Психіка людини як предмет системного дослідження

Основним об'єктом психологічних досліджень є людина — най­складніша з відомих науці систем, що володіє унікальними характери­стиками, і насамперед здатністю до саморегуляції. Проблема людини вже давно визначилася в науці як комплексна: людина вивчається і як продукт біологічної еволюції, і як головний елемент суспільства, й носій суспільних відносин. Вона включена в багато систем реальної дійсності. Зв'язки і стосунки людини з навколишнім світом різноманітні, а тому різноманітні її якості.

Одним із найскладніших є питання про визначення в цьому різно­манітті тих якостей, що становлять предмет психологічного досліджен­ня. У філософії виділяють три основні різновиди об'єктивно взаємозал­ежних якостей, відомих науці: матеріально-структурні, функціональні та системні. Спроба розглянути психологічні властивості як матеріально- структурні, характерна для вульгарного матеріалізму, не призвела до розкриття їх сутності. Кінцевим її вираженням стала френологія, яка на­магалася виводити психічні властивості людини безпосередньо з будови мозку. Сюди ж належать спроби пошуку основ характеру, конституції, узагалі властивостей особистості, навіть світогляду.

Більш плідним виявився підхід, що розглядає психологічні ЯКОСТІ як функціональні. Біля джерел цього напряму, що став на початку XX століт­тя одним з пануючих у психології, стояв австрійський психолог Ф. Брентано. Головна ідея прихильників цього напряму полягала в тому, що пред­метом психології мають виступати психічні функції (акти), за допомо­гою яких людина пристосовується до життя. Власне кажучи, з розумін­ня психологічних якостей як функціональних і починається розвиток наукової психології. Психічні явища стали досліджуватися не як деяка «застигла» властивість мозку, а як його функція, що розкривається в ди­намічному процесі взаємодії організму із середовищем. Разом з тим бу­ли поставлені питання про механізми реалізації цієї функції і її ролей у життєдіяльності. Зокрема, у руслі цього підходу було сформульоване фундаментальне для розвитку психології положення про те, що психіч­не виступає в ролі регулятора поведінки тварин і людини (І.М. Сєченов).

Аналіз реальних функцій психічних явищ у поведінці й діяльності дозволив виявити низку істотних характеристик психіки. Крім того, як зазначає Ломов, він ще не вичерпав себе - дослідження в цьому напря­мі надзвичайно важливі для подальшого розвитку психології, для розу­міння місця і ролі психічного в системі явищ матеріального світу.

Водночас вивчення функцій психіки в житті людини закономірно призводить до необхідності розглядати її психологічні якості в різнома­нітті ставлень до тих складних систем, у яких вона живе і які утворюють її світ. У дослідженні психічного виявляються не тільки функціональні характеристики, а й модус системної якості. Системні якості найбільш складні серед усіх якісних визначень. Будучи інтегральними якостями, вони недоступні прямому спостереженню і можуть бути виявлені лише шляхом наукового аналізу тих систем, до яких належить людина і зако­номірностям яких підпорядковується її поведінка (і життя в цілому).

Як засвідчив Рубінштейн, людському буттю властиві багатоплано­вість, багаторівневість і багатомірність. Щоб розкрити все різноманіття якостей людини і визначити місце, що займають серед них психологічні якості, слід розглянути сукупність систем, що становлять буття людини і є підставою її якостей. Відповідно до системного підходу, будь-яке явище виникає й існує в межах якоїсь іншої системи явищ. При цьому важливо, що зв'язки між явищами, які належать до даної системи, виступають не як епізодичні й випадкові взаємодії, а є істотними умовами виникнення, існування і розвитку кожного з них, а разом з тим і системи в цілому.

Матеріально-структурні, функціональні та системні якості тих чи ін­ших об'єктів не є, звичайно, ізольованими одні від одних. Уже відзнача­лося, що спроби трактувати психічні якості як матеріально-структурні виявилися безперспективними. Однак звідси не випливає, що дослі­дження психіки може обійтися без вивчення структури її матеріального субстрату. У дослідженнях, наприклад, сенсорно-перцептивних проце­сів психологія постійно зіштовхується з необхідністю використання знань про будову органів чуттів і мозку. Особливості цих процесів не мо­жуть бути досить глибоко зрозумілі без опори на такі знання.

