Білет 1:

1. Східнослов’янські союзи племен: процес розселення та об’єднання навколо Києва

Протягом VIII - IX ст. слов'яни розселилися на території Східної Європи. Найбільшими слов'янськими племенами були: поляни, що жили на Середній Наддніпрянщині, сіверяни - на р. Десна, в'ятичі - на Оці, на заході від полян - дреговичі та древляни. По течії р. Західний Буг лежали землі волинян і дулібів. У цей час основною формою суспільного ладу були спілки племен, які часто переходили у більш складні об'єднання.

На північному заході сусідами східних слов'ян були варяги (племена балтів і норманів), на сході й півдні - кочові племена хозарів, печенігів, булгар, з якими у східних слов'ян часто виникали зіткнення за контроль над річками, що слугували торговими шляхами до Візантії та країн Сходу.

Поступово племінні спільноти трансформуються у племінні князівства, які властиві перехідному етапові до феодального суспільства. Знижується роль народного віча, довкола князів формуються дружини - групи професійних вояків. Дружина є головним інструментом, за допомогою якого князь збирає данину, завойовує нові землі. Найбільш знатні дружинники складають дорадчий орган при князеві - боярську раду.

Починається формування верстви великих землевласників - бояр, які отримували землю (вотчину) за службу у князя. Тепер земля могла передаватись у спадок. Основна ж частина селянства - смерди - платили князеві данину й виконували різні повинності. Таким чином наявним було соціальне розшарування. Але в цей період ще не було держави як легалізованого апарату примусу. Були такі протидержавні утворення:- Артанія (Арсанія); Куявія (з центром у Києві); Славія(центр Новгород)

Формування державності у східних слов'ян зумовлювалося низкою соціально-економічних і політичних чинників.

Підвищення продуктивності праці, яке спричинило виникнення додаткового продукту, привело до різких змін у соціальній сфері. Передусім зменшилася необхідність спільного обробітку землі. Земля стала переходити у власність окремих сімей. За соціальним розшаруванням іде кастова диференціація: землевласники перетворюються на феодалів, а вільні общинники - на феодально залежне населення.

Розвиток ремесла зумовив поглиблення суспільного розподілу праці, розширення обміну всередині та між общинами, що в свою чергу викликало активізацію торгівлі та виникнення постійних поселень. Пожвавилася й зовнішня торгівля. Особливо розвивались торгові зв'язки з Великою Моравією, Хазарією, Візантією.

Збільшення розмірів території, військова активність вимагали нових методів і форм управління. Народні збори стають неефективними. На перший план виходить князівська влада - спочатку виборна, а потім спадкоємна. Зовнішньополітична діяльність сприяла виділенню дружини в особливу привілейовану групу професійних військових, яка поступово стає органом примусу.

Крім внутрішніх факторів, важливу роль у державотворчому процесі відігравали зовнішні - насамперед постійна загроза з боку сусідніх кочових племен.

Таким чином, у VIIІ - IX ст. в слов'янському світі склалися передумови для формуванні державності. Основними ознаками будь-якої середньовічної держави були: розміщення населення не за національним (у той період за племінним) принципом, а за територіальним, поява влади, не пов'язаної з волевиявленням народу, збирання данини для утримання цієї влади, династичний (спадковий) характер влади вождя.

Початок формування державності на території України тісно пов'язаний з перетворенням Києва на основний політичний і культурний центр руських племен. Саме навколо нього наприкінці VІІІ - на початку ІХ ст. відбувається об'єднання територій між Чорним і Балтійським морями. Правили тоді останні представники династії давньоруських князів Дір та Аскольд, спадкоємці першого господаря Києва - князя Кия.

2. Козацько-селянські повстання кінця 16 - початку 17 століття

Колоніальна політика Польщі, посилення кріпацтва, покатоличення викликали активний протест українського населення і зумовили шерег потужних повстань, які мали антифеодальний та національно-визвольний характер.

На кінець XVI ст. активізувалися походи козаків проти Туреччини, що помітно погіршило її стосунки з Польщею. У відповідь польський уряд категорично заборонив походи і стратив деяких їхніх організаторів. Але це не зупинило козаків. Поступово їхні виступи проти польських панів набувають дедалі більш організованих форм. У 1591 р. починається повстання реєстрових козаків під орудою К. Косинського. Приводом прислужилася особиста образа Косинського на князя Острозького, який відібрав у нього маєток. Проте незабаром повстання, підтримане місцевими селянами, охопило Київщину, Брацлавщину, Поділля і Волинь. У лютому 1593 р. князь Острозький розбиває військо Косинського на р. П'ятці. Козаки укладають угоду, згідно з якою Косинський позбавляється гетьманства, козаки втрачають право нападати на сусідні країни, а селяни-втікачі повертаються до своїх поміщиків. Але Косинський з вірними козаками тікає на Січ і звідти у травні 1593 р. наступає на Черкаси. Там він зазнає поразки та гине. Його військо відступає на Запоріжжя.

В 1594— 1596 рр. розгортається нове повстання під проводом С. Наливайка, який був сотником у князя Острозького. Після битви на р. П'ятці він кидає службу і організовує загін нереєстрових козаків для походів на татар. Захопивши багато здобичі, Наливайко посилає гінців на Січ із закликом розгорнути антипольську боротьбу. Запорізькі козаки, очолювані Г. Лободою, виступили на підтримку, і вже до початку І596 р. повстання охопило Київщину, Брацлавщину, Волинь, Поділля. Не останню роль у такому стрімкому успіхові відіграло те, що основні польські сили у цей час перебували у Молдавії, де підтримували польського ставленика на молдавський трон. Але, побачивши реальну загрозу з боку козаків, польський уряд вирішує направити проти них коронне військо.

У березні 1596 р. повстанці С. Наливайка об'єднуються з загонами Г. Лободи та полковника М. Шаули і в урочищі Гострий Камінь біля Трипілля дають бій полякам, після якого, забравши свої сім'ї, мусять відступати за Дніпро і рухатись на схід. Біля м. Лубни в урочищі Солониця вони стали табором, очікуючи допомоги запорожців, але були оточені. Складне становище козаків погіршувалося загостренням суперечностей серед старшини. Лободу вбивають за підозрою в зраді, а Наливайка і Шаулу видають полякам. Опір було зламано. Наливайка і його соратників повезли до Варшави і у квітні 1597 р. стратили. Селянсько-козацькі повстання кінця XVI ст. зазнали поразки через внутрішню неорганізованість і відсутність єдності. Але вони ж наочно продемонстрували вплив нового соціального явища — козацтва, особливо у спілці з селянством, дрібною шляхтою та міщанами.

Спершу П. Сагайдачний проводив політику мирних угод і компромісів для захисту прав України. Він зі своїми козаками брав участь у війні польського короля Сигізмунда III з Росією. Але найвизначнішу роль Військо Запорізьке відіграло під час Хотинської війни.

У 1620 р. Туреччина організувала 150-тисячний похід з метою остаточно розбити Польську державу. Польща змогла виставити лише 40-тисячне військо і тому змушена була звернутися по допомогу до козаків, пообіцявши їм поступки у релігійному питанні та значну платню. Але вирішальним тут було інше: Сагайдачний чітко усвідомлював, що агресія Туреччини не обмежиться Річчю Посполитою, а продовжиться вже проти України. В Хотинській битві брало участь 40-тисячне козацьке військо, що стало важливим фактором перемоги поляків (жовтень 1621 р.). Але за умовами Хотинського миру козакам було заборонено плавати Дніпром у Чорне море і здійснювати походи до турецьких берегів. Кордон між Туреччиною і Польщею встановлювався по Дніпру.

Значним був внесок П. Сагайдачного у захист православ'я в Україні. Він залучив усе Військо Запорізьке до складу Київського братства, відновив втрачену після Берестейської унії вищу церковну ієрархію, висвятив на сан київського митрополита Іова Борецького, архієпископа і кількох єпископів. Велику увагу Сагайдачний приділяв розвиткові української культури й освіти, все своє майно він заповів братствам Києва і Львова.

У 1625 р. після повстання на чолі з М. Жмайлом польський уряд змушений був підписати угоду, згідно з якою козацький реєстр становив уже 6 тис. у складі шести полків але козакам було заборонено здійснювати самостійні військові походи. Приводом для наступного заворушення стали суперечності між реєстровими і нереєстровими козаками. В 1630 р. запорожці виступили з Січі. Незабаром повстання охопило Лівобережжя і частину Правобережжя. 30-тисячний загін повсталих розгромив коронне військо під Переяславом і змусив Річ Посполиту шукати компромісу. Нова угода збільшувала реєстр до 8 тис. осіб, зберігалися привілеї козацької старшини. Значна частина козаків повернувся на Запоріжжя, селяни, міщани та нереєстрові козаки ще якийсь час продовжували боротьбу. Широкий суспільний рух в Україні змусив королевича Владислава у 1633 р. затвердити статті, які легалізували існування православної церкви і повертали їй частину майна. Але вже у 1634 р., після закінчення польсько-російської війни, в якій на боці Польщі воювали й козаки, уряд Речі Посполитої знову урізає права та вольності українців.Щоб нейтралізувати Січ, польський уряд будує у 1635 р. на Дніпрі фортецю Кодак, але того ж року козаки під командуванням І. Сулими розгромили кодацьку залогу та зруйнували фортецю.

У 1637—1638 рр. вибухнули нові повстання. Тут знову показала себе проблема суперечностей між реєстровим і нереєстровим козацтвом, що й стало однією з причин поразки у 1638 р. Це дало можливість Польщі в тому ж році нав'язати козацтву «Ординацію Війська Запорізького реєстрового, яке перебуває на службі Речі Посполитої». В ній реєстр обмежувався до 6 тис., на чолі козаків затверджувався польський комісар, заборонялася виборність, відновлювалася фортеця Кодак.

Період козацької активності змінився десятиліттям так званого «золотого спокою». Але козацько-селянські повстання підготували грунт для розгортання широкого національно-визвольного руху середини XVII ст.

3. Україна та українці в період першої світової війни

1.1 серпня 1914 року розпочалася перша світова війна. Україна не залишалась осторонь цієї трагедії. Значна територія й опинилася в прифронтовій смузі, а в Галичині, Буковині, Прикарпатті розгорнулися бойові дії. Тим більше, що Україна стала центром територіальних зазіхань з боку протиборствуючих сторін; Російської імперії та Авст-ро-Угорської, далекосяжні плани щодо України мала кайзерівська Німеччина.

2. Неоднозначне зустріла звістку про війну громадськість цих регіонів: одна частина українства підтримала Росію, інша — Австро-Угорщину. В серпні 1914 року у Львові було утворено міжпартійний блок — Головну Українську Раду, яка виступила ініціатором формування українських військових частин на боці Австрії. З українців Галичини було сформовано легіон Українських січових стрільців, який взяв участь у військових діях в районі Стрия, на Тужоцькому перевалі в Карпатах, пізніше він воював у Поділлі.

3. Одночасно група емігрантів із Східної України (Д. Донцов, В. Дорошенко, М. Меленевський) створили у Відні «Союз визволення України», який поставив за мету боротьбу за створення самостійної України і вважав доцільним для досягнення цієї мети співробітництво з Німеччиною та Австро-Угорщиною.

4. В Наддніпрянській Україні члени Товариства українських поступовців виступили з закликом виступити на захист Росії. З цією метою був створений Комітет Південно-Західного фронту Всеросійського союзу земств і міст, в складі якого працювали відомі діячі українського руху А. Ніковський, Д. Дорошенко, А. Вязлов. У 1916 р. С. Петлюру було призначено помічником уповноваженого Союзу земств на Західному фронті.

5. По-різному поставились до війни політичні партії: місцеві організації загальноросійських партій підтримали війну (крім більшовиків). Таку ж позицію зайняли українські політичні партії — ТУП, «Спілка». Українська соціал-демократична партія з питань війни не змогла виробити єдину тактику: група членів на чолі з С. Петлюрою виступили на підтримку царського уряду у війні; деякі інші на чолі з В. Винниченком зсудили війну; ще одна частина на чолі з В. Дорошенком підтримала австро-угорсько-німецький союз. Позиція політичних партій в Австро-Угорщині була однозначною: вони активно підтримували австрійський уряд у війні з Росією.

6. В 1914 р. воєнні дії проходили на території Галичини. Там розгорнувся наступ російської армії, яка зайняла Львів, Чернівці, Перемишль та інші міста. В 1915 р. розпочався контрнаступ німецьких та австро-угорських військ, російські війська змушені були відступити. Однак в березні 1916 року командуючим Південно-Західним фронтом було призначено генерала Брусилова, який знову розпочав успішний наступ російських військ у Карпатах, відомий як «брусиловський прорив», в результаті якого царська армія зайняла Чернівці, Коломию, Луцьк.

7. На окупованих територіях Західної України було створено генерал-губернаторство на чолі з графом Г. Бобринським, який повів політику репресій та переслідувань проти українства: закривались українські видання, переслідувались греко-католики, заарештували і вислали до Суздаля митрополита А. Шептицького. Навіть консерватор П. Мілюков змушений був визнати політику царського уряду в Західній Україні як «європейський скандал».

Але і австро-угорська адміністрація зі вступом на ці території вдавалася до нових репресій проти тих, хто, на її погляд, симпатизував Росії:

десятки тисяч українців опинились в концентраційних таборах — Те-~ лергоф, Терезієштадт, Гмюнді.

8. Війна негативно вплинула на господарство України; скоротилось промислове виробництво, особливо в харчовій та легкій галузях, значна частина території постраждала від ведення бойових дій, скоротились посівні площі, падав життєвий рівень населення, зростала кількість людських втрат. Результатом цього було наростання економічної кризи та соціального невдоволення.

9. Війна ще більше загострила існуючі протиріччя в російському суспільстві і підштовхнула суспільство до нової революції.

Білет 2:

1. Теорії походження Київської Русі

У середині XVIII ст. німецькі історики, члени Петербурзької Академії наук Г. Байєр та Г. Міллер обґрунтували концепцію норманізму. Посилаючись на літописну легенду про прикликання варягів на Русь, ці вчені висунули тезу щодо скандинавського походження Давньоруської держави. Рішучим опонентом і палким критиком норманізму став М. Ломоносов. На початковому етапі цієї багатовікової дискусії в основу концепцій як норманістів, так і антинорманістів було покладено хибну методологічну засаду — виникнення держави вони розглядали, по-перше, як кульмінаційний одномоментний акт, по-друге, як безпосередній наслідок діяльності конкретної історичної особи. У 20-х роках XX ст. на основі численних історичних, археологічних та мовних джерел значна частина науковців світу почала віддавати перевагу «варязькому чиннику» в становленні державності русів. Однак це не поставило крапку в багатовіковій полеміці. Офіційна радянська історіографія назвала норманську теорію політично шкідливою, оскільки вона не визнавала здатності слов'янських народів створити незалежну державу самотужки. Дискусія спалахнула з новою силою.

На захист своєї теорії норманісти висували такі агрументи:

1) русь отримала назву від «Руотси». Так у середині XI ст. фіни називали шведів;

2) більшість імен руських послів, що зафіксовані в договорах з Візантією (911, 944), мають скандинавське походження — Карл, Інегельд, Фарлоф, Веремуд та ін.;

3) візантійський імператор Константин Багрянородний у своїй книзі «Про управління імперією» (бл. 950) наводить як слов'янські, так і руські назви дніпровських порогів. Більшість руських назв мають давньонорманське походження;

4) ісламські географи та мандрівники IX—X ст. завжди чітко розділяли «русів» і «слов'ян».

На противагу антинорманісти стверджували:

1) назва «Русь» слов'янського походження, оскільки тісно пов'язана з назвами річок Рось, Руса, Роставиця у Центральній Україні;

2) жодного племені чи народу під назвою «руси» не було відомо у Скандинавії і про нього не згадує жодне древньонормандське джерело, включаючи саги;

3) один з найдавніших ісламських письменників Ібн-Хордадберг (бл. 840—880) чітко називає русів слов'янським племенем;

4) археологічні матеріали із міст та торговельних шляхів Східної Європи свідчать про обмежений, фрагментарний вплив «варязького чинника».

Спробою кардинально змінити напрям пошуку стала хозарська гіпотеза, яка виводила коріння Київської держави з Хозарського каганату. її автор, професор Гарвардського університету (США) О. Пріцак, запропонував взагалі відмовитися від концепції слов'янського походження Русі. На його думку, поляни були не слов'янами, а різновидом хозар, а їхня київська гілка — спадкоємницею роду Кия, який заснував (іноді вживається термін «завоював») Київ у VIII ст. Однак ця версія не витримує критичної перевірки. Археологічні дослідження стародавнього

Києва свідчать про місцеву слов'янську самобутність його матеріальної культури. Пам'ятки хозарської (салтово-маяцької) культури зустрічаються надзвичайно

рідко і не становлять навіть відсотка від загальної кількості знахідок тже, паросток державності Київської Русі не був завезений із-за моря варягами чи пересаджений сусідами-хозарами. Він зріс на місцевому ґрунті задовго до IX ст.

внаслідок складного і тривалого соціально-економічного та культурного розвитку слов'янського суспільства.

