1. Методи теоретичного дослідження предмета психології,

2. Методи емпіричного дослідження предмета,

3. Аналізу, тлумачення й інтерпретації теоретичних та емпіричних даних дослідження.

Досить часто в реальному психологічному дослідженні використо­вуються методи, техніки та прийоми, які у своїй процедурі поєднують елементи теоретизації, емпіричного пізнання й аналізу отриманих да­них. Такі синтезовані методи спрощують методику дослідження та ро­блять процес дослідження більш компактним та більш інформативним в умовній одиниці часу. Тому представлена функціональна диференціація методів психологічного дослідження є досить умовною, але дає змогу розмежувати структурні та функціональні складові циклу психологічно­го дослідження з метою формування чіткого уявлення про хід наукового пізнавального акту психології.

Методи теоретичного дослідження, або методи теоретизації, забез­печують реалізацію теоретичних пізнавальних дій психолога щодо пред­мета свого дослідження. Вони дають можливість не тільки узагальнити досвід психологічної науки в пізнанні конкретного класу явищ, а й по­будувати таким чином власний пізнавальний акт, що сутність досліджу­ваного явища стане найбільш доступною та змістовно розкритою. Тео­ретичне дослідження має не тільки забезпечити більш-менш повне з'яс­ування сутності досліджуваного явища, а й виявити основні закономір­ності його існування, взаємодії з іншими явищами, рушійні сили ро­звитку. У результаті використання спеціальних методів теоретизації психологічних явищ вдається побудувати теоретичну модель предмета дослідження, а на її основі — передбачити та змістовно визначити емпі­ричний цикл пізнавальних взаємодій з сутністю досліджуваного явища.

Методи емпіричного дослідження забезпечують дослідницьку взає­модію психолога з реальними, дійсними виявами сутності предмета дос­лідження, визначення її змістових характеристик та ознак у багатоманіт­ності емпіричних свідчень. Система методів емпіричного дослідження психології відтворює можливі рівні проявів психологічного змісту явищ світу, обумовлює ситуативні компоненти можливих досліджень, їх мето­дичну організацію. Водночас існуючі методи емпіричного пізнання мо­жуть бути організовані дослідником в оригінальну емпіричну модель взаємодії з предметом дослідження, а долучені дослідником нові змісто­ві елементи в методику кожного з методів і моделі в цілому зроблять ем­піричне дослідження оригінальним, а предмет його стане доступнішим у своїй сутнісній відкритості. У результаті емпіричного дослідження вда­ється підтвердити або відкинути деякі гіпотетичні уявлення про предмет дослідження, побудувати «емпіричну картину» його існування, а отже, й відкрити для себе та науки психологічний зміст взаємовідносин дослі­джуваного явища зі світом та побудувати прогностичну модель реаль­них, практичних перетворень даного явища в результаті прикладних психологічних впливів: психотерапевтичних, теоретико-стверджувальних, професійно-педагогічних тощо.

Методи аналізу, інтерпретації та тлумачення даних теоретичного й емпіричного дослідження дають змогу науково обгрунтувати об'єктив­ність проведеного дослідження, диференціювати змістовні прояви сут­ності предмета дослідження за їхніми типологічними характеристиками, визначити та представити дослідницький ефект здійсненого пізнаваль­ного акту. Кожному конкретному дослідженню, має відповідати своє­рідна аналітична модель, яка, безумовно, відтворює загальні закономір­ності аналізу, інтерпретації та тлумачення теоретичних та емпіричних даних, але обов'язково виявляє сумісні характеристики предмета дослі­дження, його якісну неповторність. Завдяки застосуванню аналітичної моделі дослідження стає можливим прогностичний аналіз дослідження в цілому й перетворюючих дій психолога щодо предмета дослідження. Змістове відтворення внутрішніх і зовнішніх зв'язків існування предме­та дослідження, закономірностей його розвитку та дійсних виявів сутно­сті дає змогу сформувати «наукове бачення» психологічного змісту да­ного явища.

