12.Концепція вибіркової інтеграції.

Країни ЄС можуть вибрати будь-який інтеграційний проект на власний розсуд із переліку існуючих. СУТЬ концепції зводиться до надання змоги окремим державам-членам ЄС рухатись по шляху поглиблення інтеграції. Цей процес передбачає дотримання ряду принципів. По-перше, відповідно до принципу гнучкої інтеграції посилена співпраця означає ств-ня динамічної структури, а не певного ядра. При цьому коло країн, шо мають бажання погодитись на більш розгорнуту інтеграцію с відкритим і жодній країні-члену ЄС не може бути надано право блокувати розвиток інших держав-членів. По-друге, передбачається поглиблена співпраця між окремими державами-членами ЄС не тільки у сфері зовнішньої політики та безпеки, а й с/г, транспорту, навколишнього середовища, енергетики, дослідження та розвитку, окрім того для всіх держав-членів ЄС зберігається єдність законодавчої основи та системи інструментів.

13. Концепція різношвидкісної інтеграції.

Країни ЄС йдуть єдиним шляхом інтеграції, проте з різною швидкістю поглиблення інтеграції. Тобто дана концепція походить від визнання нерівномірності розвитку країн, що беруть участь у ЄІ процесах. В рамках даного підходу передбачається, що найбільш розвинені держави мають ств-ти майб-ю основу федерації і займатись питаннями формування спільної зовнішньої політики. А інші країни, другого ешелону, зможуть приєднатись до лідерів лише після їх готовності до нових інтеграційних вимог. Основні тези даної концепції вкачують на необхідність реформування ключових наднац-х інститутів ЄС (Європарламент, Рада міністрів Європи, Єврокомісія) і підкреслюють необхідність поетапного включення нових країн у склад ЄС (відкритий доступ на ринки ЄС, координація торгової політики, розширення участі регіонів у питаннях зовнішньої політики). Всі ці заходи спрямовані на створення федеративного державного устрою.

14. Створення єс та основні етапи його розвитку

Історія європейської інтеграції розпочалася одразу після Другої світової війни, а саме у 1946 р., коли Прем'єр-Міністр Великобританії Уінстон Черчіль виступив з історичною промовою у Цюріху (Швейцарія) про необхідність створення "Сполучених Штатів Європи", першим кроком до якого мало послужити партнерство між Францією та Німеччиною, довічними супротивниками в усіх війнах .

Наступною подією, яку можна розглядати як підготовчий етап створення інтеграційного угруповання був американський план Маршала (1947), метою якого був комплекс заходів щодо відродження господарства, включаючи американську допомогу. Відповідно до цього 16 країн повоєнної Європи отримали з США близько 13 млрд дол. у вигляді фінансування заходів економічного та технічного спрямування.

У 1948 р. було започатковано митний союз між трьома "малими" країнами Західної Європи - БеНіЛюксом (Бельгія, Нідерланди, Люксембург). Цей досвід виявився досить корисним у подальшому і сприяв поширенню інтеграційних ідей в інших країнах континенту.

Надзвичайно високі темпи економічного зростання у період 1947-1950 рр. привели до того, що виникла необхідність посилити ефект "компенсаційного зростання" новими об'єднувальними моделями дво- і багатосторонніх відносин. Творцями цього процесу стали два французькі політики - Жан Моне і Робер Шуман та німець Конрад Аденауер. 9 травня 1950 р. (рівно через п'ять років після завершення останньої війни у Європі) було оприлюднено "Декларацію Шумана" (її автор обіймав тоді посаду міністра закордонних справ Французької Республіки), в якій пропонувалося двом провідним країнам - Франції та Німеччині об'єднати свої зусилля щодо контролю за виробництвом вугілля та сталі, а відтак і військової промисловості, яка була найбільшим споживачем останнього виду продукції. Ідея створення наднаціональної структури, яка б мала значні повноваження, належала Ж. Моне і була палко підтримана канцлером ФРН К. Аденауером. А вже через рік, 18 квітня 1951 р., у Парижі шість країн (Бельгія, Італія, Нідерланди, Люксембург, Франція та ФРН) підписують угоду про створення Європейського об'єднання вугілля та сталі (ЄОВС), після ратифікації якого, у 1952 р. зазначена вище Угода набула чинності. Тоді ж було започатковано створення Європейського оборонного співтовари-

ства, а з часом - Європейського співтовариства з атомної енергетики. 25 березня 1957 р. в Римі відбулося підписання Договорів про Європейське економічне співтовариство (ЄЕС) та ЄВРОАТОМ, які у сучасній науковій літературі, присвяченій історії європейської інтеграції, називають "Римським договором". Вони набули чинності 1 січня 1958 р.

Упродовж 50-х - 60-х рр. процес європейської інтеграції набуває нових обертів, у тому числі щодо розширення ЄЕС, рішення про яке було прийнято у грудні 1969 р. у м. Гаага (Нідерланди). Внаслідок цього, вже в 1973 р. замість "шістки" виникла "дев'ятка", за рахунок приєднання Данії, Ірландії та Великобританії, в 1981 р. до цього союзу вступила Греція. Національний референдум 1994 р. у Норвегії відхилив її членство в ЄС, проте вже у 1995 році до Європейського Союзу приєдналися Австрія, Фінляндія, Швеція.

