48.Недоліки методології емпіризму, виявлені д.Юмом.

Основою наших знань є відчуття, і все, що ми знаємо і можемо знати, - це зміст наших відчуттів. Юм виявив і сформулював основні суперечності та парадокси емпірико-сенсуалістичної методології: основне кредо емпіризму в змісті знання немає нічого, чого б раніше не було в чуттєвому досвіді», суперечить загально визнаному ідеалу знання необхідності, суттєвості, все загальності його змісту. Він формулює 3 парадокси емпіризму: 1) в своєму чуттєвому досвіді ми маємо справу лише з одиничними речами, а в знаннях говоримо про загальне; 2) в чуттєвому досвіді ми зустрічаємось з певною послідовністю, черговістю, а в знаннях говоримо про причини; 3) в чуттєвому досвіді маємо справу з обмеженим колом явищ, а в знаннях говоримо про світ в цілому.

Висновок: це специфічна риса психічної організації людської душі вбачати в одиничному загальне, в послідовності — причинність, в частині — ціле. Все це є результатом звички, очікування, віри, необхідних для досягнення корисного ефекту в буденному житті. Проте це нічого не говорить про істинність чи хибність наших знань про дійсність. Завдяки цим висновкам філософія Д.Юма кваліфікувалась як суб’єктивний ідеалізм та агностицизм.

49.Принципи методології р.Декарта.

Суть свого дедуктивного методу Рене Декарт сформулював у відомих чотирьох правилах:

1. Вважати істинними тільки ті положення, які не викликають ніяких сумнівів.

2. Розділяти кожну складну проблему або завдання на простіші і робити це доти, доки не прийдемо до ясних і очевидних речей.

3. Методично переходити від відомого і дослідженого до невідомого і недослідженого.

4. Послідовність та ретельність дедуктивного виведення, повний перелік, детальний огляд всіх ланок дослідження. Розум, озброєний дедуктивним методом, здатний пізнати найглибші основи світу і не може мати перешкод у послідовному сходженні до істини. Критерій ясності та очевидності приводить Декарта до необхідності доповнити раціоналістичну дедукцію методологією інтелектуальної інтуїції. Людина від народження має певні вроджені ідеї, які й становлять фундамент пізнання. Їх слід уяснити і з допомогою раціоналістично-дедуктивного методу вивести на їхній основі всю систему знання. До вроджених ідей відносить: ідею Бога як істоти найдосконалішої; деякі загальні ідеї та аксіоми математики. Ці ідеї Декарт розглядає як втілення природного світла розуму.

50.Розвиток вчення про субстанцію в концепціях р.Декарта, б.Спінози, г.Лейбніца.

Субстанція — це істинне, суттєве, самодостатнє, самопричинне буття, яке породжує всю

багатоманітність світу. Р.Декарт роз'єднав Єдине на дві самостійні субстанції: природу, матерію, способом буття якої є механічний рух, а атрибутом — протяжність та мислення. Для Декарта природа — це величезний механізм, вся якісна багатоманітність якого зведена ним до кількісно визначених механічних відношень, а всі закономірності — до законів механіки. Друга самостійна субстанція — особлива, духовна — мислення. Декарт вважає, що матерія мислити не може, а між тим, мислення існує без сумніву і з самоочевидністю, отже, має існувати і відповідна субстанція. В підході до проблеми субстанції філософія Декарта має дуалістичний характер, складається з матеріалістичної фізики як вчення про матеріальну протяжну субстанцію та ідеалістичної психології як вчення про духовну мислячу субстанцію. Зв'язуючою ланкою між цими двома незалежними самостійними субстанціями є Бог, який вносить у природу рух і забезпечує інваріантність усіх її законів.

Субстанція, на думку Спінози, єдина, вона є Богом, що співпадає з Природою, а атрибутами її є протяжність та мислення. Субстанція — це єдність Бога і Природи, єдність природи, що творить, і природи створеної. Бог — це універсальна причина світу, завдяки його нерозривній єдності з Природою. Субстанцію та її атрибути Спіноза називає природою, що творить, природою творчою, продуктивною, а модуси — природою створеною. Спіноза переконаний, що випадковості не існує, схиляється до фаталізму, проте намагається подолати, пом'якшити останній своїм вченням про свободу. Свободу Спіноза розуміє як дію лише за необхідністю власної природи, без будьякого примусу зовні. Свобода протиставляється не необхідності, а примусу. Сама ж необхідність може бути як примусовою, так і вільною. Свобода — це пізнана необхідність.

Центром філософії Г.Лейбніца є вчення про монади як прості неподільні субстанції — монадологія. Лейбніц наголошує, що субстанцій монад безкінечна кількість, вони є носіями сили та активності і мають духовну природу. Кожна монада є самостійною одиницею буття, здатною до активної діяльності. Монада є духовною, оскільки матерія — пасивна, не здатна до саморуху та активної діяльності. Монади вічні, вони не виникають і не зникають природним шляхом, а є породженням безперервних "випромінювань божества". Лейбніц розрізняє три види монад: 1) найнижчі - пасивною здатністю до сприйняття; 2) монади-душі, 3) монади-духи, мають свідомість. Людина – це поєдання монад з матерією, де провідна роль належить монадам-духам, апперцепціям, рефлексії.