Моделювання та реконструювання. Моделювання в психології — це метод теоретичного дослідження психологічних явищ (процесів, станів, властивостей) за допомогою їхніх реальних, фізичних або ідеальних, аб­страгованих аналогів, моделей (часто —математичних). Під «моделлю» розуміють систему об'єктів або знаків, що відтворюють деякі сутнісні властивості системи-оригіналу. Наявність відношення часткової подіб­ності («гомоморфізм») дає змогу використовувати модель як замінника або представника досліджуваної системи. Порівняна простота моделі робить таку заміну досить наочною. Створені спрощені моделі системи - дійовий засіб перевірки істинності та повноти теоретичних уявлень у різних галузях наукового знання і, зокрема, в психології.

Перші спроби використання методу моделювання в психології пов'язані з вивченням психофізичних залежностей і процесів пам'яті. Систематичне застосування моделювання було характерним для геш­тальтпсихології, яка намагалася знайти фізичні аналоги формування ці­лісних структур (гештальтів) у природних процесах утворення кристалів, в утворенні негеометричних конфігурацій та ін. Широке використання цього методу в психології почалося в 50-ті роки XX ст., коли виникнен­ня кібернетики зробило можливим моделювання різних аспектів цілес­прямованої діяльності живих істот. Цей розвиток був деякою мірою роз­критий у працях П.К. Анохіна та М.О. Бернштейна, які створили моделі складних фізіологічних функціональних систем людини, що містили всі основні компоненти подальших кібернетичних моделей її поведінки.

Надалі за короткий строк з'явилися математичні моделі навчання, інформаційні моделі пам'яті, сприймання та уваги. Моделювання було поширене також на найскладніші види інтелектуальної діяльності, такі як гра та розв'язування різноманітних задач (А. Ньюелл, Г. Саймон). До­сить перспективним у сучасній когнітивній психології вважається розу­міння психічних процесів за аналогією з процесами обчислювання. Окремі вчені вважають подібність між організацією пізнавальної сфери людини й структурою блоків обчислювального пристрою своєрідною «комп'ютерною метафорою», яка може плідно використовуватись у психологічних дослідженнях вищих пізнавальних функцій людини - ін­телекту, систем прийняття рішень тощо.

Представлені способи застосування методу моделювання реалізу­ють лише одну з його технік — моделювання за аналогією. Саме ця техні­ка є найбільш спорідненою з кібернетичним і комп'ютерним баченням логіки взаємопереходів і взаємозв'язків явищ. У психологічному дослі­дженні моделювання використовується також у техніках «відтворення змісту» та «відтворення логіки пізнання», які застосовуються в теоретизації змістових характеристик сутності досліджуваних явищ.

Моделювання як відтворення змісту сутнісних ознак предмета дос­лідження спрямоване до побудови «образа-моделі» психологічного яви­ща, яке розглядається як багатомірне й багатозмістовне, а отже, як таке, що реалізує систему природних, соціальних і духовних взаємин. Тому побудовані пояснювальні моделі, як правило, постають багатозмістовними, «міжрівневими», що робить інформативний образ досліджувано­го явища ціліснішим та повнішим. Указана техніка моделювання вико­ристовується стосовно складних смислонасичених явищ життя людини: потенціалу її буття, обдарованості, життєвого шляху тощо.

Моделювання як відтворення логіки пізнання використовується для теоретизації як сутності досліджуваного предмета, так і способів та засо­бів його пізнання та перетворення. Ця техніка моделювання спрямова­на на поступове відновлення динамічних характеристик існування пред­мета в їхньому розвитку, а також на побудову адекватного засобу пізнан­ня відтвореної логіки розгортання сутності явища. «Подвійна рефлек­сія» — основний механізм цієї техніки моделювання — потребує особли­вої підготовленості дослідника до роботи з методом. Проте дослідниць­кий ефект застосування техніки має подвійний ступінь — теорія предме­та й теорія способу пізнання даного предмета.

Реконструювання в психології застосовується як метод теоретичного дослідження психологічних явищ та полягає у змістовій та структурній перебудові явища, на яке спрямована дослідницька дія психолога. Від­повідно виділяють змістову реконструкцію, яка оперує змістовими оз­наками явищ, та структурну, спрямовану до формально-логічних ознак даних явищ. Предметом реконструювання можуть обиратися як психо­логічні явища, так і засоби їх пізнання: пояснювальні та методологічні принципи, теоретичні положення, методи та прийоми пізнання тощо.

