробити низку рефлексів на різні подразники, що повторюються у визначеній послідовності, то зго­дом організм відтворює всю систему відповідних реакцій при впливі ли­ше одного первісного подразника. Стійке закріплення визначеної послі­довності реакцій Павлов називав динамічним стереотипом. (Термін «сте­реотип» походить від двох грецьких слів: stereos — твердий; typos — відби­ток.)

До стереотипно повторюваних зовнішніх впливів організм присто­совується виробленням стійкої системи реакцій. Динамічний стереотип — фізіологічна основа навичок і звичок, придбаних потреб - звичок. Ком­плекс динамічних стереотипів являє собою фізіологічну основу стійких особливостей поводження особистості.

Динамічний стереотип — вираження особливого принципу роботи мозку — системності. Цей принцип полягає в тому, що на складні ком­плексні впливи середовища мозок реагує не як на низку окремих ізольо­ваних подразників, а як на цілісну систему, в якій окремі подразники знаходяться у визначених взаєминах. Зовнішній стереотип — послідов­ність впливів відбивається у внутрішньому нейродинамічному стереотипі.

До зовнішніх стереотипів відносяться всі цілісні предмети та явища (вони завжди представляють визначену сукупність ознак), звична обста­новка, стійка послідовність подій, уклад життя тощо.

Ламання звичного стереотипу — велика нервова напруга (суб'єктив­но це виражається в смутку, зневірі, дратівливості тощо). Хоч яким складним було б ламання старого стереотипу, нові умови формують но­вий стереотип (тому він названий динамічним). У результаті багаторазо­вого функціонування він усе більше закріплюється й своєю чергою стає важкозамінним. Динамічні стереотипи особливо стійкі у людей похило­го віку та в осіб зі слабким типом нервової діяльності, зі зниженою рух­ливістю нервових процесів.

Розглянуті вище основні положення вчення І.П. Павлова про вищу нервову діяльність не втратили значимості й донині. Однак деякі з них були уточнені й розвинуті учнями та послідовниками великого фізіолога.

Один із найперспективніших напрямів розвитку вчення І.П. Павло­ва очолив його учень академік П.К. Анохін.

Механізм умовних рефлексів - фундаментальна, але не єдина основа роботи головного мозку. Сам І.П. Павлов відзначав, що коли мавпа будує вишку, щоб дістати плід, то це не можна назвати умовним рефлексом.

Сучасна наука про мозок - нейрофізіологія — базується на концеп­ції функціонального об'єднання механізмів мозку для здійснення різних поведінкових актів (Анохін П.К., 1968).

Функціональною системою П.К.Анохін назвав єдність центральних і периферичних нейрофізіологічних механізмів, що у сукупності забез­печують результативність того чи іншого поведінкового акту.

Первісна стадія формування будь-якого поведінкового акту названа П.К.Анохіним аферентним синтезом (у перекладі з латинської — з'єднан­ня принесеного).

У процесі аферентного синтезу з численних утворень мозку витяга­ється все те, що було пов'язано в минулому з задоволенням даної потре­би, тобто вирішується питання: який корисний результат має бути отри­маний у даній ситуації, при даній комбінації вихідних збуджень. У ре­зультаті аферентного синтезу приймається рішення: вибирається один з можливих варіантів дії, що найбільше задовольняє вимогам ситуації.

Нейрофізіологічний механізм ухвалення рішення заснований на здатності мозку прогнозувати параметри майбутнього результату дії. Цей механізм названий П.К. Анохіним акцептором результатів дії. Ак­цептор результатів дії (від латинського acceptor — приймаючий) — нейро­фізіологічний механізм передбачення результатів майбутньої дії на ос­нові узагальнення раніше отриманих результатів від аналогічних дій. Передбачення результатів дії — формування мети дії. «Тому що в усіх на­ших діях одержання того чи іншого результату пов'язане із заздалегідь поставленою метою, то очевидно, що апарат акцептора результатів дії практично є й апаратом мети. З цього положення випливає, що мета у нашому розумінні й у наших експериментах не є чимось споконвічним, а підготовляється складною роботою нервової системи в стадії аферент­ного синтезу» (Анохін П.К., 1973).

На основі передбачення результатів дії, що готується, створюється програма дії. І тільки після цього відбувається сама дія.

Хід дії, результативність його етапів, відповідність результатів сфор­мованій програмі постійно контролюються шляхом одержання сигналів про досягнення мети. Механізм постійного одержання інформації про результати чиненої дії названий П.К. Анохіним зворотною аферентацією. (Аферентація — збудження під впливом зовнішнього подразника.) Здій­снення кожної дії постійно супроводжується звіренням двох комплексів збудження: збуджень, шо прогнозують дію, і збуджень, що надходять по ходу здійснення дії.

Ці нейрофізіологічні ланки регуляції діяльності представлені П.К. Анохіним у його схемі функціональної системи.

На відміну від І.П. Павлова, П.К. Анохін трактує підкріплення по­ведінкових актів не тільки ефектом дії безумовного подразника. Дія, за

П.К. Анохіним, підкріплюється його правильністю — аферентними сиг­налами про його адекватність раніше сформованій програмі, завдяки механізмові зіставлення отриманих результатів із заздалегідь сформова­ним психічним образом цього результату.

П.К. Анохін довів фундаментальний принцип системної роботи мозку — принцип випереджального відображення дійсності, часткою прояву якого служить і умовний рефлекс.

Теорія функціональних систем включила в єдину систему такі ком­поненти поводження, як мотивація, пам'ять, емоції, передбачення по­дій, програмування майбутніх результатів поводження. Відмовившись від спрощено-універсальної схеми «стимул — реакція», П.К. Анохін роз­крив складний нейрофізіологічний механізм активної діяльності.

«Навряд чи можна сумніватися в тому, що багато поведінкових ак­тів формуються не у відповідь на якийсь зовнішній стимул на кшталт «стимул - реакція», а на основі внутрішніх змін і поступово наростаю­чих збуджень визначених структурних утворень на рівні підкірки. Ми знаємо багато станів, коли саме цей стан, а не зовнішній стимул визна­чає форму поводження тварини і людини...».

Розкривши механізм цілеспрямованих поведінкових актів, П.К. Анохін підняв нейрофізіологію на сучасний системний рівень, сприяв її інтеграції з психологією.

Учні й послідовники Анохіна інтенсивно розвивають різні галузі нейрофізіології.

Поняття психіки і темпераменту

Психіка (від грецького psechikos- душа як щиросердечна власти­вість) — суб'єктивне, сигнальне, соціально обумовлене відображення дійсності в ідеальних образах, на основі яких здійснюється активна взає­модія людини із середовищем. Вона здійснює функцію орієнтації і регу­ляції діяльності.

Психіка виникла і формувалася як здатність живих організмів ак­тивно взаємодіяти з навколишнім світом на основі нейрофізіологічного кодування життєво значимих впливів і способів взаємодії з ними, як здатність організмів до адаптації в середовищі.

У процесі еволюції психічні механізми адаптації організмів до сере­довища безупинно вдосконалювалися і на стадії людини перетворилися на могутній апарат його свідомості — знакового понятійного моделю­вання дійсності.

Психіка людини — відображально-регулятивна діяльність, яка за­безпечує активну взаємодію з навколишнім світом, перетворення для за­доволення потреб, які постійно розвиваються;

Психіка людини — не тільки система суб'єктивних образів реально­сті, а й сама специфічна реальність - внутрішній світ людини, що має свої закони становлення і функціонування.

У людини психічне відображення стає ідеальним — воно опосеред­ковується історично сформованими ідеями, поняттями. Психіка людини соціально обумовлена. Поряд з цим психіка кожної людини — явище осо­бисте, індивідуальне, суб'єктивне. Вона обумовлена індивідуальним жит­тєвим досвідом.

Психіка забезпечує визначений рівень адекватного відображення об'єктивних властивостей дійсності й ефективність поведінкових дій, саморегуляцію індивіда на основі оцінки результатів, що досягаються. Вона забезпечує виборчі контакти суб'єкта з дійсністю залежно від си­стеми його потреб розпізнання в середовищі того, що задовольняє ці по­треби. Психіка — сигнальне відображення дійсності: зовнішні ознаки явищ служать для людини сигналом їх значення і змісту.

Психіка людини взаємозалежна як із нейрофізіологічними проце­сами, так і з соціальними факторами. У тварин вона біологічна. У людей це явище соціобіологічне. Вона — відображення історично виявлених, понятійно закріплених у соціумі стійких відношень дійсності, що коду­ються нейрофізіологічними механізмами.

Виникнувши на визначеному ступені біологічної еволюції, психіка стає фактором розвитку життєдіяльності організмів. На рівні людини вона набуває особливої форми - форми свідомості, породжуваної сус­пільним способом існування людини. Однак свідомість не вичерпує всі­єї сутності психіки людини. Поряд зі свідомістю у людини є і біологічно сформовані психічні структури (сфера вроджено-несвідомої діяльності) й велика сфера за життя набутих автоматизмів - сфера підсвідомості.

Основні явища психіки — психічні процеси формування ідеальних (психічних) образів і процеси психічної регуляції діяльності.

Наукове трактування психіки зводиться до таких основоположень:

1. Психіка виникла на визначеній стадії розвитку матерії - на стадії появи тваринних організмів і являє собою відображально-регулятивний механізм їхнього пристосувального поводження. Разом з еволюційним розвитком тварин розвивалася в них і психіка, пройшовши низку етапів: інстинкти — індивідуальне научіння — елементарні узагальнення.

2. Свідомість - вищий етап розвитку психіки людини; її виникнен­ня обумовлене трудовою діяльністю людини в умовах колективного спіл­кування.

3. Психіка людини формується в його активній діяльності.

Закономірності психіки — закономірності переходу зовнішнього

впливу в психічний образ і психічного образу в регульовану ним дію.

4. Психіка пов'язана з діяльністю мозку, але сама по собі вона явище ідеальне, а не матеріальне. Закономірності психіки не зводяться до фі­зіологічних закономірностей мозкової діяльності. Психіка, свідомість людини - функція соціально обумовленої взаємодії з середовищем, опосередкованою діяльністю мозку.

Темперамент (від лат. tempern — змішую в належному співвідношен­ні) — індивідуально-типологічна характеристика людини і вищих тварин, що виявляється в силі, напруженості, швидкості та врівноваженості перебі­гу їхніх психічних процесів. Темперамент характеризує душевне життя ін­дивіда щодо його динамічної своєрідності. Зміст темпераменту визнача­ється світоглядом, характером, освітою, вихованням людини. Темпера­мент є загальною характеристикою особистості, він накладає відбиток на всі сторони її психічного життя та діяльності. Найяскравіше вия­вляється в емоційному житті та руховій сфері. Доведено, що темпера­мент істотно впливає на формування багатьох важливих рис людини, її здібностей, визначаючи в низці випадків профпридатність чи профне­придатність (шофер, пілот, космонавт тощо).

Темперамент зумовлюється типом нервової системи. Його можна вважати вродженим, оскільки він є психічною властивістю, яка не підда­ється педагогічній корекції, вольовій регуляції. І все-таки на основі пев­ного типу нервової системи, за І.П. Павловим, виявляється, як правило, саме той темперамент, який відповідає цьому нервовому складові, а саме:

1) сильний врівноважений рухливий тип — сангвінік; 2) сильний врівноважений інертний тип — флегматик; 3) сильний неврівноважений тип — холерик; 4) слабкий, гальмівний тип — меланхолік.

Створення цієї класифікації приписують давньогрецькому лікареві Гіппократу. Проте в його творах ми знаходимо опис лише деяких з цих темпераментів. Ця схема створена дещо пізніше і є, вірогідно, витвором колективного античного генія. Так, саме в античному світі виникла спроба хіміко-гуморального (від лат. humor - рідина) обгрунтування темпераменту. За античними уявленнями, він породжується тим чи ін­шим співвідношенням основних рідин тіла: переважає кров — виникає сангвінічний темперамент, домінує слиз - флегматичний, превалює жовта жовч - холеричний, чорна жовч - меланхолік. Звісно, теорія ця була наївною, проте саме по собі припущення наявності відповідної хіміко-гуморальної основи темпераменту було плідним. Доведено, що в основі певного типу нервової системи лежить відповідний тип обміну речовин, певна біохімічна індивідуальність. Заслуга найповнішого фі­зіологічного обґрунтування теорії темпераменту належить І.П. Павлову та його науковій школі.

Радянські вчені (Б.М. Теплов, Б.Г. Ананьєв, B.C. Мерлін) продов­жили і розвинули матеріалістичне розкриття темпераменту.

В Україні структуру темпераменту та його зв'язок із типом вищої нервової діяльності досліджували чимало фізіологів, медиків і психоло­гів: Р.Є. Кавецький, В.О. Трошихін, І.Т. Шевченко, А.Є. Хільченко, Н.Ф. Солодюк, М.Ю. Малков.

Ідеї І.П. Павлова про типи вищої нервової діяльності розвивали та­кі радянські вчені, як Е.М. Теплов, В.Д. Небиліцин, що створили новий напрям у психології — диференційну психофізіологію.

Експериментально встановлені додаткові властивості нервової си­стеми:

лабільність - швидкість виникнення і перебіг процесів збудження і гальмування;

динамічність — швидкість і легкість вироблення умовних рефлексів;

концентрація — показник міри диференціювання подразників.

Відкрито важливу позитивну властивість слабкого типу — висока чутливість.

Останнім часом отримано низку нових даних, що свідчать про спад­ковість окремих властивостей нервової системи.

Властивості нервової системи слід вивчати з урахуванням особливо­стей поводження людей у життєвих ситуаціях. Природні особливості нервової системи можуть бути замасковані системою тимчасових зв'яз­ків, вироблених протягом життя. Жодна психічна риса не є тільки уро­дженою. Прояв же властивостей нервової системи можливий лише в ек­стремальних (надзвичайних) умовах. Тому сучасні дослідження пробле­ми індивідуальних розходжень спрямовані на розробку особливої систе­ми життєвих показників, тобто об'єктивно оцінюваних життєвих про­явів досліджуваних властивостей нервової системи.

Проблема психологічної характеристики темпераменту в життєвих ситуаціях активно досліджувалася B.C. Мерліним і його співробітниками.

До конкретних властивостей темпераменту B.C. Мерлін відносить особливості емоційно-вольової сфери: активність, стриманість, емоцій­ну збудливість, швидкість виникнення і зміни почуттів, особливості на­строю, стан тривоги, занепокоєння, а також низку інших особливостей психіки: працездатність, швидкість включення в нову роботу, загальну ригідність особистості, швидкість засвоювання і переробки навичок, особливості уваги (обсяг, концентрація, розподіл, переключення), ін­троверсію й екстраверсію.

Зіставляючи окремі властивості нервової системи з поводженням людини, дослідники виділили низку психічних особливостей, сполучен­ня яких може бути співвіднесене з загальними типами вищої нервової діяльності. При цьому виділені такі психічні властивості:

сенситивність — виникнення психічної реакції на зовнішній по­дразник найменшої сили;

реактивність — сила емоційної реакції на зовнішні або внутрішні подразники;

активність, що показує, наскільки людина активна в подоланні пе­решкод, у своїх діях, учинках (про співвідношення реактивності й ак­тивності судять по тому, від чого залежить діяльність людини — від ви­падкових обставин або від намічених цілей, прагнень);

темп реакцій — швидкість перебігу психічних процесів і реакцій; пластичність і ригідність - гнучкість, легкість пристосування до но­вих умов і, навпаки, інертність, відсталість, нечутливість до зміни умов;

екстравертивність — спрямованість особистості назовні, на ото­чуючих людей, предмети, події;

інтровертивність — спрямованість особистості на себе, на власні переживання і думки.

Виділяють чотири основних види темпераменту: холеричний, сангві­нічний, флегматичний, меланхолічний. Кожен вид темпераменту відпо­відно характеризується всіма виділеними психологічними особливостя­ми та їх різноманітними сполученнями. Ці характеристики мають осо­бливу значимість для вчителя при здійсненні індивідуального підходу до учнів. Однак варто враховувати, що в чистому вигляді, як правило, види темпераменту в житті не зустрічаються, і можна говорити лише про пе­ревагу тих або інших його рис.

