Генезис поняття «система»

Спроби прослідкувати генезис поняття «система» здійснювалися неодноразово. Уперше поняття «система» зустрічається в епоху антич­ності, коли відомий філософ Епікур його використовував для визначен­ня певної суми знань.

Древні не залишили нам безпосереднього визначення «системи» як філософської категорії, але в усіх творах, що аналізують як природні, так і соціальні явища, поняття «система» використовувалося для позначен­ня певної цілісності.

З часом, увібравши в себе зміст таких важливих понять, як «поря­док», «організація», «цілісність» і водночас не будучи зведеним до жод­ного з них за своїм об'єктивним змістом, поняття «система» стало аксі­оматичним. Надалі його використовували як таке, що відображає і при­роду, і знання, при цьому нерідко ототожнюючи поняття «ціле», «систе­ма», «сукупність».

В епоху нового часу робиться спроба надати поняттю «система» наукову значимість і ясність, прив'язати до певної галузі дослідження, знання тощо. Саме тому передісторією виникнення системного руху умовно можна вважати період кінця XVII початку XVIII століть, після опублікування відомої праці французького просвітника Кондільяка «Трактат про системи», в якій обговорюється проблема системності знання, доводиться, що знання завжди утворюють систему, знання нем­ожливо обмежити і тлумачити як «річ».

З часом відбулося перенесення системного підходу зі світу мови у світ об'єкта. Як зазначав Гегель, природа має бути розглянута як систе­ма щаблів, кожна із яких неодмінно випливає з іншої і є найближчою іс­тиною тієї, з якої випливала. Разом з тим Гегель залишає це поняття без визначення, не визначає його місця серед інших категорій.

Подальший розвиток системного підходу в основному обмежувався двома поняттями — «множинність частин і наявність зв'язків між ними» і «структура». Проблема множинності частин була відпрацьована досить добре, чого не можна сказати про проблему зв'язків цих частин. У сере­дині XIX століття з'являється уявлення про структуру, виявлено, що ре­чам, які мають однаковий набір складових, можуть бути притаманні сут­тєво різні якості. Доведено, що властивості цілого не визначаються вла­стивостями його частин. Зі зв'язків і структури стали виводити власти­вості цілого, структура стає найважливішим чинником системного уяв­лення.

У першій половині XX століття виникає новий системний рух, який започатковує свою методологію. Поява системної методології є найбіль­шою подією всієї методології науки. Цю подію можна порівняти з таки­ми феноменами, як виникнення індуктивної методології, пов'язаної з іменами Ф. Бекона і М. Мілля та появи науки логіки в древньому світі.

У середині XX століття канадський біолог Л. Берталанфі висуває принципово нову ідею про те, що всі об'єкти являють собою не що ін­ше, як системи. Категорію системи він відносить до об'єктів і висловлює думку, що живий організм, людське суспільство не що інше, як системи, і їх необхідно розглядати із системної точки зору.

Майже одночасно з висунутими ідеями Берталанфі виходить книга Вінера «Кібернетика», що започатковує новий рух — кібернетичний, який починає руйнувати усталені межі галузей знань, предметів пізнан­ня тощо. Найважливішою ознакою прихильника цього руху був винят­ковий погляд на світ — вбачати в ньому систему управління.

Нині розглянуті погляди на системний підхід були розвинуті в прац­ях багатьох учених, а методологія системного підходу стала загальнонауковою. Слід відзначити, що системний підхід міцно закріпився і в психології, який для неї є специфічним. Найбільш ґрунтовно основні методологічні проблеми пов'язані з упровадженням системного підходу ми знаходимо в працях вітчизняних вчених С.Л. Рубінштейна, Г.О. Балла, Б.ф. Ломова, С.Д. Максименка, В.В. Рибалки, А.І. Уйомова, Г.П. Щедровицького та багатьох інших.