Фундаментальне значення для розуміння процесів відчуття і сприй­няття має асиметрія будови органів почуттів. Це було переконливо пока­зано Ананьєвим у дослідженнях відчуттів різних модальностей, сприй­няття простору і просторового орієнтування. Ним було введене поняття функціональної асиметрії, що формується на основі асиметрії структур­ної. У сучасній нейрофізіології і психофізіології вивченню взаємодії пів­куль головного мозку (і парності органів чуттів) приділяється дуже вели­ка увага. При цьому важливо підкреслити, що вони проводяться у зв'яз­ку з проблемами образного і вербально-логічного мислення, емоційних і раціональних компонентів людського поведінки, свідомості і підсвідо­мого, тобто проблемами психологічними. У цьому напрямку активно ве­дуться наукові дослідження у галузі психофізіології, відомими вітчизня­ними вченими, зокрема лабораторії психофізіології інституту психології імені Г.С. Костюка АПН України.

Для розуміння механізмів психічної регуляції рухів необхідне знан­ня будови органів, що здійснюють цей рух, оскільки функція регуляції реалізується щодо їх матеріально-структурних особливостей.

Сформоване в науці загальне положення про єдність структури і функ­цій має безпосереднє відношення і до психологічних досліджень. Ва­жливо лише мати на увазі, що зв'язок структури мозку (й організму в ці­лому) і психічних функцій є досить складним. Пов'язані з матеріально-структурними, функціональні якості невідривні і від системних. Будь-яку функцію важко зрозуміти, якщо розглядати її саму по собі, у відриві від тієї системи, в якій існує і розвивається об'єкт, що володіє цією функці­єю. Функцій, «адресованих у нікуди», просто не існує. Вони належать до систем, у які об'єкт включений, і реалізуються в цих системах.

Разом з тим багато проблем, з якими зіштовхнулися психологи, і сьогодні залишаються дискусійними. Історично питання про те, як ми дізнаємося про навколишній світ, є домінуючою проблемою і уявлення­ми про те, що ці знання є результатом досвіду, набутого завдяки органам чуттів. Ці питання також стали одним із напрямів філософської думки, які були названі емпіризмом. Іншими словами, якщо ми не відчуваємо світу, то його і не немає. Ці традиції продовжують існувати і виявляють­ся в багатьох підходах щодо пояснення відчуттів і сприймання, де під­креслюється роль чуттєвого досвіду (на противагу тому, що є результа­том научіння чи вродженими факторами).

Безумовно, відчуття і сприймання є галузями наукового знання, внас­лідок цього багато із найважливіших аспектів цієї проблеми вивчаються багатьма науками — біологією, фізикою, хімією та ін., які цілком можна віднести до підрозділів психології. Так, наприклад, важко було відрізнити проблеми психології від проблем фізики, які вивчалися у XVIII—XIX сто­літтях, що в подальшому склало одну з ключових проблем психології — психофізичну.

Як уже зазначалося, найскладнішими є системні якості, які можуть бу­ти виявлені тільки шляхом наукового аналізу тих систем, до яких належить людина і закономірностям яких підпорядковується її поведінка. Немає потреби давати аналіз усіх тих систем, у яких людина реально існує і які так чи інакше визначають її психіку. Це складне завдання, що вимагає самостійного дослідження. На розвиток людини найбільш істотний вплив мають соціальна, біологічна та фізична системи, які ми розглянемо далі.

Провідну роль у ставленні людини до світу відіграє соціальна систе­ма. Саме вона — основа соціальних якостей людини. Суспільство для ін­дивіда є тією системою, у рамках якої його зв'язки і взаємини з іншими індивідами (спільнотами) виступають як істотні необхідні умови його іс­нування і розвитку (зокрема, психічного). Він не може існувати і розви­ватися як людина поза цією системою. Суспільні стосунки, що форму­ються між людьми, — це необхідна умова існування і розвитку як кожно­го окремого індивіда, так і суспільства в цілому. Соціальна система, що служить основою соціальних якостей індивіда й спільнот людей, — це складне утворення, яке розвивається за об'єктивними законами.

Конкретна людина (індивід) є компонентом багатьох підсистем сус­пільства і включена в багато сторін їх розвитку. Різноманіття підсистем і сторін, у які він включений, обумовлює і різноманіття його якостей. По­зиція, яку займає конкретна людина в суспільстві, визначає спрямованість, зміст і способи її діяльності, а також сферу і способи спілкування цієї лю­дини з іншими людьми, тобто спосіб її життя як члена суспільства, а це у свою чергу детермінує розвиток психологічних властивостей її особисто­сті. Особливості, властиві суспільству, так чи інакше відображаються в психологічних особливостях конкретних особистостей, а також у харак­тері соціально-психологічних явищ.