Сангвінік швидко пристосовується до нових умов, швидко зближу­ється з людьми, товариський. Почуття в сангвініка легко виникають і змінюються, міміка багата, рухлива, виразна. При відсутності серйозних цілей, глибоких думок, творчої діяльності в сангвініка виробляються по­верховість і мінливість.

Дії холерика рвучкі. Він відрізняється підвищеною збудливістю, ве­ликою емоційністю. Прояв холеричного темпераменту значною мірою залежить від спрямованості особистості. У людей із суспільними інтере­сами він виявляється в ініціативності, енергії, принциповості. Там, де немає багатства духовного життя, холеричний темперамент часто вия­вляється негативно: у дратівливості, афективності.

Нові форми поводження у флегматика виробляються повільно, але є стійкими. Звичайно флегматик рівний і спокійний, він рідко виходить із себе, не схильний до афектів.

Меланхолік має слабкий тип нервової системи, неурівноважений, з перевагою гальмування, малорухомий. Надзвичайно чутливий у взаємо­дії з іншими людьми.

Запитання для самоконтролю

1. Принципи і закони вищої нервової діяльності.

2. Схема функціональної системи як моделі поведінкового акту (за П.К. Анохіним).

3. Поняття психіки і темпераменту особистості.

4. Відтворіть опорний конспект психічних явищ по пам'яті.

5. В чому полягає психофізіологічна сутність властивостей ВНД?

6. Познайомтеся з науково-теоретичними проблемами та літературою за темою.

7. Складіть бібліографічну карту на тему за останні 2-3 роки.

Використана і рекомендована література

1. Агаджанян H.A. Человеку жить всюду. — М.: Сов. Россия, 1982.

2. Апанасенко Г.Л. Эволюция биоэнергетики и здоровье человека. — СПб.: МГП Петрополис, 1992.

3. Боришевський М.И. Духовні цінності в становленні особистості громадя­нина // Педагогіка і психологія. — 1997. — № 1 (14).

4. Влияние условий труда на работоспособность и здоровье операторов / Под ред. Навакатикяна А.О. — К.: Здоровья, 1984.

5. Горго Ю.П. Психофізіологія (прикладні аспекта): Навч. посібник. — К.: МАУП, 1999.

6. Егоров A.C., Загрядский В.П. Психофизиология умственного труда. — Л.: Наука, 1973.

7. Кириленко Т.С. Виховання почуттів. — К.: Політвидав, 1989.

8. Клименко B.B. Механізми психомоторики людини. — К.: Фолио, 1997.

9. Кокун О.М. Оптимізація адаптаційних можливостей людини: психофізіо­логічний аспект забезпечення діяльності: Монографія. — К.: Міленіум, 2004. - 265 с.

10. Корольчук М.С. Актуальні проблеми психофізіології військової діяльності. — К.: МОУ, 1996.

11. Корольчук М.С. Практикум з психофізіології військової діяльності. — К.: КВГІ, 1997.

12. Крайнюк В.М. Практикум з психології. Курс лекцій: ч. 1, 2 — К.: КиМУ. 2002.

13. Крайнюк В.М. Психологічні особливості проявів тривожності і агресивно­сті у юнаків призовного віку. — Дис. канд. психол. наук. — К.: Інститут психології ім. Г.С. КостюкаАПН України, 1999.

14. Лебедев В.И. Экстремальная психология. Психическая деятельность в тех­нических и экологически замкнутых системах: Учебник. — М.: ЮНИТИ- ДАНА, 2001.

15. Левківська Г.П., Сорочинський В.Є., Штифурак B.C. Адаптація першо­курсника в умовах вищого закладу освіта: Навч. посібник. — К.: В1ПОЛ, 2001.

16. Макаренко M.B. Теоретические основы и методики профессионального психофизиологического отбора военных специалистов. — К.: МОУ, 1996.

17. Максименко С.Д. Основи генетичної психології. — К.: Перспектива, 1998.

1В. Максименко С.Д. Основи загальної психології/За ред. С.Д.Максименка. — К„ 1998.

19. Осьодло В.І. Психодіагностика та корекція функціональних станів опера­торів в умовах професійної діяльності. — Дис. канд. психол. наук. — К.: КНУ ім. Т.Шевченка, 2001.

20. Психологія: Підручник / За ред. Трофімова Ю.Л. — К.: Либідь, 1999.

21. Психологія професійної діяльності офіцера / Кремінь В.Г., Максименко С.Д., Толубко В.Б. - Хмельницькі ХАПВУ, 2000.

22. Руководство по физиологии труда / Под ред. З.М. Золиной, Н.Ф. Измеро- ва. — М.: Медицина, 1983.

23. Сапов И.А., Солодков A.C. Состояние функций организма и работоспособ­ности моряков. — Л.: Медицина, 1980.

24. Семиченко В.А. Психические состояния. — К.: Магістр S, 1998.

25. Семиченко В.А. Психология эмоций. — К.: Магістр S, 1998.

26. Семиченко В.А. Психология: Темперамент. — К.: Формика, 2001.

27. Титаренко Т.М. Життєва криза як індикатор особистісного розвитку. Практична психологія: теорія, методи, технології. — К., 1997.

28. Чайченко Г.М. Основы физиологии высшей нервной деятельности: Учеб. пособие. — К.: Вища шк., 1987.

29. Шемелюк 1.М. Психологічні особливості самоактуалізації студентів гумані­тарного вузу у стосунках з людьми / Проблеми загальної та педагогічної психології: Збірник наукових праць Інституту психології ім. Г.С. Костюка АПН України / За ред. СД. Максименка - К., 2001. - Т. З, ч. 1.

30. Ягупов В.В. Соціальна та військова психологія: Навч. посібник. — К.: Київ­ський університет, 2000.

Тема 10

Методологічні проблеми соціально-психологічного забезпечення діяльності

Логіка викладу: об'єкт, предмет, завдання, принципи, етапи соціально- психологічного забезпечення професійної діяльності. Актуальні пробле­ми соціально-психологічного забезпечення професійної діяльності. Класифікація методів соціально-психологічного забезпечення професій­ної діяльності. Перспективні напрями науково-практичних досліджень

♦ ♦ ♦

Об'єкт, предмет, завдання, принципи, етапи соціально-психологічного забезпечення професійної діяльності

Нинішній етап розвитку суспільства вимагає від фундаментальних психологічних знань практичної їх реалізації, використання знань, на­вичок і умінь у різних сферах життєдіяльності особистості. В цьому ас­пекті психологічна наука і практика має засвідчити свою гуманістичну основу в розвитку суспільства в цілому і конкретно у створенні умов за­доволення основних потреб людини — в праці, спілкуванні, самореалізації, пізнанні, відновленні психічних і фізичних можливостей організму.

Безумовно важливо, щоб психологічні знання були певною мірою відомі кожній людині для використання в повсякденному житті.

Водночас, на наш погляд, ще більш важливим є те, щоб професіона­ли соціально-психологічної сфери — практичні психологи, соціальні працівники глибоко розуміли, яким чином потужну систему психоло­гічних знань, навичок і умінь застосовувати й ефективно здійснювати професійну діяльність.

Автори намагалися через систему комплексного соціально-психо- логічного забезпечення професійної діяльності навести місток, поєдна­ти для практичного використання теоретичні знання і практичні нави­чки й уміння різних галузей психології в розв'язанні комплексних про­блем практичної психології.

Ця книга — це результат колективного науково-практичного досві­ду авторів, світових досягнень науковців, що дало змогу створити в Ук­раїні перспективний науково-практичний напрям прикладної психоло­гії — соціально-психологічне забезпечення професійної діяльності.

Нині цей перспективний напрям набув свого розвитку за рахунок ди­сертаційних досліджень, які захищено в Україні за останнє десятиліття, а саме: Г.С. Гребенюк 1997; П.П. Криворучко 1998; В.М. Крайнюк 1999; O.A. Блінов 1999; М.М. Дорошенко 2000; В.В. Стаскж2000; М.Д. Вовка- нич 2000; В.І. Осьодло 2001; В.А. Бараннік 2004; P.A. Калениченко 2004; P.A. Шпак 2004; Д.І. Сахадзе 2004.

Метою комплексного соціально-психологічного забезпечення про­фесійної діяльності є підтримка, збереження і відновлення функціо­нального стану працездатності, психічного, фізичного та професійного здоров'я спеціалістів.

Об'єкт — процес соціально-психологічного забезпечення професій­ної діяльності спеціалістів різних галузей у звичайних та екстремальних умовах.

Предмет — психологічні особливості соціально-психологічного професійної діяльності і психологічної підготовки, збереження, під­тримки, відновлення функціональних станів і працездатності в звичай­них та екстремальних умовах.

Завдання:

• Психологічна діагностика функціональних станів, працездатності фахівців на всіх етапах професійної діяльності.

• Визначення інформативних методів і критеріїв оцінки динаміки функціональних станів і працездатності.

• Обгрунтування, розробка й апробація адекватних і ефективних засобів підтримки, збереження та відновлення функціональних станів і працездатності фахівців у різних галузях діяльності.

• Психологічні особливості надійності та безпечної діяльності спе­ціалістів.

• Сутність, методи проведення та критерії професійної атестації персоналу.

• Психологічні закономірності професійної адаптації.

• Зміст, методи та особливості сімейного консультування.

Актуальні проблеми соціально-психологічного забезпечення професійної діяльності

Проблема соціально-психологічного забезпечення професійної діяльності (СПЗПД) включає три аспекти — теоретичний, методичний та практичний. Більш докладно розглянемо теоретичні аспекти з метою обгрунтування їх змісту, завдань, принципів, етапів, психологічних ме­тодів діагностики і впливу.

З розвитком України як самостійної держави, створенням Міні­стерства з надзвичайних ситуацій, ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи актуальність СПЗПД зросла, про що свідчить відповідний наказ Комітету охорони праці та Міністерства охорони здоров'я Украї­ни щодо необхідності професійного добору для 16 груп спеціальностей. Наслідки Чорнобильської катастрофи суттєво вплинули на фізичне та психічне здоров'я населення України, що значно розширює коло осіб, які потребують комплексного психологічного забезпечення життєдіяль­ності.

У Санкт-петербурзькій школі психології з 1 вересня 1989 р. створе­на кафедра в Ленінградському університеті на факультеті психології, де читається курс «Психологічного забезпечення професійної діяльності в спорті». В 1991 р. співробітники цієї кафедри видали колективну моно­графію «Психологическое обеспечение профессиональной деятельно- сти», в якій розглядаються зокрема проблеми від професійного самовиз­начення до професійного довголіття.

Практика соціально-психологічного забезпечення професійної діяльності вже на початковому етапі становлення продемонструвала по­требу в комплексному підході до цієї галузі психологічної науки й прак­тики. У перспективі значення такого підходу зростатиме. Напрям прак­тичної психології, який формується в цивільних умовах, потребує свого науково-методичного обгрунтування, певних наукових розробок у всіх галузях діяльності.

Проблема СПЗПД більш досліджена в Збройних силах як реальна потреба ефективної та безпечної діяльності, пов'язаної з впливом ком­плексу умов професійної діяльності, що здебільшого визначаються як екстремальні. Надзвичайно актуальною є ця проблема стосовно осіб юнацького віку, особистість яких ще перебуває на етапі активного, до­сить складного й суперечливого процесу визначення життєвих цінно­стей, формування переконань, самовдосконалення в духовній і фізичній сферах. Дослідження (І.М. Чиж, Є.Г. Жиляєв, 1998 р.; В.М. Крайнюк, 1999 р.; М.М.Дорошенко, М.Д. Вовканич, 2001 р. щодо осіб з межовими нервово-психічними розладами, В.А.Бараннік, 2004 р. стосовно осіб з девіантною і девінклентною поведінкою, Р.А.Калениченко, 2004 р. — формування підрозділів охорони; Д.А.Сахадзе — психологічне забезпе­чення миротворчих підрозділів) свідчать про те, що 40% осіб юнацького віку мають слабке психічне та фізичне здоров'я, близько 30% - різні гра­ничні психічні відхилення, які, безперечно, потребують психологічної допомоги як елемента СПЗПД.

Види забезпечення, особливо в Збройних силах, мають певну струк­туру та ієрархію. Традиційно сюди відносять передусім технічне, мате­ріальне й тилове забезпечення.

Що ж до забезпечення професійної діяльності, яке безпосередньо спрямоване на фахівця, його психічне та фізичне здоров'я, то сюди від­носять традиційно медичне забезпечення. Останнє охоплює лише окре­мі аспекти й пов'язане переважно з діагностикою, лікуванням, реабілі­тацією, а також із повсякденним медичним забезпеченням професійної діяльності військовослужбовців.

Термін «психологічне забезпечення професійної діяльності» з'явився в 1980-1985 рр. у системі забезпечення професійної діяльності корабель­них спеціалістів (М.С. Корольчук, 1979, 1985, 1991, 1996 рр.; I.A. Сапов, О.С.Солодков, 1986 р.; Ю.М. Бобров, М.С. Корольчук, 1987 р.), де виз­начено зміст, принципи, завдання такого виду забезпечення. Далі свій вне­сок у СПЗПД зробили: П.П. Криворучко (1998 р.) стосовно спеціалістів операторського профілю надводних кораблів; Г.С. Грибенюк (1997 р.) — щодо спеціалістів пожежної безпеки; В.М. Крайнюк (1999.р.) — щодо юнаків призовного віку; O.A. Блінов (1999 р.) — щодо військовослужбов­ців аеромобільних військ під час парашутно-десантної підготовки; В.В.Стасюк (2000 р.) - щодо військововслужбовців під час бойових умов; В.І. Осьодло (2001 р.), P.J1. Шпак (2004 р.) - щодо оптимізації функціонального стану і процездатності операторів.

Застосування комплексного психологічного забезпечення показа­ло, що у фахівців експериментальної групи на всіх етапах обстеження рі­вень працездатності та психічних функцій був суттєво вищим, ніж у кон­трольної групи (на 15-20% при Р < 0,05).

Доведено, що комплексне психологічне забезпечення створює сприятливі умови для зниження нервово-психічної нестійкості, ситуа­тивної та особистісної тривожності, суб'єктивного стану, сприяє аде­кватній та прискореній адаптації до умов професійної діяльності, подо­ланню вираженої втоми та перевтоми фахівців під час робочих циклів.

Соціально-психологічне забезпечення — це комплекс заходів і засо­бів впливу на психіку особи та створення сприятливих соціальних умов з метою формування, підтримки та відновлення оптимальної працездат­ності фахівця в повсякденних й екстремальних умовах.

Засоби та заходи психологічного забезпечення професійної діяль­ності можуть застосовуватися ще до безпосередньої зустрічі фахівця з технікою — професійна орієнтація та професійний відбір, психологічна підготовка й психологічна боротьба, конструювання робочого місця та прогнозування факторів, які певним чином впливатимуть на рівень пра­цездатності, тобто створення оптимальних умов для життєдіяльності на технічних об'єктах. Під час підготовки до експлуатації техніки комплекс СПЗПД включає: психологічну діагностику, психологічну допомогу (психокорекцію, реабілітацію), психологічне супроводження професій­ної діяльності. З мети та змісту СПЗПД випливають завдання: психоло­гічна діагностика динаміки працездатності фахівців; розробка та вибір нових ефективних методів підтримки й відновлення психічних функцій особи; вивчення специфіки умов професійної діяльності, впливу умов праці на психічний стан та працездатність фахівців; ефективна та без­печна діяльність, подовження професійного довголіття, фізичного та психічного здоров'я.

Принципи СПЗПД — комплексність, безперервність, адекватність, насиченість, інтенсивність їх застосування. Етапи: первинна ланка — до початку професійної діяльності; друга — під час робочих циклів; третя — після закінчення професійної діяльності. Управління СПЗПД полягає в плануванні, організації, забезпеченні, контролі й мотивації.

