70. Політика українізації та коренізації: сутність, причини, наслідки.

Кореніза́ція — політика залучення представників корінного населення радянських республік та автономій до місцевого керівництва та надання офіційного (а інколи - й панівного) статусу їхнім національним мовам. Проводилася у СРСР протягом 1920х років. Політика започаткована XII з'їздом РКП(б) у квітні 1923 року в Москві.Прикладами коренізації стали, зокрема, українізація та білорусизація.

ПричиниУ другому томі своєї книги "Сталін" Лев Троцький пригадував, що з 140 мільйонів населення РСФСР великороси складають не більше 75 мільйонів, решта ж - 65 мільйонів - складають не великоросійські національності" [1]. Щоб схилити представників "неросійських" національностей на свій бік, радянська влада спробувала звернутися до них їхньою мовою.Наприклад, в Україні тих часів більшість більшовиків були представниками міського російськомовного населення. Етнічних українців серед них було дуже мало, майже ніхто не вживав української. Водночас більшість селян були україномовними. До радянської влади вони ставились без особливих симпатій, а часто - ворожоЗвісно, за таких умов, логічним було "приручити" непокірні народи: визнати їхню мову, культуру, залучити до державної адміністрації. Крім того, такі міри мали послабити вплив націоналістів - українських, білоруських, кавказьких, середньоазійських та інших.

Наслідки В Україні вона набула насамперед форми «українізації». Хоча доба «коренізації» та «українізації» була важливою і яскравою, її основним завданням було «вкорінення» влади на окраїнах, врахування національних чинників при формуванні партійно-державного апарату. Це потенційно несло в собі загрозу унітарній державній структурі, оскільки здійснювалося під гаслом подолання великодержавного шовінізму, а відтак мало призвести до формування місцевих етноеліт. Вони мали з часом «забронювати» адміністративно-управлінські посади і престижні соціальні ніші, а відтак неминуче повинна була змінитися парадигма їхніх стосунків із центром. Змінитись у бік бодай формального визнання свого статусу, вимог певної автономії і респекту з боку центральних управлінських структур ієрархії локальних владних відносин.«Коренізація» на практиці означала дерусифікацію, вивільнення різнопланових можливостей представників того чи іншого народу.

71. Український націонал-комунізм в 1920-х роках, його прояви в політиці та на практиці

Націонал-комунізм - це високоорганізоване суспільство вільних і свідомих трудівників, у якому утвердиться громадське самоврядування, праця на благо суспільства стане для всіх першою життєвою потребою, спроможності кожного будуть застосовуватися з найбільшою користю для націй. Націонал-комунізм, на відміну від інтернаціонал- комунізму, припускає збереження за кожним народом його культурної й духовної спадщини, не прагнучи сплавити всі націй в однакову, безлику масу.

Український різновид націонал-комунізму розвивався в умовах соціального та національного гніту, відсутності політичного оформлення нації, отже як націонал-комунізм захисного типу. Цей політичний напрям був ідейним наступником драгоманівства, продовженням традиції “суверенного марксизму” перших українських політичних організацій, а частково – наслідком російського більшовицького впливу.

Слід також зауважити, що попри відсутність організаційної та тактичної єдності українського націонал-комунізму в 20-30-х рр. ХХ ст., його основні ідейні засади були спільними. Представники цього напряму вважали соціальне та національне визволення взаємозалежними рівнозначними завданнями та обґрунтовували можливість власного українського шляху до побудови соціалізму. До проблем національної політики вони відносили питання політичного суверенітету УРСР, державного будівництва, територіальної цілісності, економічної незалежності та культурно-освітні. При цьому українські націонал-комуністи звертали увагу на необхідність адаптації марксистської теорії до специфічної соціальної структури українського суспільства, орієнтуючись на українське селянство, робітництво та інтелігенцію.