Тема 19. Філософія історії

1. Предмет, специфіка і функції філософи історії.

2. Проблема єдності і різноманіття всесвітньої історії.

3. Смисл історії. Спрямованість історичного процесу.

Приступаючи до вивчення першого питання "Предмет, специфіка і функції філософії історії", студенту необхідно знати, що філософія історії (історіософія) являє собою один з найважливіших розділів сучасного філософського знання, а осмислення Історичного минулого людства виступає найважливішою складовою філософського розуміння світу. Об'єкт і предмет філософії історії безпосереднього зв'язані із предметом історії, але в той же час відрізняються від нього. Якщо об'єктом дослідження історика є історична дійсність, то об'єктам філософського аналізу служать теоретичні моделі цієї дійсності, тих ти інших її сторін, форми і способи розуміння історії.

Предметом філософії історії є онтологічні, гносеологічні, логіко-методологічні й аксіологічні проблеми історичного процесу, такі, як зміст І напрямок історії, розчленовування і послідовність основних історичних епох, співвідношення свободи і необхідності в історичному процесі. Філософія Історії є синтезом духовно-моральної і цілісно-світоглядної орієнтації людини з науковим знанням про минуле людства.

Для більш чіткого розуміння предмета філософії історії студент повинен уявляти собі те коло проблем, якими зайнята ця область філософського знання. До них відносяться: проблема єдності світу і цілісності історичного процесу; проблема рушійних сил (факторів) в історії; проблема суб'єкта історії; проблема філософської періодизації всесвітньої історії; проблема прогресу (регресу) соціально-історичного буття, проблема багатоваріантності шляхів розвитку історії, її змісту і "кінця історії".

Своєрідність філософії історії визначається і тими методологічними засобами, якими вона оперує при вирішенні зазначених проблем. Серед них як природннчонаукові методи та власне історичні методи і методики, так і філософські (метод кореляції логічного й історичного, ціннісний підхід, структурний і герменевтичний методи, засоби семіотики). До функцій філософії історії входять:

- методологічна, що складається в розшифровці загального ходу історії людства на фоні регіональних історій;

- критична, що полягає в переосмисленні уже відомого досвіду історії, а також позитивних схем його відображення в теорії;

- прогностична, пов'язана з передбаченням можливих шляхів "поводження" суспільства на осі реальних тенденцій історії;

- інтегративна, що забезпечує витяг необхідних знань (контекстів) для теоретичного узагальнення.

Розглядаючи друге питання "Проблема єдності і різноманіття всесвітньої історії", слід звернути увагу на те, що проблема єдності і різноманіття всесвітньої історії є такою проблемою теорії історичного процесу, яка не піддається простому вирішенню.

Першою версією всесвітньої історії була філософія історії Августина Аврелія (354-430), у якій життя людства мислилося єдиною спільною долею, що перебуває в руках Божих.

Філософи епохи Просвітництва намагалися вирішити проблему єдності, висунувши тезу про спільність походження людей і незмінності (інваріантності) природи людини як біологічної істоти. Такий погляд був панівним у філософії ‘ історії XIX сторіччя, однак він був однобічним, оскільки ігнорував соціальну сторону історичного буття, для якої характерною є здатність до швидких змін.

Гегелю належить заслуга в створенні грандіозної панорами Всесвітньої Історії, у рамках якої "світовий дух" реалізує (пізнає) себе в житті народів у часі. Цілісність історії розгортається через "дух народу", дух нації На певному етапі історії та чи інша нація відіграє ведучу роль, вона стає еталоном, за яким можна судити про рівень розвиненості інших націй. Рупором світового духу можуть виступати й окремі народи (греки, римляни, пруссаки) і великі особистості (Олександр Македонський, Цезар, Наполеон). Концепція історії ‘ Гегеля вишиковує всі суспільства в єдину лінію історичної наступності. Окремі суспільства позбавляються самошнності, більш того, суспільство, яке не можна підігнати під логіку руху гегелівського світового духу, оголошувалося ним несуттєвим, неісторичним. Справді свобод ним в історії виявляється лише світовий дух. Окремі народи та індивіди ставали свобод ними, лише зливаючись з ним. Великі особистості - це особистості, що уловили заклик світового духу; їм дозволені будь-які дії, що відповідають логіці руху Абсолюту, Те, що становить людську індивідуальність, не приймається історією в розрахунок.