Нинішнє поєднання морально-психологічного забезпечення, яке прийняте в керівних документах структур виховної роботи в Збройних силах України, не відповідає категоріальному апарату психології. Кате­горії моралі, духовності, про які йдеться у військовій пресі та методич­них розробках, вивчають інші науки: філософія, етика, соціологія. Ра­зом з тим певні якості особистості, які забезпечують виконання профе­сійних завдань в екстремальних і повсякденних умовах, мають назву професійно важливі якості «особистості» й визначаються окремо для кожної групи спеціальностей під час створення професіограм. Виходячи з прийнятого розуміння «моральності», «морального потенціалу», «духу» та враховуючи, що в структурах виховної роботи є певні напрацювання й аргументи на користь морального забезпечення, зважаючи на те, що в керівних документах ЗСУ введено поняття морально-психологічного за­безпечення, слід його виділити окремо, включивши сюди не психологіч­ні категорії та напрями діяльності структур виховної роботи, а воєнно-спеціальну та правову роботу, інформаційне забезпечення тощо. Таким чином, термін «морально-психологічне забезпечення» може існувати окремо як психологічне й моральне забезпечення за відповідними на­прямами та змістом. У цьому розподілі вбачаємо єдність і можливість іс­нування такого терміна, як моральне й психологічне забезпечення про­фесійної діяльності в повсякденних та екстремальних умовах.

Подальший розвиток на шляху підвищення рівня професійної го­товності та якості фахівців потребує, безумовно, розгорнутого аналізу накопиченого досвіду й формування нових підходів щодо розробки та цілеспрямованого впровадження психологічного забезпечення профе­сійної діяльності фахівців у повсякденних й екстремальних умовах. Психологічне забезпечення кожного з аспектів діяльності фахівців має проектуватися системно й передбачати єдиний комплекс дослідницьких і соціотехнічних процедур, спрямованих на прогнозування й управління успішним оволодінням спеціальністю та ефективну діяльність у вироб­ничих умовах.

Вимоги взаємозв'язку дослідницької та соціотехнічної складових СПЗПД (профвідбір, профпідготовка, профадаптація фахівців) перед­бачає нову концепцію заходів — від проведення обстежень кандидатів на навчання, їхнього психологічного супроводу до отримання даних про індивідуально-психологічні особливості фахівця та рівень його профе­сійної підготовки на підставі реалізації принципу комплексності під час проектування методичного арсеналу вивчення особистості в системі СПЗПД з урахуванням багатьох цілей, наступного застосування всіх да­них для розв'язання завдань психологічного забезпечення. Критерієм досягнення комплексності методичного забезпечення для обстеження індивідуальних властивостей особистості є розробка набору, цілісної си­стеми методичних засобів, у якому втілена уява про інтегративну регуля­цію і саморегуляцію діяльності на мотиваційно-смисловому, емоційно-вольовому, когнітивному й психофізіологічному рівнях, а також розу­міння неоднозначності поняття «професійна діяльність». Остання пе­редбачає відмінності форм психічної детермінації діяльності щодо ово­лодіння професією і спеціальністю та діяльності щодо виконання про­фесійних функцій, діяльності в звичайних та екстремальних умовах, нормативної (стереотипної) і наднормативної (творчої, нестандартної) діяльності. Таким чином, розробка методичного апарату для проведен­ня обстеження особистості базується на принципі комплексності, який передбачає орієнтацію на системно побудовану професіограму й реаль­ну реалізацію концепції цілісного функціонування особистості в діяль­ності. Використання принципу комплексності передбачає необхідність формування не «батареї», а науково обгрунтованої системи методів і ме­тодик, які дозволяють вивчити особистість та умови специфіки її профе­сійної діяльності відповідно до мети, завдань, факторів, що впливають на психіку людини, і визначити ступінь точності й об'єктивності всієї сукупності психологічних тенденцій і взаємозв'язків між ними, які аде­кватно відповідають рівню аналізу особистості.

Вимоги щодо кількості методичного апарату включають два аспек­ти досягнення цієї мети — вимоги комплексності за змістом (спрямова­ністю) методики, які застосовуються в обстеженнях, і вимоги комплекс­ності процедури обстеження, що пов'язана з формою використовуваних методів і методик, сукупністю параметрів, які реєструються й аналізу­ються, способами інтерпретацій отриманих даних.

Системи методик мають бути повними й достатніми, тобто вимірю­вати не лише професійно-важливі якості в традиційному розумінні, а й фактори, які визначають особливості функціонування та динаміку ро­звитку цих якостей у професійній діяльності, що належать до регулятив­них механізмів і пов'язані із самосвідомістю й самооцінкою, мотивацій- но-смисловою і ціннісною сферою особистості, когнітивним стилем особистості та емоційно-вольовою сферою.

Таким чином, систему складають такі блоки:

• методики, які дозволяють визначити індивідуальні особливості, потрібні для якісного виконання професійної діяльності в звичайних умовах;

• методики, які дозволяють визначити індивідуальні особливості, необхідні для якісного виконання професійної діяльності в екстремаль­них умовах;

• методики, спрямовані на аналіз впливу стресогених, екстремаль­них умов на функціонування професійно важливих якостей;

• методики, які дозволяють прогнозувати вірогідність нестандарт­ної, творчої поведінки в екстремальних умовах;

• окремо слід розглядати блок методик СПЗПД, спрямованих на формування, підтримку та відновлення працездатності фахівців, та ме­тоди психологічної підготовки.

Отже, система психологічного забезпечення професійної діяльності спрямована на формування, збереження, підтримку та відновлення оп­тимальної працездатності фахівців. Вона має свої завдання, принципи, етапи, методи управління і включає: заходи та засоби, які можуть засто­совуватися переважно під час діяльності — психологічну діагностику, психологічну допомогу, психологічне супроводження професійної діяльності та заходи й засоби, які можуть застосовуватися ще до початку діяльності, - професійний відбір, психологічну підготовку, психологіч­ну боротьбу (впливи), інженерно-психологічні аспекти комплектування робочого місця та умов придатності до життєдіяльності.

Актуальність проблеми СПЗПД визначається безпосередньо впливом умов на характер діяльності (природних, умов придатності до життєдіяль­ності, соціально-психологічних, екологічних і медико-біологічних).

Використання комплексного психологічного забезпечення профе­сійної діяльності фахівців операторського профілю підтримує опти­мальний рівень функціонального стану та працездатності протягом усього тривалого робочого циклу.

Класифікація методів соціально-психологічного забезпечення професійної діяльності

Проблема шляхів і засобів підвищення ефективності та безпечної діяльності хвилює вчених усього світу. В останні десятиріччя суттєвий внесок в її розробку для спеціалістів зробили В.Г. Алтухов, Г.Л. Апанасен- ко, Ю.М. Бобров, В.А. Бодров, В.А. Бухарін, В.В. Довгуша, Ю.Н. Єго- ров, В.П. Загрядський, A.M. Карпухіна, М.С. Корольчук, В.І. Кулешов, I.A. Сапов, A.C. Солодков, С.Г. Терещенко, B.C. Щеголев, В.М. Край- нюк, П.П. Криворучко, B.I. Осьодло, O.A. Блінов та ін.

Вчені виділяють дві групи шляхів, які використовуються для збере­ження працездатності спеціалістів. Перша група визначається ще до зу­стрічі спеціаліста з технікою, і найбільше значення мають:

• розподіл функцій і прогноз впливу та взаємозв'язків у системі «техніка — людина — середовище», з урахуванням психофізіологічних можливостей людини;

• професійний психологічний відбір з обов'язковим довгостроко­вим прогнозом психофізіологічних резервів організму та успішної пра­цездатності спеціалістів;

• використання психофізіологічних методів навчання та тренуван­ня, спрямованих на розвиток саме тих психологічних якостей і фізіоло­гічних властивостей організму, котрі лежать в основі ефективного вико­ристання роботи в конкретній спеціальності.

Друга група використовується в процесі обслуговування та експлуа­тації техніки й своєю чергою включає дві групи заходів. Одні з них засто­совуються постійно, інші ж за необхідністю.

Призначення заходів першої групи — профілактика несприятливих функціональних змін в організмі, збереження й підвищення стійкості та психофізіологічних резервів організму, запобігання розвитку виражено­го втомлення та перевтомлення у спеціалістів. До першої групи заходів включаються:

• динамічний контроль за станом функцій організму та працездат­ності;

• заходи щодо розширення психофізіологічних резервів організму в період між виконанням циклів учбових завдань (польотів, навчань, тре­нувань);

• заходи в період виконання циклів або окремих учбових завдань;

• заходи після виконання учбових завдань;

• заходи безпосередньої дії на організм (раціональний режим праці та відпочинку під час виконання завдань), активний і пасивний відпо­чинок, водні процедури, додаткова вітамінізація, ультрафіолетове опро­мінення, оптимізація емоційного стану.

Заходи другої групи проводяться за необхідності з метою мобілізації резервних можливостей організму для підтримки й негайного підви­щення працездатності (після напруженої професійної діяльності, спе­цифіки умов її виконання, індивідуальних особливостей, віку). До захо­дів, що застосовуються в разі необхідності, належать вдихання кисню при нормальному тиску, гіпербарична оксигенація, повітряно-теплові процедури, дія імпульсним електричним струмом, застосування елек­тросну, використання фармакологічних препаратів.

Описані заходи відносяться до фізіологічного забезпечення учбових завдань (І.А.Сапов зі співавт., 1980), а вони своєю чергою включені в си­стему медичного забезпечення учбових завдань разом з лікувально-про­філактичними, санітарно-гігієнічними та протиепідемічними заходами. Крім суто фізіологічних заходів, які дозволяють підвищити працездат­ність за рахунок регуляції неспецифічної стійкості, функціонального стану й фізіологічних резервів організму спеціалістів, важливе значення для ефективного та безпечного виконання професійної діяльності ма­ють матеріально-технічні та соціально-психологічні заходи. Останні вважаються неспецифічними заходами підвищення працездатності.

Матеріально-технічні заходи спрямовані на пристосування обслу­говуючих технічних систем та умов навколишнього середовища до лю­дини. Соціально-психологічні заходи включають професійний відбір, професійну підготовку, формування змін, постів екіпажів (колективів), у цілому психологічне та психофізіологічне забезпечення діяльності.

Перспективні напрями науково-практичних досліджень

Проведення комплексу заходів: технічних, медичних, психофізіоло­гічних, організаційних з метою збереження, підвищення та відновлення працездатності є суттю соціально-психологічного забезпечення ефек­тивної та безпечної діяльності спеціалістів.

Термін «соціально-психологічне забезпечення ефективної та безпеч­ної професійної діяльності спеціалістів» введений Корольчуком М.С. уперше у 1989 р. при викладанні спецкурсу «Психофізіологія ефективної та безпечної діяльності військових спеціалістів» у Київському військо­вому училищі.

Зміст основних заходів розглянуто у відповідних розділах, але ж зви­чайно, що найбільший позитивний ефект досягається при проведенні всіх заходів у комплексі, у взаємозв'язку для конкретної групи спеціалі­стів. На сьогодні науково розроблено практичне обгрунтування ком­плексу заходів, які дозволяють підтримувати працездатність моряків на оптимальному рівні. Суттєвий внесок у розробку цієї проблеми внесли вчені Алтухов В.Г., Бухарін В.А., Бобров Ю.М., Довгуша В.В., Кулешов В.І., Новиков B.C., Сапов I.A., Солодков A.C., Щеголєв B.C., а також вчені, які працюють у цьому напрямі в Україні: Апанасенко Г.Л., Асмо- лов А.К., Карпухіна A.M., Корольчук М.С., Лобенко A.A., Криворучко П.П., Дорошенко М.М., Крайнюк В.М., Осьодло В.І., Блінов O.A. та ін. Деякі проблеми соціально-психологічного забезпечення розроблені й для військових (Бодров В.А., Шаптала A.A. та ін.).

Однак слід відзначити, що нові класи техніки (кораблі, літаки) ре­жим та умови їх експлуатації, а також принципово нові засади форму­вання колективів, екіпажів потребують принципово нових науково- практичних досліджень у галузі соціально-психологічного забезпечення ефективної та безпечної діяльності спеціалістів. Перспективними є дос­лідження проблеми по змісту та запровадження нових ефективних захо­дів та засобів підтримки, підвищення та відновлення працездатності спеціалістів по їх інтенсивності та насиченості залежно від специфіки виду (роду), груп спеціалістів, умов та режимів експлуатації технічних об'єктів, факторів забезпечення умов життєдіяльності, гідрометеофакторів, медико-біологічних і соціально-психологічних факторів.

Крім того, до актуальних проблем досліджень у цьому напрямі на­лежить питання забезпечення працездатності в екстремальних ситуаціях та її відновлення.

Шляхи збереження, підвищення та відновлення ефективної та без­печної діяльності спеціалістів завжди вважаються перспективними. Так, щодо заходів, розглядаючи їх як конструктивні стадії створення системи «техніка — людина — середовище» можливо виділи такі напрями: ство­рення техніки, пристосування до людини та розробка раціональних ал­горитмів діяльності, а також виключення несприятливих факторів сере­довища й доведення їх до оптимальних на стадії експлуатації системи, компенсація несприятливих особливостей праці конструктивними за­собами й уточнення та корекція несприятливої дії техніки та середови­ща з тим, щоб врахувати їх при подальшому конструюванні.

Зміст організаційних заходів зводиться до розроблення режимів праці та відпочинку з урахуванням психофізіологічних особливостей людини та професійного відбору для роботи в незвичайних умовах, а в період експлуатації системи — уточнення цих режимів та оптимальна ор­ганізація навчання та тренування.

Психофізіологічні заходи спрямовані на вдосконалення психофі­зіологічних резервів організму та їх розширення або безпосередній вплив на працездатність людини.

Перспективними шляхами психофізіологічних заходів можливо вва­жати всі напрями: оксигенацію, електроімпульсну дію на ЦНС, загальноз- міцнюючі, фармакологічні, акупунктурні залежно від умов і факторів життєдіяльності, режимів експлуатації технічних об'єктів та індивідуаль­них особливостей організму, виду (роду) та груп спеціалістів. Велика гру­па фармакологічних заходів потребує науково-практичного дослідження та обгрунтування для застосування у практиці медицини: фармакологіч­ні стимулятори працездатності групи актопротекторів, фармакологічні засоби для відновлення фізичної або розумової діяльності, фармаколо­гічна корекція функцій організму в умовах стресу, харчові та природні стимулятори, морепродукти та ін. Враховуючи відносну простоту й ко­роткочасність реєстрації електродермальних показників біологічно ак­тивних точок (БАТ), а також можливості апаратурної та програмної дії

ЕОМ, треба визнати перспективний підхід до розроблення діагностич­них та прогностичних скринінг-аналізу, а також регуляції, корекції оптимізації функціонального стану та працездатності спеціалістів.

Окремих фундаментальних досліджень і наукових обгрунтувань для застосування у психофізіології потребує проблема відновлення (реабілі­тації) спеціалістів в процесі та після виконання робочого циклу.

В основу досліджень регламентації відпочинку після виконання ро­бочого циклу може лягти час відновлення головних функцій організму, змінених або порушених під час професійної діяльності. Критерієм мо­же служити насамперед нормалізація самопочуття, працездатності, функцій організму, зниження рівня захворювань і відновлення показни­ків резистентності організму. Знання вираженості цих змін під час і зра­зу після виконання робочого циклу дозволить вибрати раціональний ре­жим відпочинку, оцінити ефективність процесу реадаптації, прогнозу­вати працездатність та визначити оптимальний період між виконанням окремих робіт або ж їх циклів.

Недостатньо розроблений комплекс саме соціально-психологічно­го забезпечення учбової та професійної діяльності в організації праці, створення позитивних мотивів професійної діяльності, підбір членів ко­лективу за психологічною, біологічною та психофізіологічною сумісні­стю, створення сприятливого мікроклімату в колективах.

Дослідження комплексу санітарно-гігієнічних заходів спрямоване передусім на визначення та нормування факторів робочого середовища, технічних об'єктів, які чинять несприятливу дію на організм.

