Поняття діяльності в психології

Діяльність — динамічна система активної взаємодії суб'єкта із зов­нішнім світом, під час якої суб'єкт активно впливає на об'єкт, за раху­нок чого задовольняє свої потреби; відбувається поява і втілення в об'єкті психологічного образу та реалізація опосередкованих ним відно­шень у предметній дійсності.

У найбільш загальному й абстрактному визначенні категорія діяль­ності розкриває відношення «суб'єкт — об'єкт». Але це дуже загальний підхід, конкретизуючи його стосовно психології слід визначити, про який суб'єкт іде мова: йдеться про суспільство, спільноту людей чи інди­віда (Б.Ф. Ломов).

У вітчизняній психології сформувався підхід, згідно з яким вивчен­ня психіки людини вимагає аналізу її реальної діяльності. Тільки на цьо­му шляху можна зрозуміти якісну відміну психіки людини від психіки тварини, розкрити сутність свідомості.

Для психології діяльності важливими є два моменти:

1. Положення про єдність психіки і діяльності, що протиставляє се­бе іншим психологічним напрямам, зокрема, ретроспективній психоло­гії, гештальтпсихології та ін.

2. Впровадження принципів розвитку та історизму, втілення яких у конкретних дослідженнях передбачає звернення до діяльності як рушій­ної сили розвитку психічного відображення.

За Леонтьєвим, діяльність — форма активності. Активність спону­кається потребою, тобто станом потреби в чомусь. Потреба не пережи­вається як така, вона виявляється як переживання дискомфорту. Під час пошуку відбувається зустріч потреби з її предметом, який стає мотивом. Однак таке розуміння мотиву є традиційним для вітчизняної психології, де вказується на основу мотиву, який виявляється через зв'язок з різни­ми потребами. Таке розуміння мотиву значною мірою відображає пра­гнення відобразити у визначенні мотиву його об'єктивну зумовленість, матеріалістичну природу. Це стосується насамперед визначення мотиву, який пропонує у своїх роботах О.М. Леонтьєв, у руслі своєї загально- психологічної концепції і діяльнісного підходу. Він підкреслює, що тер­мін «мотив» вживається для позначення переживання стану потреби, у чому ця потреба конкретизується в даний момент.

У цьому визначенні як основна ознака мотиву виступає його об'єк­тивний характер, його відображувальна природа, по суті, йдеться про

ототожнення мотиву діяльності з предметом потреби. З праць О.М. Леонтьева не ясно, чим викликана необхідність повторення предмета потреби людини в її мотивах. Чим мотив як предмет потреби відріз­няється від предметності самої потреби, в якій укладена природа остан­ньої. Без такого уточнення поняття «мотив» і «потреба» цілком перекри­вають одне одного за своїм змістом. Наукове поняття «мотиву» може бу­ти визначено лише в тому випадку, коли за своїм змістом воно не спів­падає з іншими поняттями. Наукове поняття має відображати реальний психологічний феномен, його основні властивості та характеристики, причому такі, які не виступають в інших поняттях. Поки що таким виз­наченням мотиву в строгому науковому смислі психологія не володіє.

Визначення мотиву в широкому розумінні передбачає його розу­міння як те, заради чого здійснюється діяльність, одиницею аналізу якої є дія. Діяльність слід відрізняти від поведінки. Успіх діяльності суб'єкта залежить від взаємодії трьох компонентів: знань, умінь і мотивації.

Як пояснюючий принцип психіки категорія діяльності використову­ється:

1. При вивченні різних сфер психічної реальності — пізнавальних психологічних процесів, мотивації, внутрішніх процесів,

2. При побудові різних галузей психології (психологія загальна, військова, педагогіка).

Використання категорії діяльності як пояснюючого принципу привело:

1. до зміни принципів аналізу психіки в загальній психології:

• принципу єдності свідомості й діяльності;

• принципу єдності будови внутрішньої та зовнішньої діяльності;

• принципу інтеріоризації-екстеріоризації як механізму засвоєння суспільно-історичного досвіду;

  2. до розробки положень:

• про формування розумових дій;

• про провідну діяльність як основу періодизації розвитку психіки;

• про мікроструктурний аналіз пізнавальної і виконавчої діяльності;

• про діяльнісне опосередкування міжособистісних взаємин тощо.

Основні характеристики діяльності — предметність і суб'єктивність.

Специфіка предметної діяльності полягає в тому, що об'єкти зовніш­нього світу не впливають на суб'єкта безпосередньо, а лише будучи пе­ретвореними під час діяльності, завдяки чому досягається більша аде­кватність їх відображення у свідомості. Змінюючи зовнішній світ, люди­на відповідно змінює і саму себе — і через процес, і через результат, який стає новою умовою її існування й розвитку.