2. Національно визвольна війна українського народу на чолі з Б. Хмельницьким. Основні етапи та наслідки

Війна, яка розпочалася в середині XVII ст. на українських землях, насамперед мала на меті звільнення українського народу з-під панування Речі Посполитої.Причини:Соціальні. До середини XVII ст. вкрай загострилася соціально-економічна ситуація, пов'язана з трансформацією поміщицьких господарств у фільварки. З одного боку, це сприяло зміцненню феодальної земельної власності, а з іншого — посиленню кріпосної залежності, оскільки прибутки польських та українських феодалів тепер прямо пов'язувалися з нещадною експлуатацією селян. Ще однією невдоволеною соціальною верствою було реєстрове козацтво, яке, відірвавшись від кріпосного селянства, не досягло, однак, усіх прав і привілеїв шляхти. У складній ситуації опинилося й міщанство, яке мусило платити податки, відпрацьовувати повинності та фактично було позбавлене місцевого самоврядування. Що ж стосується української православної шляхти, то вона користувалася значно меншими політичними правами, ніж польська.Національно-політичні. Відсутність власної державності, обмеження українців у правах, проголошення їхньої неповноцінності— все це підводило до того, що як самостійний суб'єкт український народ міг зійти з історичної сцени. Причому імперська доктрина Польщі проголосила, буцімто українські землі споконвіку належали їй, а тепер на законних засадах Люблінської унії 1569 р. до неї повернулися.Релігійні. Політика національного і культурного поневолення українців Річчю Посполитою базувалася на католицизмі. Насильницьке покатоличення населення, утиски православної церкви, конфіскація церковного майна і земель об'єднали у русі спротиву широкі верстви людності, незважаючи на розбіжність економічних і соціальних інтересів. Слабкість королівської держави,прогресуюче посилення відцентрованих сил. . Зміцнення великого феодального землеволодіння зумовило відцентрові тенденції у Речі Посполитій.Поширення та розширення сфери впливу Запорізької Січі. Розширення її впливу створювало основу для розбудови в майбутньому повноцінної Української держави.Особисту образа за розорений польськими панами хутір та збезчещену сім'ю самого Богдана Хмельницького.

На початку 1648 р. Б. Хмельницького обирають гетьманом Війська Запорізького. Саме ця подія вважається початком національно-визвольної війни українського народу.

На першому її етапі Б. Хмельницькому важливо було, забезпечити підтримку реєстрового козацтва і домогтися спілки з Кримським ханством. В українсько-польських переговорах, які передували початкові воєнних дій, Б. Хмельницький наполягав лише на автономії козаків — вимагав вивести польське військо, ліквідувати управління Речі Посполитої і дати козакам право на міжнародні стосунки. У відповідь коронний гетьман М. Потоцький вирішує розбити повстанців. Проте Б. Хмельницький випереджає поляків і під Жовтими Водами у травні 1648 р. завдає їм нищівної поразки. Перші успіхи козацького війська підняли всю Україну. Здобувши у вересні 1648 р. блискучу перемогу під Пилявцями, Б. Хмельницький рушає на Львів. Штурмом було взято фортецю Високий Замок, і у козаків з'явилася реальна можливість здобути місто, а потім повністю розгромити польську армію і захопити Варшаву. Але, обмежившись викупом, повсталі залишають Львів. Під Замостям Б. Хмельницький вступає в переговори з поляками, укладає перемир'я і повертає свої війська в Україну. Багато вчених називають це доленосною помилкою гетьмана. Проте слід враховувати, що на тому етапі війни метою українців було реформування державного устрою Речі Посполитої, а ніяк не незалежність України. Окрім цього, українські війська були знесилені, союзники-татари повернулись у Крим. А війна на польській території неминуче б викликала активний опір місцевого населення.

В грудні 1648 р. переосмисливши ситуацію гетьман формулює основні принципи національної державної ідеї. В переговорах з поляками захищає право українського народу на створення власної, незалежної від влади польського короля держави. Ця держава розглядалася в якості спадкоємиці Київської Русі. Королівський уряд розпочинає наступ на повстанців. Козацькі війська зазнали успіху,але кримський хан зажадав від Б. Хмельницького вступити в переговори з Польщею. В результаті було підписано Зборівську мирну угоду( визнавалось існування козацької України у кордонах 3-х воєводств, чисельність козацтва мала ~ 40 тис.; селяни, які не потрапили до реєстру, поверталися до своїх панів; захищалися права православної церкви. Однак польська шляхта могла знову повертатися на визволені від неї території). Формується українська державність — переважно військового гатунку. Створюються центральні й місцеві органи влади, запроваджується новий адміністративно-територіальний поділ…

Перед Б. Хмельницьким стояла дуже серйозна проблема — не допустити соціального вибуху, оскільки за Зборівською угодою передбачалося принципове збереження старої соціально-економічної системи. Особливо це стосувалося селян, які не потрапили до реєстру. Але тут гетьман проводив досить гнучку політику. З одного боку, він не допускав безконтрольних селянських заворушень, а з іншого — всіляко прагнув уникнути поновлення найжорстокіших форм експлуатації кріпаків.

Велику увагу Б. Хмельницький приділяв дипломатичній діяльності, спрямованій на зміцнення міжнародного становища козацької держави. Було встановлено військово-політичну спілку з Кримським ханством, Трансильванією, Росією, Туреччиною, Швецією, Венецією.

Але Річ Посполита не примирилася з таким розвитком подій і у лютому 1651 р. почала воєнні дії.Татари покинули поле бою, захопивши у полон Б. Хмельницького.На територію України насуваються литовські війська. Б.Хмельницький, визволившись із полону, був змушений підписати нову мирну угоду у м. Білій Церкві. Автономія козацької держави обмежувалася тепер Київським воєводством, чисельність козаків скорочувалася до 20 тис., гетьман підпорядковувався владі коронного гетьмана, а польські пани могли повернутися у свої маєтки. Це викликало масове невдоволення українського народу і спровокували численні стихійні виступи. Частина селян переселилася на територію Російської держави.Б. Хмельницький, який також не змирився з поразкою, накопичує сили, і у травні 1652 р. завдає удару полякам. Битва закінчилася блискучою перемогою козаків. Білоцерківська угода втратила свою силу.

Нова велика збройна сутичка сталася під м. Жванцем, де козацько-татарське військо взяло в облогу польський табір. Але від цілковитої поразки поляків знову врятували татари, які уклали з ними угоду. Вона припиняла воєнні дії і дала можливість татарам збирати данину на західноукраїнських землях. Стосовно України підтверджувались лише права і вольності козацтва. Про автономію на умовах Зборівської угоди навіть не згадувалось.

Цілком очевидно виникла проблема зовнішньополітичної переорієнтації, бо основний військово-політичний союзник — кримський хан — не міг сприяти реалізації ідеї державності України.(*29*)

Переяславська угода зумовила укладення влітку 1654 р. «Вічного миру» між Річчю Посполитою та Кримським ханством. Москва, налякана успіхами шведів у Прибалтиці, зближається з Річчю Посполитою і у травні оголошує війну Швеції. В листопаді 1656 р. між Росією та Річчю Посполитою підписується Віденське перемир'я.Зі свого боку Б. Хмельницький намагається створити коаліцію за участю Швеції, Семигородщини, Молдавії, Волощини, Литви, аби забезпечити Україні захист від татар і послабити політичний тиск Росії. Семигородський князь Ракоці разом зі шведами та українськими загонами здійснює похід на Польщу і навіть захоплює Варшаву. Але незабаром Польща дістала підтримку від татар і Австрії. Ракоці було скинуто з престолу, а Швеція вийшла з коаліції через власну війну з Данією.

Військова катастрофа підірвала здоров'я Б. Хмельницького, і 6 серпня 1657 р. він помер.

Богдан Хмельницький увійшов у історію українського народу як видатний військовий і політичний діяч. Основне його досягнення було, мабуть, в тому, що він зміг об'єднати різні верстви населення довкола великої справи національного визволення, сформулював наріжні принципи національної державної ідеї.У ході національно-визвольної війни відбувався процес формування української державності. Але входження під протекторат Росії, з одного боку, сприяло національно-культурному і релігійному відродженню, а з іншого — зумовило спочатку обмеження, а згодом і повну ліквідацію автономії України.

НВВ можна поділити на 2-а етапи:

І вибрання гетьманом Б.Хмельницького –смерть Хмельницького

ІІ громадянська війна

3. Спроби десталінізації суспільного життя України в умовах хрущовської «відлиги»

З травня 1957 госп. планування й управління перейшло на систему госп. районів,- керованих радами народного господарства, яких в УРСР було 14, згодом 7. Тому що децентралізація управління й утворення раднаргоспів, які охоплювали 90% всієї продукції респ., призвели до «місницьких» тенденцій (висування місц. і респ. інтересів перед заг.-союзними), 1962 розпочато рецентралізацію, а по усуненні Хрущова відновлено повнотою стару централізовану бюрократичну систему управління господарством (1965).

Одним з хрущовських заходів у заг. плані боротьби з «культом особи» (оголошеної на XX з'їзді КПСС) була реабілітація частини політ. в’язнів і повернення багатьох засланих на Україну. Однак це не стосувалося засуджених на довгі pоки політ. діячів й ув'язнених учасників підпілля УПА та багатьох церк. діячів. Намагання відновити «соц. законність» дало у висліді нову кодифікацію сов. права. Режим погодився на заснування нових укр. журналів й установ та товариств, які раніше були ліквідовані або взагалі не існували. Розпочато загальний перехід на обов'язкове 8-річне навчання. Запроваджена законом 17 березня 1959 «Про зміцнення зв'язку школи з життям» реформа шкільництва підкреслювала, з одного боку, потребу виробничо-технічного знання, але водночас була розрахована на русифікацію освіти на Україні. Дискусія над проектом закону виявила тривожні голоси з боку укр. інтеліґенції, яка побоювалася, що цим узакониться другорядне становище української мови, яку учні відтепер не будуть зобов'язані вивчати як мову республіки. У цьому законі, схваленому в усіх респ., крилася нова доктрина національної політики КПСС — злиття націй і культ. «зближення та взаємозбагачення», що була схвалена на XXII з'їзді КПСС. На Україні цю нову політику пропаґували І.Кравцев та А.Скаба, а Москва висунула на ідеолога концепції «злиття націй» узбека Б.Ґафурова. Разом з тим у 1957-1962 pp. посилено велася антирел. боротьба, у ході якої закрито близько половини парафій і церковних громад, дві третини монастирів та дві з трьох правос. духовних семінарій на Україні.

Критикою «культу особи» та засудженням практики сталінізму радянський режим мимоволі відкрив дорогу прагненням до справжньої лібералізації, які вже не було легко контролювати. На нац. відтинку це була оборона мови, культ. спадщини, зростання зацікавлення незфальшованою історією, а головна настанова підвищити рівень літ. і мист. творчості. На цьому тлі народився рух «шестидесятників», який став популярним спершу серед молодої літературної ґенерації, а згодом і серед ширшої громадськості як нове суспільне явище. Він стимулював гром. думку, критику національної політики парнії. Витворився творчий фермент, який знаходив вияв і в офіційних установах республіки, культурі, та в пресі.

З метою скріплення своїх позицій М. Хрущов притягнув до Москви деяких своїх співр. з України: А.Кириленка, М.Підгорного, а ще раніше Л.Брежнєва, що викликало на Заході припущення, ніби в Кремлі урядує «українська мафія». Проте тону національної політиці надавали російські консервативні апаратники, протектором яких був М.Суслов, головний ідеолог КПРС. Падіння Хрущова зміцнило позицію централістів, зокрема в галузі нар. господарства (галузева перебудова управління 1965), а в нац. політиці партії призвело до посилення рос. шовіністичного курсу, русифікації та звуження прероґатив союзних республік, що було схвалене ще під керівництвом Хрущова на XX з'їзді КПРС.

Білет 3:

1. Входження українських земель до складу Великого Князівства Литовського

Час перебування українських земель у складі Великого князівства Литовського мав надзвичайно важливу особливість: він складався з неоднакових за тривалістю та змістом періодів, у межах яких домінувала то одна, то інша тенденція.

І етап (1340—1362) — «оксамитове» литовське проникнення. Литовське князівство розпочало своє проникнення на Русь ще за часів Міндовга (1230—1263). Головним об'єктом тоді стали західноруські (білоруські) землі. У часи наступника Міндовга — Гедиміна (1316—1341) — почалося включення до складу Литовського князівства південно- західних руських (українських) земель. Яскравим виявом зміцнення литовських позицій у цьому регіоні стало те, що після раптової смерті Юрія II Болеслава на княжому столі Волині закріпився син Гедиміна Любарт, який номінально вважався і галицько-волинським князем. Внаслідок польсько-угорсько-литовського протистояння в боротьбі за галицько-волинську спадщину Польща отримує Галичину, Литва — Волинь. Скориставшись у 50-х роках XIV ст. слабкістю Золотої Орди, литовці активно починають новий етап проникнення в землі колишньої Київської Русі. Наступник Гедиміна Ольгерд (1345—1377) чітко формулює основне завдання: ≪Вся Русь просто мусить належати литовцям≫ Витіснення татарських ханів сприяло поступовій інкорпорації (включенню) Чернігово-Сіверщини, Київщини, Переяславщини до складу Литовської держави. Після перемоги 1362 р. над татарами на березі р. Сині Води (притока Південного Бугу) до сфери литовського впливу потрапило і Поділля.

II етап (1362—1385) — ≪ослов'янення≫ литовських правителів. Майже до кінця XIV ст. Велике князівство Литовське було своєрідною федерацією земель-князівств, повноцінними, рівноправними суб'єктами якої виступали землі Київщини, Чернігово-Сіверщини, Волині та Поділля. Збереглася стара система управління, у якій лише руська князівська династія Рюриковичів поступилася місцем литовській Гедиміновичів. Така ситуація певною мірою нагадувала прихід варягів на Русь, наслідком якого стала асиміляція, розчинення їх у потужному слов'янському етнічному масиві. Про започаткування аналогічного процесу — ≪ослов'янення≫ литовських правителів у другій половині XIV ст. свідчать факти: розширення сфери впливу руського православ'я на терени Литовської держави; утвердження ≪Руської правди≫ державною правовою основою; визнання руської мови офіційною державною мовою; запозичення литовцями руського досвіду військової організації, будування фортець, налагодження податкової системи, формування структури князівської адміністрації тощо. Оскільки власне литовські етнографічні землі в цей час становили лише десяту частину новоствореної держави, литовські правителі, намагаючись втримати під своїм контролем інкорпоровані землі, послідовно дотримувалися правила: ≪Старого не змінювати, а нового не впроваджувати ≫. Створюється ілюзія продовження давньоруської державності. Проте литовці не стали другими варягами. Процес асиміляції завойовників не завершився. Події розгорнулися інакше. Починаючи з правління Ягайла (1377—1392) у Литовській державі дедалі більше набирають силу тенденції централізму, а 1385 р. між Литвою та Польщею укладено Кревську унію, яка докорінно змінює становище південно-західних руських земель.

III етап (1385—1480) — втрата українськими землями залишків автономії. Затиснута між Тевтонським орденом та Московським князівством, Литва отримала наприкінці XIV ст. від ослабленої Польщі пропозицію: шляхом династичного шлюбу польської королеви Ядвіги та литовського князя Ягайла об'єднати сили двох держав. У 1385 р. було укладено Кревську унію, суттю якої була інкорпорація Великого князівства Литовського до складу Польської держави. За умовами унії Ягайло, одружуючись з Ядвігою, отримував титул короля Польщі й зобов' язувався окатоличити литовців та ≪навік приєднати всі свої землі, литовські та руські, до Корони Польської. Така відверто пропольська політика зумовила швидку появу литовсько-руської опозиції, яку очолив князь Вітовт (1392—1430). Підтриманий зброєю литовських феодалів та руських удільних князів, він 1392 р. був визнаний довічним правителем Литовського князівства. Намагаючись зміцнити внутрішню політичну єдність власної держави, максимально централізувати управління, Вітовт незабаром переходить до ліквідації південно-західних руських удільних князівств — Волинського, Новгород-Сіверського, Київського, Подільського. Вітовт постійно розбудовував систему опорних укріплень. Проте ці плани так і не вдалося реалізувати. Поступальний рух на схід було припинено, в 1399 р. у битві з татарами на Ворсклі загинули найкращі військові формування Литви та Русі. Водночас воєнний потенціал князівства був ще значним, про що свідчить перемога об'єднаних сил слов'ян і литовців над Тевтонським орденом 1410 р. під Грюнвальдом.

Нова польсько-литовська унія 1413 р. у Городлі стала свідченням зростаючої дискримінації православного населення. Відповідно до цього документа католики могли брати участь у великокняжій раді, участь православних у державному управлінні обмежувалася. Розширенню сфери впливу католицизму сприяли роздача католицькій церкві українських земель, заснування католицьких єпископських кафедр у Кам'янці-Подільському та Луцьку. Подальше зближення та блокування польської та литовської шляхти поступово зміщувало акценти визвольної боротьби в українських землях: поряд з антипольським наростає антилитовський рух, що вилився в народні виступи 1440 р. на Волині та Київщині. Намагаючись проводити гнучку внутрішню політику, литовська верхівка спершу іде на відновлення Київського та Волинського удільних князівств, але протягом короткого часу навіть ці залишки автономії українських земель були остаточно ліквідовані, а землі стали звичайними провінціями Литви.

IV етап (1480—1569) — посилення литовсько-російської боротьби за право бути центром «збирання земель Русі». Остаточна втрата українськими землями у складі Литви автономних прав у часі збіглася з піднесенням Московського князівства. Консолідуючи навколо себе навколишні землі, воно трансформувалося в єдину централізовану Російську державу. З поваленням 1480 р. ординського іга Москва дедалі гучніше та активніше заявляє про себе як про центр «збирання земель Русі». Початок XVI ст. характеризується загостренням московсько-литовського протистояння. Під час невщухаючої боротьби російська сторона неухильно намагалася довести, що саме цар і є справжнім ≪государем усієї Русі≫. За цих обставин під впливом зростаючого соціального гніту, релігійної дискримінації, загрози ополячення та окатоличення в умовах ліквідації залишків автономії в українських землях помітно поширюються проросійські настрої.Намагаючись максимально сконцентрувати сили проти своїх зовнішніх ворогів, Польща і Литва 1569 р. укладають Люблінську унію. Утворюється нова держава — Річ Посполита. З цього моменту українські землі опиняються у складі Польщі. Починається якісно новий етап їхнього розвитку. Отже, перебування українських земель у складі Великого князівства Литовського тривало декілька віків. У середині XIV ст. розпочалося м'яке, ≪оксамитове≫, але досить активне литовське проникнення у землі колишньої Київської Русі. У цей час Литва намагалася толерантно ставитись до місцевого населення, органічно сприймати його традиції та досвід. Після укладення Кревської унії (1385) українські землі остаточно втрачають залишки автономії, а з 1480 р. потрапляють в епіцентр московсько- литовського протистояння. Після утворення Речі Пос-политої (1569) вони стають частиною Польщі, що призводить до ополячення та окатоличення українського люду.