Порівняння санітарно-гігієнічних, соціально-психологічних і психо­фізіологічних даних, зібраних у різні періоди роботи спеціалістів оператор­ського профілю, дозволяють встановити оптимальну, допустиму і вкрай до­пустиму тривалість експлуатації технічного об'єкта, а також тривалість від­починку або заходи відновлення функцій організму та працездатності.

Головним завданням психофізіології професійної діяльності (ПФПД) є обгрунтування шляхів та заходів, спрямованих на підтримку високого рівня ефективності та безпечності професійної діяльності.

Визначається ПФПД як наука, що вивчає динаміку психічних про­цесів, станів, утворень, якостей, функцій організму та працездатності через взаємовідносини особистості з середовищем і технікою в умовах дії специфічних факторів, які в комплексі визначають шляхи та засоби ефективної та безпечної професійної діяльності спеціалістів.

Вирішення загальнодержавної проблеми — ефективної та безпечної діяльності спеціалістів — має економічні, медико-профілактичні, со- ціально-психологічні та матеріально-технічні аспекти.

З тим, що люди вмирають від епідемій, невиліковних хвороб, на вій­ні, доводиться миритися. Коли ж у мирний час у повсякденній праці лю­ди стають інвалідами або ж гинуть - не сприймається свідомістю. Зада­ними Всесвітньої організації охорони здоров'я, смертність від нещасних випадків у наш час займає третє місце після серцево-судинних та онко­логічних захворювань. Однак якщо від цих захворювань помирають го­ловним чином люди старшого віку, то від нещасних випадків гинуть пе­реважно працездатні люди молодого й середнього віку. Так, статистика показує, що тільки за 1992 р. в Україні зазнало травм біля 130 000 чол., 30 000 з яких загинули.

Багато років проблеми ефективності й безпечності праці намагали­ся розв'язати за рахунок створення менш небезпечної й більш продук­тивної техніки, вдосконалення організації й захисту, використання тех­ніки в процесі праці. З часом навіть найбільші прихильники повинні бу­ли визнати, що без урахування людського фактора цю проблему виріши­ти в принципі неможливо.

Головна мета — показати, що існує ціла низка об'єктивних законо­мірностей, умов і факторів, які впливають на ефективність та безпеч­ність спеціалістів. З другого ж боку, є методики вивчення функцій та працездатності особистості, існують шляхи та засоби підтримки та збе­реження працездатності спеціалістів.

Автори, виходячи з особистих досліджень, аналізу літератури, бага­торічного досвіду, показали шлях: як через дослідження особистості в умовах професійної діяльності, через систему професійної підготовки, систему практичних заходів спробувати вирішити загальнодержавну проблему — забезпечення ефективної та безпечної професійної діяльно­сті спеціалістів.

Запитання для самоконтролю

1. Охарактеризуйте загальні поняття психофізіологічного та психологічного забезпечення професійної діяльності.

2. Визначте основні принципи, завдання, методи.

3. Проаналізуйте класифікацію методів соціально-психологічного забезпе­чення професійної діяльності.

4. У чому полягають перспективні напрями наукових досліджень у галузі соціально-психологічного забезпечення.

Використана і рекомендована література

1. Ананьев Б.Г. Человек как предмет познания. — Jl., 1969. — 180 с.

2. Апанасенко Г.Л. К проблеме трактовки механизмов восстановления физи­ческой нагрузки // Теория и практика физической культуры. — 1985. —

№ 6. - С. 49-52.

3. Апанасенко Г.Л. Эволюция биоэнергетики и здоровье человека. — СПб.:

Петрополис, 1992. - С. 35-58.

4. Бачерников Н.Е., Воронцов М.П., Добромиль Э.И. Психогигиена умствен­ного труда учащейся молодежи. — К.: Здоровье, 1988. - С. 94-123.

5. Блінов O.A. Формування емоційної стійкості у військовослужбовців аеро- мобільних військ під час повітряно-десантної підготовки: Автореф. дис. канд. психол. наук. — К., 1999. — 18 с.

6. Броневицький Г.А. Управління психічними станами моряків у походах. — М.: Воєніздат, 1984. - С. 108-134.

7. Булич Е.Г. Как повысить умственную работоспособность студента. — К.: Высшая шк., 1989. - С. 30-46.

8. Карпухина А.М. Контроль и регуляция состояний человека как фактора повышения эффективности трудовой деятельности. — К.: Знание, 1985. — 20 с.

9. Карпухина А.М. Психологические и психофизиологические пути повыше­ния эффективности деятельности. — К.: РДЭНТП, 1990. — С. 1-19.

10. Корниенко Н.В., Корольчук Н.С., Горлов В.М. Методическое пособие по формированию умения и отработке навыков по специальности «Социаль­ный педагог-психолог». - К.: КВВМУ, 1991. - С. 27-42.

11. Корольчук М.С. Адаптація та її значення в системі психофізіологічного за­безпечення діяльності // Вісник Київського міжнародного університету. Серія: Педагогічні науки. Психологічні науки. — 2002. — № 2.

12. Корольчук М.С. Актуальні проблеми психологічного забезпечення профе­сійної діяльності // Вісник Київського міжнародного університету. Серія: Педагогічні науки. Психологічні науки. — 2002. — № 1.

13. Корольчук М.С. Актуальні проблеми психофізіології військової діяльності: Навчальний посібник. — К.: КВГІ, 1996. — 164 с.

14. Корольчук М.С. Актуальні проблеми психофізіологічної діяльності війсь­кових спеціалістів. - К.: КВГІ, МОУ, 1996. - 160 с.

15. Корольчук М.С. Практикум з психофізіології військової діяльності. — К.: КВГІ, 1997. - 140 с.

16. Корольчук М.С. Психофізіологія діяльності: Підручник для студентів ви­щих навчальних закладів. — К.: Ельга, Ніка-Центр, 2004. — 400 с.

17. Корольчук М.С. Психофізіологія працездатності корабельних спеціалістів в екстремальних умовах: Дис. на здоб. док. психол. наук. - К., 1997. — 406 с.

18. Корольчук М.С., Крайнюк В.М. Соціально-психологічне забезпечення діяльності в звичайних та екстремальних умовах. — К.: Ніка-Центр, 2006. — 580 с.

19. Корольчук М.С., Крайнюк В.М., Марченко В.М. Психологія: схеми, опор­ні конспекти, методики: Навчальний посібник для студентів вищих нав­чальних закладів / За заг. ред. М.С. Корольчука. — К.: Ельга, Ніка-Центр, 2005. - 320 с.

20. Корольчук Н.С. Воздействие импульсным электрическим током на ЦНС корабельных специалистов как способ сохранения работоспособности / Сборник трудов. — Североморск, 1979.— С. 15-16.

21. Крайнюк В.М. Психологічні особливості проявів агресивності і тривожно­сті у юнаків призовного віку: Автореф. дис. канд. психол. наук. — К., 1999. — 18 с.

22. Крайнюк В.М. Психологія стресостійкості особистості: Монографія. — К.: Ніка-Центр, 2007. - 432 с.

23. Криворучко П. П. Психологічне забезпечення професійної діяльності кора­бельних спеціалістів. Автореф. дис. канд. психол. наук. — К., 1998.

24. Лобенко A.A., Асмолов А.К. Компенсаторно-приспособительные механиз­мы у моряков. - К.: Здоров'я, 1991. — С. 153-160.

25. Макаренко M.B. Психофизиологический отбор военных операторов. — К.: МО Украины, 1998. - 350 с.

26. Методические рекомендации. Функциональное состояние и работоспособ­ность личного состава ВМФ с нейроциркуляторной дистонией. — М.: Во- ениздат, 1991. - С. 12-15, 26-27.

27. Осьодло B.I. Психодіагностика та корекція функціональних станів офіцерів у динаміці професійної діяльності. Автореф. дис. канд. психол. наук. — К., 2001.

28. Психологическое обеспечение профессиональной деятельности / Никифо­ров Г.С., Дмитриева М.А., Корнева Л.Н. / Под ред. Никифорова Г.С. - СПб.: Изд-во С.-Петербургского университета, 1991. — 152 с.

29. Руководство по физиологии труда / Под ред. З.М. Золиной, Н.Ф. Измеро- ва. - М.: Медицина, 1983. - С. 308-312, 445-457.

30. Сапов И.А., Новиков B.C. Неспецифические механизмы адаптации чело­века. - Л.: Наука, 1984. - С. 106-123.

31. Стасюк В.В. Формування емоційної стійкості у воїнів-десантників в бойо­вих умовах: Автореф. дис. канд. психол. наук. — К., 1999.

32. Стенько Ю.М. Психогигиена моряка. — Л.: Медицина, 1981. — С. 42-67.

Тема 11

Методологія соціально-психологічного забезпечення діяльності у військовій сфері

Логіка викладу: методологія соціально-психологічного забезпечення у війсь­ковій сфері: мета, об'єкт, класифікація. Війна. Воєнний конфлікт. Зброй­ний інцидент. Психологічна специфіка локальних воєнних конфліктів.

♦ ♦ ♦

Мета, об'єкт, класифікація соціально-психологічного забезпечення діяльності у військовій сфері:

Методологічні аспекти будь-якого наукового дослідження є важли­вим моментом його організації, здійснення й інтерпретації отриманих результатів. Методологія спирається на закони функціонування широ­кої об'єктивної реальності, додає йому цілісного характеру, входить в організоване смислове поле використовуваних наукових категорій, пов'язаних воєдино теоретичних положень і практичних методів дослі­дження, обробки й інтерпретації результатів, доводить правомірність вибраної стратегії та її адекватність властивостям об'єкта.

У рамках дослідження методологічно важливо визначити три ос­новних моменти:

а) яка психологічна парадигма закладається в його основу;

б) які наукові принципи залучаються для пояснення психологічних феноменів, що складають сутність дослідження;

в) що розуміється під таким елементом об'єктивної реальності, як «локальний воєнний конфлікт».

На рівні загальної методології в основу роботи покладене вчення про психічний зміст людини. Психіка людини, психологія колективу зна­ходяться в безупинному розвитку, що обумовлюється як зміною внут­рішніх елементів (стан здоров'я та функціональний стан, ставлення до навколишнього середовища, колективна думка, характер взаємин у групі, наявність досвіду діяльності та ін.), так і зовнішніх обставин (умови виконання діяльності, її матеріальна забезпеченість тощо).

Межі та зміст методології соціально-психологічного забезпечення бойових дій визначаться моделлю його об'єкта. Центральним елементом об'єкта соціально-психологічного забезпечення виступає військово­службовець, який готується до бойових дій; вирішує бойове завдання в обстановці дії психотравмуючих факторів; мислить, має бажання, влас­ні життєві цілі й інтерпретацію подій, що відбуваються; приймає рішен­ня; потребує психологічної допомоги тощо.

Інакше кажучи, в цілісному образі людини-воїна варто виділити кілька планів, які багато в чому визначають не лише ставлення до нього, а й вибір психологічних засобів забезпечення його діяльності. Взявши за основу джерело бойової активності воїна, можна виділити такі найва­жливіші зрізи його розгляду й одночасно самостійні риси військово­службовця: «людина, що самореалізовується», «людина розумна»; «лю­дина діяльна», «людина соціальна», «людина реагуюча».

Зі сказаного видно, що даний об'єкт настільки складний і різнома­нітний, що не може бути розглянутий у рамках якої-небудь однієї психо­логічної теорії. Тому до його вивчення слід залучити методологічні по­ложення різних науково-психологічних напрямів, тобто здійснити си­стемний підхід до аналізу об'єкта соціально-психологічного забезпечен­ня, уявивши його як систему взаємозалежних елементів, що утворюють визначену цілісність і єдність.

Першим базовим положенням системного підходу стосовно со­ціально-психологічного забезпечення бойових дій військ є те, що люди­на розглядається у вигляді системи, в якій виділяються підсистеми, що позначаються умовно як «людина, яка самореалізується», «людина ро­зумна»; «людина діяльна», «людина соціальна», «людина реагуюча». Тобто кожен військовослужбовець — це цілісна особистість, яка реагує на зміни зовнішнього і внутрішнього середовища не окремими складо­вими психіки (психічними процесами, станами, властивостями, утво­реннями), а як єдине ціле, що опосередковує свої дії, вчинки, поведін­ку, стосунки особистісними властивостями. При цьому всі елементи здорової психіки знаходяться у взаємозв'язку детермінації, доповнення і компенсації (відсутність або недостатній розвиток одних компенсуєть­ся дією інших; цілеспрямований розвиток особистісних якостей впли­ває на прояв психічних процесів і станів; вплив на несвідоме спричиняє у людини корекцію свідомих компонентів психіки тощо).

При розгляді військовослужбовця в плані «людини, яка самореалі­зується» виникає потреба у застосуванні низки методологічних поло­жень гуманістичної психології, найважливішими серед яких є такі поло­ження. У центрі соціально-психологічного забезпечення має бути люди­на, яка розглядається як міра цінностей з усією їх самобутністю, уні­кальністю і неповторністю. Основою людського існування є свідомість. Життя та окремі події, переживання та осмислення їх роблять людину багатшою, повнішою та ціннішою. Соціально-психологічне забезпечен­ня покликане розкривати цінності, за якими спрямована людина-воїн за своєю природою та реалізація яких найбільшою мірою відповідає ак­туалізації закладених у неї потенцій і потреб, роз'яснювати зміст участі військовослужбовців у військовому протиборстві.

Свідомість людини є вищою загальнолюдською цінністю. Соціаль­но-психологічне забезпечення не може бути нейтральним з погляду мо­ральності. Неприпустиме використання в ньому засобів і методів, що завдають збитку особистості людини. Головною метою є максимальне роз­ширення психічних можливостей військовослужбовців (психологічного потенціалу), що дозволяють їм не лише успішно вирішувати поставлені бойові завдання, виживати в екстремальній обстановці, а й зберігати ві­ру в себе, у справедливість, реалізувати свої можливості і життєвий сенс.

Для того щоб зрозуміти об'єктивну необхідність соціально-психо­логічного забезпечення військового протиборства військовослужбовців, слід звернутися до соціальних категорій, що характеризують ставлення держави та суспільства до людини, яка ризикує своїм життям заради на­ціональних інтересів. Аналізуючи матеріал, можна виділити три рівні та­кого ставлення, які потребують адекватних технологій психологічної допо­моги людині-бійцю. У табл. 12.1 показано, що у випадку коли озброєний захисник державних інтересів розглядається як «витратний матеріал», до­статньо психологічної підготовки, що дозволяє мобілізувати внутрішні мож­ливості воїна, скоригувати його психологічні властивості й стани, на­лаштувати на активні бойові дії, а в подальшому надати йому можливість самому виживати в екстремальних обставинах сучасного протиборства.

Таблиця 12.1. Взаємозв'язок соціального статусу воїна в суспільстві та застосування технологій психологічної роботи з ним С оціальний статус воїна	Психотехнології впливу, що реалізуються
	Психологічна підготовка	Психологічна допомога	Соціально- психологічна реадаптація
Витратний матеріал	+	-	-
Засіб вирішення бойових завдань	+	+	-
Соціальна цінність	+	+	+

При ставленні до воїна як до «засобу вирішення бойових завдань» пси­хологічної підготовки вже недостатньо. Вимагаються постійне відстежен- ня і коригування його психологічних кондицій, відновлення втрачених чи порушених психологічних можливостей доти, доки мета військового протиборства не буде досягнута. Однак після виконання бойового завдання інтерес до воїна з боку психологічної служби і суспільства втрачається.

Якщо держава цінує в кожному громадянинові не лише здатність бо­ротися з ворогом, а й як особистість і самобутність, то вона розуміє, що від стану і здоров'я кожного громадянина залежать соціальне здоров'я й бла­гополуччя всього суспільства, а психологічне втручання у військове проти­борство не обмежується заходами психологічної підготовки та допомоги.