Поліфункціональність даного методу визначається не тільки різно­маніттям його предметних адресатів, а й багатством технік, які можуть застосовуватися в межах методу. Вихідним моментом реконструювання є якісна диференціація «когнітивних просторів», яким належать дослі­джувані явища і стосовно яких дослідник має запровадити даний метод. Якщо обрані явища належать до одного або споріднених «когнітивних просторів», то можливе використання техніки «пряма реконструкція»; за умови різнорідних просторів дослідник застосовує опосередковану рекон­струкцію, але тут обов'язково обирається третє (узагальнене за змістом щодо перших двох) явище як опосередкована ланка.

Якісна диференціація досліджуваних явищ здійснюється також за ознакою «змістової завершеності» або «когнітивної цілісності». Залежно від цілей та завдань дослідження застосовується креативна, або відтво­рююча, реконструкція, таким чином «новий зміст» постає більш дифе­ренційованим, структурованим та завершеним, або відповідним «вихідному зісту » за рівнем завершеності та наповненості. Загалом метод реконструювання може застосовуватися не тільки як засіб теоретизації, а і як засіб аналізу, інтерпретації та тлумачення даних психологічного дос­лідження.

Типологічний метод. У психології типологізація — це метод науково­го дослідження, в основі якого лежить виявлення подібності та різниці серед сукупності предметів, пошук надійних засобів їх ідентифікації, стійких сполучень властивостей явищ у системі змінних, їх угрупування за допомогою ідеалізованої узагальненої моделі. Результатом типологізації є виділення визначених типів явищ, які відтворюють ідеалізовану модель реально існуючих явищ і процесів. Загальні методологічні осно­ви для побудови типологій і класифікацій для будь-якої галузі наукових знань розроблені C.B. Мейєном і Ю.А. Шредером, проте вони не містять обґрунтування принципових, специфічних відмінностей прийомів типі­зації в кожній окремій науковій галузі, яка має свій предмет та специ­фічні прийоми його пізнання.

У психології можлива побудова різних видів типологій (К.О. Абульханова-Славська). Один з них — закрита типологія. Ця типологія, зазви­чай, сама виступає метою дослідження і демонструє загальну закономір­ність у вичерпному переліку її проявів. Іноді даний вид типології засто­совується для розкриття окремої властивості, що існує як сукупність форм, у кожній з яких представлене різне співвідношення теоретично виділених ознак. Саме для такої типології важливими є питання про кількість ознак і типів, про характер розподілу середніх та крайніх типів, про їх взаємодоповнюваність, через яку описується закономірність у ці­лому. Прикладом даної типології може бути типологія індивідуальних відмінностей, створена школою Б.М. Теплова. Проте стосовно найви­щих особистісних утворень — активність, відношення, спосіб життя — ця типологія не може бути адекватною, оскільки спрямована на організа­цію фіксованого змісту та кількості типізованих ознак.

У дослідженні вищих психічних функцій використовується відкри­та типологія, яка також називається прогресивною, або конструктив­ною. Це типологія, в якій відсутній повний набір наперед установлених ознак, які вичерпно характеризують типи. Якщо виходити з того, що різ­ним рівням організації психічного мають відповідати різні типології, то вищому, особистісному рівню може бути адекватною саме «відкрита» типологія. Від нижчого, темпера-ментального рівня, де число типів об­межене, спостерігається тенденція до дедалі більшої індивідуалізації особистісних структур, що виявляється вже на рівні характеру й виража­ється у збільшенні числа типів.

Принцип типологізації полягає в інтеграції двох тенденцій психо­логічного дослідження: індивідуалізації та уніфікації змісту психічного.

У зв'язку з цим основними характеристиками відкритої типології можуть бути такі: перша характеристика пов'язана з її прогресивним, проце­суальним способом побудови, коли кожний наступний етап ставить низку операціональних і теоретичних питань, які потребують узагаль­нення і визначення в типології, що будується; друга її характеристика полягає в тому, що особливості кожного типу можуть бути розкриті в си­стемі всіх інших, не збігаючись при цьому з ними. Така типологія відоб­ражає стратегію дослідження, адекватного системного підходу до пси­хічних явищ як до багатомірних і багаторівневих феноменів.