Своєрідну спробу представити історію як цілісний процес розвитку людства, з вичленовуванням у реальній історії певних стадій (суспільно-економічних формацій), що відповідають конкретним соціальним системам, зробив К. Маркс. Його концепція історії Ґрунтувалася на матеріальних факторах (способі виробництва), що обумовлюють логіку розвитку суспільства від стародавності до наших днів.

У XX сторіччі тему єдності всесвітньої історії розвив К. Ясперс, указавши на факт створення великими культурами стародавності спільного духовного фундаменту історичного буття людства (зародження світової релігії, філософії, писемності), позначеного ним як "осьовий час" людства (VIII - III століття до не.). Про культурну єдність людства, що цементується ціннісними системами, писав П.Сорокш. Історія людства підрозділяється ним на три фази (ідеаціональна, почуттєва й ідеалістична культури), у яких комбінації цінностей забезпечують свідомість життєвого потоку.

Поряд з подібним поглядом на історію, існували у західній філософії XX ст. погляди, суттю яких був сумнів у єдності всесвітньої історії, у можливості глобальних світоглядних узагальнень щодо доль людства, сумнів у Ідеї поступального прогресивного розвитку. Ідея "вічного повернення", циклічного розвитку, уперше висловлена була ще в VI ст. до н.е. Піфагором, а в XVIII ст. - Дж. Віко. Вона знайшла своє вираження у філософії культурно-історичних типів. Теоретики цього напрямку вступили в полеміку з представниками класичної західноєвропейської

філософії.

Ідея єдності історії критикувалася, у першу чергу, творцями концепцій локальних цивілізацій (культурно-історичних типів). Вони наполягали на існуванні окремих відособлених одинипь, що виникають і угасають у часі. Цей підхід представлений концепціями М.Данилевського, Шпенглера, АТойнбі і М.Гумильова. Ці автори акцентували увагу на різноманітті варіантів розвитку різних соціально-історичних утворень (країн, регіонів, цивілізацій), вважали, що історія є рухом (зародження, ріст, розвиток і загибель) автономних, унікальних соціальних систем, не підлеглих єдиній загальноісторичній логіці. Внутрішня ж логіка розвитку цивілізацій (культурно-історичних типів) виникає з закладених у товщі культури системи принципів (релігія, мова, традиції) і описується

циклічно.

Студент повинний уявляти, що сучасний етап розвитку історії, етап початку XXI ст. характеризується глобалізацією політичних, соціально-економічних, культурно-інформаційних процесів, а в перспективі - становленням єдиної Інформаційної цивілізації. Разом з тим глобалізація виявила ряд фундаментальних протиріч, накопичених усім ходом колишньої історії, протиріч, що стосуються соціокультурних розходжень багатьох цивілізацій і регіонів світу.

Вивчаючи третє питання "Смисл історії, спрямованість історичного процесу" студенту слід звернути увагу на ту обставину, що проблема спрямованості історичного процесу є ключовою у філософії історії. Відповідь на це питання поділяє дослідників на прихильників так називаної еволюціоністської (чи прогресистської), анти прогресистської і релятивістської (концепції культурної самобутності, локальних цивілізацій) наукових традицій.

Зазначені традиції мають давній до філософський релігійно-міфологічний базис. Кожна міфологічна чи релігійна доктрина, за твердженням американського історика релігії У.Л.Кінга, за своєю природою є есхатологічною. Під есхатологією розуміється вчення про кінець світу чи історії, тобто кінцевий стан реальності, що є основою релігійних пошуків.

Есхатологічні концепції роблять упор на відтворення генезису світу в його юнці: останні часи повторюють початок; з хаосу (безладдя) знову виникає космос (порядок). Історія в цілому розглядається як зло, рятівне майбутнє розуміється як повернення до первісного джерела. Зміст історії складається у тезі про вічність космосу і повторюваність виникнення світу.

Як біблійні історичні есхатології, так і ті, що несуть на собі вплив Біблії, засновані саме на подібному погляді на історичний досвіді: вони висувають ідею історичного майбутнього. Оскільки історія розглядається як неповторна, майбутнє історії теж є скінченим. Історія - місце погрози І порятунку. Зміст історії виявляється в реалізації її кінцевої мети.