2. Гетьманщина в середині 18 століття. Реформи гетьмана Кирила Розумовського

На початок 18ст. на верхівці суспільної структури Гетьманщини вже міцно утвердилася новонародж знать. Кінець козацьк рівноправності був майже невідворотни. Внаслідок цього Лівобережжя набуло рис більшої сформованості та стабільності, розвинувши суспільні відносини, подібні до тих, що існували в сусідніх країнах, де знать займала панівне становище. Свідченням цього було «Значкове військове товариство». У його списках значилися імена дорослих чоловіків із старшинських родин, які ще не займали ніяких посад, але з появою вакансії могли отримати певне призначення. Із дворянським титулом з'явилися й земельні маєтки. Старшині їх дарували гетьмани й царі. У багатьох випадках урядники незаконно привласн закріплені за їхніми посадами землі. Отже, менш як 1% населення володіли майже 50% землі.

Сусп відносини між черню й старшиною мав важливі політичні наслідки, бо давав можливість царському урядові нацьковувати одну верству українського суспільства на іншу. Так, у XVII ст. Москва підтримувала народні маси проти козацької старшини, а у 18ст. царі, навпаки, допомагали старшині. Таким чином, хоч деякі представники знаті й надалі лишалися вірними Гетьманщині й традиціям її самоврядування, багато з них із практичних міркувань виявляли свою лояльність насамперед російському монархові.

Особливо сильною проімперська орієнтація стала після 1785 р., коли Катерина II зрівняла укр знать із рос дворянством у своїй «Хартії дворянських вольностей». Такими ж привабливими, насамперед для біднішої старшини, були можливості зробити кар'єру, які відкривалися внаслідок нових величезних загарбань рос уряду. На кінець 18ст. українці займали ряд найвищих посад в імперії. Численні особисті можливості та переваги, що їх давала служба імперії, значною мірою пояснюють те, чому ліквідація Гетьманщини зустріла такий слабкий опір серед української знаті. А оскільки просування по службі вимагало обізнаності з імперською культурою, багато українських дворян відмовлялися від свого барвистого козацького вбрання й переходили на європейський стиль, починали розмовляти рос чи франц мовою. Й лише окремі старшини, на яких поблажливо дивилися як на романтиків, тужили за знищеною Гетьманщиною та за давньою козацькою славою. Занепад козацтва скоротив його чисельність із 50тис. у 1650 до 30 тис. у 1669 і до 20 тис. у 1730. Стурбована цим явищем царська влада заборонила продаж козацьких земель. У 1735 р. уряд Гетьманщини вдався до спроби ширших реформ, поділивши козаків на дві категорії: заможніших боєздатних козаків, що називалися виборними, і на тих, котрі були надто бідними, щоб купити собі військове спорядження (підпомічників). У той час як виборні воювали, підпомічники мали забезпечувати їх провізією, служити гінцями й навіть обробляти їхні землі.Попри ці зміни економічне становище всього козацтва й далі погіршувалося. В 1764 р. у реєстрах фігурувало 175 тис. виборних козаків і 198 тис. підпомічників. Але фактично боєздатними були лише 10 тис. виборних козаків. Зростала також кількість заборгованих козацьких господарств. До кінця століття більшість бідніших козаків опустилася до рівня державних селян. Зник- нення кордону, а разом з ним і потреби обороняти його, економічні труднощі, перетворення старшини на великих землевласників, відсталість у військовій справі — все це призвело до того, що козаччина на Україні перестала існувати. Повтор закріпач селян. Становще селян Лівобереж, як і становище коз, постійно погірш, поч з часу Великого повстання 1648. Вже за гетьманув БХмельницького вживал заходи щодо поверн старих порядк, позаяк гетьман дозвол деяким монастр і далі збирати з селян оброк. Різкий занепад селянств стався у 17ст., коли вільні та автономні «військ поселення» було відписано із земельн фонду Гтманщини індивід землевласн із стршини. Проте всього через одне покоління серед тривал панщини зросла до 3днів на тиждень, а подекуди сягала 4-5 днів. Крім того, у період війни селяни мали постач імператрське військо. І все ж таки доки селянин мав право лишати свого пана, він міг перейти до поблажливішого хазяїна, поселитися в іншому селі чи у відкритому степу. Закон 1727 передбачав, що, лишаючи своїх феодалів, селяни втрачали право на майно, яке належало їм на старому місці, а з 1760 селяни повинні були отрим у пана письм дозвіл на переїзд. Утративш закон право кидати пана, багато селян Гтмщини вдавалися до забороненої законом втечі. Улюбл місцем притулку для тисяч утікачів були землі запорожц, що давало Катерині II додаткову підставу для знищення Січі. У 1783 Катерина II зробила останній у цій справі крок, заборонивш лівобереж селянам за будь-яких обставин лишати своїх феодалів. Відтак через 130 р після свого визволення у 1648 лівобереж селянин знову став кріпаком. Занепад міщанства. В аграрно орієнтованій Гетьманщині міщани зазнавали відкритої дискримінації. Міщани були не лише політ безправними, а й перебув в економ невигідн становищі. За таких обставин у більшості міст Лівобереж проживала невелика к-сть люду - в середньому від 3 до 5тис. Однак серед цього загального застою існували й оази достатку і зростання. Завдяки значенню Києва як адмін, військ, торг й культурного центру його населення зросло з 2тис. у 1723 р. до близько 43тис. у 1780-х. Процвітали й такі розташовані на пн поблизу рос торгових центрів міста, як Стародуб та Ніжин. Проте в цілому протягом усього XVIII ст. в економічному відношенні укр міста розвивалися повільно. На тлі такого застою майбутній бум у Пд Україні здавався особливо вражаючим явищем.

К.Розумовський намагався перебудувати Гетьманщину на самостійну укр державу європ типу. У процесі цієї перебудови виявилися 2 головні політичні течії серед вищої козац старшини. Одна з них, консервативна (Андрій Безбородько & Михайло Скоропадський), намагалася, зберігаючи традиційний козац устрій Гетманщини, наблизити його до шляхет ладу РПосполитої. За гетьманув КРозумовського Гетьманщину було поділено на повіти, запровадж систему шляхетських судів - земських, ґродських і підкоморських(1760—1763), війтівські посади у великих містах передано до козацьк старшини. Поширилися політ права старшини, яка частіше брала участь у старшинських з'їздах, «зібраннях», а згодом (1763—1764) у «Генеральному зібранні» в Глухові для обговор важливіших справ і проектів держ реформ. Термін «шляхетство» став офіц назвою козацьк старшини. Поруч з тим ішов процес обмеж прав посполитих, але одночасно було відкрито ширший доступ до старшини представникам некозацьких верств (духовенство, міський патриціат тощо). Друга політична течія, до якої належали здебільшого представники молодої старшинської інтеліґенції, що здобували часто високу освіту в Західній Європі, шукала зразків для держ перебудови своєї країни на зх й воліла встановити в Укр(в дусі освіченого абсолютизму) гетьманську монархію, спадкову в роді Pозумовських, але з наданням їй певних конституційних форм парламентарного типу («Генеральні зібрання»). Ця течія набрала більшого впливу на початку 1760-х, коли вона 1764(мабуть за згодою КРозумовського) зробила спробу висунути свої домагання не лише в Укр, але й перед рос урядом. Це пожвавлення укр політ життя й думки було пов'язане з діяльністю самого КРозумовського. Він намагався(але без успіху)дістати право дипломат зносин, дбав про розвиток укр торгівлі й промисл, розпочав широку програму «нац строєній» (у зв'язку з проектом перенесення столиці до Батурина - цими заходами керував Г.Теплов), реформував козац військо («воїнська екзерциція», за проектом полковника лубенського Івана Кулябки та ін заходи), планував відкриття універу в Батурині, сприяв розвиткові укр науки (зокрема історії), літератури й мистецтва.

3. Колективізація українського села, її особливості, методи здійснення, соціальні та демографічні наслідки

Більшовики були впевнені, що побудувати його неможливо без ліквідації приватної власності на землю і переходу до колективн господарювання на селі. Тому, обманувши селян гаслом «Земля-селянам!», більшовики відразу після жовтневого перевороту на добровільній основі почали створювати колективні господарства: комуни, товариства спільного обробітку землі (ТСОЗи), радгоспи, с/г артілі. Особливого ентузіазму селяни не виявляли. Навесні 1918 таких колективів в Україні було до 50, наприкінці 1920 - 960. У роки непу створення колгоспів тривало переважно на добровільній основі, але повільними темпами. Проте колективні госпдарства, сформовані переважно із бідняцьких госпдарств, були малоефективними, що багато в чому залежало від невміння вести госп і нестачі техніки та реманенту

Економ важелями держава не могла впливати на відносини із селянами-власниками. Залишалося єдине - насильницькими методами підкорити їх, Тому черговою жертвою сталінського терору стало селянство. Щоб забезпечити державу товарним зерном, потрібно було форсувати колективізацію. Першим поштовхом для такого форсування стали хлібозаготівельні кризи у 1928—1929. 1928 рік приніс Укр неврожай. І хоч було очевидним, що хліба не вистачає, влада примушувала селян здавати його державі за цінами, значно нижчими за ринкові(1/8 справжньої ціни). Тоді за наказом Сталіна почалися реквізиції зерна, як у роки «воєнного комунізму». Саме це і означало крах непу стосовно селян. У багатьох районах почався голод. Кожному селу давали завдання на продаж хліба, а доведення його «до двору» відбувалося за рішенням сільських сходів. Селян, які не виконували рішення зборів, спочатку штрафували у п'ятикратному розмірі вартості хліба, що підлягав здачі, а потім майно їх розпродували. Частина вилучених коштів перераховувалася у фонди кооперування і колективізації бідноти, щоб забезпечити її корисливу заінтересованість. Такий метод застосовували в Укр навесні 1929. Повернення до «воєнно-комуністичних» методів було зумовлене тим, що індустріалізація вимагала величезних коштів, які планувалося «перекачати» із сільського господарства у промисловість. Однак постійно застосовувати «надзвичайні заходи» до самостійних селян-господарів було неможливо. Легко можна було забирати хліб у колгоспів. Колгоспник — це вже не селянин у традиційному значенні слова. Він зобов'язаний підкорятися безпосередньому начальству — бригадиру і голові колгоспу, від яких залежав у всьому. Ці посадові особи залежали від районної «трійки» — секретаря райкому партії, голови райвиконкому і начальника ДПУ. Пленум ЦКВКП(б) у лист1929, заслухав доповідь ген секр ЦК КП(б)У С.Косіора, визн головн завданням комуністів проведення суцільн колективіз Степу Укр. У постанові ЦК ВКП(б) «Про темпи колективіз і заходи допомоги колгосп будівництву»(січень1930) ставилося завдання завершити колективізац в республ восени1931, а в край разі - навесні1932. Особл жрстоко проводили колективіз взимку1930. Парт-рад працівники і так звані активіст-бідняки заганяли в колгоспи силою, усуспільнювали всю худобу, навіть домашню птицю. У відповідь селяни почали різати свою худобу. У 1928-32 її поголів'я в Укр скорот вдвоє. С. Косіор, намагаючись догодити Сталіну вже 24 лютого 1930р. підписав інструктивний лист ЦК КП(б)У до місцевих парторганізацій із закликом колективізувати Степ за час весняної посівної 1930, а всю Укр - до осені 1930. Районні власті (з метою також вислужитися) готові були ще скоротити ці терміни. Сталін і його прибічники в комісії політбюро ЦК ВКП(б) під керівництвом В. Молотова поставили завдання шляхом роз'єднання сіл на окремі групи домогтися залучення їх до колгоспів. Комісія порушила проблему куркульства. На той час куркулів-експлуататорів уже не було. Ще під час зрівняльного поділу землі в 1920—1923 pp. власті винищили усіх, хто будував свій добробут на необмеженій найманій праці. В 1930 р. заможних господарів було оголошено куркулями. Куркулів поділяли на 3 категорії. До 1 віднесли учасників і організаторів антирадянських виступів та терорист актів. Їх пропонували ізолювати в тюрмах і концтаборах. До 2 категорії потрапляли всі, хто виявив менш активний опір, їх виселяли у віддал райони пн СРСР разом із сім'ями. У 3 категорії були ті, хто не чинив опору, їм виділяли земельн ділянки за межами колгосп земель. В Укр розпоч ліквідація куркульства як класу. Тих, хто не вступав до колгоспу, оголошували підкуркульниками. Під силою страху селяни змушені були йти до колгоспів. Ліквідація куркульства на практиці означала фіз знищення заможних селян-господарів і тих, кого підозрювали у ворожості до радянської влади. Перша хвиля розкуркулювання тривала з 2 полов січня до початку березня 1930 p.; вона охопила 309 районів, де налічувалося 2 524 тис. господарств. На 10 березня 1930 р. було розкуркулено 2,5% господарств. Всього за час колективізації було розкуркулено 352тис с/господарств. Внаслідок цього восени 1931 питома вага колгоспних дворів серед селянських господарств досягла 67%; а до кінця 1932 р. було колективізовано майже 70% господарств (80% орної землі). До 1940 р. майже всі українські селяни входили до 28тис колгоспів. Наслідки колективізації драматичні: 1) с/г виробництво було підірв до такої міри, що рівень 1928 у виробництві зерна і поголів'я худоби вдалося відновити лише у 50-х роках; 2) ліквідовано економічну самостійність селян. Їх знову повернули у стан кріпаків; 3) поневолення останнього порівняно незалежн класу слянства сприяло подальш зміцненню командно-адміністр системи. Контроль сталінського партійно-держ апарату над громадянами став повністю тоталіт; 4) знищення найбільш кмітливої і працьовитої частини селянства; у решти зникли матеріальна зацікавленість у результатах праці, почуття власника-господаря. Відбулося «розселянювання»; 5) голодомор 1932—1933 pp. в Україні. Причини голоду тепер з'ясовані цілком. Це був наслідок безвідповідальної, антинародної, злочинної політики московського центру та їх прислужників в Україні, спрямованої на добування коштів для індустріалізації. Доля селян до уваги не бралася. Голод був не наслідком стихії, а організований керівництвом, як московським, так і українським штучно. Радянський режим так залякав селян, що вони стали слухняними виконавцями волі зверху, безправною часткою системи командної економіки.Для закріплення перемоги колгоспного ладу і його зміцнення були створені політвідділи МТС і радгоспів. Вони зосередили в своїх руках всю повноту влади у с/г виробництві. Використовуючи політику батога і пряника (скасування продрозкл, преміювання натурою, поліпшення побутових умов на селі тощо), вони налагоджували громадське господарство, слухняне до партійного керівництва. Намагаюч зацікавити селян-колгоспників у піднесенні громадського господарства, у колгоспах створ бригади з постійним складом працюючих, за ними закріплювали земельні площі, машини, реманент, робочу і продуктивну худобу. Кожна бригада відповід за свою земельну ділянку. Держава дбала про техн базу колгоспів. Так, за кожний рік другої 5річки в Укр виникало 73 МТС. Однак це не означ, що влада почала піклув про селянство. Вона переслід ту саму мету - експлуатац безправних, безпаспортних селян-колгоспників на користь промисл. До кінця 1934 кризу колгоспного ладу було подолано. Свідченням цього стала відміна карткової сист розподілу прод товарів і ліквід політвідділів МТС. У середині 1937 в Укр існувало 27347 колгоспів, які об'єднували 3757тис селянських дворів (96% наявної к-сті). А до початку суцільн колективіз в Укр нараховувалося 5044тис селянських дворів, отже, їх зменшилося на 1288 тис. Ціною голоду, мільйонів смертей суцільна колективізація стала фактом.

Білет 4:

1. Основні напрями та формі зовнішньої політики Київської Русі та її наслідки

Київська Русь належала, поряд з імперією Карла Великого, до найзначніших та історично найпродуктивніших державних утворень раннього європейського середньовіччя, була першорядним за значенням центром цивілізації в східній частині континенту. Визначившись у ХІ-ХІІ ст. як європейська держава, вона розвивала різнобічні зв’язки не тільки з Візантією та південними слов’янами, а й з країнами Західної Європи. Русь, розташована на найважливіших торговельних шляхах того часу, включала низку нових вузлових торговельно-економічних центрів, які виникли після занепаду тих, що склалися в пізній античності (на берегах Середземного моря). В новій системі торговельних шляхів важливе місце належало Балтійському й Чорному морям, а також шляхові «з варяг у греки», який їх пов’язував, шляху, що проходив по руських землях. Із сухопутних торговельних шляхів один із найважливіших ішов тоді від Києва на Захід, через Краків і Прагу в південну Німеччину, до міста Регенбурга, важливого в ті часи торгового центру на Дунаї. Неабияке значення мала на той час і Волга, якою пролягав торговельний шлях до Центральної Азії. Таким чином, Русь, перебуваючи на перехресті важливих торговельних шляхів, була пов’язана « з усіма сторонами світу».