Через діяльність суб'єкт здійснює взаємозв'язок з об'єктом, об'єк­тивною дійсністю, світом. Через діяльність відбувається певний перехід від суб'єкта, особистості до об'єкта, світу. Цей перехід відбувається у формі опредмечування і розпредмечування. При опредмечуванні здій­снюється активне перетворення оточуючої об'єктивної дійсності, ство­рення предметного світу, фактично його психологізація. При розпредмечуванні психологізованого об'єктивного світу відбувається протилежний процес — зміна самого суб'єкта, особистості за рахунок «вбирання», «всмоктування» людиною в себе все більш широкого обсягу предметно­го світу. Адже створений суспільством особистостей предметний світ значно ширший за те навколишнє середовище, що безпосередньо (чи опосередковано) оточує конкретну особу, особистість. Здійснюючись безперервно, процеси опредмечування і розпредмечування сприяють розвиткові як предметної, соціальної і природної дійсності, так і самої особи, особистості.

Отже, діяльність особистості має такі головні ознаки, як:

а) предметність;

б) соціальність, тобто суспільно-історичну природу;

в) індивідуальність, тобто індивідуально-еволюційну природу;

г) опосередкованість;

д) соціальну мотиваційність та індивідуальну спрямованість;

е) продуктивність, креативність [148, С. 38-39].

Предметність діяльності виявляється в наявності предметів культу­ри людства, в яких зафіксовані певні суспільно вироблені способи дій з ними — створення, вироблення, споживання. Ці способи предметних дій засвоюються людиною, відтворюються і розвиваються саме в діях з предметами людської культури.

Соціальність. Суспільно-історична природа діяльності полягає в її соціальному походженні. Людська діяльність формується з самого почат­ку як сукупна, групова, колективна діяльність з певним розподілом між її членами як змістових, інструментальних, так і процесуальних компо­нентів. Вона має свої форми і засоби організації, диференціації та інте­грації. Соціальна за своїм походженням зовнішня кооперативна діяль­ність виступає джерелом, плацдармом формування індивідуальної, вну­трішньої ідеальної діяльності особистості. Цей перехід від зовнішньої до внутрішньої форми діяльності, або інтеріоризація, існує в єдності з пе­реходом від внутрішньої до зовнішньої її форми, або екстеріоризації.

Індивідуальність. Індивідуально-еволюційна природа діяльності по­лягає в тому, що життєва енергія, вітальна сила, власна працездатність, динамічність людини забезпечується на рівні організму індивіда, що й виступає фізіологічним джерелом самої діяльності, її процесуальності, яка соціально модифікується. Проте організм і мозок людини мають та­ку анатомічну побудову і такі фізіологічні, психофізіологічні функції, які тільки й можуть стати реалізаторами суто людських видів діяльності, цілої їх сукупності. Під час інтеріоризації, переходу зовнішніх видів діяльності у внутрішні останні набувають нових можливостей, яких не має зовнішня діяльність. Ми можемо тільки вказати на безліч логічних, продуктивних, креативних, аналітико-синтетичних, індуктивно-дедук­тивних, узагальнюючо-конкретизуючих, систематико-комбінуючих, внутрішньо-рефлексивних, моделюючо-просторових, дискурсивно-інтуї- тивних тощо дій і операцій у внутрішньому ідеальному плані діяльності людини. Відзначимо, що цей важкодосліджуваний ідеальний інструмен­тальний план діяльності безумовно відчуває на собі вплив з боку інтим­них генетичних, геномічних механізмів, глибинної емоційної регуляції. Можна припустити, що в ідеальному плані діяльності особистості відбу­вається зустріч глибинних, зумовлених геномічно, і зовнішніх, соціаль­но зумовлених тенденцій організації суто людських форм активності, тобто діяльності.

Опосередкованість діяльності людини виступає в її оздобленні чи­сленними, штучно створеними засобами, знаряддями, інструментами як матеріальними, так і ідеальними. Як приклади цих засобів можуть розглядатися знакові, символічні системи різних видів (у науці, техніці, мистецтві, освіті, культурі тощо), вербальні та невербальні способи спіл­кування тощо. Усі психологічні функції людини побудовані й діють як опосередковані, що значно підсилює їх ефективність. Разом із внутріш­німи ідеальними людство створило і безперервно оновлює зовнішні тех­нічні, технологічні, інформаційні засоби, які вже набули масштабу гло­бальної і космічної дії. Водночас створені засоби дослідження й оперу­вання об'єктами мікрокосмічного плану — на атомарному і молекуляр­ному рівні як неживої, так і живої природи. Ідеальний план діяльності особистості виступає головним плацдармом пізнання і перетворення макро- і мікрокосмосу;

Вмотивованість і цілеспрямованість діяльності відображає структуру соціального розподілу в суспільстві пізнавальних, продуктивних і твор­чих діяльностей людства між його членами, в якій вони мають знайти своє місце, свій життєвий, професійний особистісний сенс, свою мету. Водночас разом із соціальністю цього процесу слід враховувати його ін­дивідуальний характер, що виявляється врешті-решт в особистісному і професійному самовизначенні людини, у формуванні її життєвої мети і системи проміжних цілей низки діяльностей.

Продуктивність діяльності виражає найголовнішу її ознаку, адже в продукуванні, власне у творчості створюється предметний світ людства. І знову в творчій діяльності зустрічаються соціальність та індивідуаль­ність особистості як суб'єкта пізнавальної перетворюючої соціальної поведінки і предметної діяльності.