Така історична міфологема характерна, насамперед, для іудаїстської і християнської догматики. Віра в пришестя Месії (рятівника, що встановлює новий світо устрій і своїм царством завертає історію) є одним з найважливіших догматів іудаїзму. У християнстві Ісус Христос розглядається як втілення сподівань старозавітного Месії, і друге його пришестя, пов'язане з відродженням мертвих і Страшним судом, є метою І кінцем історії. Одкровення Іоанна Богослова (Апокаліпсис) - остання книга Нового завіту, з найбільшою повнотою відбиває християнське уявлення про кінець Історії.

На містичних інтерпретаціях цієї книги засновані такі різновиди новозавітної есхатології як: апокаііптизм, месіанізм і міленаризм (хілгазм). Апокаліптизм базується на погляді, що Бог втрутиться в історію на стороні віруючої меншості і що його втручавші буде супроводжуватися раптовими катастрофічними подіями. Месіанізм виражає надію на воцаріння справедливого царя (у християнстві Ісуса Христа), що вчинить справедливий суд і припинять страждання пригноблених та тих, що бідують (в іудаїзмі - страждаючого єврейського народу). Міленаризм (лат. millennium - тисячоріччя) - це філософська концепція історії, заснована на 20-ї главі Апокаліпсиса, у якій говориться про тисячолітнє царство Ісуса Христа.

Апокаліптизм, месіанізм і міленаризм наклали незгладимий відбиток на західну філософію історії. Батьки церкви створили теологію історії, що передбачає бачення соціального життя від моменту творіння людини до Страшного суду і фінального спасіння. Саме під таким кутом зору трактують історію Аврелій Августин (Блаженний), що розділяв світ на град Мирський і град Божий, Хома Аквінський, Іахим Флотський.

Цей історичний міленаризм був переборений тільки у філософії історії Нового часу, що висунула ідею нескінченного прогресу і встановлення Царства Божого на землі в його секуляризованому (світському) варіанті. Західна філософія навіть у своїх атеїстичних і

богоборчих варіантах спиралася на багатовікову традицію духовного відтворення біблійно-християнських базисних уявлень.

Подолання поглядів батьків церкви досягається через ідею "природного закону", що направляє історичні діяння людей. У ході суперечки про "давні і нові" часи ще в XVII сторіччі обговорювалася проблема прогресу, вперше висловлена в античності Протагором, Демокритом, Егакуром і докладно розроблена потім XVIII ст. у працях А.Тюрго, Ж.Кондоре й інших мислителів епохи Просвітництва.

Студенту треба звернути увагу на те, що ідея прогресу як поступального руху від нижчого до вищого при всьому ЇЇ секулярному (світському, цивільному) тлумаченні, має міленарські духовні джерела. Фінальна перемога людини над навколишньою і власною природою, справедливе суспільство малювалися просвітителям споконвічно приготовленими, ніби запланованими своєрідно "перелицьованим Провидінням".

Німецька класична філософія підсумувала шукання західноєвропейської думки Нового часу. У працях [.Каша ставиться питання про можливість суміщення поглядів на історію як єдиний прогресивний процес, що направляється закономірністю наявносте в ньому Індивідуально-особистісного виміру, пов'язаного з реалізацією вільного саморозвитку людини. Такий філософський погляд на історію припускає її бачення як процесу, що веде до прогресивного торжества колективного розуму, гармонічного стану світового співтовариства. Він геологічно передбачений, визначений метою природи, збігається з задумом Бога.

У філософії історії Гегеля, яку можна назвати всеосяжною раціоналізацією християнського міфу, історія розглядається як реалізація логіки самопізнання абсолютного духу. Схема історіософії Гегеля згодом стала основою різних секуляризованих варіантів мілеваризма, особливо філософії Історії марксизму.

В основі філософських поглядів К.Маркса лежить певного роду прогресизм, що базується на лінійному розумінні історії, яка розглядається як поступальний розвиток продуктивних сил. Через боротьбу класів, революції і соціальні катаклізми історія просувається до торжества рівності, свободи і загальної забезпеченості. Тобто марксизм, незважаючи на його яскраво виражений атеїзм і матеріалізм, має явно месіанську спрямованість.