Значний вплив на Київську Русь мало сусідство з Візантією, яка намагалась залучити могутню Київську Русь до своєї політичної системи і тим самим, по-перше, послабити небезпеку, що загрожувала Імперії з її боку, а по-друге, - використати русів у власних інтересах. В основі східноєвропейської політики Константинополя лежало бажання шляхом цькування одних народів на інші відволікати їх від нападів на Візантію. З іншого боку, візантійські політики розглядали хрещення Київської Русі як опосередковане визнання васальної залежності від Імперії, Але така політика Візантії по відношенню до Київської Русі не досягла успіху. Київські князі зуміли зберегти свободу і, більш того, Ярослав Мудрий в 1043 р. здійснює морський похід на столицю Імперії, а в 1051 р. розриває і церковні зв’язки з константинопольським патріархом, обравши на соборі руських єпископів руського митрополита Іларіона.

Після хрещення міжнародні зв’язки Київської Русі значно розширилися і зміцніли. Київ встановив відносини з багатьма країнами Середньої Європи як рівний і повноправний член християнського товариства. Русь наприкінці ХІІ ст. не мала жодного грізного ворога, який становив би для неї серйозну воєнно-політичну загрозу чи небезпеку.

Міжнародні відносини Київської держави знаходили своє відображення в договорах, що укладались київськими князями з сусідніми державами. Зберіглось три договори з греками князів Олега (911 р.), Ігоря (945 р.), та Святослава (971 р.), але в джерелах згадується і про інші договори з Візантією та волзькими болгарами

Політичні відносини скріплювались шлюбними союзами. Вважається, що першим руським князем, який поріднився з правителями інших держав, був великий київський князь Володимир Святославович. Однак, за твердженням деяких дослідників, дружина київського князя Ігоря, княгиня Ольга, була болгарською царівною на ім’я Єлена. Якщо це так, то першим був Володимирів дід - князь Ігор. Але найбільших успіхів на цьому терені досягнув Ярослав Мудрий, якого називали «тестем Європи». Так, його молодша дочка Анастасія була дружиною угорського короля Андрія, старша, Єлизавета, - відомого норвезького короля Геральда Гардрада, ще одна дочка Ярослава, Ганна, стала королевою Франції. Сам Ярослав був одружений з дочкою шведського короля Олафа - Інгігердою.

Загальна ж кількість міждинастичних шлюбів руських князів та князівен з кінця Х до кінця ХІІІ століть, як зазначають дослідники, перевищувала сотню. З них понад 30 складали русько-польські шлюби, на другому місці за кількістю (більше 15) - русько-половецькі шлюби, далі йдуть русько-угорські, русько-візантійські та русько-німецькі - більше 10, було також укладено по кілька русько-грузинських, русько-шведських, русько-осетинських, русько-болгарських, русько-данських, русько-литовських, русько-норвезьких шлюбів та по одному русько-англійському, русько-французькому, русько-австрійському та русько-хорватському.

Наведені дані свідчать про те, що Русь у своєму політичному житті значною мірою була пов’язана із Західною Європою. В усякому разі ці династичні зв’язки, разом з участю Київської Русі в європейських дипломатичних комбінаціях, коаліціях і війнах свідчать, що на той період вона входила в європейську державно-політичну систему і усвідомлювала себе частиною цієї системи. Київська Русь жила напруженим міжнародним життям, а її зовнішня політика ХІ-ХІІ ст. - це передусім, «рух великої європейської держави на Захід».

Занепад Київської Русі протягом наступного періоду (ХІІІ - перша половина ХVІІ ст.), спричинений князівським розбратом, татаро-монгольським нашестям, відчуженням значних територій Литвою та Польщею не зважаючи на окремі намагання утримати колишню велич (Галицько-Волинське князівство), не залишили можливості для утвердження самостійної української держави і, відповідно, проведення власної зовнішньої політики.

2. Інтегральний націоналізм як суспільно-політичне явище української історії: теорія та політика (1920-1930-ті роки)

Питання про еволюцію так званого «інтегрального націоналізму» заслуговує особливої уваги з двох причин. По-перше, саме цей різновид українського націоналізму залишається предметом надзвичайно гострих дискусій у наукових колах. І це зрозуміло: в самій Україні і в зарубіжжі діють політичні організації, які вважаються представниками цього напряму націоналізму. У них є свої прихильники і противники, тож науковці, часом не по своїй волі, опиняються в центрі цих контроверзій

Передусім, мабуть, варто прокоментувати сам термін «інтегральний націоналізм». Як відомо, він виник у Франції на початку XX ст. і застосовувався для ідентифікації екстремального напряму французького націоналізму, в якому змішувалися елементи тоталітаризму і монархізму.

Характеристики «інтегрального націоналізму»:

1. Віра в те, що нація є найвищою цінністю, якій мають бути підпорядковані усі інші, тобто йдеться про тоталітаризм.

2. Апеляція до містичної ідеї єдності всіх особистостей, що складають націю, зазвичай основаної на тому припущенні, що в одне органічне ціле їх об’єднують біологічні характеристики або необоротні наслідки спільного історичного розвитку.

3. Підпорядкування раціональної аналітичної думки «інтуїтивно правильним» емоціям, ірраціональність.

4. Наявність харизматичного лідера чи еліти націоналістів-ентузіастів, які вважаються уособленням «волі нації».

5.Культ дії, війни та насильства, які вважаються вираженням «вищої біологічної життєздатності нації» 

Одна з найпопулярніших тез ідеологічних критиків і противників українського «інтегрального націоналізму» — його спорідненість, духовна й ідеологічна, з німецьким націонал-соціалізмом та італійським фашизмом. До певної міри ця теза, якщо відмовитися від примітивного ідеологічного таврування самими термінами («фашизм», «нацизм»), відповідає дійсності. Деякі ідеологи ОУН безпосередньо запозичували ідеологічні конструкції італійських фашистів, а очевидна орієнтація на Муссоліні й Гітлера як на основні фігури в ревізії Версальської системи, що позбавила Україну будь-яких сподівань на незалежність, є загальновідомою. Культ сили й дії, волюнтаризм, ірраціоналізм, харизма лідера, елементи расистських теорій тощо — усе це також споріднює український «інтегральний націоналізм» з фашизмом і нацизмом.

Український варіант «інтегрального націоналізму» виник в аграрному, економічно відсталому суспільстві. Тому «найближчих родичів українського націоналізму» слід шукати серед партій цього типу в аграрних, економічно відсталих народів Східної Європи, таких, як хорватські усташі, словацькі глінківці, румунська Залізна Гвардія, польський радикально-національний союз тощо.

Зрештою, стверджує І. Лисяк-Рудницький, «український націоналізм був явищем генетично самостійним, хоч у своєму розвитку він зазнавав безперечних впливів з боку відповідних чужоземних зразків» . На думку вченого, існував цілий комплекс соціально-економічних і політичних причин, що створили передумови для появи українського «інтегрального націоналізму»: господарський застій, безробіття інтелігенції, аграрне перенаселення, адміністративне свавілля поляків у Західній Україні й водночас — неефективність традиційних легальних українських партій, становище українців в СРСР тощо.

Можна погодитися з тим, що український інтегральний націоналізм виник на основі певних специфічних передумов, характерних саме для розвитку української нації у період між світовими війнами. І все ж таки слід враховувати, що як ідеологія і рух він не був оригінальним явищем. Поява цієї течії була цілком природним наслідком поразки української революції 1917— 1921 pp. і водночас — виявом глобальнішої тенденції до радикалізації націоналістичних рухів у період після Першої світової війни. (Можна припустити, що будь-який націоналістичний рух, який розвивається в умовах нерозвиненого громадянського суспільства, матиме радикальний характер.) Водночас ідеологія «інтегрального націоналізму» являла собою цілу низку доктринальних запозичень із популярних на той час расових, етатистських, елітаристських та інших теорій, з долученням певних, традиційних для української політичної думки кінця XIX — початку XX ст., постулатів. Це стосується як «батька» українського радикального націоналізму Д. Донцова, так і найвидатніших теоретиків Організації Українських Націоналістів (М. Сціборського, Ю. Вассіяна та ін.).

Слід також уникати однобічності в оцінці деяких внутрішніх рис українського «інтегрального націоналізму». Наприклад, ця течія майже безумовно визнається тоталітарною. І це, певною мірою, відповідає дійсності: програми ОУН 1929 та 1939 pp. формулювалися як програми побудови тоталітарного монопартійного суспільства з елементами корпоративної системи на зразок італійської. Організаційна структура ОУН, принципи стосунків загалу і керівництва — все це також свідчить про тоталітарність «інтегрального націоналізму» як політичного руху. Проте існували серйозні розбіжності між деклараціями і практикою. По-перше, ОУН від самого початку свого існування не була єдиною організацією: зокрема, існував Провід з нечисленними структурами, що складалися з політичних емігрантів, і масова «крайова організація». Між ними постійно точилися суперечки, що врешті-решт призвело до розколу ОУН. Це ставить під сумнів ідею про «тоталітарну монолітність» ОУН. По-друге, відомо, що під час Другої світової війни ОУН змінила ідеологічну орієнтацію з «тоталітарного націоналізму» на «демократичний націоналізм». Хоча це іноді й розглядається як тактичний крок, наступний розкол в ОУН (відхід «двійкарів») свідчить про те, що це було виявом певних внутрішніх тенденцій, що також змушує нас обережніше ставитися до звинувачень інтегрального націоналізму в «тоталітарності».

Інше поширене уявлення про характерні ознаки «інтегрального націоналізму» — це культ ірраціоналізму, як протиставлення попередній «опортуністично-прагматичній» політичній традиції. Проте як у деяких духовних настановах, так і на практиці український інтегральний націоналізм» сповідував цілком прагматичні, раціональні принципи. «Націоналізм релятивізував традиційні моральні цінності, підпорядкувавши їх вимогам політичної доцільності, згідно з принципом — «мета освячує засоби». Деякі публіцисти відкрито пропагували макіявеллізм».

Ці зауваження спрямовані передусім на те, щоб виробити більш диференційований підхід до проблем становлення та еволюції українського «інтегрального націоналізму», розуміння його місця в історії українського націоналізму загалом. Останнє питання потребує окремих зауважень.

Як відомо, сучасні дослідники (Дж Армстронг, О. Мотиль) протиставляють «інтегральний націоналізм» попереднім формам українського націоналізму. І. Лисяк-Рудницький також відокремлює його від «націоналізму в ширшому значенні, однозначного з патріотизмом і самостійництвом».

Мабуть, ці підходи можна узгодити. По-перше, «інтегральний націоналізм» хоча й був до певного часу єдиною організованою формою українського націоналізму, останній у вигляді елементів політичної доктрини був представлений у діяльності багатьох інших політичних течій як у Західній Україні міжвоєнного часу, так і на еміграції (згадаємо хоча б ідею незалежності і соборності України). По-друге, «інтегральний націоналізм» хоча й заперечував формальний зв’язок із попереднім етапом розвитку українського націоналізму, не був радикально новою ідеологією і абсорбував деякі елементи ідеологічних конструкцій попереднього етапу (зрештою, він мав що заперечувати!). По-третє, в рамках радикального напряму українського націоналізму все ж таки простежується безпосередній «генетичний» зв’язок. Якщо вести мову про «чинний націоналізм» Д. Донцова, то загальновідомо, що визрівання деяких його ідей розпочалося ще напередодні Першої світової війни. Якщо придивитися уважніше до націоналізму ідеологів ОУН міжвоєнної доби, то стане очевидним, що вони будували свої конструкції не лише на запозичених на Заході теоріях, а й на певній історичній традиції.

3. Перебудовчий курс М. Горбачова та Україна

Перебудова — теоретично-політична програма реформування командно-адміністративної, бюрократичної соціальної системи СРСР. Метою перебудови був перехід до демократичного соціалізму і ринкової економіки. Основи концепції перебудови було сформульовано на квітневому Пленумі ЦК КПРС в 1985 р. Її теорія, політика, програма дій були розвинені і конкретизовані в рішеннях XXVII і XXVIII з'їздів КПРС. По суті, перебудова виявилася типовою, з усіма притаманними їй обмеженнями, революцією згори.

Політика перебудови призвела до значних змін в житті країни і цілого світу в цілому — гласності, подоланню суспільством різного роду ідеологічних стереотипів і догм, відмові від політичної монополії КПРС, становленню багатопартійності (політичного плюралізму), закінченню «холодної війни» і ін.

Передусім було проголошено нове мислення у міжнародній політиці. Найважливіше значення стосовно цієї проблеми мало визнання політиками в Кремлі пріоритету загальнолюдських інтересів над класовими. У 1987 р. було укладено договір з США про ліквідацію ядерних озброєнь. Одночасно в «гарячих точках» (Нікарагуа, Афганістан, Кампучія та ін.) було проголошено курс на примирення та пошуки розв'язання спірних проблем за столом переговорів.

Програма перебудови передбачала зміну організаційних структур, форм і стилю діяльності органів управління. Важливою ланкою цієї роботи в Україні мала стати реалізація генеральної схеми управління народним господарством республіки, яка була здебільшого схвалена на позачерговій сесії Верховної Ради УРСР у квітні 1988 р. Ця схема мала забезпечити організаційні основи для переходу від командно-адміністративних до економічних методів управління, створити умови для втілення в життя Закону СРСР про державне підприємство (об'єднання).

У процесі реалізації цієї схеми було скасовано 103 республіканські органи управління, передано багато управлінських функцій місцевим органам, підприємствам та об'єднанням.

Важливою особливістю економічних перетворень у республіці стало здійснення заходів щодо структурної перебудови народного господарства.

Важливою особливістю економічних перетворень у республіці стало здійснення заходів щодо структурної перебудови народного господарства. Значним етапом було прийняття у серпні 1990 р. закону про економічну самостійність України. Закон проголосив такі основні її принципи: власність народу республіки на її національне багатство і національний дохід; різноманітність і рівноправність різних форм власності та їх державний захист; повна господарська самостійність і свобода підприємництва. Для України це мало велике значення, адже структура її економіки була зорієнтована переважно на виробництво засобів виробництва, добування сировини і палива.

Перебудова починалася із сфери інформації. У вжиток увійшов суто радянський термін «гласність» на позначення своєрідного проміжного етапу на шляху до свободи слова. Завдяки гласності люди долали стереотипи й догми старого мислення. Суспільство стрімко політизувалося.

Суть політичної реформи М. Горбачова полягала у поступовому переході влади від партапарату до державних органів, які обиралися б парламентським шляхом. Навесні 1989 р. відбулися перші після 1917 р. вільні вибори народних депутатів СРСР, а в 1990 р. — до верховних рад союзних республік та місцевих рад. Відмова від маніпулювання виборами, вільне обговорення виборчих програм,, висування будь-якої кількості кандидатів на одне місце, контроль з боку громадськості за виборчим процесом — усе це було новим для суспільства. Тому далеко не всі можливості, що відкрилися для формування демократичного депутатського корпусу всіх рівнів, були використані. Загалом перші вільні вибори виявили чимало нових політичних лідерів, у тому числі з представників Компартії України. Одночасно виборці забалотували багатьох кандидатів від консервативної частини партапарату.

Однак побудувати "гуманний, демократичний соціалізм" так і не вдалося.

Спроба економічної реформи в СРСР хоч і була кроком у напрямку до ринку, але дії керівництва країни були не до кінця продумані й послідовні. Стара система піддалася серйозному ударові, а нова так і не була створена. Власником підприємств, що одержали певну економічну самостійність, залишалася держава, а це призводило до того, що директори прийнялися збагачуватися самі, не особливо піклуючись про розвиток і модернізацію виробництва. Порушення колишніх планово-адміністративних важелів спричинило подальше збільшення кризи, що рано або пізно однаково б відбулася, але, імовірно, розвивалася б не настільки стрімко. Підвищення зарплатні на тлі зниження виробництва призвело до інфляції, дефіцитною стала вся продукція легкої промисловості й продукти харчування. Горбачов з улюбленця перетворився в одіозного лідера, винуватця розвалу, що охопив все народне господарство. У країні ріс страйковий рух, робітники були незадоволені погіршенням постачання, почався їхній відтік у незалежні профспілки.

Улітку 1989 р. прокотилася перша потужна хвиля страйків, ініціаторами яких стали шахтарі майже всіх вугільних басейнів. Вони висловили недовіру правлячим колам центру і республіки. Восени 1990 р. в боротьбу включилися студенти, які 2 жовтня на площі Жовтневої революції (тепер майдан Незалежності) в Києві розмістили наметовий табір і оголосили політичне голодування. Вони вимагали відставки прем'єр-міністра УРСР В. Масола, призначення нових виборів на основі багатопартійності, націоналізації майна КПРС та ВЛКСМ, відмови від укладення союзного договору, повернення в Україну всіх її громадян, які проходять строкову військову службу за межами республіки. 17 жовтня Верховна Рада задовольнила основні вимоги студентів.

Білет 5:

1. Передісторія України: археологічна періодизація, еволюція людини та людського суспільства

Ранній палеоліт (від появи людини до 150 тис. років тому)

Первісна людина на території України з'явилась майже 1 млн років тому, в період раннього палеоліту. На думку археологів, найвірогідніше, що найдавніші люди (архантропи) прийшли на територію України з Передньої Азії через Балкани і Центральну Європу. Архантропи жили невеликими групами, що утворювали первісне людське стадо. Ця перша форма соціальної організації базувалася на основі кровнородинних стосунків. Господарство первісних людей було присвоюючим, бо базувалося на збиранні плодів, ягід та їстівних коренів і полюванні на тварин. Основним знаряддям праці архантропів стало ручне рубило, що виготовлялося шляхом оббивання кам'яної заготівки з двох боків.

Середній палеоліт (150—35 тис. років тому).