Сутність типологізації як методу теоретичного дослідження полягає в змістовому узагальненні «конкретних знань», отриманих дослідником під час вивчення того чи іншого явища (предмета пізнання). Саме тому в основі типологізації лежить виявлення схожості, відмінностей і спіль­ності (тобто узагальнення) сукупності явищ, виділених у ході досліджен­ня, а потім — ідентифікація (тобто узагальнення нового рівня) з ідеалізо­ваною моделлю досліджуваного явища. Ідеалізована модель — це попе­реднє теоретичне з'ясування сутності предмета дослідження, яке має прогностичний характер. Це означає, що саме ідеалізована модель стає засобом конкретизації та доповнення первинного визначення предмета.

Методика реалізації типологічного методу виглядає так:

1. перший момент типізації — вибір основ типізації та змістове їх визначення як характерних ознак явища, вияви якого типізуються. Так, у типології темпераментів І.ТІ. Павлова основами типізації є властивості нервової системи людини: сила нервових процесів і їх урівноваженість, рухливість процесів збудження та гальмування. В.Д. Нєбиліции увів че­тверту типологічну ознаку — динамічність нервових процесів — у визна­ченні типів темпераментів людини.

У кожному конкретному дослідженні психолог обирає основи типі­зації досліджуваного явища, керуючись побудованою теоретичною мо­деллю предмета дослідження.

Важливим є питання про те, явища якого змістового рівня можуть виступати предметами типізації: властивості, характеристики конкрет­них явищ чи явища якісного змісту — закономірності, умови, динамічні характеристики процесів тощо. Кожна із указаних ознак може підлягати типізації, проте кожному класу типізованих явищ має відповідати кон­кретна типологія, конкретний її вид;

2. другий момент типізації — вибір її моделі, яка, з одного боку, від­творює сутнісні та динамічні особливості явища, що типізується, а з дру­гого боку, визначає «логіку узагальнення» сутнісних ознак предмета в тип. Відомі й можуть застосовуватися в психологічному дослідженні ці­ла низка моделей типізації, але під час їх застосування варто пам'ятати про умову спорідненості сутності типізованого явища і логіки типізації яку відтворює кожна з існуючих моделей. Так, якщо основи типізації пе­ребувають у діалектичній залежності одна від одної, застосовуються мо­делі типізації «прогресивна дихотомія» та «динамічна модель типізації». Якщо ж основи типізації постають у їхньому онтологічному співвідно­шенні, то адекватним є застосування онтологічного дослідження. Типи подаються в їх структурній та змістовій залежності, яка теж має бути під­твердженою в процесі емпіричного дослідження;

3. третій момент типізації — виділення типів та побудова типології досліджуваного явища. Це - момент теоретичного прогнозу існування типів у реальності дійсних проявів сутності предмета

4. четвертий момент типізації — підтвердження істинності побудо­ваної типології в результаті аналізу та змістового узагальнення даних ем­піричного дослідження. На цьому етапі здійснюється необхідна корек­ція елементів побудованої типології, а визначення типів доповнюються емпіричними характеристиками їхніх проявів.

5. п'ятий момент типізації — завершальна стадія реалізації типоло­гічного методу. На даному етапі побудована типологія, а також закладе­на в ній модель типізації використовуються як засоби аналізу і тлума­чення результатів проведеного дослідження, оскільки вони відтворюють не тільки пізнавальну логіку дослідницьких дій психолога в цілісному пізнавальному акті дослідження, а й сутнісний устрій предмета дослі­дження як багатомірного та багаторівневого явища.

Взагалі, типологія виявляє завершальний етап пізнання того чи ін­шого предмета і подає його змістовний та структурно організований ре­зультат.

Отже, розглянувши основні питання пов'язані із процедурою про­ведення психологічного дослідження необхідно зробити висновок про те, що психологія як наука має свій своєрідний, цілісний та самостійний спосіб пізнання світу. Цей спосіб включає осягнення сутності предмета пізнання і чітко визначає всю сукупність дослідницьких і перетворю­вальних дій. Загальна методика психологічного дослідження виступає їх послідовною реалізацією і включає низку основних етапів щодо здій­снення відповідних пізнавальних та перетворюючих дій стосовно свого предмета. Методика та методи психологічного дослідження відтворю­ють об'єктивний процес наукового пізнання предмета психології і за­безпечують об'єктивність розгортання у процесі пізнавального акту. Ра­зом з тим будь-яке дослідження грунтується не тільки на раціональному, а й чуттєвому, що додає йому суб'єктивності не порушуючи при цьому об'єктивності наукового методу психології, а предмет науки при цьому зберігає свою цілісність.