Звичайно, дослідження соціальної системи — це не завдання психо­логії. Її завдання в іншому: зрозуміти, як соціальна система детермінує психологічні властивості людей, який механізм тут діє. Але вирішити це завдання вона може, лише базуючись на тих досягненнях, що отримані науками, які вивчають суспільство.

Вважається, що соціальні якості людини як системні виражають її родову сутність. Але прояви цієї сутності різноманітні. Вони специфіч­ним чином виступають у психологічних особливостях індивідів, груп, соціально-психологічних феноменах. Соціальні якості не є щось зовніш­нє стосовно людини. У процесі діяльності й спілкування вони стають мовби іманентними психологічними якостями людини і відповідають психологічному складу її особистості. Як правило, психологічні власти­вості особистості поза системою суспільних стосунків, у яку ця особи­стість включена, просто не існують. З огляду на це можна, мабуть, гово­рити про визначену категорію психологічних якостей як про індивідуа­лізовані (тобто такі, що виступають як властивості індивіда) соціальні якості. Унікальність соціальної позиції людини, способу її життя і жит­тєвого шляху породжує й унікальність її особистості.

Важливо відзначити, що соціальна система не лише формує психо­логічні властивості особистості, а й певним чином впливає на розвиток психічних процесів. Це переконливо показано в дослідженнях Ананьєва, Виготського, Ельконіна, Клименка, Костюка, Леонтьєва, Лурії, Максименка та інших психологів.

Звичайно, що всі психологічні якості не можуть бути цілком зрозу­мілі через аналіз соціальних умов життя людини, що соціальна система є не єдиною основою цих якостей. Не вважається можливим, напри­клад, вивести тільки з цієї основи всі характеристики сенсорної органі­зації людини і сенсорно-перцептивних процесів, хоча, як показав Б.Г. Ананьєв, ці характеристики і залежать від трудової діяльності людини. Досліджуючи їх, ми змушені звертатися до іншої основи, до аналізу ін­ших систем. Підкреслюючи провідну роль соціального способу існуван­ня людини, не можна забувати про те, що людина виступає і як природ­на, насамперед біологічна істота.

Але справа не лише в походженні людини. Її належність до біологіч­ної системи (і до природи в цілому) залишається і завжди залишиться іс­тотною і необхідною умовою її існування й розвитку. Буття людини не вичерпується тільки діяльністю і спілкуванням, під час яких формують­ся її соціальні та соціально-психологічні якості. Необхідна «складова» її життя — це біологічний розвиток.

Біологічні властивості людини (властивості, обумовлені її належні­стю до біологічної системи) також різноманітні. Це визначається різно­маніттям типів (чи рівнів) організації живого. Так, В.І. Вернадський ви­діляє чотири фундаментальних типи організації живого: рівень організму, популяційно-видовий, біоценотичний і біосферний. У дослідженні біологіч­них властивостей людини найчастіше звертаються до рівня організму, він, до речі, і вивчений найбільш повно. Однак для розуміння різнома­ніття якостей людини істотне значення мають також популяційно-видовий, біоценотичний і біосферний. Останній вивчається, мабуть, найменше за всіх. У цьому контексті Вернадський відзначав, що людина невідділь­на від природи, природа і людство нерозривно пов'язані з біосферою.

Біологічні закономірності не скасовуються соціальним буттям лю­дини, однак змінюються умови їх дії, а тому виявляються вони специ­фічним для людини чином. У ході розвитку науки центральним у вив­ченні біологічних основ психічних явищ стало питання про співвідно­шення психічних і нейрофізіологічних процесів, це цілком природно, оскільки субстратом психічного є нервова система.

Як відомо, в історії науки неодноразово починалися спроби прямо­го поелементного зіставлення зазначених процесів. Вони призвели до формування концепцій, у яких психічне ототожнювалося з нейрофізіо­логічним чи визначалося як його «суб'єктивна сторона», чи психічний процес розглядався як пряме («лінійне») продовження нейрофізіологіч­ного. Ці спроби виявилися безперспективними.

Зважаючи на це, перспективними вважаються підходи, що спира­ються на принцип системності в аналізі вже самих нейрофізіологічних основ психіки. Вони розвинуті у теоріях функціональної системи (Анохін) «паттернів мультиклітинної активності» (Бехтєрєв), просторової синхронізації мозкових процесів (Л Іванов).

З позицій цього підходу цілісні психічні й елементарні нейрофізіо­логічні процеси зіставляються не прямо, а через аналіз загальномозкових системних механізмів, через системні процеси, що поєднують еле­менти в одне ціле: у функціональну систему поведінкового акту. Психіч­не розглядається тут у зв'язку з дослідженням інтеграції елементарних нейрофізіологічних процесів.