Наприкінці раннього палеоліту природа зазнала значних змін: клімат став сухішим, відбулося деяке підняття поверхні, озпочалося чергове, але на цей раз найбільше похолодання. Помітне зменшення флори, поява нових представників фауни — мамонтів, шерстистих носорогів, північних оленів, печерних ведмедів та інших тварин, призвели до того, що традиційне для попереднього періоду збиральництво дедалі більше поступається місцем

полюванню, яке відіграє у житті людини вирішальну роль. У цей час помітно поліпшується технологія виготовлення знарядь праці, урізноманітнюються

їхня форма та призначення. Внаслідок еволюції на зміну архантропу в мустьєрську епоху приходить неандерталець. Він був невисокий на зріст, сутулий, мав велику голову видовженої форми з низьким лобом і нависаючим надбрів'ям. Боротьба за існування змусила людину в середньому палеоліті виготовляти одяг із шкур тварин, інтенсивно заселяти печери, будувати штучні наземні житла, не тільки використовувати, а й добувати вогонь. Завдяки цьому людина стала більш захищеною і менш залежною від природних умов. У мустьєрську епоху почали закладатися першооснови духовного світу людини.

Пізній палеоліт (35—11 тис. років тому).

Центральною подією цієї доби стало завершення майже 35 тис. років тому процесу фізичного та розумового формування людини сучасного типу — homo sapiens. Цю людину за місцем першої знахідки її кісток у гроті Кро-Маньйон (Франція) називають кроманьйонцем. У пізньому палеоліті почали виготовляти кам'яні різці, ножеподібні пластини, наконечники списів, дротики тощо. Новим явищем пізньопалеолітичного періоду стало

виникнення господарсько-побутових комплексів, що утворювалися зі стоянок, на яких розташовувалися житла, кількох заглиблених у ґрунт ділянок, де обробляли кремінь, кістку, ріг, а також із ям-сховищ і вогнищ за

межами жител. Пізній палеоліт — це час, коли на зміну первісному

стаду прийшла родова община. Стрижнем родової організації суспільства був рід — об'єднання кровних родичів за материнською лінією. Головною особою роду була жінка, через те, що родовід за групового шлюбу міг

вестися лише за жіночою лінією, крім того, вона виступала у ролі охоронниці сімейного вогнища та відала харчовими запасами.

Мезоліт (10—6 тис. років тому). Початок мезоліту (середнього кам'яного віку) хронологічно збігається із закінченням льодовикового періоду. Центральною подією розвитку первісної техніки в добу мезоліту було

винайдення першої ≪механічної зброї≫ дистанційної дії —лука і стріли. Поява цього знаряддя полювання мала надзвичайно важливі наслідки: по-перше, суттєво зросла продуктивність праці мисливців — вбивати тварин

можна було зі значної ві стані, а птахів — на льоту; по-друге, вона сприяла перебудові соціального життя, оскільки людина могла сама себе прохарчувати, багатолюдні мисливські колективи розпалися і на зміну їм

прийшла індивідуалізація виробництва та споживання, помітно зросла роль парної сім'ї. У пошуках альтернативних засобів існування людина

активніше починає займатися рибальством, збиральництвом.

Неоліт (VI—IV тис. до н. е.). Неолітична революція – перехід від привласнюю чого господарства до відтворюючого. Неолітична революція сприяла злету людства до принципово нової економіки, нового способу життя. її характерними рисами були:

1. Винайдення і поширення якісно нових способів виготовлення знарядь праці. – шліфування, пиляння, свердління.

2. Виникнення нових видів виробництва та виготовлення штучних продуктів- керамічний посуд, прядіння, ткацтво.

3. Перехід до осілого способу життя.

4. Активне формування стад свійських тварин, використання їх як тяглової сили.

5. Суттєві зрушення в демографічній сфері.

У період неоліту зародилася селянська (землеробська) цивілізація, яка незабаром стала панівною в Європі, аж до виникнення і широкої розбудови міст.

Енеоліт (IV—/// тис. до н. е.).Мідний, або мідно-кам'яний вік (енеоліт), був перехідним етапом від кам'яного періоду до епохи металу, часом остаточного утвердження домінуючої ролі відтворюючого господарства. Саме в енеоліті розпочинається перший великий суспільний поділ праці, в

основі якого лежало виділення пастуших племен. Найяскравішою археологічною культурою доби енеоліту була трипільська культура (IV—III тис. до н. е.).

Бронзовий вік (II — І тис. до н. е.). У бронзовому віці суттєво впливали на суспільний

розвиток такі чинники:

— зміна кліматичних умов (збільшення вологості);

— підвищення завдяки бронзі продуктивності знарядь

праці та боєздатності зброї;

— активізація міграційних процесів. Під впливом радикальних змін у господарюванні в добу бронзи відбулися кардинальні зрушення у сфері суспільних відносин:

1) помітно зростала роль чоловіка в землеробстві, скотарстві, обміні, у всіх сферах суспільного життя, що зумовило еволюційну заміну матріархату патріархатом, утвердження ведення родоводу по батьківській лінії;

2) завдяки зростанню продуктивності праці з'явився додатковий продукт, який поступово концентрувався в руках окремих осіб, що спричинило спочатку майнову, а з часом і соціальну диференціацію суспільства;

3) з великосімейної громади виокремилося мала сім'я найближчих кровних родичів (чоловік, дружина, діти);

4) у процесі інтеграції суспільства формувалися союзи племен, що було зумовлено зростаючими масштабами виробництва та обміну, загостренням внутріплемінних відносин на основі прогресуючої майнової диференціації, потребою захисту власних територій та матеріальних цінностей;

5) ускладнювалася суспільна організація, створювалися особливі органи керівництва союзом племен, виокремився стан воїнів.

2. Зовнішньополітичні орієнтації українських гетьманів періоду Руїни. Правобережна Україна та західноукраїнські землі під владою Польщі (друга половина 17-18 століття)

По смерті Б. Хмельницького його син Юрій Хмельницький, обраний гетьманом, за рішенням старшинської ради був замінений І. Виговським і посланий у Київ завершувати навчання. Невдоволений втручанням російських чиновників у справи України, він починає мирні переговори з Польщею. На початку 1658 р. Виговський дає польському королеві Яну Казимирові згоду на визнання сюзеренітету. (Обурена козацька старшина збирає військо і фактично розпочинає громадянську війну. Гетьман розгромив повстання і жорстоко покарав його учасників.) У вересні 1658 р. переговори з Польщею були продовжені, і 16 вересня підписується Гадяцький трактат, згідно з яким Україна як «Руське князівство» входила до Речі Посполитої на правах формально рівного суб'єкта федерації. Українська держава визнавалась в межах Київського, Чернігівського і Брацлавського воєводств. Органи влади формувалися за польським зразком. На чолі держави стояв виборний гетьман. Україна могла мати власний суд, військо, скарбницю, але при цьому позбавлялася можливості міжнародних стосунків. Урівнювалися права католицької та православної церков, а в одному з варіантів угоди мова навіть йшла про ліквідацію унії.Пропольська орієнтація Виговського не знайшла підтримки серед українського народу та війну також проти нього починає Росія(За допомогою кримських татар у липні 1659 р. розгромив російські війська під Конотопом). Підтримані російськими військами, повсталі завдають поразки Виговському, і той змушений тікати до Польщі. У вересні 1659 р. на Білоцерківській раді гетьманом знову проголошується Ю. Хмельницький. Він підписує з царським урядом нові Переяславські статті 1659 р., які, на відміну від Березневих статей 1654 р., фактично визнавали статус украй обмеженої автономії України у складі Росії. Заборонялись обрання гетьмана без дозволу царя, зовнішні стосунки. Московські воєводи сіли в Києві, Переяславі, Ніжині, Чернігові, Брацлаві, Умані. Київська православна митрополія підпорядковувалася Московському патріархатові. Переяславські статті та взаємини з Москвою викликали крайнє невдоволення правобережної старшини. Але вже у 1660 р. після невдалого походу російських військ на Львів Ю. Хмельницький розриває спілку з Москвою і підписує з Польщею Слободищенський трактат, який майже повторював Гадяцький договір, тобто Україна поверталася під владу Речі Посполитої на автономних засадах, позбавляючись політичної незалежності. Це викликало неоднозначну реакцію українського народу, і Україна фактично розділилася на дві частини — Правобережну під протекторатом Польщі та Лівобережну під протекторатом Росії.

У 1663 р. Ю. Хмельницький зрікається гетьманства, його місце посідає переяславський полковник П. Тетеря. Того ж року на «Чорній раді» у Ніжині лівобережним гетьманом обирають кошового Запорізької Січі І. Брюховецького. У 1665 р. він підписує з Росією Московські статті, котрі ще більше обмежували права українського народу. Це призвело до повстання, під час якого І. Брюховецького було вбито (1668 р.). У цей час на Правобережній Україні вибухає антифеодальне повстання, яке зумовило крах гетьманства П. Тетері, який провадив пропольську політику. На гетьмана обирають черкаського полковника П. Дорошенка (1665— 1676 рр.). Головною його метою було звільнення та об'єднання України. Для цього він проголошує спілку з Кримом і Туреччиною. У 1667 р. Росія і Польща укладають за спиною України Андрусівське перемир'я, яке, порушуючи Березневі статті 1654 р., поділило Україну. Спираючись на підтримку татар, Дорошенко намагається витиснути поляків із Правобережжя. Восени 1667 р. перед лицем об'єднаних козацько-турецьких військ польський король визнає суверенітет гетьманату на Правобережній Україні. Закріпившись на Правобережжі, Дорошенко готує похід на Лівобережжя, де у 1668 р. проголошує себе гетьманом всієї України. Але в цей час поновлюється військова активність Польщі. Відтак, залишивши на Лівобережжі наказним гетьманом чернігівського полковника Д. Многогрішного, Дорошенко повертається на Правобережжя. У березні 1669 р. на Глухівській раді Многогрішний обирається гетьманом і водночас затверджуються Глухівські статті, згідно з якими в Україні зменшувалася чисельність російських воєвод, а українські делегати могли брати участь у дипломатичних справах Москви. Многогрішний і частина козацької старшини переходять на бік Росії. А на Правобережжі, окрім зіткнень з польськими військами, у Дорошенка з'явилися додаткові проблеми — нові претенденти на гетьманську булаву. П. Дорошенко змушений був посилити протурецьку орієнтацію, офіційно прийнявши у 1669 р. протекторат Стамбула.

1672 року Туреччина починає війну проти Польщі й за допомогою козаків здобуває перемогу. Підписана того ж року Бучацька мирна угода означала входження Правобережної України до складу Туреччини. П. Дорошенко проголошувався правителем України в межах Брацлавщини та Київщини. В цей час міняється влада на Лівобережній Україні. Замість засланого до Сибіру Д. Многогрішного у 1672 р. гетьманом обраний І. Самойлович. Поява турків в Україні позбавила П. Дорошенка народної підтримки. В 1674 р. до І. Самойловича перейшло 10 правобережних полків. За таких обставин у вересні 1676 р. П. Дорошенко скидає гетьманські повноваження і піддається Росії. На раді у Переяславі І. Самойлович проголошується гетьманом обох боків Дніпра. Туреччина, намагаючись зберегти свій контроль над Україною, знову обирає на гетьмана Ю. Хмельницького (1677— 1681 рр.). Але його гетьманство закінчилось трагічно: він був скараний на смерть самими ж турками. У січні 1681 р. Росія, Туреччина і Крим підписують Бахчисарайську мирну угоду, за якою поділили Україну між собою. Але у 1686 р. Польща і Росія підписують так званий «Вічний мир», згідно з яким поділили Україну між собою.

Отже, до кінця XVII ст. Україна втратила свою територіальну неподільність. Непослідовна політика української шляхти і козацької старшини, невпинна боротьба за гетьманську булаву руйнували державність України.

Не можна не враховувати й зовнішній фактор — постійні агресії, скеровані на ліквідацію будь-яких виявів самостійності Української держави.

Згідно з Андрусівським договором 1667 р. Правобережжя (без Києва) поверталося під владу Польщі. Проте спочатку Польща не контролювала всю територію Правобережної України, оскільки частина Правобережжя перебувала в

руках протурецької групи на чолі з гетьманом П. Дорошенком. Тільки н а п р и к і н ц і XVІІ ст. Польща утвердилася на території Галичини і Правобережжя. Тут було відновлено польські органи влади. Правобережжя було поділено на чотири воєводства: Київське, Волинське,Брацлавське та Подільське, а Галичина на два — Белзьке та Руське.Польська адміністрація посилювала національне і релігійне гноблення українського населення, намагаючись децентралізувати його,колонізувати і окатоличити. За розпорядженням польського уряду закривалися православні школи і монастирі, українців насильно змушували приймати католицтво або переходити в уніатську віру. Православні не могли засідати в сенаті, обіймати державні посади. Було закрито багато українських шкіл, друкарень. Починаючи з 1696 р. на правобережних українських землях офіційною мовою судочинства і діловодства стала польська, а в Галичині й на Поділлі — латинська.

Прагнучи децентралізувати українське населення, польський уряд

не хотів миритися з існуванням козацьких п о л к і в. Н а п р и к і н ц і 70-х

років XVІІ ст. козацтво на Правобережжі було фактично ліквідоване, але, як виявилося, ненадовго. У зв’язку з постійними турецько-татарськими нападами польська адміністрація змушена була узаконити існування козацтва. У 1684 р. польський король видав універсал (закон) про відновлення козацьких полків, а в 1685 р. універсал був затверджений сеймом. Універсал узаконив існування козацьких полк і в, були підтверджені права і вольності козаків. Козакам дозволено було займати землі навколо Корсуня, Черкас, Чигирина, Умані та деяких інших міст. Найвидатнішими організаторами і керівниками козацтва були С. Гурко (Палій), З. Іскра, А. Абазин, С. Самусь.

Панування польських феодалів надовго затримало на Правобережній Україні формування національного господарства. Польські магнати і шляхта стали повновладними господарями Правобережжя. Уже до середини XVІІІ ст. панщина досягла крайньої межі. Справжнім злом для кріпосних селян було право оренди, що передбачало передання власності того чи іншого села іншій особі за певну суму грошей. Прагнучи одержати якнайбільші прибутки, орендарі доводили селян до цілковитого розорення. Ще гіршим було становище к о р і н н о го населення західноукраїнських земель. Більшість тамтешніх міст була у приватній власності магнатів. Тільки Львів і Кам’янець-Подільський мали право на самоврядування. Та польській владі не вдалося розірвати зв’язків Правобережжя з Лівобережною Україною. Охоплюючи різні сфери життя, ці економічні й культурні зв’язки стали важливою передумовою для майбутнього їх об’єднання. На Правобережжі, Буковині, Закарпатті українська культура відчувала сильний колонізаторський вплив. Так, Львівський університет, заснований у 1661 р., перетворився на знаряддя полонізації західноукраїнського населення. У Львові, Дрогобичі, Бродах, Стрию деякий час зберігались у к р а ї н с ь к і братські школи, але поступово вони занепали

3. Внутрішня та зовнішня політика Директорії

Внутрішня політика

У початковий етап існування Директорії у виробленні її політичного курсу активну роль відіграв Володимир Винниченко.

Відразу після зайняття Києва (18 грудня 1918 року) Директорія оприлюднила ряд відозв, спрямованих проти поміщиків і буржуазії. Була прийнята постанова про негайне звільнення всіх призначених при гетьмані чиновників. Уряд мав намір позбавити промислову й аграрну буржуазію виборчих прав. Владу на місцях передбачалося передати Трудовим радам селян, робітників та трудової інтелігенції. Через такий радикалізм Директорія залишилася без підтримки переважної більшості спеціалістів, промисловців та чиновників державного апарату. Революційна стихія селянства виявилася неспроможною протистояти наступові регулярних радянських військ і стала перероджуватись в руйнівну анархію.

26 грудня 1918 року Директорія видала Декларацію, в якій заявила про намір експропріювати державні, церковні та великі приватні землеволодіння для перерозподілу їх серед селян. Декларуючи вилучення землі у поміщиків, Директорія прагнула їх заспокоїти. За землевласниками залишались будинки, де вони до цього жили, породиста худоба, виноградники та інше. Було також оголошено про недоторканість земель промислових підприємств і цукрових заводів, що належали промисловцям і політикам цукрозаводникам. Конфіскації також не підлягали землі іноземних підданих. В руках заможних селян залишалися ділянки площею до 15 десятин землі. Але поміщики і буржуазія в Україні були незадоволені політикою Директорії, яка відкрито ігнорувала їхні інтереси.

Зовнішня політика

Директорії вдалося добитися розширення міжнародних зв’язків УНР. Україну визнали Угорщина, Чехословаччина, Голландія, Ватикан, Італія і ряд інших держав. Але їй не вдалося налагодити нормальних стосунків з країнами, від яких залежала доля УНР: радянською Росією, державами Антанти та Польщею.

31 грудня 1918 року Директорія запропонувала Раді Народних Комісарів РСФРР переговори про мир. Раднарком погодився на переговори, незважаючи на те, що не визнавав Директорію представницьким органом українського народу. Під час переговорів радянська сторона відкинула звинувачення у веденні неоголошеної війни, лицемірно заявивши, що ніяких регулярних російських військ в Україні немає. Зі свого боку, Директорія не погодилася на об’єднання Директорії з українським радянським урядом і відмовилася прийняти інші вимоги, що означали самоліквідацію УНР.