У процесі локальних воєнних конфліктів десятки і сотні тисяч військо­вослужбовців випробовують великий вплив психотравмуючих факторів. Психіка кожного учасника військового протиборства зазнає таких глибо­ких трансформацій, що стає обмежено придатною для функціонування в мирних умовах. У зв'язку з цим виникають дві взаємозалежні проблеми: а) необхідність допомоги учасникам військового протиборства у віднов­ленні мирного режиму психічної діяльності й у безболісному поверненні до системи соціальних зв'язків і відносин мирного часу; б) збереження психологічного та соціального здоров'я суспільства. Йдеться про соціаль­но-психологічну реадаптацію, тобто поступове безкризове психологічне повернення ветеранів військового протиборства до мирного життя.

Таким чином, соціально-психологічне забезпечення військового протиборства військ — це не данина моді й не продукт політичної чи наукової кон'юнктури, а закономірне породження морально зрілої дер­жави, змушеної брати участь у воєнних діях. Соціально-психологічне за­безпечення військового протиборства військ є макротехнологією приве­дення психологічних можливостей військовослужбовців і психологіч­них умов військового протиборства в такий стан, що дозволяє успішно вирішувати поставлені завдання, зберігати психічне благополуччя учас­ників військового протиборства і соціальне здоров'я суспільства.

При виділенні в об'єкті соціально-психологічного забезпечення на передній план «людини розумної» актуальними стають положення ког- нітивної психології та діяльнісного підходу.

Професіоналізм людини виявляється в її здатності адекватно відоб­ражати явища й об'єкти навколишнього світу і своє місце в ньому, що обумовлюється якістю знань, мислення й інтелекту. Знання створюють у військовослужбовця уявлення про бойову обстановку, які формуються за допомогою процесу сприйняття, що тісно пов'язаний з мисленням, почуттями, волею і залежить від минулого досвіду, установок та емоцій­ного стану людини. У зв'язку з цим посилення інтелектуалізації проце­су сприйняття бойової обстановки (пізнання, оцінка якісно-кількісних параметрів її об'єктів, виділення в них властивостей, що сприяють ефек­тивному виконанню завдання) супроводжується зниженням емоційного фону. Таким чином, можна дійти висновку про те, що розуміння сутності соціально-психологічного забезпечення військового протиборства зале­жить від обсягу знань про сучасне протиборство та усвідомлення дії пси­хологічних факторів і явищ, якими володіє військовослужбовець, тому в нього менше залишається місця для тривоги, занепокоєння, страху.

Знання виступають засобом систематизації досвіду соціальної діяльності, дозволяють досягати єдиного розуміння військовослужбов­цями бойового завдання, просторово-часових, організаційно-функціо­нальних та інших параметрів їх бойової взаємодії, а також відображають особистісне значення тих чи інших подій бойової обстановки для війсь­ковослужбовця і, отже, відіграють найважливішу роль у формуванні мо­тивації бойової діяльності. Від того, що власне бачить кожен військово­службовець у подіях, які відбуваються, у поставленому йому завданні, залежить його бойова активність. Цей факт має найважливіше значення для осмислення цілей і завдань соціально-психологічного забезпечення учасників військового протиборства.

При зверненні до такої риси військовослужбовця, як «людина діяльна», слід розглянути низку положень даного підходу в психології. При цьому досить важливим є виділення таких ознак діяльності люди­ни, як усвідомленість, мотивованість, енергійність (вольова природа) тощо. Усвідомленість діяльності означає наявність у того, хто діє, її ди­намічної когнітивної моделі, що відображає інформацію стосовно об'єкта, суб'єкта і самого процесу діяльності. Наявність адекватної і повної когнітивної моделі бойових дій, що характеризує людину не як «засіб» війни, а як свідомого «діяча». Створення таких моделей є завдан­ням соціально-психологічного забезпечення бойових дій військово­службовців.

Мотивованість у разі військового протиборства відображає міру сполучення потреб військовослужбовця з метою його дій. Відомо, що для того щоб активність людини переросла в потрібну діяльність, необхідна так звана мотивованість. Мотив як рушійна сила людської по­ведінки виконує три основних функції:

1. спонукання до діяльності;

2. надання їй спрямованості;

3. смислоутворення.

Діяльність під час військового протиборства, як і будь-яка діяльність, полімотивована. Формування у військовослужбовців мотивів бойової діяль­ності є важливим завданням соціально-психологічного забезпечення.

Під енергійністю (вольовою природою) діяльності мається на увазі здатність людини до вибору та усвідомлення відповідності мети дій духов­ним принципам і нормам особистості та військового колективу. Дії за прин­ципом «ціль виправдовує засоби» виснажують моральні сили військово­службовця, деморалізують його як особистість і породжують негативні соціально-психологічні явища. У зв'язку з цим формування умов для ус­відомленого вибору воїнами мети своєї діяльності, створення в ній систе­ми внутрішньої регуляції бойової активності мають бути елементом змі­сту соціально-психологічного забезпечення військового протиборства.

При роботі з такою складовою об'єкта соціально-психологічного забезпечення, як «людина соціальна», важливого значення набувають методологічні положення соціальної психології.

«Соціальність» особистості військовослужбовця виявляється в то­му, що людська особистість формується і розвивається через реальну чи номінальну участь у життєдіяльності соціальних груп. Конкретні со­ціально-психологічні характеристики соціального оточення впливають на прояв особистісних якостей людей, підсилюючи виразність одних і знижуючи інтенсивність прояву інших. Навіть присутність інших людей може впливати на психічні стани і поведінку людини. Зміна соціально­го середовища спричиняє зміну низки особистісних характеристик і ви­магає «вбудовування» у новий соціум, тобто соціально-психологічної адаптації. Вирішення проблем «вбудовування» військовослужбовців у середовище військового конфлікту, а з його завершенням — у середови­ще повсякденного мирного життя варто розглядати як пріоритетне зав­дання соціально-психологічного забезпечення бойових дій військ.

У соціальному середовищі, яке оточує військовослужбовця, можна виділити принаймні три прошарки:

1. макросоціальний (світове співтовариство, суспільство, Збройні си­ли, угруповання військ, місцеве населення, противник);

2. мікросоціальний (колектив військового підрозділу, частини);

3. ергономічний (природно-географічне, техніко-технологічне сере­довище).

Вплив середовища на діяльність людини може бути позитивним або негативним, гармонійним, незбалансованим чи різноспрямованим. От­же, неправомірно розглядати психологічні характеристики особистості військовослужбовця поза її взаємозв'язком із психологічними умовами середовища діяльності.

Розгляд такої складової об'єкта соціально-психологічного забезпе­чення, як «людина потребуюча», вимагає опори на створені провідними психотерапевтичними школами методологічні положення про сутність психічних розладів і методи їх терапії. Досвід свідчить про те, що опти­мальними для надання психологічної допомоги в бойовій обстановці є індивідуальна і групова раціональна терапія, у межах якої психічний розлад розглядається як ускладнення з аналізом, оцінкою й інтерпрета­цією складних життєвих подій, щодо терапевтичних засобів, то це — пе­реконання, роз'яснення, навіювання, розуміння та ін.

Коли в цілісному образі військовослужбовця виділяється така скла­дова, як «людина, яка реагує», важливого значення набувають методоло­

гічні положення концепції нейролінгвістичного програмування, що вказують на роль підсвідомих феноменів у детермінації поведінки людей і визначальні психотехнічні засоби роботи з ними. Найвагомішими є ідеї про психологічний потенціал як наявні можливості людини для вирі­шення будь-якої життєвої проблеми та формування в підсвідомості лю­дини моделей поведінки, розмаїття яких визначає гнучкість і стійкість її поведінки в складних ситуаціях.

Другим базовим положенням системного підходу стосовно соціаль­но-психологічного забезпечення є розгляд як об'єкта соціально-психо- логічного забезпечення не окремого, ізольованого військовослужбовця, а системи «людина — середовище», яка включає військовослужбовця, а також елементи соціального й ергономічного середовища, що вплива­ють на психологічні компоненти його професійної діяльності (цілі, мо­тиви, психічні стани, способи дій).

Соціальне середовище

Ергономічне середовище

Угрупування військ

Військовий

колектив

Воїн

Противник

Рис. 12.1. Об'єкт соціально-психологічного забезпечення - система «військовослужбовець — середовище».

З рис. 12.1 видно, що військовослужбовець як суб'єкт військового протиборства розглядається в трьох ракурсах:

а) з боку його внутрішніх, психологічних можливостей брати участь у військовому протиборстві;

б) з боку підтримуючих його дії психологічних умов соціального й ергономічного середовища;

в) з боку несприятливих і протидіючих психологічних умов середо­вища.

Такий підхід припускає, що оптимізації бойових дій можна досягти за допомогою вдосконалювання психологічних можливостей воїнів, створення сприятливого зовнішнього середовища, зниження психоло­гічних можливостей противника й ефективності його психологічного впливу на наших воїнів.

Отже, соціально-психологічне забезпечення бойових дій — це тех­нологія формування, збереження, відновлення психологічних можливо­стей військовослужбовців, розвитку і посилення позитивних тенденцій соціального й ергономічного середовища, попередження, послаблення і припинення несприятливих зовнішніх впливів на воїнів в інтересах ус­пішного виконання ними бойових завдань.

Військово-науковий аспект методології соціально-психологічного забезпечення бойових дій містить сукупність вихідних положень і прин­ципових вимог до даного виду забезпечення бойових дій з позиції війсь­кової теорії. Опора на нього дозволяє вирішити три основних завдання:

• чітко визначитися в розумінні психології локального воєнного конфлікту;

• проаналізувати необхідність, сутність і місце соціально-психоло­гічного забезпечення бойових дій особового складу військ у системі уп­равління військами;

• адаптувати понятійний апарат, що застосовується у системі со­ціально-психологічного забезпечення до умов термінологічного середо­вища інших видів забезпечення бойових дій, а також формування мето­дологічної основи соціально-психологічного забезпечення.

Важливою методологічною умовою цього дослідження є з'ясування сутності збройних конфліктів. Безперечно, розгляд психологічної сто­рони воєнного конфлікту неможливий без уточнення вихідних катего­рій і термінів. Непогодженість у цьому питанні веде, з одного боку, до виникнення різних трактувань одних і тих самих явищ, а з іншого — до позначення рівнозначними термінами якісно різних феноменів.

Аналіз більше ніж 70 дисертацій, монографій, навчальних посібни­ків, наукових статей, матеріалів науково-теоретичних конференцій, се­мінарів, засідань «круглих столів», публікацій, присвячених проблемі локальних воєнних конфліктів, свідчить про те, що в них міститься при­наймні 8 напрямів того, як класифікувати названі соціально-політичні феномени. При цьому по-різному трактуються такі явища, як збройний конфлікт, воєнний конфлікт, війна, воєнний інцидент тощо. По-різно­му оцінюється і їх співставлення. У зв'язку з цим виникає необхідність виробити власну класифікацію збройних конфліктів (рис. 12.2).

Рис. 12.2. Класифікація збройних конфліктів.

Вихідним для побудови системи класифікації, як уявляється, слід обрати поняття «конфлікт», під яким мається на увазі найбільш гострий спосіб вирішення значимих протиріч, що виникають у процесі соціаль­ної взаємодії. Його сутнісними ознаками виступають:

а) наявність протиріччя між суб'єктами соціальної взаємодії (різ- носпрямованість ціннісно-мотиваційних орієнтацій);

б) протидія у вигляді спілкування чи поведінки у діяльності, що спрямована на захист власних інтересів шляхом обмеження активності опонента, завдання йому морального чи матеріального збитку;

в) формування негативного ставлення один до одного (негативні взаємні переживання і створення «образу ворога»).

Дослідження зоологічних і внутрішньоособистісних конфліктів ви­ходить за межі дослідження воєнних феноменів. Для воєнних учених ва­жливий інтерес має воєнний конфлікт, який відбувається при взаємодії окремих людей, соціальних груп і держав.

За причинами соціальний конфлікт може бути політичним, міжет­нічним, міжконфесійним, міждержавним, кримінальним тощо. Всі пе­рераховані види соціального конфлікту можуть відбуватись як без за­стосування зброї, так і в збройній формі.

Таким чином, є достатньо підстав для виділення наступного ступе­ня класифікації поняття «збройний конфлікт» і вважати його як соціаль­ний конфлікт, в якому протиборчі сторони для досягнення своїх цілей застосовують будь-яку зброю чи збройну силу, тобто підставою для ви­ділення цього соціального феномена є сам факт застосування зброї в процесі конфлікту.

Отже, усяке збройне зіткнення конфліктуючих сторін, що має полі­тичний, релігійний, кримінальний чи етнічний характер, є збройним конфліктом. (Саме в такому значенні тлумачать поняття «збройний кон­флікт» у міжнародно-правових актах Гаазької конференції про закони та звичаї ведення сухопутної війни від 18 жовтня 1907 р. та у Женевських конвенціях від 12 серпня 1949 р. і доповненнях до них.) Однак запропо­новане поняття настільки широке, що вимагає більшої деталізації. Дос­лідження реальних воєнних подій і спроб їх наукової класифікації, які розпочиналися в різний час як у нашій країні, так і за кордоном, дозво­ляє обрати для градації видів збройного конфлікту таку підставу, як за­лучення до нього держави. Під залученням держави в збройний конфлікт ми розуміємо ступінь представлення національних інтересів з метою дій протиборчих сторін; наявність або відсутність чіткого правового визна­чення положення учасників конфлікту, які перебувають у стані війни; ступінь участі різних сфер життєдіяльності суспільства (політичної, со­ціальної, економічної, правової, соціально-психологічної) і населення країни у вирішенні проблем збройної боротьби. На цій підставі виділя­ються: війни, воєнні конфлікти та збройні інциденти.

Війна. Воєнний конфлікт. Збройний інцидент

Війна розглядається як соціально-політичне явище, що є однією з форм вирішення соціально-політичних, економічних, ідеологічних, а та­кож національних, релігійних, територіальних та інших проблем, що вини­кають між державами, націями, класами і соціальними групами, засобами збройного насильства. Найбільш істотною відмінною ознакою війни від ін­ших форм збройних конфліктів є те, що вона характеризує якісний стан усього суспільства і пов'язана із застосуванням усіх наявних засобів бо­ротьби (політичних, економічних, ідеологічних і дипломатичних) в інте­ресах досягнення воєнних цілей. Війна, як правило, вирізняється трива­лою та завчасною підготовкою держави до проведення низки військово- мобілізаційних заходів тощо. Її завершення визначається укладанням відповідних мирних договорів чи підписанням інших документів.

Воєнний конфлікт характеризує стан збройних сил держави чи окре­мої їх частини (угруповання, контингент, група, об'єднання тощо). При цьому їм можуть протистояти як збройні сили (або їх частина) іншої дер­жави, так і окремі збройні формування (повстанці, банди, партизани та ін). Воєнний конфлікт відповідно до кількості учасників і тривалості здатний мати як великомасштабний, так і локальний характер. До пер­шого типу належить воєнний конфлікт у зоні Перської затоки, в якому брали участь кілька держав, і бойові дії охопили значну територію, та війна в Іраку (2003 р.), а до другого - бойові дії російських військ у Чечні.

Поняття «збройний інцидент» використовується для позначення збройних подій, зіткнень між групами людей, що не належать до зброй­них сил, а також між військовослужбовцями і військовими підрозділами будь-яких держав, у яких не переслідуються воєнні та політичні цілі. Збройні інциденти можуть бути як навмисними, так і випадковими. Вони, як правило, швидкоплинні, хоча можуть набути і затяжного характеру.

Вивчення найбільших воєнних подій XX століття вказує на те, шо різний ступінь психологічного залучення основних соціальних груп сус­пільства обумовлює своєрідність психологічної феноменології війн і воєнних конфліктів (їх сприйняття учасниками конфлікту, усвідомленість, мотивованість, енергійність бойової діяльності воїнів, соціально- психологічні й ергономічні умови). Це означає, що саме зіставлення на­явних психологічних можливостей військовослужбовців і специфічних психологічних умов бойових дій виступає в ролі системоутворюючого фактора їх соціально-психологічного забезпечення. Власне, воно вини­кає як своєрідна технологія гармонізації такого зіставлення. Отже, ва­жливою умовою формування методології соціально-психологічного за­безпечення бойових дій військових підрозділів у локальних воєнних конфліктах є визначення психологічної специфіки локальних воєнних кон­фліктів.

