127. Поняття соціального передбачення та прогнозування майбутнього.

Оволодіваючи минулим, людина прагнула краще облаштувати своє сьогодення, а спираючись на нього, заглянути в майбутнє, знайти і дати відповіді на питання: яке воно буде? що буде з нею, людиною? які її можливості? що буде зі світом? Ці одвічні питання відносяться до світоглядно-прогностичних. Сучасна людина живе у мінливому й динамічному світі. Дослідити шляхи подальшого розвитку й осмислити ознаки нової цивілізації - це основне завдання соціального прогнозування й передбачення. Головна проблема: наскільки і в якій мірі людина може передбачати майбутнє? В міру віддалення майбутнього, знання про нього стають все менш конкретними й точними. Зростає й невизначеність у передбаченні майбутнього, яка з одного боку, залежить від часових параметрів, а з іншого - від природи соціального розвитку, багатоваріантності історичного процесу, непередбачуваності конкретного ходу й результатів подій. Існує певне неспівпадання прогнозів з реаліями буття, які завжди багатші, розмаїтіші і колоритніші, а ніж теоретична "модель" можливого розвитку. Методологія: 200 різноманітних методів, методик, засобів і прийомів (екстраполяція, історична аналогія, комп'ютерне моделювання, сценарії майбутнього, експертні оцінки та ін.). Тільки завдяки практиці стає можливим перевірити на істинність, вірогідність передбачуваного, а відтак - відкинути надумане. Щодо соціального передбачення, створення моделей майбутньої цивілізації, то очевидним стає принципово інший тип детермінації, в основі якого лежать фактори людської само детермінації - свідомості, вільного вибору, соціально-культурних пріоритетів тощо. Така цивілізація буде ґрунтуватися на іншій системі культурних цінностей, сповідувати етику не насильства, відмову від культу сили й панування, толерантності і консенсусу у ставленні до різних культурних традицій і народів, на принципово інших засадах у відношенні до природи, землі.

128. Проблема сенсу та спрямованості історичного процесу.

Поняття сенс історії характеризує діяльність людей, сповнених свідомістю, допускає почуття соціальної відповідальності кожного члена суспільства, необхідність свідомості місця і ролі в соціальних умовах, спільність переживання за майбутнє людства. Ніяке знання історичних фактів, доступних історику, не може розкрити людям сенс буття людини, а цінність людей, людини для історії, оскільки сенс лежить у сфері не тільки сущого, але й належного, і не може бути осягнутий розумом, що звик оперувати одними лише фактами. Головне запитання - ким люди є в історії і чим історія є для сучасності, тобто в чому людська цінність історії. Ідея прогресу й ідея кінця історії не вигадані філософами, а виникають як стихійно панівний умонастрій епохи і лише потім одержують ідейне оформлення у філософських текстах. Ніякими посиланнями на факти, відомі історичній науці, не можна довести правомірність руху ні в ту, ні в іншу сторону, як і не можна упевнитися в самій наявності руху. Фукуяма: сенс історії – побудова оптимальної форми суспільного розвитку – ліберальної демократії. Ясперс: сенс історії – ф. віра, яка об’єднує людей у світі через усвідомлення ними спільної долі за допомогою комунікації. Ф. віра стає атрибутом існування людини з моменту її самоусвідомлення, доручення до культури та моралі з моменту постановки людиною питання про сенс свого існування. Іст. розвиток має сенс тоді, коли сприяє саморозвитку та утвердженню самоцінності людини. Сенс історії – це утвердження та реалізація людської сутності, самореалізація людини як вільної істоти.