Білет 6:

1. Перші етноси на території України: Кіммерійці, Скіфи, Сармати. Велике переселення народів

КІММЕРІЙЦІ – (IX — перша половина VII ст. до н. е.) - перше етнічне утворенням на території України,

про яке залишилася згадка в писемних джерелах. Про них повідомляє не тільки Гомер в «Одіссеї», а й такі відомі античні автори, як Геродот, Каллмах, Страбон. Кіммерійці займали значну територію між Дністром і Доном, а також Кримський і Таманський півострови. Хоча питання про етнічне походження кіммерійців залишається відкритим, більшість вчених схиляється до висновку, що вони є гілкою давньоіранського кочового народу, генетично близького до скіфів. Кіммерійці були першими на території України, хто перейшов від осілого до кочового скотарства, а також першими, хто почав на цих землях виплавляти з болотяної руди залізо. Для кочового народу, що постійно перебуває в русі, сенсом життя є збереження власних худоби, майна, землі та заволодіння багатствами сусідів. Войовничість скотарських племен логічно випливає з самої природи кочового скотарства: вони або обороняють свої пасовиська, або завойовують чужі. Кіммерійці не були винятком. Вони здійснювали широкомасштабні походи в Малу Азію, де успішно воювали з Урарту, Ассирією, Лідією. Контакти з цими передовими для того часу країнами сприяли державотворчим процесам у кіммерійському суспільстві. Однак, хоча кіммерійці і мали своїх царів, утворити повноцінну державу їм так і не вдалося. У VII ст. до н. е. могутня хвиля численних, згуртованих та активних скіфських племен витіснила кіммерійців з Причорномор'я, внаслідок чого Кіммерія розпалася.

СКІФИ - Проникнення скіфів на узбережжя Чорного моря відбувалося кількома хвилями. Спочатку вони не тільки мирно уживалися з кіммерійцями, а й нерідко ставали їхніми воєнними союзниками. Проте зростаючий тиск сусідніх кочових племен примусив скіфів дедалі активніше просуватися на захід у глиб кіммерійських земель, У VII ст. до н. е., витіснивши місцевий етнос з Подніпров'я, скіфи не зупиняються, а, переслідуючи кіммерійців, вдираються до Передньої Азії. Повернувшись з Передньої Азії в причорноморські степи, скіфи підкорили собі більшість місцевих жителів і у другій половині VII ст. до н. е. утворили політично консолідоване об'єднання племен — Велику Скіфію, що проіснувала до III ст. до н. е. Все населення Скіфії поділялося на дві великі групи: мігруючі племена (скіфи-кочівники та царські скіфи) та осілі племена (елліно-скіфи-калліпіди; скіфи-землероби; скіфи-орачі). Характерною рисою скіфського суспільства була його неоднорідність. На думку деяких вчених, мігруючі племена мали іранське походження, а осілі, з їхньою традиційною хліборобською культурою, мали праслов'янське коріння. Різними були і напрями діяльності скіфських племен: якщо для скіфів-кочівників та царських скіфів основним заняттям були кочове скотарство і грабіжницькі воєнні походи, то для скіфів-орачів — зернове землеробство. Та найбільше неоднорідність скіфського суспільства виявлялася в соціально-політичній сфері: панівне становище у країні належало царським скіфам, які вважали решту населення своїми рабами. Суспільні відносини в Скіфії еволюціонували від патріархальнородових до рабовласницьких. Кульмінаційним став кінець V ст. до н. е. Саме в цей час відбулася якісна зміна: під впливом торгово-економічних, військових та політичних відносин процес класоутворення вступив у завершальну фазу і патріархально-родовий скіфський племінний союз перетворився на рабовласницьку державу на чолі з царем. Скіфське військо було одним з найсильніших. Цьому сприяли майже ідеально пристосована для війни структура суспільства (роди і племена під час воєнних походів ставали військовими підрозділами) та найдосконаліше для тієї доби озброєння (більша частина арсеналу їхньої зброї — мечі, кинджали, бойові сокири тощо були виготовлені із заліза, а скіфський лук за далекобійністю, прицільністю і вбивчою силою не мав аналогів); жорстокі варварські традиції; скіфський воїн пив кров першого вбитого ним ворога, знімав скальпи; кожен сотий полонений приносився в жертву богові війни; того, хто на полі бою власноручно не вбив жодного ворога, не допускали до святкового столу. III ст. до н. е. — період занепаду скіфської держави. Під потужними ударами сусідніх сарматських племен володіння скіфів значно зменшується. Втримати їм вдалося лише вузьку смугу Нижнього Подніпров'я та Степовий Крим. Саме тут і була утворена нова держава — Мала Скіфія, столицею якої стало місто Неаполь (поблизу сучасного Сімферополя). Скіфи на основі синтезу власних здобутків і досягнень тих народів, з якими вони воювали або ж торгували, створили самобутню культуру. Найяскравішими її виявами були царські кургани (Чортомлик, Куль-Оба, Солоха, Товста Могила та ін.) і «скіфська тріада» — скіфський тип зброї, «звіриний стиль» в образотворчому мистецтві та специфічна збруя верхових коней.

САРМАТИ - У III ст. до н. е. в поволзько-приуральських степах сформувався союз кочових іраномовних племен — сарматів, який спустошливим ураганом пронісся Приазов'ям та Північним Причорномор'ям, витіснив скіфів на Кримський півострів. Назва «сармати», або «савромати означає підперезаний мечем. Войовничі та агресивні сарматські племена просувалися в західному напрямку кількома хвилями. Їх очолювали у різний час різні племенні об'єднання. Царські сармати та язиги були лідерами першої хвилі, що прокотилася межиріччям Дніпра і Дністра в II ст. до н. е. і дійшла аж до Дунаю. Поява в II ст. до н. е. у степах Поволжя та Приуралля нового могутнього племінного об'єднання, на чолі якого стали роксолани, підготувала нову хвилю сарматської експансії. Закріпившись у степах Лівобережжя, роксолани спочатку здійснюють походи на Таврійський півострів. У І ст. н. е. сарматські мечі діставали здобич уже в римській провінції Мезії. Третя хвиля сарматської активності пов'язана з аланським союзом племен, що утворився в І ст. н. е. Сарматське суспільство перебувало на перехідному етапі від родоплемінних відносин до ранньокласових, але завершити цей перехід створенням власної держави сарматам так і не вдалося. Особливістю сарматського суспільного ладу було існування пережитків матріархату. Античні автори досить часто називають сарматів керовані жінками. У стародавніх джерелах є згадки про сарматських цариць. Загалом жінки цього народу відрізнялися войовничим характером, їздили верхи, володіли зброєю, нарівні з чоловіками ходили в походи, не вступали в шлюб доки не вб'ють першого ворога, тобто своєю поведінкою нагадували міфічних амазонок. Сарматська культура генетично була близькою до скіфської, але не перевершила її досягнень. Водночас у військовій справі сармати суттєво випередили не тільки скіфів, а й інші народи. Удар сарматської кінноти, вдягнутої у залізні панцирі, озброєної довгими списами та мечами, що атакувала ворога зімкнутим клином, не могло витримати жодне військо. З часом сарматська модель важко озброєної кінноти внаслідок Великого переселення народів потрапила у Європу і суттєво вплинула на формування середньовічного лицарства.

ВЕЛИКЕ ПЕРЕСЕЛЕННЯ НАРОДІВ -переміщення в 3-4 ст. германських, слов'янських, сарматських та ін. племен на територію Римської імперії(розпочався з вторгнення племен гунів у північну частину Imperium Romanum в 375 році н.е.), що розпочалось в Українському Причорномор'ї. Причиною В.п.н. стало прагнення воєнної знаті до захоплення нових земель і військової здобичі, швидкий приріст населення, який при екстенсивному характері ведення господарства збільшив потребу у нових пасовиськах і орних землях. В.п.н. почалось поступовим пересуванням готів з Прибалтики в Українське Причорномор'я.

Беспосереднім наслідком цього процесу вважається загибель Римської імперії.

Готи.У середині II - на початку НІ ст. на історичну арену виходять готи — германські племена, які після об'єднання з гепідами, вандалами й тайфалами (балтськими племенами), з'являються на теренах сучасної України. Готські завойовники дійшли до кордонів Римської імперії, проливаючи кров і спустошуючи все на своєму шляху.Готи поділялися на дві групи: вестготів (на захід від Дністра) та остготів (нижня течія Дніпра). На початку IV ст. остготи створили об'єднання племен — державу на чолі з королем Германаріхом.

Згодом, під тиском могутніх войовничих кочівників зі сходу — гунів, вестготи й частина остготів перейшли на правий берег Дунаю (з дозволу римлян). Решта остготів залишилася під гунами й навіть зберегла свого короля.

Готи напали на антів (які в той час також визнавали владу гунів) і стратили їхнього царя Божа, його синів і 70 прибічників.

Гуни.Походження. У III ст. до н. є. в монгольських степах виникло велике об'єднання племен — хунну, яке під ударами китайців змушене було перекочувати на захід. У кінці II ст. н. є. частина кочівників, поєднавшись у межиріччі Волги й Уралу з місцевими племенами угрів, вирушила на захід. Початок великого переселення народів. У III ст. гуни підійшли до Північного Причорномор'я і, скориставшись тим, що основні гарнізони римських військ були кинуті на захист кордонів Римської імперії від готів, зруйнували майже всі античні міста-держави. Вистояли тільки Пантикапей і Херсонес. У IV ст. гуни продовжили свій руйнівний похід до Східної Європи. Вони розбили готів, підкорили антів і ще довго панували на величезній території від Верхнього Дунаю до Азовського моря, здійснюючи постійні набіги на країни Західної Європи. Після смерті правителя Аттили в 453 році гунська держава занепала.

Анти. Анти (слов'янські племена), незважаючи на навалу гунів, зуміли відстояти свою незалежність. УIV-VI ст. виник могутній союз антських племен, який історики називають Антським царством. На чолі антів стояли царі (рекси). Анти мали сильне й велике військо, здійснювали походи за Дунай на Візантію. Держава антів, як політичне об'єднання, припинила своє існування 602 року після кривавої війни з аварами, у якій анти були союзниками візантійців. Попри те, що в писемних джерелах назва «анти» більше не згадується, слов'янські племена, звісно, не припинили свого існування. На сторінках руських літописів натомість з'являється інформація про боротьбу з аварами слов'янських племен дулібів.

2. Землі Гетьманщини у складі Російської держави (18 – поч. 19 століття)та український автономістський рух

На кінець ХVІІ ст. Лівобережжя перетворилося на центр політичного і культурного життя в Україні. Цей край українці називали Гетьманщиною, а росіяни — Малоросією. В середині XVIII ст. козацька старшина почала клопотатися про відновлення гетьманства. 22 лютого 1750 р. за рішенням Єлизавети Петрівни Правління гетьманського уряду було розпущено і на гетьмана обрано К. Розумовського — молодшого брата фаворита імператорки. Розумовському вдалося розширити автономію України, повернувши її справи з Сенату до іноземної колегії. Київ і Запоріжжя знову підпорядковувалися гетьманові. Відновив Розумовський і склад генеральної старшини і суду.

Але у 1754 р. була ліквідована одна з важливих ознак автономії — державна митниця на кордоні між Гетьманщиною та Росією. А в 1761 р. Київ переходить під пряме імперське правління. Нова імператорка Катерина II, прагнучи уніфікації та централізації державного управління, у 1764 р. після звернення Розумовського з проханням про введення спадковості гетьманування і розширення його прав знову ліквідувала цей інститут в Україні. Уся повнота влади зосередилась у руках президента Другої Малоросійської колегії (1764—1786 рр.) генерал-губернатора П. Румянцева. На початку 80-х років був скасований полковий устрій на колишній Гетьманщині. У 1776 р. Катерина II ліквідувала слобідське козацтво — більшість заможних козаків наказним порядком перевела в гусари, а частину — в селянський стан.

Після укладення Кючук-Кайнарджийського миру Запорізька Січ втратила значення військового форпосту проти турецької і татарської агресії. Крім того, козаки брали активну участь у гайдамацькому русі. Війська царського генерала Текелі, повертаючись із Криму, несподівано оточили Січ. П. Калнишевський — останній кощовий отаман — капітулював і згодом був засланий царським урядом на Соловки. Козацька старшина отримала офіцерські звання у російській армії. Значна частина козаків переселилась у межі турецьких володінь і утворила Задунайську Січ.

У 1781 р. був ліквідований полково-сотенний устрій, а Лівобережжя поділене на три намісництва — Київське, Чернігівське, Новгород-Сіверське (потім — Малоросійське генерал-губернаторство).

В 1783 р. українську національну армію у складі 10 полків було перетворено на регулярні пікінерські полки за взірцем російської армії. Того ж року кріпосне право було поширене на українське селянство. У 1785 р. виходить «Жалувана грамота дворянству», за якою українська шляхта отримує дворянські права та привілеї.

У другій половині XVIII ст. в Україні утверджується суспільно-політичний устрій, характерний для всієї Російської імперії. Усі органи Української держави були остаточно знищені.

Автономістський рух. Триває тільки на Лівобережній Україні(1760-1830). Це боротьба різних верст населення за збереження та відновлення традиційних інститутів,а також їх реформування відповідно до національних традицій.

1763р.- престол посідає Катерина Ііі козаки звертаються з Глухівською петицією (закликають відновлення вольностей та дозволити збирати сейм). Ліквідує Гетьманщину.

Створюється комісія по створенню Собору Уложенія (67-74)(як краще правити КатериніІІ на цих землях) Автономісти складають 175 статтей і відвозять до комісії. Ліквідація Запорізької Січі.

1791 р.- Василь Капній («Одна на рабство» 83р проти кріпацтва) їде до Пруського короля і просить протекторат. Король відмовляє.

Роман Маркевич,Микола Стороженко, Андріан Щепа,Темофій Калинський (у своїх творах проти Росії)

1801р- Василь Полетика звертається до Олександра І про відновлення

Куракін,Рєпін – російські дворянини,які хотіли відновити автономію України.

1812р. –Рєпін сформував 12 козачих полків . Під час війни Рєпін запропонував допомогу ,Росія злякалася і відмовилася,забравши титул у Рєпіна. Автономістський рух став поштовхом до Українського національного відродження.

3. Суспільно-політичні рухи та формування багатопартійності в Україні протягом 1991-2006 років

Розгортання національно-визвольного руху в Україні:

-активізація суспільно-політичної активності населення (з 1988 р.) -перші масові мітинги, пікети, страйки з вимогами докорінних змін у державі; поширення національної символіки;

-виникнення нових громадських меншин (товариство української мови ім..Т.Шевченка, історико-просвітницьке товариство «Меморіал», студентське об*єднання «Громада», клуб «Спадщина», асоціація «Зелений світ» та ін.);

-критика існуючого ладу; відродження української історії;

-видання перших неформальних газет та журналів («Вибір», «Вільна Україна», «Український вісник», «Літературна газета» та ін..);

-відновлення діяльності Української Гельсінської Спілки;

-відродження заборонених церков і релігійних конфесій;

-активізація руху національних меншин (виникнення національно-культурних товариств; повернення департоварих татар до Крим, надання автономії Криму в результаті референдуму 1991);

-розгортання робітничого руху (шахтарський страйк у липні 1989 р, робітничий страйк у Донбасі в листопаді 1989р.).

Одним з головних елементів демократичної політичної системи є багатопартійність, адже саме політичні партії є зв'язуючою ланкою між урядом і народом.

Політична партія — це спільність людей, об'єднаних ідеологічно та організаційно з метою завоювання (внаслідок виборів або іншим шляхом), утримання і використання державної влади для реалізації інтересів тих чи інших соціальних груп, верств, етнічних та інших спільностей. Для цього партія має стати правлячою, зайняти в політичній системі становище, яке дає змогу визначати політику держави.

Історія багатопартійності в Україні пройшла у своєму розвиткові кілька етапів, під час яких розгорталися та набували динаміки певні суспільно-політичні процеси та тенденції:

I етап — ≪зародження багатопартійності≫ (середина 1988 — березень 1990 p.):

— виникнення неформальних організацій, утворення легальної організованої опозиції;

— активізація діяльності Української Гельсінської спілки, вихід на політичну арену Народного руху України;

— розмежування та диференціація всередині правлячої Комуністичної партії, організаційна консолідація прихильників Демократичної платформи;

— виникнення першої формально задекларованої партії

— Української національної партії.

II етап — ≪вихід багатопартійності на державний рівень ≫ (травень 1990 — серпень 1991 p.):

— поява парламентської опозиції;

— ініціювання представниками демократичного блоку важливих державних рішень, серед яких найголовніше — Декларація про державний суверенітет України;

— збільшення кількості політичних партій (від 1989 р. до серпня 1991 р. утворилося понад 20 політичних партій та об'єднань).

III етап — ≪становлення багатопартійності≫ (з серпня 1991 p.):

— розширення спектра багатопартійності (нині нараховується понад 100 політичних партій);

— посилення розколів та дроблення політичних сил;

— активізація процесу створення місцевих партійних відділень та осередків;

— підведення під функціонування багатопартійності юридичної бази;

— зміцнення зв'язків партій з впливовими бізнесовими та юридичними колами;

— періодичне перегрупування сил, створення політичних блоків для боротьби за владу (ця тенденція особливо була помітною в період виборчих кампаній 1994, 1999 pp.).

Особливість процесу формування багатопартійності в Україні полягає в тому, що її вихід на державний рівень передує її становленню, тобто повноцінній розбудові вертикальних і горизонтальних партійних структур, формуванню власної соціальної бази тощо.

Процес розвитку багатопартійності відкрив простір для партій досить різнобарвного політичного спектра, але всі вони фактично належать до трьох класичних політичних напрямів — лівого, правого та центристського. Кістяк лівого крила утворюють Комуністична партія України, Соціалістична партія України та Селянська партія України. Найпомітнішими партіями правого спрямування є «Свобода», НРУ, УНР, Українська республіканська партія, Конгрес українських націоналістів, Християнсько-демократична партія України, Українська національна асамблея, Демократична партія України. Названі політичні партії лівого та правого крила найбільш організаційно та ідейно-політично сформовані, досить структуровані в центральних керівних органах та на місцях. Центристські партії – БЮТ, Партія регіонів.