Протягом 1990-х рр. тривав активний процес удосконалення договірних основ функціонування Європейського Союзу. 11 грудня 1991 р. відбулося підписання Маастрихтської угоди про створення ЄС, яка набула чинності 1 листопада 1993 р., саме з цьо-

го періоду Європейські співтовариства отримали сучасну наз-

ву - Європейський Союз. У 1997 р. цей документ було удосконалено, а нова угода отримала назву Амстердамський договір, який чітко визначав вільне працевлаштування та права громадян, свободу пересування, надання більшої ваги ЄС на міжнародній арені тощо.

Можливості подальшого розширення Євросоюзу були чітко задекларовані у Копенгагенських критеріях на вступ (1993), які згодом отримали назву політичних. Трохи пізніше були прийняті й економічні критерії для країн-аплікантів, які називаються Маастрихтськими. Таким чином, було створено фундаментальні основи майбутнього розширення цього найбільшого у світі інтеграційного формування.

Першою подала заявку на вступ до ЄЕС Туреччина -

у 1987 р., у 1990 р. аналогічне бажання виказали Кіпр та Мальта, у 1994 р. - Угорщина та Польща, у 1995 р. - Румунія, Словаччина, Болгарія, Естонія, Латвія, Литва, а у 1996 р. - Чехія та Словенія. Упродовж 1997-2003 рр. відбувався швидкий процес адаптації їх економік до системних вимог Євросоюзу та імплементації європейського законодавства до національного (тобто введення правил та норм до чинних законів, а також спостереження за "європейським" механізмом їх функціонування). Проте проходив він у країнах-аплікантах по-різному, а відтак різними були

й результати. Внаслідок чого на Копенгагенському, а потім і Афінському саммітах (2002-2003 рр.) було прийняте безпрецедентне рішення про розширення ЄС одразу на десять нових (найбільш успішних у плані відповідності до згадуваних вище вимог) країн. 1 травня 2004 р. членами Євросоюзу стали 10 європейських держав: Кіпр, Мальта, Естонія, Латвія, Литва, Польща, Угорщина, Чехія, Словаччина, Словенія. Очікується, що у 2007 р. до Європейського Союзу приєднаються ще й Румунія та Болгарія,

а також, можливо, що деякі балканські країни (ЄС веде переговори з усіма країнами колишньої Югославії та з Албанією). Потребує вирішення також проблема майбутнього членства Туреччини, яка найпершою подала заявку на вступ, проте невідповідність критеріям, насамперед копенгагенським (політичним), відсуває очікуваний вступ на більш пізній період.

Унаслідок активного процесу розширення у 2004 р. Європейський Союз став найбільшою і найпотужнішою інтеграційною організацією у світі з чисельністю жителів - 455 млн (2003 р.) (США - 276; Японія - 127 млн), великою площею у 3,9 млн км2 (США - 9,1; Японія - 0,4), ВВП - 9,1 трлн дол. за ПКС (США - 8,9; Японія - 3,1). Основні країнові та глобальні порівняння наведено у табл. 5.1 станом на початок 2000 р., тобто напередодні процесу розширення.

Як випливає з табл. 5.1, країни Європейського Союзу мають досить різні макроекономічні показники, проте серед них чітко виділяється "авангардна четвірка" - ФРН, Франція, Великобританія та Італія. Тяжіє до цієї групи Іспанія з розривом у загальному ВВП відносно Італії в 1,8 раза. Серед постсоціалістичних країн-аплікантів 2000 р. найбільшого сумарного показника ВВП досягли Польща, Чехія, Угорщина. Аналогічне відставання по лінії Угорщина - Словаччина становило 2 рази.

а) Стадії європейської інтеграції (за H.Siebert, 2007)

угода про преференційну торгівлю;

зона вільної торгівлі (1960-1961);

митний союз (1967, зміни у 1993);

спільний економічний простір (1991);

спільний ринок;

монетарний союз;

економічний союз

Форми регіональної інтеграції

б) етапи (за H. and W.Wallace, 2004)

Паризький договір (1951) - створено Європейське співтовариство з вугілля та сталі;

Римський договір (1957) - створено Європейське економічне співтовариство; Євроатом;

Договір про злиття (1965) - об'єднання інституцій;

Акт розширення (1972) - вступ до ЄС Данії, Ірландії, Великої Британії;

Бюджетний договір (1975) - розширення повноважень ЄП; створення рахункової палати;

Акт розширення (1980) - вступ Греції;

Акт розширення (1985) - вступ до ЄС Португалії та Іспанії;

Єдиний Європейський акт (1986) - надання більших повноважень ЄП; запроваджено політику згуртування; розширення політичного впливу ЄЕС;

Договір про Європейський Союз (ДЕС) (1992) [Маастрихтський договір] - нова структура ЄС, процедури ухвалення рішень; запровадження принципу субсидіарності; формалізація роботи Європейської Ради;

Акт розширення (1994) - вступ Австрії, Фінляндії, Швеції;

Амстердамський договір (1997) - додаткові повноваження ЄП; ЄК Шенгенські угоди;

Ніцький договір (2001) - розширення ЄС; Хартія основних прав;

Акт розширення (2004) - вступ 10 країн ЦСЄ з 1.05.2004;

Акт розширення (2006) - вступ Болгарії та Румунії з 1.01.2007.