Психологічна специфіка локальних воєнних конфліктів

У вітчизняній воєнній науці вважається аксіомою залежність пере­моги в збройній боротьбі від повноти й якості всебічного забезпечення збройної боротьби. Забезпечення воєнних дій - це комплекс заходів, спрямованих на підтримку військ (сил) у високій бойовій готовності, збереження їх боєздатності, створення сприятливих умов для організо­ваного і своєчасного вступу в бій та успішне виконання поставлених завдань, а також попередження чи заборону раптового нападу против­ника, зниження ефективності його ударів. МПЗ виникло як окремий вид всебічного забезпечення у 1999 р., а до цього всебічне забезпечення бойових дій включало бойове, технічне й тилове забезпечення.

Для розуміння сутності перерахованих видів забезпечення важли­вою є категорія «ресурси». Військовою наукою розробляються поняття «матеріальні ресурси», «людські ресурси» тощо.

Матеріальні ресурси — це частина економічних ресурсів, у тому чи­слі всі види озброєнь і військової техніки, боєприпаси, предмети екіпі­рування, медичне і ветеринарне майно, паливо-мастильні матеріали, за­соби захисту від зброї масового ураження, що можуть застосувати для вирішення різних завдань, включаючи досягнення цілей війни.

Людські ресурси — це населення, що зайняте в суспільному вироб­ництві, громадяни, які знаходяться на воєнній службі, а також людські контингенти, що додатково можуть бути притягнуті з цією метою. Мо­жливості задоволення потреб держави в людських ресурсах залежать від чисельності та соціальної структури населення країни, його морального стану та культурно-технічного рівня.

У ресурсах, за їх визначеннями, виділяються як наявні у військах за­соби, так і можливості, що можуть бути залучені за певних обставин. Останні позначаються терміном «бойовий потенціал». Бойовий потен­ціал - це сукупність матеріальних і духовних можливостей армії та фло­ту, що можуть бути використані для виконання завдань, що поставлені перед ними. Його складовими є військова майстерність особового скла­ду, висока технічна оснащеність, стійкість, організованість, дисципліна, вірність патріотичному обов'язку.

Отже, ресурси складаються з двох частин:

а) наявних (реальних), що є в розпорядженні військ, - засобів, за­пасів, можливостей;

б) потенційних, які необхідні для успішного вирішення бойових зав­дань і принципово доступних засобів, джерел поповнення запасів тощо.

Система всебічного забезпечення бойових дій військ будується на основі таких основних методологічних принципів:

— залежність змісту забезпечення діяльності від якісно-кількісного співвідношення наявних і потенційних ресурсів;

• систематичне забезпечення, тобто його здійснення на всіх етапах підготовки, ведення і завершення бойових дій;

• безперервність у здійсненні заходів забезпечення;

• взаємозв'язок і взаємозалежність усіх видів забезпечення.

На початку 90-х років XX ст. у воєнній науці усвідомлено недостат­ність розглянутої позиції. Відроджується розуміння ролі та значення людсь­кого фактора в збройній боротьбі, що обумовлюється активізацією ува­ги воєнних учених до проблеми його формування і зміцнення. Набуває подальшого розвитку думка про те, що війни ведуться як у матеріальній, так і в духовній сферах, а роль останньої в сучасних умовах незмірно зростає. Одночасно у воєнній практиці назріває потреба приведення всі­єї виховної роботи, яка має здійснюватися у воєнний час, у відповідність до вимог сучасної війни. При цьому окреслюються необхідні параметри системи управління людським фактором у бойовій обстановці:

• націленість на безумовне досягнення конкретного результату;

• обумовленість її змісту специфікою бойових дій;

• наявність відповідних технологій для досягнення загальної мети, технік і методик, які впливають на моральний дух військ;

• введення системи критеріїв і показників для оцінки ефективності даного виду забезпечення діяльності.

Пізніше пропонується назвати сукупність заходів щодо оптимізації морального духу військ у бойовій обстановці морально-психологічним забезпеченням.

Морально-психологічне забезпечення сьогодні розглядається як са­мостійний вид забезпечення бойової діяльності військ, що здійснюється як на державному, так і на воєнному рівнях.

При цьому на державному рівні МПЗ уявляється як комплекс пого­джених заходів, які проводяться державним і військовим керівництвом країни, всіма органами військового управління і посадовими особами з метою досягнення такого морально-психологічного стану Збройних сил і населення країни, який необхідний для виконання навчально-бойових завдань у мирний час і досягнення перемоги у війні (конфлікті). На цьо­му рівні морально-психологічне забезпечення охоплює політичні, еко­номічні та воєнні аспекти, здійснюється всіма державними і військови­ми органами, командирами, штабами й органами з гуманітарних питань з активним використанням усіх засобів масової інформації, досягнень науки і мистецтва та інших можливостей впливу на свідомість і поведін­ку населення держави та особового складу Збройних сил для досягнен­ня необхідного морального та психологічного стану людей.

На військовому рівні, тобто стосовно масштабів і завдань частин і з'єднань Збройних сил, морально-психологічне забезпечення предста­вляє єдиний і нерозривний процес формування і підтримки у воїнів ви­сокого бойового духу, стійкого психологічного стану, розвитку індивіду­ально-психологічних і бойових якостей, необхідних для успішного ви­конання завдань бойової підготовки, служби військ, досягнення високої бойової готовності військ у мирний час і ведення бойових дій із захисту державних інтересів в умовах сучасної війни. На цьому рівні МПЗ орга­нізується головним чином командирами, штабами й органами з гумані­тарних питань.

Передбачається, що для перемоги в сучасній війні особовий склад аеромобільних військ має володіти певним морально-психологічним станом, відмінним від морально-психологічного стану мирного часу. Морально-психологічне забезпечення покликане здійснювати напов­нення і своєчасне відновлення «духовного потенціалу».

У структурі МПЗ виділені такі основні складові: інформаційно-про­пагандистське забезпечення; психологічне забезпечення; воєнно-со­ціальна робота; культурно-виховна робота; інформаційно-психологічна протидія. Тобто воєнна наука і практика сформулювали своєрідне замо­влення на психологічне забезпечення і визначили його місце в системі всебічного забезпечення бойових дій військ.

Психологічне забезпечення — це комплекс заходів щодо формуван­ня, підтримання та відновлення в особового складу психологічних яко­стей, які забезпечують високу психологічну стійкість військовослужбов­ців, готовність виконувати бойові завдання в будь-яких умовах обста­новки. Складовими психологічного забезпечення є: здійснення психо­логічної підготовки; оцінки та прогнозування морально-психологічного стану особового складу військ (сил); психологічного супроводження бо­йової діяльності; психологічної реабілітації психотравмованих військо­вослужбовців.

Психологічне забезпечення (далі — ПЗ) як одну зі складових мо- рально-психологічного забезпечення ми пропонуємо розглядати як со- ціально-психологічне забезпечення й окремий вид забезпечення ЗС Ук­раїни в повсякденних і бойових умовах життєдіяльності військ (сил).

Соціально-психологічне забезпечення бойових дій — це технологія формування, збереження, відновлення психологічних можливостей військовослужбовців, розвитку і посилення позитивних тенденцій со­ціального й ергономічного середовища, попередження, послаблення і припинення несприятливих зовнішніх впливів на воїнів в інтересах ус­пішного виконання ними бойових завдань. А систему СПЗ розглядаємо як систему соціально-психологічних заходів і засобів, які спрямовані на підготовку, підтримку, збереження і відновлення функціональних мо­жливостей та боєздатності (працездатності) воєнних спеціалістів.

На підставі виїцевикладеного можна дійти висновку про те, що со­ціально-психологічне забезпечення є складовою частиною забезпечен­ня бойової готовності військ при виконанні бойових завдань у збройних конфліктах.

Соціально-психологічне забезпечення включає: професійно- психологічний відбір військовослужбовців до виконання професійної діяльності в особливих умовах; психологічну підготовку особового скла­ду до функціонування в збройних конфліктах; оцінку та прогнозування соціально-психологічного стану особового складу військ (сил); соціаль­но-психологічну допомогу функціонування військовослужбовців у збройних конфліктах; соціально-психологічну реабілітацію психотрав- мованих учасників бойових дій.

Метою системи соціально-психологічного забезпечення є:

• формування і підтримка у воїнів високого бойового духу, стійко­го психологічного стану;

• розвиток індивідуально-психологічних і бойових якостей, необхідних для успішного виконання завдань бойової підготовки та служби військ;

• досягнення високої бойової готовності військ у мирний час;

• ведення бойових дій щодо захисту державних інтересів. Безперечно, що зміст соціально-психологічного забезпечення був

би значно бідніший без висвітлення сутності та змісту так званого людського фактора.

Запитання для самоконтролю

1. На чому базуються методологічні засади соціально-психологічного за­безпечення в сучасних збройних конфліктах?

2. Які прошарки є домінуючими в соціальному середовищі військовослуж­бовців?

3. Дайте визначення категорій «війна», «воєнний конфлікт», «збройний ін­цидент».

4. Назвіть основні методологічні принципи системи всебічного забезпечен­ня бойових дій військ.

Використана і рекомендована література

1. Арзамаскин Ю.Н., Бублик Л.А., Караяни А.Г., Черкасов A.B. Морально- психологическое обеспечение деятельности Вооруженных Сил Российской Федерации. - М.: ВУ, 1997. - Ч. 1, 2.

2. Барынькин В.М. Локальные войны на современном этапе (Характер, со­держание, классификация) // Воен. мысль. — 1994. — № 6. — С. 8-11.

3. Бендлер Р., Гриндер Д. Структура магии. — СПб., 1993.

4. Богданов С.А. О современных подходах к теории военных конфликтов и их предотвращению // Воен. мысль. — 1993. — № 7. — С. 36-42.

5. Военно-энциклопедический словарь. — М.: Воениздат, 1986.

6. Дюбуа П. О психотерапии. — СПб., 1911.

7. Корольчук М.С. Психофізіологія діяльності: Підручник для студентів ви­щих навчальних закладів. — К.: Ельга, Ніка-Центр, 2004. — 400 с.

8. Корольчук М.С., Крайнюк В.М. Соціально-психологічне забезпечення діяльності в звичайних та екстремальних умовах. — К.: Ніка-Центр, 2006. — 580 с.

9. Крайнюк В.М. Психологія стресостійкості особистості: Монографія. — К.: Ніка-Центр, 2007. - 432 с.

10. Логинов И.П. Морально-психологический потенциал воинской деятель­ности. - М.: ВУ, 1997.

11. Ломов Б.Ф. Методологические и теоретические проблемы психологии. — М.: Наука, 1984.

12. Солсо Р.Л. Когнитивная психология / Пер. с англ. — М.: Тривола, 1996.

13. Стасюк В.В. Система соціально-психологічного забезпечення функціону­вання військових підрозділів в умовах збройних конфліктів: Монографія. — К.: НАОУ, 2005. - 322 с.

14. Стасюк В.В. Мета, зміст та завдання морально-психологічного забезпечен­ня миротворчої діяльності ЗС України // Збірник наукових праць Націо­нальної академії ДПСУ. - Хмельницький, 2004. - № 26. - Ч. 2. - С. 72-79.

15. Черепанова Е.М. Саморегуляция и самопомощь при работе в экстремаль­ных условиях. — М., 1995.

Тема 12

Сутність, зміст і управління психологічним потенціалом особистості у військовій сфері

Логіка викладу: психологічна готовність. Методи дослідження психологіч­ної готовності військовослужбовців. Поняття психологічного потенціалу військовослужбовців. Технологія управління психологічним потенціалом військовослужбовців. Методологічна основа технології соціально-психо- логічного забезпечення.

♦ ♦ ♦

Психологічна готовність. Методи дослідження психологічної готовності військовослужбовців

Сутність соціально-психологічного забезпечення бойових дій військ має більш широкий і загальний характер. Необхідно охарактери­зувати поняття «психологічний потенціал військовослужбовців» і «сприятливі умови середовища». Це особливо важливо тому, що мова йде про ту психологічну реальність, що у процесі забезпечення піддається корекції, тобто про його предмет.

Як будь-яка діяльність соціально-психологічне забезпечення бойо­вих дій є предметною. Виявлення предмета, визначення його чітких меж, розкриття закономірностей функціонування — неодмінні умови організації та здійснення діяльності. Предметом соціально-психологіч­ного забезпечення є та частина об'єкта (система «військовослужбовець - середовище»), на яку спрямований вплив, що забезпечує визначену психологічну реальність. Уявлення про необхідний якісний стан пред­мета складають мету соціально-психологічного забезпечення.

У вітчизняній воєнній психології є кілька підходів до розуміння предмета психології бойової діяльності військовослужбовців та його со­ціально-психологічного забезпечення. Найчастіше предмет уявляється у вигляді «психологічної готовності», «підготовленості», «психологічної стійкості», «бойової майстерності». Так, М.І. Дьяченко вважає, що психологічний вплив на особовий склад у процесі підготовки до бойо­вих дій має бути спрямований на реалізацію часткових і загальних пере­думов ефективності бойової діяльності. Йдеться про те, що потенційні учасники бойової діяльності повинні спочатку відповідати дуже висо­ким вимогам з боку їх індивідуально-психологічних й особистісних яко­стей. Власне кажучи, всі складові їхньої психіки у процесі підготовки до участі в бойових діях повинні змінюватися, розвиватися і досягти висо­кого рівня досконалості. Результатом підготовки є психологічна готов­ність до бою — внутрішнє налаштовування воїна на самовіддану пове­дінку, мобілізацію всіх сил на активні й доцільні дії. Стійкість готовно­сті визначається сформованістю у військовослужбовця певних соціаль­них мотивів.

У психологічній готовності виділяються такі компоненти:

• пізнавальний (розуміння завдання, оцінка його значимості, знан­ня засобів досягнення мети, передбачення ймовірних змін обстановки);

• емоційний (почуття відповідальності, впевненість в успіху, бойове піднесення і наснага);

• мотиваційний (потреба успішно виконати бойове завдання, інтерес до нього, прагнення домогтися успіху й показати себе з кращого боку);

• вольовий (управління собою, зосередження на завданні, відволі­кання від впливів, які заважають, подолання сумніву, страху).

П.А. Корчемний вважає, що в ході психологічної підготовки форму­ванню і розвитку підлягають психологічна готовність і психологічна стійкість як цілісне психічне утворення. Він підкреслює, що психологіч­на готовність як активнодіючий стан особистості та психічна стійкість як її здатність зберігати високу фізичну й розумову працездатність в умовах напруженості включають однакові компоненти (мотиваційний, емоційний, вольовий, пізнавальний, інтелектуальний і операційний). Однак якщо психологічна готовність до бойових дій головним чином залежить від переконаності людини, моральної стійкості, широкої еру­диції, чітких, правильних і ефективних дій щодо експлуатації зброї та техніки, то в самій динаміці бойових дій, де слід виявляти найвищу стій­кість, визначальне значення мають вольові, емоційні й інтелектуальні якості. Таким чином, процес формування названих станів єдиний, тому що вони включають одні й ті самі елементи. Саме виділення цих станів як самостійних дуже умовне, і в принципі йдеться про деяку систему «готовність — стійкість».

У роботах В. В. Сисоєва вказується на два основних психологічних утворення військовослужбовців, що підлягають формуванню, розвитку і корекції в процесі їх підготовки до бойових дій, — психологічну підгото­вленість (стійкість) і психологічну готовність.

Психологічна підготовленість і стійкість трактуються як терміни, що визначають одне й те саме явище — систему психологічних якостей, що вказує на потенційну можливість воїнів переборювати труднощі й успішно виконувати поставлене завдання. Така система формується в особового складу завчасно, до вступу в бій. Безпосередньо перед боєм у військовослужбовців має бути сформований стан психологічної готов­ності, тобто спрямованості й активності (націленості й мобілізованості) психіки воїнів на подолання майбутніх труднощів бойової діяльності, що забезпечить результативність і якість виконання завдань адекватно до їх значимості та складності. Аналізуючи компоненти «психологічної підготовленості» і «готовності», з'ясовують близькість цих понять і явищ. Серед складових психологічної готовності називають мотивацій­ні, пізнавальні, емоційні та вольові елементи.