Студенту належить знати, що прогресистська точка зору сьогодні полягає в тому, що розвиток суспільства мислиться винятково як удосконалювання й ускладнення соціально-історичних структур: зростання продуктивних сил Й оптимізація виробничих відносин; техніко-технологічне домінування; кумуляція духовних. моральних, правових атрибутів культури; зростання ролі свідомості (як активно-перетворюючої сили) у загальнопланетарних процесах. Саме така точка зору представлена в роботах академіка В. І .Вернадського,.

У сучасних умовах її прихильники покладають особливі надії на техніку і високі технології, що здатні, на їхню думку, стати "чарівною паличкою" просування людства по шляху до загального благоденства. Вони висунули також ідею про "кінець Історії", про нібито вже реалізовані в рамках західної версії соціальної історії цільові настанова епохи Модерну - ліберальну демократію, ринок, автономність індивіду.

Прихильники антипрогресистської інтерпретації змісту історії, навпаки, вказують на ГУЛАГ, Освенцім, Хіросіму, Чорнобиль. Екоцид як явища, що остаточно зруйнували колишню утопічну віру в прогрес. Найбільше поширення отримала така точка зору про зміст і напрямок історії , прихильники якої (К. Ясперс, А.Конрад, Н.Мойсеєв) вважають, що мета історії - це єдність людства (єдині перспективи розвитку), досяжна через знаходження справжньої свободи, створення універсальних цінностей і норм, а також реалізацію справжнього гуманізму.

Фундаментальна критика прогресизму, а разом з ним І лінійного підходу до розуміння спрямованості історичного процесу, була розпочата мислителями, що належали до так називаного цивілізаційного підходу. Вони виразили сумнів у єдності всесвітньої історії, у її поступальному прогресивному розвитку, виробили концепцію культурно-історичних типів, засновану на міфі "вічного повернення".

Серед західних мислителів найбільшу данину цієї традиції віддав Ф.Ніцше. "Усе йде, усе повертається, - писав він; - вічно котиться колесо буття. Усе вмирає й усе повертається знову; ... Кругле колесо вічності". Ідеї Ніцше про спрямованість Історичного процесу лягли в основу історичного релятивізму Н.Данилевського, О.Шпенглера, А.Тойнбі і філософії історії постмодернізму.

Книга М.Я.Данилевського "Росія і Європа", що вийшла у 1868 році, була спочатку зігнорована західною історіософією. Однак висунута в ній теорія культурно-історичних типів, що розглядає історію як органічний розвиток (народження, розквіт, угасання, смерть) окремих культур мала величезний вплив на філософію історії О-Шпенглера. Він у книзі "Захід Європи" (1918) відзначав, що кожна соціальна цілісність, ("культура" - у його термінології) проходить приблизно тисячолітній замкнутий цикл розвитку і вмирає. Умираючи, культура перероджується на цивілізацію. А,Д.Тойнбі у роботі "Збагнення історії" намагається переосмислити весь суспільно-історичний розвиток людства в дусі теорії круговороту локальних цивілізацій.

Особливого значення теорія культурно-історичних типів набуває в контексті новітньої концепції "зіткнення цивілізацій" С.Хантингтона. У ній стверджується, що по закінченні "холодної війни" світова історія вступила в нову фазу. Замість національних і ідеологічних протистоянь на перший план виходять цивілізацій конфлікти. Зіткнення між цивілізаціями стає домінуючим фактором політики, найважливішим з яких буде конфлікт між "Заходом і іншим світом і реакція незахідних цивілізацій на західну міць і цінності". Найбільшу погрозу для Заходу, на думку С.Хантингтона, становлять мусульманська й євразійська цивілізаційні парадигми (установки).

Разом з тим нестійкість і суперечливість сучасного світу все частіше наштовхують філософів історії на думку про необхідність діалогу між різними культурно-історичними світами, реалізації принципів ненасильство і відповідальності (за чинені у світі дії, у тому числі - до природи), за майбутні покоління, за долю людства в цілому.

Таким чином, сучасна філософія історії набуває не тільки теоретичної, але й практичної значимості. Особливо її проблематика є актуальною для нашої країни, що, перебуваючи на початку XXI століття на "лінії розламу цивілізацій", змушена робити глобальний вибір між цивілізаційними парадигмами - західною й євразійською. Цей вибір багато в чому і визначить долю України в новому XXI сторіччі.