Білет 7:

1. Завоювання земель Київської Русі монголами. Організація адміністративної влади на місцях

Монгольська держава утворилася наприкінці XII — на початку XIII ст. внаслідок активної об'єднавчої політики монгольського хана Темучіна (Чингісхана). Країна перетворилася на воєнний табір і розпочала активне завоювання сусідніх територій та народів.

У 1223 р. на річці Калці відбулася перша битва монголо-татарських військ з руськими дружинами. Об'єднані русько-половецькі сили зазнали страшної поразки: загинуло 6 князів та 9/10 руських воїнів. Нова хвиля монгольського нашестя розпочинається 1237 p., коли на прикордонних рубежах Русі з'явилося багатотисячне військо онука Чингісхана — Батия. Серією рішучих ударів, завойовники перетворили на попелище Рязань, Володимир, Ярославль, Переяслав, Чернігів та інші міста і підійшли до Києва. Мужньо боролися кияни на чолі із хоробрим галицьким воєводою Дмитром. Останнім оплотом була Десятинна церква, за кам'яними стінами якої загинуло багато захисників міста. Сама ж церква, переповнена людьми обвалилася від ударів стінопробивних знарядь. 6 грудня (за іншими джерелами (9 листопада) 1240 р. Київ було взято, а всі люди, від малого до великого вбиті мечем. Падіння центру Давньоруської держави відкрило Батию шлях на Захід. Пройшовши вогнем і мечем галицькі та волинські землі, кочівники в 1241 р. вторглися в Польщу, Угорщину, Чехію, Словаччину, Трансільванію. Проте знекровлені на Русі війська Батия вже 1242 р. були змушені припинити своє просування в західному напрямку. Повернувшись у пониззя Волги, завойовники засновують нову державу в складі Монгольської імперії — Золоту Орду. З цього часу Давньоруська держава перестає існувати. На Русі встановлюється іноземне іго на довгих 238 років.

Успіх загарбників пояснюється насамперед відсутністю єдності руських князів в умовах феодальної роздробленості, а також тим, що ворог мав переважаючі сили, використовував при облозі пристосування для ламання фортечних стін, метання каміння, перекидання через фортечні стіни посудин із нафтою, що призводило до пожеж. Останнє часто викликало паніку серед захисників міст-фортець. Основним озброєнням монголо-татарів були лук, стріли і сокири. Для перетягування стінобитних знарядь використовувались канати. Важливим видом озброєння були списи, часто з гачком для стягування вершника з коня.

Уже перші наслідки завойовницьких походів монголів були катастрофічними для слов'янських земель:

1.Руйнація та падіння ролі міст. За підрахунками археологів, із 74 руських міст XII—XIII ст., відомих з розкопок, 49 були розорені полчищами Батия. До того ж 14 так і не піднялися із руїн, а ще 15 міст з часом перетворилися на села. У перші 50 років панування завойовників на Русі не було побудовано жодного міста, а домонгольського рівня кам'яного будівництва було досягнуто лише через 100 років після навали Батия.

2.Занепад ремесла і торгівлі. Руйнація міст, загибель або рабство значної частини ремісників призвели до втрати спадкоємності в ремісництві, зникнення цілих його галузей (виробництво емалі, зерні, черні, різьби по каменю та ін.).Зменшення виробництва товарів спричинило зане пад торгівлі. 

3.Демографічні втрати. Фізичне знищення, рабство та втечі стали чинниками, які помітно зменшили кількість населення на півдні Русі.

4. Знищення значної частини феодальної еліти. Загибель у боротьбі з завойовниками багатьох професійних воїнів-феодалів — князів та дружинників не тільки помітно послабила протидію загарбникам з боку місцевого населення в початковий період встановлення іга, а й суттєво загальмувала і деформувала розвиток феодального землеволодіння та всієї системи феодальних відносин. 

5. Послаблення обороноздатності Русі призвело до того, що в XIV—XV cm. південні та західні руські землі опиняються в складі Литовського князівства та Польського королівства, а Північно-Східна та Новгородська землі залишаються під владою Орди. Внаслідок цього землі, що колись входили до складу Київської Русі, потрапили під вплив різних держав та культурних традицій, які суттєво змінили характер та динаміку їх суспільного розвитку.

Етнічна диференціація східного слов'янства поглиблюється, і дедалі активніше починають формуватися українська, білоруська та російська народності. 

Золотоординське іго виявилося насамперед у трьох сферах: економічній (система податей та повинностей — данина, мито, плужне, підводне, корм, ловче та ін.); політичній (затвердження Ордою князів на столах та видача нею ярликів на управління землями); військовій (обов'язок слов'янських князівств делегувати своїх воїнів до монгольського війська та брати участь у його воєнних походах). Стежити за збереженням та зміцненням системи залежності покликані були ханські намісники в руських землях — баскаки. Крім того, з метою ослаблення Русі Золота Орда протягом майже всього періоду свого панування практикувала періодичні спустошливі походи. Лише до середини XIV ст. на землі Північно-Східної та Південно-Західної Русі було здійснено понад 20 воєнних нападів золотоординців. 

Встановлення золотоординського іга на Русі мало свої особливості: 

1)руські землі не увійшли безпосередньо до складу Золотої Орди; 

2)на території Русі не було створено постійно діючого адміністративного апарату завойовників. Навіть інститут баскаків на початку XIV ст. фактично ліквідується; 

3)толерантне ставлення золотоординців до християнства та православного духовенства (відповідно до монгольських стереотипів поведінки хан міг і мусив вимагати від завойованих народів покірності, виконання наказів, але не відмови від віри, традицій та звичаїв). 

Саме ці особливості золотоординського панування значною мірою дали змогу східним слов'янам не тільки зберегти власну етнічну самобутність, а й накопичити державотворчі сили.  Монгольське завоювання зумовило появу тривалих тенденцій, які помітно вплинули на історичний розвиток 

2. Геополітичні зміни в Східній Європі наприкінці 18 століття та їх наслідки для України

Нова геополітична ситуація, яка склалася в Центральній та Східній Європі на кінець XVIII — початок XIX ст., спричинила великі геополітичні зміни і соціальні перетворення в Україні. Після другого (1793 р.) і третього (1795 р.) поділу перестала існувати Річ Посполита, до складу якої входили значні території українських земель. На кінець XVIII ст. було ліквідовано Кримське ханство, що несло великі страждання і спустошення українському народові протягом чотирьох з половиною століть свого існування. Унаслідок цих змін виникли абсолютно нові геополітичні утворення на карті Європи. Галичина, Закарпаття, а згодом і Буковина ввійшли до складу Австрійської імперії, а всі інші українські землі разом з інтегрованою Гетьманщиною та Слобожанщиною — до російської держави. Таким чином, переважна більшість українських земель від Збруча на заході до Дінця на сході опинилися під владою імперії Романових. Сталися значні зміни і в адміністративно-територіальному устрої України, яка входила до Росії, започатковані указом Павла І від 12 грудня в 1796 р. "Про новий поділ держави на губернії і намісництва". Деякі зміни відбулися на початку XIX ст. Зокрема, було утворено дев'ять губерній (Чернігівську, Полтавську, Харківську, Київську, Херсонську, Таврійську, Волинську, Подільську, Катеринославську), які за системою управління наслідували російські. Державну владу в них здійснювали губернатори котрих призначав і звільняв цар. Губернії складалися з повітів, у яких хазяйнували царські справники. У свою чергу, і повіти поділялися на стани, які очолювали поліцейські пристави. Для зміцнення влади губернаторів створювалися на військовий зразок ще й генерал-губернаторства: Полтавське й Чернігівське (з Харківською, Полтавською, Чернігівською губерніями), Новоросійсько-Бессарабське (з Херсонською, Катеринославською, Таврійською губерніями і Бессарабською областю) та Київське (з Київською, Волинською, Подільською губерніями). На чолі генерал-губернаторств стояли військові генерал-губернатори, їм підпорядковувалися не лише місцева адміністрація й поліція, а й розквартировані на території губернії війська. На початку XIX ст. в усіх губерніях заснували ще й охоронні відділення (так звану охранку) для виявлення і покарання політичних противників царського самодержавства. Щоб придушити будь-які спроби невдоволення, царат утримував в Україні велику армію, чисельність якої сягала 100 тис. Саме за допомогою військової сили і поліцейського апарату втілювалася в життя гнобительська політика царату, деспотизм якого набрав найвищого розвитку. У жодній країні Європи правителі не мали такої необмеженої влади, як царі-імператори. Ніде бюрократія не була такою деспотичною, а поліція такою жорсткою, а народ таким безправним, як у Росії. На українських землях царат проводив колоніальну політику ще сильніше, ніж за часів Петра І і Катерини II. Передусім царський уряд намагався знищити сліди давньої автономії. Скасування Магдебурзького права в 1831 р. та Литовського статуту в 1840 р. поклало край неросійському судочинству, а також міському самоуправлінню. Практично перестали вживати назву Україна, замінюючи її принизливою — Малоросія. Російський царизм також заохочував усілякими пільгами й привілеями заселення українських земель, насамперед росіянами. їм прищеплювалось усвідомлення належності до панівної державної нації та почуття нібито історично правомірної їхньої зверхності над людьми інших національностей. Наприкінці XIX ст. у результаті переселенських рухів в Україну і з України частка українців на їхній рідній землі зменшилася з 90 до 80 % . Зате частка росіян серед населення України зросла до 12 %. Разом з русифікованим українцями вони становили більшість міського населення Лівобережжя та Півдня України. Це породжувало антиросійські настрої серед місцевого населення, створюючи сприятливий ґрунт для розвитку українського національного руху. Щодо адміністративно-територіального устрою українських земель, які перебували під владою Австро-Угорської імперії, то слід зазначити, що на цих землях було запроваджено загальноприйняту в державі централізовану систему управління. В Галичині адміністративний апарат краю до 1849 р. очолював губернатор, а пізніше намісник, на Буковині після 1849 р. — президент крайового управління. Повітову ланку очолювали старости. Містами управляли магістрати (до 1870 p.), а пізніше — міські ради як органи самоврядування. На Закарпатті адміністрацію в комітетах очолювали жупани, періодично скликались комітетські збори дворянства.Етнічний склад населення західноукраїнських земель був доволі строкатим. Українське населення, більш як 90 % жило в селах і було зайнято в сільському господарстві. Адміністративне поєднання етнічно змішаних територій згодом породило чимало складних проблем у сфері міжетнічних взаємин. В умовах неоабсолютизму 50-х років правлячі кола Австрії швидко втратили інтерес до українців і пішли на зближення з угорським та польським дворянством. У 60-х роках цей процес завершився перетворенням Австрії на дуалістичну Австро-Угорську імперію з наданням обмеженої крайової автономії Галичині, що спричинило нове ущемлення національних прав українського населення.

Підсумовуючи розгляд цього питання, варто звернути увагу на те, що після згаданих політичних змін, коли більшість українських земель опинилося в одній державі, відкрилися деякі макроекономічні перспективи, зокрема, тенденції економічної інтеграції українських земель і зростання міжнародної торгівлі через причорноморські порти. Позитивним наслідком геополітичних змін було і те, що українці різних регіонів згодом після "революції національної свідомості", могли зробити свій вагомий внесок у розвиток національного відродження.

Загострення внутрішніх суперечностей та активізації революційних рухів у зв'язку з так званою весною народів 1848 р. спричинили проведення в обох імперіях, до яких належали українські землі, соціально-економічних і правових реформ.

3. Опозиційний рух в Україні в 1960-1980-их років. Його основні течії

Бурхливе, суперечливе, динамічне «хрущовське» десятиріччя об´єктивно стимулювало оновлення суспільної свідомості. Цей імпульс був настільки сильним, що під його впливом у 60—70-ті роки у радянському суспільстві виникла духовна опозиція — дисидентство (лат. dissident — незгідний), яке висувало реальну альтернативу наростаючим кризовим явищам у духовному житті суспільства — соціальній апатії, дегуманізації культури, бездуховності. Його ідеологія, зароджена як сумнів у доцільності окремих ланок існуючої системи, поступово викристалізувалася у тверде переконання необхідності докорінних змін у суспільстві. Спочатку осередок українських дисидентів складали «шестидесятники» — нове плідне покоління письменників, що здобувало собі визнання. До нього належали Ліна Костенко, Василь Симоненко, Іван Драч, Іван Світличний, Євген Сверстюк, Микола Вінграновський, Алла Горська та Іван Дзюба. Пізніше до них приєдналися Василь Стус, Михайло Осадчий, Ігор та Ірина Калинці, Іван Гель та брати Горині.  Дисидентський рух в Україні був складовою частиною загальносоюзного. Утворювали його такі основні течії: 1. Правозахисне, або демократичне, дисидентство. У Росії воно репрезентоване А. Сахаровим, О. Солженіциним та їхніми однодумцями, а в нашій республіці — Українською Гельсінською групою (УГГ). 2. Релігійне дисидентство. Його метою була боротьба за фактичне, а не декларативне визнання свободи совісті. В Україні релігійне дисидентство вело боротьбу за відновлення українських греко-католицької та автокефальної православної церков, за свободу діяльності протестантських сект. Найяскравішими представниками цієї течії були Г. Вінс, І. Гель, В. Романюк, Й. Тереля. 3. Національно орієнтоване дисидентство. Ця течія дисидентського руху рішуче засуджувала шовінізм, імперську політику центру, форсовану русифікацію, виступала на захист прав і свобод усіх народів та їхню співпрацю в боротьбі за умови життя, гідні цивілізованого світу. До цього напряму належать І. Дзюба, С. Караванський, В. Мороз, В. Чорновіл та ін. Характерною ознакою усіх трьох напрямів дисидентства була боротьба за національні інтереси українського народу, тобто органічне залучення до сфери своєї діяльності національного чинника. Специфіка дисидентського руху в історії суспільних рухів полягає у тому, що він, будучи реальною опозиційною силою, фактично не мав ні власних організаційних структур (партій, об´єднань), ні цілісної загальної програми. Ідеологічний спектр цього руху в Україні був надзвичайно широким: від марксистської платформи (П. Григоренко) до націонал-комуністичної (І. Дзюба), а від неї — аж до платформи, близької інтегральному націоналізму Д. Донцова та ідеології ОУН (В. Мороз). Вже на початку брежнєвського періоду з метою придушення дисидентства в зародку у вересні 1965 р. Україною прокотилася хвиля арештів: у Києві, Одесі, Феодосії, Львові, Івано-Франківську, Тернополі, Луцьку. Жертвами репресій стали діячі української культури, студенти, робітники. Серед них І. Світличний, М. Горинь, М. Озерний, Я. Гаврич, Б. Горинь, М. Осадчий, О. Мартиненко та ін. «За задумом, — писав пізніше В. Мороз, — суди повинні були залякати і заморозити рух, як і на початку 30-х років. Вийшло навпаки: арешти і суди 1965—1966 pp. вперше показали всім, “скільки нас є” і хто ми. Справді, ці процеси були своєрідним парадом шістдесятників на очах України і всього світу». Численні арешти викликали протести. 4 вересня 1965 року було влаштовано маніфестацію проти репресій У Київському кінотеатрі «Україна». У цій акції брали участь І. Дзюба, В. Стус, В. Чорновіл та ін. У грудні 1965 р. І. Дзюба надіслав лист на ім´я першого секретаря ЦК КПУ П. Шелеста і на ім´я Голови Ради Міністрів УРСР В. Щербицького з протестом проти арештів, до якого додав написану у вересні — грудні і поширювану в самвидаві роботу «Інтернаціоналізм чи русифікація?». Проте це не зупинило репресій. У 1966 р. над 20 заарештованими відбулися політичні процеси. Такі дії офіційних властей зумовили публікацію за кордоном 1967 р. документальної збірки, підготовленої молодим журналістом В. Чорноволом «Лихо з розуму». В. Чорновола було засуджено на три роки. Навесні 1968 р. 139 українських діячів науки, літератури та мистецтва звернулися з листом до Л. Брежнєва, О. Косигіна, М. Підгорного, у якому висловлювали рішучий протест проти арештів в Україні та утисків української культури. Значною мірою завдяки громадським протестам першу хвилю репресій проти інакодумства в Україні вдалося загальмувати. Проте, 1970 р. його маховик отримує новий імпульс — починається нова хвиля репресій (червень 1970 р. — другий арешт В. Мороза та 30 його однодумців), яка набирає особливої сили на початку 1972 р. У цей час заарештовані Є. Сверстюк, І. Світличний, В. Чорновіл, І. Дзюба, В. Стус, І. Калинець та ін. Свою роль у цих драматичних подіях відіграло, очевидно, і засідання Політбюро ЦК КПРС, що відбулося ЗО грудня 1971 року, на якому було вирішено провести всесоюзну кампанію щодо ліквідації дисидентського руху і самвидаву. У середині 70-х — на початку 80-х років дисидентський рух в Україні зменшився кількісно, але виріс якісно — утворилася і діяла Українська Гельсінська спілка. Після підписання Радянським Союзом у серпні 1975 р. заключного документа в Гельсінкі (офіційна згода тоталітарної влади шанувати громадянські права своїх підданих) у країні активно поширюється дисидентський рух. Повіривши в лібералізацію радянського ладу, дисиденти почали організовувати легальні групи й об'єднання, які (на їх думку) мали наглядати за дотриманням прав людини в СРСР. 9 листопада 1976 р. Микола Руденко, Олесь Бердник, Левко Лук'яненко, Іван Кандиба, Ніна Строката-Караванська, Оксана Мешко, Микола Матусевич, Мирослав Маринович, Олекса Тихий проголосили утворення Української групи сприяння виконанню Гельсінських угод (УГГ). Через два дні до групи приєднався колишній генерал-майор Радянської армії, українець за походженням, Петро Григоренко. УГГ ставила завдання ознайомити широкі кола української громадськості з Декларацією прав людини, сприяти виконанню Гельсінських угод, домагатися акредитування в Україні представників зарубіжної преси, створення незалежного npec-агентства, інформування світової громадськості про факти порушень на терені України Декларації прав людини та гуманітарних статей, прийнятих нарадою у Гельсінкі. За час існування Українська Гельсінська група нараховувала 37 чоловік. З 1976 до 1980 р. вона зробила 30 заяв, видала 18 меморандумів і 10 бюлетенів. У СРСР серед п'яти подібних груп УГГ була найчисельнішою і найактивнішою. Вона діяла в рамках чинного законодавства і підтримувала контакти з аналогічними об'єднаннями в СРСР, ставлячи мету "інтернаціоналізувати" захист громадянських і національних прав. На противагу різним націоналістичним угрупованням українські дисиденти ставилися з глибокою повагою до інших народів. До 1980 р. три чверті членів Української Гельсінської групи були ув'язнені. До українських правозахисників були застосовані найсуворіші покарання. Влітку 1988 р. у Львові на базі УГГ сформувалася організація республіканського масштабу — Українська Гельсінська спілка (УГС) на чолі зі звільненим у грудні цього року політв'язнем Левком Лук'яненком. Програмним документом УГС була Декларація принципів, написана В'ячеславом Чорноволом та братами Михайлом і Богданом Горинями. Автори Декларації вимагали перетворити СРСР на конфедерацію незалежних держав, передати владу КПРС демократично обраним Радам, проведення українізації, права УРСР на власну дипломатичну діяльність, легалізацію заборонених віросповідань, впровадження ринкової економіки й громадянського контролю над карними органами.

