Отже, психічне стосовно до нейрофізіологічного виступає як систем­на якість: воно реалізується не в безлічі окремих елементів, а в динаміці функціонування мозку як цілісної системи.

Разом з тим, якщо мати на увазі подальший розвиток психології в руслі системного підходу, потрібно відзначити, що даних, які накопичу­ються в дослідженнях тільки нервової системи, для розуміння співвідно­шень біологічного і психічного недостатньо. Для психології важливе дослідження закономірностей функціонування також усіх інших систем людського організму (м'язової, серцево-судинної, гуморальної та ін.) у їх взаємозв'язках, тобто фізіології людського організму як цілого. Неви­падково в експериментальних дослідженнях багатьох психічних явищ (наприклад, психічних станів) як індикаторів використовуються не ли­ше нейрофізіологічні показники, а й показники функціонування інших систем організму. Сказане стосується тільки рівня організму. Яке зна­чення для психіки мають інші (перераховані вище) рівні організації жит­тя? Це питання в психології не вивчалося взагалі. Тим часом, аби зрозу­міти різноманіття властивостей людини, обумовлених біологічною си­стемою, важливо володіти даними про її складну будову.

Коли намагаються визначити місце розміщення психічних власти­востей серед усіх інших властивостей людини, то нерідко їх відносять до категорії або соціальних, або біологічних чи «поміщають» десь між тими й іншими. З такими трактуваннями навряд чи можна погодитися. Пси­хічні властивості не зводяться ні до соціальних, ні до біологічних і не пе­ребувають між ними (чи над ними). Однак їх не можна відірвати ні від тих, ні від інших. Як соціальні, так і біологічні якості людини реалізу­ються в її поведінці і діяльності через якості психічні. Звичайно, далеко не всі біологічні властивості людини проявляються у психічних. Але всі психічні властивості належать живій людині, вони не існують поза її ор­ганізмом.

Подальший рух обраним шляхом аналізу веде до розгляду включеності людини у фізичну систему. Перше, що відкривається, коли йдеть­ся про аналіз середовища, у якому живе людина, — це його фізичні вла­стивості. Середовище виступає перед людиною як предметно оформле­на сукупність фізичних тіл, предметів (що виникли в процесі розвитку природи чи створених людьми). Знаряддя, якими людина користується у своїй діяльності, — це теж фізичні тіла.

Тому одне з перших питань, що виникає в дослідженні психічного, — це питання про те, як механічні, оптичні, акустичні, хімічні та інші властивості об'єктивно існуючих предметів відображаються у відчуттях і сприйняттях. Необхідність орієнтування живого організму в навколиш­ньому середовищі привела до того, що в процесі біологічної еволюції сформувалися спеціалізовані, анатомічно диференційовані апарати (ор­гани чуттів), що забезпечують відображення механічних, фізичних і хі­мічних властивостей предметів і явищ матеріального світу. Подібних анатомічно спеціалізованих апаратів для безпосереднього відображення біологічних, а тим більше соціальних явищ немає, їх відображення здій­снюється через ті ж органи почуттів, тобто не за рахунок формування нових матеріальних структур, а за рахунок нової організації процесів, що в них протікають.

Досліджуючи сенсорні і перцептивні процеси, психологія змушена звертатися до аналізу фізичної взаємодії органів чуттів з тими предмета­ми, що у цих процесах відображаються. Єдність психіки як системи ви­ражається в її загальній функції: будучи суб'єктивним відображенням об'єктивної дійсності, психіка здійснює регуляцію поведінки. На різних рівнях розвитку життя ця функція реалізується по-різному. У тварин во­на виступає як момент пристосування організму до навколишнього се­редовища, у людини реалізується у свідомій цілеспрямованій діяльності, що змінює середовище; у цих умовах вона опосередковується соціаль­ними факторами (Б.Ф. Ломов, 1984).

Уже сама природа психічного відображення така, що в процесі його дослідження ми зіштовхуємося з необхідністю розгляду низки різнопорядкових відношень: відношення відображення до властивостей відоб­ражуваного об'єкта у контексті поведінки та діяльності. Усі ці відношен­ня реалізуються в єдиному процесі, динаміка якого залежить від кон­кретних умов його перебігу. Таким чином, із самої суті психічних явищ випливає необхідність сполучення кількох планів її аналізу.

Цю багатоплановість можна показати на прикладі проблеми сприй­няття. Останнє вивчається в аспекті аналізу фізичної (і хімічної) взаємо­дії предметів і явищ зовнішнього середовища з органами чуттів (біофі­зичний аспект), у плані відношення між суб'єктивними величинами і ві­дображеними в них фізичними величинами (психофізичний аспект), у плані функціонування органів чуттів (психофізіологічний аспект), у пла­ні динаміки становлення перцептивного образа (мікрогенетичний ас­пект), у плані аналізу операції прийому інформації, що надходить від технічних пристроїв (інженерно-психологічний аспект), у плані впливу соціальних установок особистості на перцептивні процеси (соціально- психологічний аспект), у плані розвитку сенсорики (психолого-генетич- ний аспект). До цього потрібно додати, що регуляційні функції сприй­няття вивчаються також багатопланово у зв'язку з аналізом різних видів людської діяльності.

Труднощі дослідження психічних явищ полягають у тому, що вони не утворюють деякої замкнутої системи, ізольованої від інших систем матеріального світу. Психічне не існує поза людським організмом і взаємо­дією людини з цим світом. Спроби розглядати психологічні якості у ві­дриві від фізичної, біологічної і соціальної систем, до яких належить лю­дина, шукати їхні основи в них самих неминуче заходять у безвихідь. Од­нак будучи специфічними якостями інших систем, вони не зводяться ні до фізичних, ні до біологічних, ні до соціальних (і до жодних інших) якос­тей людини. Неможливо вирвати психічні явища з тих множинних взає­мин, у яких вони реально існують, розглядати їх самих по собі. Водночас вимога вивчати їх як цілісні створює для дослідника значні труднощі.

Системний підхід, як зазначає В.П. Кузьмін, у характерному для нього відображенні дійсності виходить насамперед з якісного аналізу ці­лісних об'єктів і розкриття механізмів їх інтеграції. Саме такі риси пси­хіки (цілісність та інтегральний характер) цікавлять психологічну науку, саме вони впродовж усієї історії психологічної науки були предметом найгостріших дискусій. Аналізуючи те чи інше явище з позицій систем­ного підходу, недостатньо констатувати, що воно є цілісним, необхідно відповісти на запитання: чому щось є цілісним? Щоб відповісти на ньо­го, треба розкрити системні основи і базову системну якість цього яви­ща, зрозуміти єдині основи його закономірностей.

Отже, загальнометодологічні процедури, які розробляються си­стемним підходом, належать до вивчення:

• законів утворення цілого;

• законів будови цілого;

законів функціонування цілого;

• законів розвитку цілого;

• взаємин явища (системи) з родовою системою;

• взаємин явища (системи) з іншими системами;

• взаємодії явища (системи) із зовнішнім світом.

Ці процедури є істотними ланками будь-якого процесу наукового пізнання. Так чи інакше всі ці процедури виявляються в дослідженнях психічних явищ, хоча в різних психологічних дисциплінах співвідно­шення між ними формуються по-різному.