Очевидно, що при інтерпретації зіставлення «психологічної готов­ності» та «психологічної стійкості» дослідники вкладають у ці терміни різний зміст. Так, М.1. Дьяченко говорить про «стійкість готовності», П.А. Корчемний — про цілісний психологічний феномен «готовність — стійкість», А.Д. Індюченко ототожнює поняття «готовність» і «підгото­вленість» і як один з її елементів називає «психологічну стійкість», а В. В. Сисоєв вживає їх як ідентичні терміни — «психологічна стійкість» і «під­готовленість».

Таким чином, аналіз підходів провідних спеціалістів у галузі психо­логії бойових дій свідчить про те, що в них немає єдності в розумінні предмета, на який слід спрямовувати психологічний вплив у період під­готовки і ведення бойових дій, і кінцевої мети впливу. Одні з них вважають, що таким предметом має стати психіка воїна, інші — психологічна стій­кість, психологічна готовність, система «готовність — стійкість» тощо.

Разом з тим практично всі вони у кінцевому підсумку вказують на те коло психологічних феноменів, які необхідно сформувати у воїна для за­безпечення його ефективних дій у бою. Це — чіткі уявлення про майбут­ні дії, мобілізованість емоційно-вольової сфери, сформованість відпо­відних навичок поведінки на полі бою та психічної саморегуляції.

У працях вищезгаданих авторів відзначається факт впливу на інди­відуальну психологічну готовність воїнів проявів колективно-групової психології згуртованості, взаємовідносин, традицій, авторитету коман­дира тощо. Однак про соціально-психологічні процеси й явища мовить­ся лише як про своєрідне середовище, в якому проявляються психоло­гічна готовність і стійкість, яка на них впливає. Практика свідчить про те, що психологічні елементи соціального й ергономічного середовища, які оточують воїна, безпосередньо вплітаються в мотивацію, психічні стани воїнів, обумовлюють їхнє ставлення до подій, що відбуваються, і поведінку в бойовій обстановці.

Якщо розглядати воїна в будь-яких зовнішніх обставинах, то можна побачити, що його психологічні можливості набувають різних значень.

Як приклад можна навести порівняння психологічних можливостей військовослужбовця федеральних військ і чеченського бойовика, які во­лодіють приблизно однаковою інднвідуально-психологічною готовні­стю до бою. При звичайному підході до оцінки їхніх можливостей вони стають рівними. Ситуація змінюється при розгляді порівняльних сторін разом з їх соціальним оточенням. Так, навколо воїна федеральних військ знаходяться молоді воїни, що не мають життєвого досвіду, нерід­ко незнайомі люди. їх склад досить часто змінюється. Найближче со­ціальне оточення «чеченця» складають люди, які знають один одного з дитинства (земляки, однокласники, родичі), які підібрані в бойові групи з урахуванням вікових особливостей, коли поєднується відвага, відчай­душність молодих і розрахунок досвідчених. Тобто кожний виступає для оточення як своєрідний ресурс. Ще більше змінюється ситуація при оцінці сторін з урахуванням фактора гір Чечні. Переважна частина військовослужбовців федеральних військ до прибуття в зону ведення бо­йових дій не бачили гір зовсім, не могли орієнтуватися на місцевості, розраховувати відстань до цілей, швидкість руху і власні сили, вибирати поправки для стрільб тощо. Представник протилежної сторони виріс у цих природно-географічних умовах. Тут все для нього знайоме, звичне, все йому допомагає. Якщо порівняти сторони противників зараз, то зна­ка рівності між ними поставити неможливо.

Цей приклад ще раз підтверджує висновок про те, що психологічні можливості воїнів у бойовій обстановці підвищуються тоді, коли їхнє навколишнє соціальне й ергономічне середовище стають більш ресурс­ними — підтримуючими, мобілізуючими й компенсуючими компонен­тами їхньої індивідуальної психологічної готовності.

Таким чином, слід розглянути предмет соціально-психологічного забезпечення бойових дій військ на методологічній підставі системного підходу. При вирішенні названого дослідницького завдання, на наш по­гляд, необхідно дотримуватися низки вихідних принципів: єдності пред­мета на всіх етапах діяльності, реалістичності, вимірності характеристик його предмета і ресурсності середовища.

Принцип єдності предмета на всіх етапах соціально-психологічного забезпечення означає, що лише при збереженні одного й того самого предмета протягом діяльності без змін він може вважатися єдиною, цілі­сною системою. В іншому випадку мова може йти лише про сукупність різних діяльностей, що мають власні предмети.

Принцип реалістичності допускає, що необхідний якісний стан предмета соціально-психологічного забезпечення бойових дій особово­го складу, який виступає метою впливу, не може відображати можливо­сті лише ідеального воїна, «супербійця». Цей принцип має бути досяж­ним для основної маси військовослужбовців. Як приклад поняття «бо­йова майстерність» початково містить у собі велику частку ілюзорності. Про це свідчить те, що в 70—80-ті рр. XX ст., коли війська інтенсивно й регулярно займалися бойовою підготовкою (власне кажучи, на межі своїх можливостей), в аеромобільних частинах лише кілька офіцерів і прапорщиків досягали рівня майстрів за фахом. Тому сама постановка питання про оволодіння військовою майстерністю усіма військовослуж­бовцями є спрощенням цього поняття.

Принцип вимірюваності характеристик предмета соціально-психо­логічного забезпечення визначає, що сформоване у воїнів психологічне новоутворення має вимірюватися, оцінюватися і контролюватися. Та­кий феномен, як «психологічна стійкість», даній вимозі не відповідає. Дійсно, як було показано вище, стійкість істотно коливається (аж до повної її втрати) на різних етапах участі військовослужбовця в бойових діях та значною мірою залежить від психічного стану оточуючих (це доб­ре видно на прикладі групової паніки) й ергономічних характеристик се­редовища діяльності (ізоляція, шкідливий ергономічний вплив, стан втоми, тривалість і якість сну тощо). До того ж на сьогодні немає такої методики, що задовольняла б оцінки стійкості.

Крім того, психологічна стійкість — настільки багатопланове яви­ще, що виражена нестійкість в одній сфері людської активності (напри­клад, у спілкуванні з оточенням) може прямо корелювати зі здатністю активно і самовіддано діяти в найнебезпечнішій ситуації в бою. Є дані про те, що в роки Першої світової війни кількість німецьких офіцерів, які здійснили воєнні подвиги, знаходилася у прямому співвідношенні з глибиною виявлених ними невротичних реакцій. Дослідження, прове­дені в британських ВПС, свідчать про те, що екіпажі літаків, які мали симптоми легкого і навіть сильного нервового розладу, виконували по­ставлені завдання і нагороджувалися за мужність. З досвіду американсь­ких ВПС відомо, що половині льотчиків, які відзначилися в Другій сві­товій війні, була притаманна емоційна нестабільність, а третина з них мала психоневрологічні відхилення в поведінці.

Відомо також, що серед прийомів самомобілізації радянських воїнів традиційно є чимало таких, які містять у собі елемент тимчасової і вира­женої психічної нестійкості. Історія радянського воєнного мистецтва, народний епос, національна психологія і менталітет свідчать про те, що іноді «пусковими психологічними пружинами» подвигів радянських во­їнів були самонавіювання на кшталт «Або пан, або пропав», «Будь що буде», «Двом смертям не бувати, а однієї не проминути», «На світу і смерть красна», «Бог не видасть, свиня не з'їсть» та ін.

Структурно-змістовна характеристика ппв

Поняття психологічного потенціалу військовослужбовців

Виходячи з вимог обраної методологічної основи, ґрунтуючись на традиціях гуманістичної психології, нейролінгвістичного програмував ня, досвіду різних видів забезпечення у воєнній науці, ми пропонуємо розглядати як предмет соціально-психологічного забезпечення бойових дій особового складу психологічний потенціал воїна. Під психологічним потенціалом воїна мається на увазі сукупність наявних психологічних можливостей військовослужбовця і доступних для використання обста­вин соціального й ергономічного середовища, що обумовлюють здат­ність вирішувати бойові завдання визначеного типу (класу, рівня).

У самій дефініції вже є вказівка на структурно-змістовну визначе­ність психологічного потенціалу (табл. 13.1). З таблиці видно, що при визначенні структури і змісту ППВ започатковано спробу здійснити під­хід, запропонований Б.Ф. Ломовим, який рекомендує розглядати людську діяльність у фокусі складної і багатопланової детермінації.

Стрижень ППВ складає така психологічна якість особистості війсь­ковослужбовця, як психологічна готовність до бою, що відображає сформованість необхідних для ефективних бойових дій воїна індивіду­альних психологічних якостей і станів. Її структура складається з когні- тивного, емоційно-мотиваційного, операційного компонентів і психіч­ного здоров'я.

Основу когнітивного компонента складає сформований у свідомо­сті військовослужбовця динамічний образ майбутнього бою, який своєю чергою складається з таких образів:

• сенсорного (зорова, звукова, нюхова, дотикова картина бойових дій, образи противника, цілей, позицій, укриттів);

• моторного (схеми своїх дій у відповідь на ті чи інші стимули бойової обстановки, просторово-часові характеристики дій, реакції на команди керівництва і взаємодії, відчуття зброї, техніки тощо);

• взаємодії з товаришами по службі (коли, де, з ким, в якій послідовно­сті та що необхідно робити);

• мотиваційно-смислового (значення бою в системі боїв, особистісний зміст бойових дій, особисті цілі, мотиви, завдання).

Наявність такого образу стабілізує всю діяльність воїна. Ця обстави­на пояснюється біологічною теорією емоцій П.К. Анохіна. Відповідно до неї, в тому випадку, коли зворотна інформація про результат зробле­ної дії цілком збігається із заздалегідь змодельованими параметрами ак­цептора результату дії, у людини виникає позитивний емоційний стан.

На важливість формування подібного образу в льотчиків вказують П.А. Корчемний, Н.Д. Завадова, Б.Ф. Ломов, В.А. Пономаренко, В.Т. Юсов. Несформованість образу бою у воїнів веде до того, що багато бойових подій, природних для бою явищ і процесів сприйматимуться ними як раптовий, незнайомий, загрозливий. А бойовий досвід свідчить про те, що в 44 % випадків у військах, проти яких велися раптові бойові дії, во­їни були приголомшені, деморалізовані й не змогли створити опору противнику.

Емоційно-мотиваційний компонент відображається насамперед у психологічному налаштуванні, що утворює єдність спонукання (моти­вів, установок), стенічного емоційного забарвлення як джерела психіч­ної енергії й зосередженості свідомості військовослужбовця на меті бо­йових дій.

Операційний компонент включає навички й уміння спостерігати, виявляти, інтерпретувати важливі елементи бойової обстановки, ефек­тивні моделі дій у конкретних бойових ситуаціях, уміння регулювати власну психічну діяльність і надавати психологічну підтримку товари­шам по службі.

Психічне здоров'я відображає поточний стан психологічних можли­востей воїнів, узятих у порівнянні з існуючими для бойових умов нормами.

Соціально-психологічний потенціал особистості утворює єдність со­ціально-психологічних явищ, що належать як до сфери міжособистісних стосунків, так і до сфери психологічних феноменів, суб'єктом яких ви­ступає група (воєнний колектив, підрозділ), а також включає міжперсо- нальний і надперсональний компоненти.

Міжперсональний потенціал учасника бойових дій складають ті його психологічні зв'язки з товаришами по службі, що позитивно впливають на компоненти індивідуальної психологічної готовності, стимулюючи їхню активізацію, доповнюючи і тимчасово компенсуючи їх.

На сьогодні в соціальній психології є досить стійким той факт, що проста присутність іншої людини впливає на поведінку індивіда. Відомо також, що залежно від сформованих між людьми стосунків присутність однієї людини впливає на ефективність діяльності позитивно, а присут­ність іншої — негативно.

Досвід участі американських, англійських, ізраїльських, французь­ких, українських і російських військовослужбовців у бойових діях у ло­кальних воєнних конфліктах свідчить про те, що певна перестановка військовослужбовців для вирішення бойових завдань нерідко суттєво впливає на бойову ефективність воєнних підрозділів. Це пов'язано з тим, що в процесі спільної бойової діяльності воїнів відбувається взає­мовплив, проявляються взаємна вимогливість, наслідування прикладу, обмін досвідом, змагання, настрій підйому чи пригніченості, почуття впевненості в перемозі й ненависті до ворога передаються від одного во­їна до іншого (можуть поєднуватися, підсилюватися тощо). Не секрет, що вся система роботи з бойовим активом у радянській армії була орієн­тована на те, щоб використовувати цю закономірність.

Як доводить бойова практика багатьох армій світу, товариші по службі нерідко виступають один для одного не лише «мотиваторами», а й своєрідними психотерапевтами в складних ситуаціях бойової обста­новки. Досвід Другої світової війни свідчить про те, що основною умо­вою запобігання бойового шоку серед особового складу були взаємна довіра і прихильність військовослужбовців один до одного. Це почуття забезпечувало необхідну психологічну підтримку для психічно нормаль­них людей і допомагало їм разом триматися зі своїми товаришами в кри­тичні, найбільш напружені, з психологічної точки зору, періоди бою. Невипадково в армії США останніми роками активно формуються вза­ємини «товариської підтримки», сутність яких полягає в тому, що війсь­ковослужбовці навчаються навичкам виявляти психологічні проблеми один в одного і надавати невідкладну психологічну підтримку.

Як своєрідний потенціал військовослужбовця виступають емоцій­ний настрій товаришів по службі, доступні для наслідування раціональ­ні моделі їхньої поведінки в критичних ситуаціях, прямі спонукання з їхнього боку, надана ними інформація, санкції за пасивність, перебу­вання поруч у небезпечній ситуації, необхідність піклуватися про това­ришів тощо.

Доведено, що великою «психологічною» силою (здатність спонука­ти і компенсувати відсутню психологічну готовність військовослужбов­ців) у бойовій обстановці є командири підрозділів. Довіра підлеглих до командира є першою умовою високого морального духу військ. Ізра­їльські фахівці встановили такий факт, що навіть тоді, коли віра в спра­ведливість війни падає, рівень морально-психологічного стану військо­вослужбовців може залишатися високим, якщо солдати зберігають віру в свого командира. Про це свідчать результати бесід з ветеранами бойо­вих дій радянських військ в Афганістані.

Надперсональний потенціал учасника бойових дій складають ті яви­ща психології військового колективу, що виступають факторами додат­кової мотивації активності воїнів, сприяють осмисленню того, що відбу­вається, чітко визначають норми і правила поведінки в бойовій обста­новці, знімають надмірну бойову напругу.

Дослідниками доведено, що стійкість бійця до несприятливих впливів бойової обстановки підвищується в згуртованому, спрямовано­му до перемоги військовому колективі, який підтримує і схвалює прояви мужності, сміливості й засуджує боягузтво, недисциплінованість, тим самим постійно мобілізує воїнів у бойовій обстановці.

Е.П. Утліком показано, що в підрозділах на певному рівні їх розвит­ку складається механізм колективно-групової саморегуляції групової поведінки. Її специфіка полягає в тому, що значна його частина інтеріо- ризуєтся військовослужбовцями (переводиться у внутрішній план) сприймається як власна система саморегуляції. У тому випадку, коли в суспільній думці військового колективу їх підрозділ стає бойовим, згур­тованим, активним, дисциплінованим, коли в ньому діють традиції взаємодопомоги, коли страх втратити повагу товаришів є найсильнішим почуттям, колектив виступає для своїх членів джерелом додаткових психологічних можливостей. У результаті два військовослужбовці, шо відрізняються низькою психологічною готовністю до активних бойових дій, у різних воєнних колективах володітимуть різним психологічним потенціалом і, отже, діятимуть по-різному. З цього факту можна зроби­ти висновок про те, що для психологічно нестійких військовослужбов­ців і для осіб, що тимчасово перебувають у стані психологічної неготов- ності до активних бойових дій, їхні товариші по службі виступають дже­релом компенсації відсутніх елементів психологічної готовності.