Одночасно головними атрибутами діяльності для психології важли­ва її психологічна структура. У зв'язку з цим багатьма вченими ведуться пошуки побудови діяльності як у «вертикальному», так і в «горизонталь­ному» плані (В. Рибалка, 2004).

З точки зору діяльнісного підходу, діяльність складається з системи дій і операцій. При цьому дії можуть переходити (розгортатись) як в окрему діяльність, так і автоматизуватись і згортатися в операції. Відпо­відні переходи пов'язують дії і операції, операції і діяльність — залежно від того, чим вони детермінуються - мотивами, цілями або умовами.

У вітчизняній психології вважається, що одним з можливих (і основ­них) механізмів засвоєння дій є механізм інтеріоризації, тобто переходу діяльності із зовнішньої форми у внутрішню. Цей перехід може бути спе­ціально організований на основі планомірного, поетапного формування ро­зумових дій. Визначають шість етапів такого переходу (П.Я. Гальперін):

1. — мотиваційний;

2. — орієнтовний;

3. — матеріальний або матеріалізований;

4. — зовнішньомовленнєвий;

5. — усного мовлення або мовлення про себе;

6. — внутрішньомовленнєвої або розумової дії.

Ця розгорнута схема поетапного формування розумових дій, опера­цій, навичок може бути згорнута, скорочена за умов сформованості пев­них етапів, при успішному опрацюванні цілісної поетапної процедури. В іншому випадку, наприклад, при виникненні труднощів, уся процеду­ра може бути розгорнута з докладним опрацюванням кожного етапу.

Актуальним є питання вивчення протилежного переходу — з вну­трішнього плану діяльності у зовнішній, тобто екстеріоризації, що ва­жливо для кращої організації процесів самовираження особистості.

Разом з вертикальною існує також і горизонтальна, послідовна, ком­понентна побудова діяльності, яка може бути представлена, на думку В.В. Рибалки, у вигляді такої схеми, що включає в себе 5 базових компо­нентів:

• потребово-мотиваційний (стимулюючий);

• інформаційно-пізнавальний (орієнтуючий);

• цілеутворюючий (програмуючий);

• операційно-результативний (продукуючий);

• емоційно-почуттєвий (стверджуючий).

У повноцінній діяльності особистості мають бути представлені всі п'ять базових компонентів її послідовного розгортання і здійснення.

Внаслідок успішного здійснення усіх зазначених компонентів та емоційного закріплення всього послідовного їх ланцюга діяльність фік­сується, згортається у певних якостях особистості, щоб у відповідних умовах повторитись або виступити основою для розгортання нової діяльності.

Саме в цьому плані, за діяльнісним підходом О.М. Леонтьєва, су­купність діяльностей може бути визнана основою особистості. Проте це положення має бути уточнене, якщо розглядати кожну особистісну якість як певну квазідіяльність. Саме такої думки дотримувався, на наш погляд, Г.С. Костюк, коли стверджував, що кожна властивість особи­стості має мотиваційну, змістову й операційну складову, тобто виступає у своїй згорнутій діяльнісній формі.

Це положення підтримується «діяльнісними» поглядами В.П. Зін- ченка, О. В. Запорожця та інших вітчизняних психологів на психічні функції, зокрема на сприймання як дію. Особистість і її якості виступа­ють у контексті цих даних дійсно як суб'єкт діяльності, як певний си­стемний її організатор, як власне система потенційних, готових до роз­гортання і здійснення в певних умовах діяльностей. З огляду на це осо­бистість і є системою діяльностей в їх потенційній і здійснюваній, згор­нутій і розгорнутій, загальмованій та збудженій (за термінологією І.П. Павлова) формах.

У контексті цих поглядів особистість дійсно виявляється, реалізу­ється і розвивається через предметну діяльність.

Як на наш погляд, зафіксована традиційною психологією в терміні «особистість» якісна атрибутика не має маскувати її процесуальну, діяльнісну природу, що найбільш чітко виступає при макроструктурно- му та мікроструктурному аналізі діяльності як базису особистості.

При аналізі діяльності виділяються три аспекти її розгляду:

1. Генетичний — у ньому вихідною формою будь-якої людської діяльності є спільна соціальна діяльність, а як механізм розвитку психі­ки виступає інтеріоризація, під час якої відбувається перехід зовнішньої за формою діяльності у внутрішню діяльність.

2. Структурно-функціональний — в основі такого розгляду будови діяльності лежить принцип аналізу «за одиницями»: розклад реальності на «одиниці», які містять основні властивості, притаманні їм як цілому. Ієрархічні взаємозв'язки між одиницями діяльності рухливі й, залежно від місця відображуваного об'єкта в структурі діяльності, змінюють зміст психічного відображення, рівень відображення (усвідомлений чи неусвідомлений) і вид регуляції (довільний чи мимовільний).

3. Динамічний; вивчаються механізми, які забезпечують рух самої діяльності:

активність надситуативна, що визначає саморозвиток діяльності і появу її нових форм;