Трансформація політичної системи Японії у хх столітті.
На сьогоднішній день Японія — унітарна демократична національна держава, парламентська конституційна монархія. Але зрозуміло, що такою її політична система була далеко не одразу. Загалом це країна древніх устоїв та традицій, але під впливом процесів, що відбувалися протягом 19-20 століть політ система Японія зазнала змін і набула сучасних рис.
Мацухіто (Мейдзі Тенно) (1852-1912) - імператор Японії (1867-1912), за якого країна стала однією з найрозвиненіших держав світу. На відміну від батька підтримував вимоги ліквідації влади сегунату, економічної, політичної та соціальної модернізації Японії за західним зразком після 250-річної самоізоляції країни.
«Реставрація Мейдзі» стала першим кроком на шляху радикального реформування японського суспільства. Успіх реформ був забезпечений співробітництвом молодого імператора з досвідченими політичними діячами-реформаторами. Вони вважали, що політичний та економічний розвиток західних країн базується на трьох ґрунтовних принципах: конституціоналізмі, який забезпечував національну єдність; індустріалізації, що була основою матеріального прогресу; гарно навчених і вишколених військових, які гарантували національну безпеку. Отже, невипадково головним гаслом реформаторів епохи Мейдзі стали слова: "Збагачувати країну, зміцнюватися військової" Навчитися цього можна було лише на Заході.
Тим не менше, найбільші і найважливіші зміни відбулися безпосередньо протягом саме 20 століття.
Як і в багатьох державах, головним законом країни є Конституція. Перша японська конституція була прийнята 1889 року, в часи існування Японської імперії. Вона була створена колективом юристів під проводом Іто Хіробумі за зразком прусської конституції, що передбачала конституційно-монархічний устрій. Вона передбачала широкі права для японського монарха, який був носієм державного суверенітету. Імператор міг приймати рішення в сферах внутрішньої і зовнішньої політики в обхід рішень кабінету міністрів чи парламенту, мав право видавати рескрипти і накази, що мали силу законів, був верховнимголовнокомандувачем японських армії та флоту. Головним законодавчим органом держави був двопалатний Імперський парламент. Він складався з Палати представників і Палати перів. Уряд імперії називався Кабінетом міністрів. Він створювався за наказом Імператора й виконував роль органу, що допомагав монарху в управлінні країною. Судочинство також велося від імені Імператора. Суди поділялися на адміністративні й особливі. Населення Японії вважалося підданими Імператора. Інститутугромадянства не існувало. Конституція гарантувала основні права і свободи населенню країни, які однак обмежувалися законами.
Оскільки Японія у 2 Світовій війні виступала на боці Німеччини та Троїстого союзу, то програш цього союзу наклав свій відбиток на політичний устрій країни.
3 листопада 1946 року, під тиском окупаційної влади, японський уряд прийняв нову демократичнуконституцію Японії. Вона набула чинності від 3 травня 1947 року. Конституція проголошувалася найвищим законом країни. Носієм державного суверенітету визначалася японська нація. Вона здійснювала управління країною опосередковано — через представників в Парламенті та регіональних радах, що обиралися голосуванням. Статус Імператора було понижено. Він ставав символом Японської держави і єдності японської нації, але позбавлявся права управляти країною. Парламент країни залишався двопалатним, проте Палата перів замінялася на Палату радників. Усіпривілейовані стани й олігархічні інститути скасовувалися. Особливістю нової конституції була 9-та стаття, що проголошувала пацифізм основним принципом державної політики. Японія відмовлялася від війни як засобу вирішення міжнародних проблем та скасовувала інститут збройних сил.
На сьогодні Японія є країною з представницькою демократією. Громадяни беруть участь в управлінні країною шляхом обрання своїх представників головами муніципалітетів, депутатами місцевих рад або Парламенту. Право голосу мають усі громадяни Японії, старші за 20 років.
Основними учасниками японського політичного життя, які визначають стратегію і тактику розвитку країни, є політичні партії. Партія, що має більшість в Парламенті має право очолити Кабінет міністрів. Вона називається правлячою, а її Кабінет — партійним. Менші парламентські партії можуть формувати коаліцію з правлячою партією, або виступати в ролі опозиції з критикою правлячої партії.
Згідно з чинною Конституцією Імператор є «символом Японської держави і єдностіяпонської нації». Він виконує функції формального голови держави, хоча цей статус за ним юридично не закріплений. На відміну від часів Японської імперії, Імператор позбавлений права управляти державою. Він виконує лише церемоніальні функції і усі свої дії в політичній сфері зобов'язаний узгоджувати із Кабінетом міністрів країни.
Отже, ми бачимо, що в силу певних обставин політична система Японії зазнала змін в 20 столітті, зокрема після закінчення 2ї Світової війни.