Раніше вказували на той факт, що на мотивацію активних бойових дій воїнів впливають уявлення нагальних національних інтересів в офі­ційно сформульованих цілях локального воєнного конфлікту, позитив­на оцінка суспільної думки бойового використання військ, увага сус­пільства до потреб воюючої армії, високий соціальний статус учасників бойових подій тощо.

Цілком конкретні зв'язки є і між психологічними можливостями особового складу протиборчих сторін. Чим нижче психологічні можли­вості противника і його здатність психологічного впливу на наших військовослужбовців, тим простіші вимоги висуваються до індивідуаль- но-особистісного, міжперсонального і надперсонального потенціалів, що складають ППВ.

Психоергономічний потенціал — сукупність природно-географічних, погодно-кліматичних, техніко-технологічних і організаційних характе­ристик бойової діяльності військ, що сприяють підвищенню, збережен­ню і швидкому відновленню психологічної готовності та психічного здоров'я військовослужбовців.

«Ресурсними» для військовослужбовців є: звичні природно-геогра­фічні та погодно-кліматичні умови; засвоєні організмом режими чергу­вання інтенсивної діяльності, відпочинку, сну, харчування; такі терміни перебування в бойовій обстановці, що дозволяють цілком компенсувати бойову втому за рахунок внутрішніх можливостей організму і нервової системи; бойові властивості техніки і зброї, що відповідають характеру бойових завдань, які розв'язуються й оптимізують природні людські мож­ливості в конкретних умовах; адекватні до бойової обстановки та психо­логічних можливостей людей тактичні способи ведення бойових дій.

І

Елементи ППВ знаходяться у відносинах взаємного доповнення і часткової компенсації. Так, недолік індивідуальної психологічної готов­ності може бути певною мірою компенсований за рахунок правильного розміщення людей, створення ефекту «психологічного зараження» гру­повим настроєм та ін.

Отже, на основі матеріалу, що викладений вище, можна зробити висновок про те, що розгляд психологічного потенціалу військовослуж­бовця як предмет психологічного забезпечення відкриває такі можливості:

а) подолання розбіжностей у поглядах воєнних учених і практиків на предмет і мету соціально-психологічного забезпечення бойових дій військ;

б) поєднання усіх факторів, що обумовлюють активність воїнів у бо­йовій обстановці, в єдиний комплекс, розглянутий як предмет соціаль­но-психологічного забезпечення;

в) наповнення предмета, що забезпечує діяльність, конкретним змістом;

г) забезпечення єдності предмета психологічного впливу на всіх ета­пах бойових дій військ.

Технологія управління психологічним потенціалом військовослужбовців

Відомо, що наука не може входити в соціальну практику безпосе­редньо. Для того щоб наукові рекомендації стали елементом людської діяльності, слід створити спеціальний інструмент трансформації теоре­тичного знання в практику, тобто технології. Це повною мірою стос­ується військової психології, що реалізує свій теоретичний матеріал, який пов'язаний з бойовою проблематикою, через власну технологію — соціально-психологічне забезпечення бойових дій військ.

Однак попри те, що в останні десятиліття відзначається своєрідний технологічний «бум» у різних сферах людської діяльності (у виробниц­тві, воєнній справі, педагогіці, психології, соціальній роботі тощо), до­тепер необхідного визначення зазначеного феномена не сформульова­но. Прийняті в цьому плані спроби страждають невизначеністю меж за­пропонованих дефініцій чи необгрунтованим звуженням рамок кваліфі­кованого явища, тобто зведенням його до одного з елементів процесу побудови технології.

Разом з тим у кожній спробі зрозуміти сутність цього явища, на на­шу думку, містяться раціональні моменти, що в сукупності вказують на ті вихідні позиції, що мають бути враховані при формулюванні визна­чення технології застосування військово-психологічного знання до бо­йової практики військ. Розглянемо найважливіші, на наш погляд, позиції.

1. Технології є результатом наукового аналізу чи вивіреного досвіду регуляції психологічними умовами бойових дій військ. Вони соціальні за своєю природою, тому що технологією можна вважати лише те, що іс­нує у формі, доступній для її використання іншими суб'єктами. У струк­турі й змісті технології не повинні міститися суто суб'єктивні елементи, що роблять її знаряддям винятково однієї людини — «мага» чи «чарівни­ка», який володіє унікальними психологічними якостями. Це дозволяє зберігати спадковість заходів соціально-психологічного забезпечення на всіх етапах його здійснення та їх єдність в усіх ланках.

2. Технологія є цілісний, внутрішньо взаємозалежний, готовий до використання засіб вирішення психологічних проблем того чи іншого типу, класу.

Е.П. Утлік вводить поняття «психологічне завдання» і «непсихоло- гічне завдання». Психологічне завдання відображає певний вплив на лю­дей з метою зміни їхньої поведінки, ставлення один до одного і служби, що включає:

• виявлення й оцінку психологічних основ, необхідних для вирі­шення завдання в ідеалі;

• визначення, яких саме психологічних умов і факторів реально бракує для його вирішення;

• створення необхідних психологічних умов;

• здійснення компенсаційних заходів, що дозволятимуть вирішува­ти завдання в той час, поки цих умов ще не створено.

Вирішення непсихологічних завдань, на його думку, полягає у створен­ні сприятливих непсихологічних умов — матеріальних, фінансових, ор­ганізаційних та інших у житті й діяльності воїнів, що впливають на ефективність вирішення психологічних завдань. Технологія, на наш по­гляд, це поданий у матеріалізованому вигляді чи реально здійснюваний процес вирішення комплексу психологічних і непсихологічних завдань в інтересах досягнення конкретної мети. Власне кажучи, вона уособлює своєрідний «розв'язувальник» — подане в згорнутому вигляді вирішене завдання соціально-психологічного забезпечення бойових дій особово­го складу. Структура технології поряд з елементним складом (методи, дії, засоби) має чітку просторово-часову визначеність (алгоритм), що дозволяє зберігати спадковість застосовуваних дій забезпечення.

3. Технології створюються за допомогою раціонального розчлену­вання реального чи теоретично описаного процесу вирішення тієї чи ін­шої психологічної проблеми на низку послідовних, взаємозв'язаних процедур, операцій, методів застосування, засобів, з їх подальшим об'єднанням у єдину скоординовану і синхронізовану систему.

Відносне дроблення процесу психологічної роботи на окремі процеду­ри й операції, що виконуються більш-менш одноманітно, дозволяє до­сягати певних властивих технології управлінських ефектів:

• виявити й урахувати закономірності ефективного виконання опе­рацій визначеного типу;

• диференціювати рутинні, що піддаються автоматизації, і складні, творчі завдання;

• здійснювати поетапний контроль за ходом процесу соціально- психологічного забезпечення;

• здійснювати систематизацію, комплексування процедур, що за­безпечують діяльність, уникати непотрібних повторів, дублювання, ви­робляти загальну технологічну схему вирішення однотипних проблем.

  4. Використання технології має полегшувати процес вирішення психологічних проблем, робити його ефективнішим порівняно з «нетех- нологічними» способами роботи. Ідеальна технологія має бути вільна від будь-яких побічних негативних ефектів (приниження особистості війсь­ковослужбовця і соціальних груп, виникнення соціальної напруги у воєнних колективах, розвиток відстрочених психічних розладів тощо).

З визначення психологічного потенціалу військовослужбовців вид­но, що він існує в двох якісних станах:

а) уже є в розпорядженні військовослужбовців у формі, готовій до негайного застосування;

б) знаходиться в соціальному й ергономічному середовищі в такому вигляді, що дозволяє його використання після відповідної обробки, структурування, освоєння.

Перший вид ППВ ми позначаємо як реальний, а другий — як ба­зисний.

Реальний ППВ відбиває поточні психологічні можливості військово­службовця і доступні для негайного використання психологічні власти­вості навколишнього середовища, що визначають той чи інший рівень його здатності виконати конкретне бойове завдання. Здебільшого дефі­цитний. Здійснення заходів бойової діяльності з використанням дефі­цитного ресурсу не тільки неефективне, а й може позначитися певними негативними наслідками, аж до морально-психологічної поразки в ло­кальному воєнному конфлікті.

Базисний ППВ включає ті психологічні якості й стани окремого вої­на, соціально-психологічні явища й процеси, психоергономічні умови освоєння та використання яких дозволяє з високою ефективністю діяти на полі бою. Невідповідність між реальним і базисним ППВ породжує психологічну проблему, що вимагає своєчасного вирішення.

Вивчення бойових дій військ у локальних воєнних конфліктах свід­чить про те, що є два способи переведення базисного психологічного потенціалу в реальний: природний і штучний.

Природний спосіб є процес спонтанного (метод проб і помилок) освоєння військовослужбовцями, органами військового управління і виховної роботи прийомів підвищення психологічної готовності воїнів до бойових дій, створення сприятливих зовнішніх умов для досягнення ефективності бойової діяльності. Такий спосіб панував при здійсненні психологічної роботи з особовим складом радянської армії в роки Вели­кої Вітчизняної війни, у ході бойових дій в Афганістані.

Штучний спосіб полягає у виявленні психологічної специфіки кож­ного конкретного воєнного конфлікту, вивченні ефективних психоло­гічних механізмів природного переведення потенційного ресурсу в на­явний і в створенні спеціального засобу, що дозволяє здійснювати цей переклад швидко, у необхідному обсязі, без серйозних помилок і фа­тальних наслідків. Як такий засіб покликана виступити технологія со­ціально-психологічного забезпечення бойових дій військовослужбовців.

З урахуванням перерахованих позицій можна сформулювати уза­гальнююче визначення технології використання військово-психологіч­ного знання для оптимізацїї психологічних умов бойової діяльності військ. У даному випадку під технологією (від грецького — мистецтво, майстерність, уміння) мається на увазі сукупність і послідовність здій­снюваних на основі єдиної теоретичної концепції процедур, операцій, засобів, способів впливу на ПП військовослужбовців з метою вирішен­ня психологічних проблем визначеного типу, що виникають у бойовій діяльності військ. Іншими словами, це своєрідна модель соціально- психологічного забезпечення бойових дій особового складу.

Методологічна основа технології соціально-психологічного забезпечення

Прийнято вважати, що в структуру будь-якої технології входять та­кі елементи: цілісна теоретична концепція, яка відображає закономір­ності функціонування об'єкта впливу; об'єкт і предмет впливу; алго­ритм; технологічні способи і засоби перетворення предмета.

Як методологічна основа технології соціально-психологічного за­безпечення, відповідно до реалізованого в цьому дослідженні підходу, використовується взяте уявлення про психологічний потенціал особи­стості військовослужбовця.

У зв'язку з цим об'єктом технології виступає система «військово­службовець — середовище», а предметом — «психологічний потенціал особистості» як основний, діючий елемент цієї системи.

Психологічний потенціал різних людей і самого військовослужбов­ця у будь-який час відрізняється обсягом, якісним станом і ступенем відповідності меті бойових дій. При цьому психологічний потенціал мо­же бути:

• невідомим самому військовослужбовцю й оточенню;

• відсутнім чи неповною мірою відповідати вимогам бойової діяль­ності;

• свідомо чи неусвідомлено замінений квазіресурсом (наркотики, алкоголь, «загороджувальні» загони тощо);

• виснаженим у процесі діяльності й дезорганізації внаслідок ці­леспрямованого психологічного впливу противника, втраченим і зруй­нованим;

• неактуальним, неадекватним до нових соціально-діяльних умов;

• цілком відповідним вимогам умов бойового завдання.

Поточний стан і якісний зміст ППВ багато чим характеризують усі

інші складові технології соціальної роботи.

Третя складова технології — алгоритм. Це — послідовність застос­ування психологічних засобів і технологічних способів з метою перетво­рення ППВ.

Технологічні способи — це правила, відповідно до яких здійснюється весь комплекс аналітичних, діагностичних, профілактичних, корекцій- них, реабілітаційних заходів, професійні й етичні норми, обумовлені специфікою об'єкта.

Засіб як компонент технології психологічної роботи — це комплекс­ні чи часткові психодіагностичні, психокорекційні, психореабілітаційні, психопрофілактичні й інші методики та психотехніки, що дозволяють змінювати параметри (обсяг і якісний зміст) ПП військовослужбовців відповідно до вимог умов бойового завдання.

Стан ППВ визначає і види часткових технологій, які використову­ються у рамках соціально-психологічного забезпечення для вирішення завдань на етапах його застосування (табл. 13.2).

Управління (вплив на об'єкт з метою його упорядкування, збере­ження якостей, специфіки, вдосконалювання і розвитку) психологіч­ним потенціалом військовослужбовців включає такі основні елементи, як проектування психологічних умов майбутньої бойової діяльності та корекція психологічних обставин здійснюваної діяльності.

Проектування полягає у прогнозуванні психологічного змісту си­туацій майбутньої діяльності й «закладанні» в них психологічних умов, які забезпечують оптимальне вирішення бойових завдань. Іншими сло­вами, психологічне проектування припускає виявлення всієї сукупності факторів, що тією чи іншою мірою визначатимуть установки, мотиви, психічні стани, бойову активність військовослужбовців у майбутній діяльності та побудову адекватних до неї психодіагностичних, психо­профілактичних і психокорекційних програм роботи з людьми з метою створення й підтримки відповідного ПП.

Виявлення психологічного змісту ситуацій майбутньої діяльності дозволяє з упевненістю припустити:

• які люди потрібні для її виконання (їхні психологічні якості, пси­хофізіологічні характеристики тощо);

• до вирішення яких завдань їх потрібно готувати (які професійно важливі якості розвивати);

• як оптимізувати умови, в яких здійснюватиметься діяльність.

На цій основі проводяться: психологічний добір військово-служ- бовців; їх доцільний розподіл за підрозділами (екіпажами, розрахунка­ми) з урахуванням психологічної сумісності; психологічна підготовка до дій у конкретних соціально-психологічних, бойових, ергономічних (природно-географічних, погодно-кліматичних, техніко-технологічних) й інших умовах.

Корекція як вид діяльності забезпечення у бойовій обстановці при­пускає виявлення, оцінку та зміну психологічних умов уже здійснюваної діяльності. Для цього необхідно, щоб у розпорядженні командирів, їх за­ступників з виховної роботи, психологів був своєрідний еталон норми - модель оптимальних психологічних умов і ПП для конкретного виду дій військовослужбовців. За його допомогою посадові особи зможуть вча­сно виявляти відхилення від норм у психічних станах, мотивації та пове­дінці підлеглих і вживати екстрених заходів з їх корекції.

Досвід психологічної роботи в бойовій обстановці у наших Зброй­них силах та іноземних арміях свідчить про те, що коригуються:

• когнітивний образ бойової ситуації;

• система бойових установок і мотивів;

• психічні стани окремих військовослужбовців і воєнних підрозділів;

• стан психічного здоров'я людей, стосунки між військово-служ- бовцями тощо.

Психологічна корекція здійснюється за двома напрямами:

а) оптимізація зовнішніх умов діяльності (попередження, нейтралі­зація і ліквідація наслідків психологічних операцій противника, оптимі­зація середовища існування (проживання), раціоналізація режиму діяльності, зниження психологічного потенціалу противника, підтрим­ка почуття психологічної єдності зі своїм народом тощо);

б) психологічна допомога військовослужбовцям у подоланні психо- травмуючих факторів бойової обстановки і наслідків бойового стресу (психологічна підтримка і реабілітація).

Таким чином, вищезазначене дозволяє констатувати, що соціаль­но-психологічне забезпечення бойових дій є технологією управління психологічним потенціалом військовослужбовців, розпізнаною і реалі­зованою на практиці закономірністю його оптимізації в інтересах підви­щення ефективності бойових дій.

Таким чином:

1. Методологічною основою цієї праці є панівна у сучасній вітчиз­няній психології концепція про технологію як багаторівневу систему, що включає:

загальну методологію як загальний спосіб пізнання, обраний дос­лідником;

спеціальну методологію - сукупність вихідних дослідних принци­пів, що застосовуються у даній галузі знань;