Отже, протягом 60-х — першої половини 80-х років в Україні значною мірою активізується опозиційний рух. Він стає помітним чинником суспільно-політичного життя, його лідери чіткіше формулюють основну мету та орієнтири, завдяки «самвидаву» в маси проникають опозиційні погляди та ідеї. Поступово набирає силу процес самоорганізації дисидентського руху. Водночас широкої підтримки в громадян республіки він не набув, що пояснюється жорстокістю репресивних заходів; апатією та пасивністю, що панували у свідомості значної частини суспільства; переважно нігілістичною спрямованістю дисидентського руху, коли викривальний пафос домінував над позитивними ідеями. Незважаючи на нечисленність, дисидентський рух був реальною моральною та ідеологічною загрозою системі, оскільки формував і зберігав певні суспільні ідеали.

Білет 8:

1. Основні етапи розвитку Київської Русі

І Виникнення та формування (IX ст.- кінець X ст.)Початок формування державності на території України тісно пов'язаний з перетворенням Києва на основний політичний і культурний центр руських племен. Князь Аскольд, проводячи виважену і активну зовнішню політику, зміцнив Київську Русь, поставивши її нарівні з Візантією та Хазарією.Відносять першу спробу введення християнства у Київській Русі. Це стало причиною заколоту, ініціаторами котрого виступили місцеві волхви та бояри. Звернулися до Новгорода, де з 870 р. утвердилося правління запрошеного варяга - Рюрика. Олег 882 році захоплює Київ і вбиває Аскольда. Олег рушив походом на Візантію і змусив її підписати торговельну угоду, яка відкривала широкі можливості для руських купців. Ігор Рюрикович. Посиливши централізовану владу у боротьбі з волелюбними древлянами, він виступив проти печенізьких орд, які нападали на Русь. Здійснив не дуже вдалі походи на Візантію, Русь втрачала контроль на Чорноморському узбережжі та в гирлі Дніпра і до того ж зобов'язувалася надавати військову допомогу Візантії. Влада перейшла до вдови Ігоря - княгині Ольгі. Жорстко помстилася древлянам за смерть чоловіка, спаливши їхню столицю Іскоростень разом з частиною городян. Намагалася обмежити прерогативи місцевої знаті, впорядкувала збір данини і встановила більш суворий порядок управління. Зміцнила економічна могутність Київської держави, піднісся її міжнародний авторитет.Ольга охрестилася. Ольга до самої смерті залишалася радницею свого сина.Святослав ще більше зміцнив позиції Київської держави.Провів адміністративну реформу, посадивши синів намісниками у адміністративних центрах.Святослав посилив позиції Русі на важливих торговельних шляхах, зміцнив кордони і підніс міжнародний авторитет своєї держави. Починається жорстока боротьба за владу.

ІІ Розквіт Володимир повертає Русі землі фактично завершуючи формування державної території.Серйозною проблемою набіги кочовиків. Володимир упроваджує військову реформу, встановлюючи феодальну організацію війська — службу за право володіти землею. Це зміцнило і власну владу князя. Створюється досить розгалужена система фортець, валів,тощо.Вдосконалення системи права, пристосування його до умов свого часу.Для зміцнення централізованої князівської влади потрібен був єдиний бог. Вибір зупинився на християнстві православного (візантійського) обряду. Русь стала у шерег провідних християнських держав Європи, забезпечивши собі рівноправні та взаємовигідні стосунки з ними. Наприкінці правління Володимира Святославича виникла реальна загроза єдності Київської Русі. Між синами Володимира починається кривава боротьба за київський стіл. Ярослав і Мстислав уклали мирну угоду та поділили Русь.Звертається до зовнішніх проблем і починає боротьбу з печенігами. Генеральна битва відбулась у 1036 р., після якої печеніги вже ніколи па Русь не нападали( на честь закладено Софійський собор). Розширюються кордони КР. Активізувалася й дипломатична діяльність. За допомогою династичних шлюбів Ярослав зміцнив стосунки з кількома провідними європейськими державами. Увагу приділяв внутрішнім проблемам КР. За його правління проводиться кодифікація юридичних норм, які існували, а також постає перший письмовий звід норм давньоруського права «Руська правда», які захищали приватну власність і власника.Ярослав призначає на вищу церковну посаду — митрополита — не грека, а слов'янина — Іларіона. Київська Русь досягла зеніту свого розквіту, встала нарівні з найвпливовішими країнами середньовічної Європи. Поділив між синами міста й землі. Запроваджувався новий принцип спадковості — сеньйорат(княжити в Києві мають спершу по черзі всі сини Ярослава, потім онуки старшого сина). Київській Русі встановлюється форма правління, яку називають тріумвіратом Ярославичів, очолювали походи проти половців,після невдалої битви на р. Альті у 1068 р. спілка Ярославичів фактично розпалася.

ІІІ період занепаду та феодальної роздробленості(2-a половина XII ст. - 1-a половина XIII ст. )боротьба за одноосібну владу. Спробу припинити княжі усобиці було вжито на з'їздах князів у Любечі(відміна спадковості), Витичівський (1100 р.), Золочівський (1101 р.), Долобський (1103 р.) князівські з'їзди не усунули всіх суперечностей, що ніяк не сприяло єдності Київської Русі, особливо в умовах половецької загрози і заворушень населення Києва та інших великих міст. Так, у 1113 р., під час повстання в Києві бояри й купці звернулися до переяславського князя Володимира Мономаха з проханням посісти київський стіл. Придушивши повстання, Володимир Мономах став київським князем на 12 років.Розгромивши половців і забезпечивши сприятливі зовнішні умови, Володимир Мономах багато зробив для зміцнення Київської Русі. Розвивалися сільське господарство й ремесла, пожвавилася торгівля, будувалися нові міста.Зміцнюються династичні зв'язки.По смерті Володимира у 1125 р. спадкоємцем на київському столі став його син Мстислав Володимирович, який продовжив політику батька. Проте його наступники знову почали боротися між собою за першість на Русі. Отож із другої половини XII ст. починається новий період в історії українських земель — період феодальної роздробленості та існування самостійних князівств.

2. Національне відродження у Наддніпрянській Україні в 19 столітті: причини та основні етапи

Основні дати:

1791 – таємна місія В. Капніста до прусського короля в Берлін.

1798 – видання в Петербурзі трьох частин поеми Котляревського „Енеїда”.

Національна ідея – усвідомлення українцями себе як окремого народу з власною історією, культурою. Традиціями, мовою. Можливістю національного існування.

Національне відродження – процес пробудження самосвідомості народу.

Самосвідомість – ясне розуміння своєї суті, своїх особливостей. Своєї ролі у житті, в суспільстві.

Автономія (з грецької – самоуправління, незалежність) – надання деяким частинам держави (областям, департаментам, провінціям...) прав на самоврядування в адміністративній сфері.

Суспільно – політичний рух - своєрідна форма вияву політичної активності мас; спільна діяльність людей, що різняться своїми ідейними засадами, цілями та способами досягнення мети, кількістю та роллю в політичному житті.

У всесвітній історії ХІХ століття - це час розквіту різних прогресивних ідей. Далеко позаду залишились погляди, які пояснювали світ лише з точки зору Божої волі. Освічені європейці ствердились у можливостях людського розуму, що й породило безліч різних ідеологій, які проникали в Україну. Наприклад, ідеї Просвітництва та Французької революції.

Однією з таких ідеологій була ідея національної самосвідомості. І раніше народи усвідомлювали свої відмінності від інших народів, та соціально – економічні відмінності в середовищі одного народу вважалися більш значимими. А саме: українські, польські, російські феодали відчували, що мають більше спільного з феодалами інших країн, ніж з селянами своєї. На початку ХІХ століття починають формуватися інші погляди, нове розуміння суспільства, яке спирається на загальність мови й культури.

Україна не стала винятком.

Умови в яких розпочалося формування національної свідомості:

* Відсутність єдиної території;

* Тотальна русифікація українського населення;

* Зречення рядом представників українського дворянства національних інтересів;

* Засилля російського чиновництва на адміністративних посадах в українських губерніях та повітах Російської імперії;

* Збереження українськими патріотами культурних і державних традицій України.

Складові національного відродження:

* Поява певної верстви населення, яка впроваджує програму національного відродження в життя.

* Відродження історичного минулого

* Впровадження і захист української мови.

* Поява творів української літератури.

* Відродження національного мистецтва, традицій.

Основною формою національного відродження стало відродження української мови. Велику роль у формуванні сучасної української мови і літератури відіграв І.Котляревський. Його поема „Енеїда”, яка побачила світ 1798 року, написана народною мовою, стала першим таким твором в українській літературі. Основи нової української літератури заклали також письменники Є.Гребінка, П.Гулак – Артемовський і Т. Шевченко.

Процес національного відродження:

1)Академічний(фольклорно-етнографічний)

2)Літературний(культурно-освітній)

3)Політичний

1.кін 18-40рр. 19ст – “етап збирання спадщини”.

1818р.-вихід першої укр. граматики(Дмитро Бантиш-Каменський)

2.з”являються перші університети

1805-у Харкові.

1834-Київський університет.

Перша громад. організац. – Кирило-Мефодіївське братство. Засновуються культурно-освітні осередки.

3. Відбудова і дальший розвиток народного господарства УРСР в повоєнний період (1945-1955 роки)

Після завершення Другої світової війни Радянський Союз постав перед проблемою відбудови значною мірою зруйнованої економіки. Особливо постраждала Україна. Велика кількість зруйнованих міст. Демографічні втрати становили майже чверть загальної чисельності населення. Близько 10 млн осіб залишилися без житла. Збитки, завдані війною, складали астрономічну в тодішніх підрахунках суму — 286 млрд крб.

У серпні 1946 р. Верховна Рада УРСР прийняла Закон про п'ятирічний план відбудови й розвитку народного господарства. Ставилося завдання довести валовий продукт промисловості в 1950 р. порівняно з 1940 р. до 113%. Особливо значні труднощі переживало сільське господарство. У цю сферу спрямовувалося всього близько 7% капітальних витрат. Селянство утискувалося надмірними податками.

Ситуація в 1946— 1947 рр. ще більше погіршилася у зв'язку з неврожаєм та голодом. Значно скоротилося поголів'я худоби. Незважаючи на це, обов'язкові поставки сільгосппродукції державі майже не знизилися. Зате СРСР надавав широку підтримку країнам Східної Європи, котрі під тиском Москви стали на шлях «соціалістичного будівництва». В 1946 р. СРСР експортував 1,7 млн тонн зерна. В цей же час сотні тисяч селян України, інших республік вмирали від голоду. Міжнародна спільнота запропонувала свою допомогу в подоланні наслідків Другої світової війни та голоду 1946—1947 рр., однак Москва відмовилася від неї, а також від допомоги, запропонованої США («план Маршалла»). Отже, радянський народ був покинутий напризволяще власною владою. Але за допомогою інших республік СРСР до ладу стали шахти,заводи,фабрики,які до війни давали ¾ промислової продукції.

Такими були умови відбудови зруйнованого народного господарства: командно-адміністративні методи, державна, соціалістична власність, панування колгоспно-радгоспної системи в сільському господарстві, практично повна відсутність економічної зацікавленості працівника в розвитку виробництва, тотальний ідеологічний контроль. Ціною величезного напруження сил до 1950 р. були в основному загоєні рани війни. Обсяг валового виробництва промисловості перевищив рівень 1940 р. на 15%. Стали до ладу шахти Донбасу, підприємства важкої індустрії. Більше, ніж до війни, добувалося залізної руди, вироблялося продукції машинобудування, електроенергії, цементу тощо. Валова продукція сільськогосподарського виробництва у 1950 р. становила 91% довоєнного рівня. Позитивні зрушення сталися в галузях освіти, науки, культури.

Поряд із цим у повоєнному розвитку України існувало чимало проблем. Зокрема, дедалі очевиднішою ставала однобічність, незбалансованість економіки, яка головним чином спрямовувалася на потреби військово-промислового комплексу. Серйозною проблемою для влади стала колективізація в селах Західної України, котра викликала масовий спротив місцевого населення. Тут вона була завершена лише на початку 50-х років. Основними засобами слугували примус, «розкуркулення», депортації. Зокрема, у східні райони СРСР було депортовано більше 203 тис; так званих співучасників і посібників угруповань ОУН — УПА.

Трагічною подією в житті західних українців стала так звана операція «Вісла». Українці,які проживали на території Польщі мали виїхати до України,але більшість залишилась. Активну участь у спротиві насильницькій депортації брали формування Української повстанської армії. 29 березня 1947 р. польська комуністична влада приймає рішення про виселення всіх українців, що мешкали у Південно-Східній Польщі. 28 квітня 1947 р. о 4-й годині ночі розпочалася горезвісна операція «Вісла». В результаті їхніх дій було депортовано 140 575 українців, вбито 655, взято в полон 1466 вояків ОУН—УПА. 2274 українців було заарештовано, 3873 особи ув'язнено в концтаборі. В 1947 р. до смертної кари було засуджено 372 українці (всього в 1944— 1956 рр. — 573). Що ж до насильницьки виселених у квітні— серпні 1947 р. до Польщі українців, то вони були спеціально розпорошені в північних та західних польських землях. Ця акція не лише підірвала базу ОУН — УПА на Закерзонні. Вона вкрай важко відбилася на соціально-економічному і політико-правовому становищі українців, котрі залишилися в Польщі.

5 березня 1953 р. сталася подія, яка здатна була справити неабиякий вплив не тільки на внутріполітичне життя в СРСР, а й на міжнародну ситуацію загалом: помер Й. Сталін. Здавалося, що створюються умови для змін на краще. Однак почалося, як завжди, з боротьби за «трон». Група партійних керівників на чолі з М. Хрущовим усунула Л. Берію і прийшла в липні 1953 р. до влади. Суспільство, яке перебувало в сталінських лабетах протягом майже ЗО років, чекало на переміни. Україна, де довгий час працював М. Хрущов, сподівалася на посилення своїх позицій. Особливо ці надії зміцніли після XX з'їзду компартії, де М. Хрущов частково викрив злодійства Сталіна.

Попервах у напрямку оздоровлення суспільства були зроблені деякі конкретні кроки. Розпочалася реабілітація безневинно засуджених сталінським режимом. З концентраційних таборів звільнено тисячі репресованих, у тому числі з України. Здійснювалися реформи, що певною мірою сприяли розвитку економіки, освіти, науки. Нові явища відбувалися у сфері культури. Певною мірою розширювалися права національних республік. Уряд УРСР у 1956 р. здобув у своє підпорядкування понад 10 тис. промислових підприємств. Зросла вага України в загальносоюзному народногосподарському комплексі. Село на середину 50-х років залишалося ще напівзруйнованим, а колгоспники — безправними. Все це вимагало термінових змін у сільському господарстві. Однак цього практично не сталося. Увага спрямовувалася не на підвищення продуктивності праці та врожайності, а на нарощування кількісних факторів, розширення територій під зернові культури. В УРСР удвоє збільшилися посівні площі під кукурудзу. Загострилися проблеми в розвиткові тваринництва.

До змін в народному господарстві можна віднести також і приєднання Криму. 19 лютого 1954 р. Президія Верховної Ради СРСР за згодою з Президіями Верховних Рад Росії та України прийняла рішення про передання Криму зі складу РРФСР до складу УРСР. При цьому було взяте до уваги таке. По-перше, те, що РРФСР не мала спільного кордону з Кримською областю; по-друге, економічна близькість господарських зв'язків УРСР та Криму; по-третє, нагальна потреба у зрошуванні сільськогосподарських угідь цієї області передбачала єдине управління господарством півострова. Після 1954 р. на території Криму було збудовано нові промислові підприємства, прокладено велику кількість комунікацій, повністю забезпечено півострів водою, газом, електроенергією. Саме після цього Крим став головною всесоюзною здравницею. Внаслідок цього населення Криму швидко зростало, особливо російськомовна частина.

Білет 9:

1. Політичний устрій Київської Русі (10-13 століття)