17.Соціологія повсякденності та проблема соціально-політичного управління.

Використання основних положень соціології повсякденності має той сенс, що організація ефективного впливу на людську свідомість і поведінку можливе лише за умови врахування тих об’єктивних моментів з життя пересічної людини, які, власне, і зумовлюють можливість такого впливу. Ці моменти повинні сприйматися людиною як щось безперечне і самоочевидне, як деяка передумова її власного існування в світі. Така безперечність і самоочевидність, згідно з Шюцем, і притаманна досвіду повсякденності.

Світ повсякденності, на відміну від інших областей людського досвіду, має предметно-тілесну фіксованість у фізичному існуванні людини, тобто повсякденні справи і повсякденний клопіт завжди пов’язані з фізичною тілесністю індивіда.

Оскільки власна фізична тілесність для будь-якої людини є чимось самоочевидним, то і все, пов’язане з фізичною тілесністю – самоочевидне.

Особливості повсякденної організації людського життя описується за допомогою тези про “взаємозамінність перспектив”. Ця теза передбачає, що в повсякденності індивід керується припущенням, згідно з яким його партнери по повсякденності бачать і розуміють світ, по суті, так само як і він сам.

Ця теза включає в себе два постулати:

1. Постулат взаємозамінності точок зору. Пізнання в межах повсякденності відбувається шляхом перевизначення факту, як його співвіднесення з уже існуючим у людині досвідом повсякденності. Якщо факт не вкладається в уже наявні схеми, він своєрідно нормалізується.

2. Постулат збігу системних релевантностей. Повсякденність означає наші постійні зустрічі з певними типами людей, ситуацій, які позбавлені своєї унікальності і існують для нас в якості знеособлених.

Цілі впливу на людську свідомість:

1. З’ясування схем типізації, якими користуються люди для перевизначення незнайомих їм фактів у своєму повсякденному житті для того, щоб забезпечити безперебійність такого перевизначення і не допустити звернення людини до інших способів пізнання дійсності, які мають сприйматися людиною як монополія експертів-професіоналів.

2. Потрібно утримати людину в межах незацікавленості і байдужості до всього, що не стосується повсякденності.

18. Теорія мотиваційного впливу п. Сорокіна.

Закономірності розуміння мотивації людської поведінки за допомогою соціальних норм та санкцій вперше дослідив Пітирим Сорокін у праці “Загальна соціологія”.

Вся сукупність людських вчинків розподіляється ним на три основні категорії:

1. Акти, дозволені і обов’язкові, тобто такі, що відповідають уявленням про обов’язкову поведінку;

2. Акти, які є рекомендованими, вчинки, які не суперечать обов’язковій поведінці, але, в той же час, являють собою деякий добровільний надлишок над необхідним мінімумом цієї необхідної поведінки;

3. Акти заборонені і недозволені, тобто вчинки, що суперечать уявленням про обов’язкову поведінку і порушують її як деяку норму.

Кожен з цих актів може викликати певну реакцію і сприймаються як:

1. Нормальні;

2. Бажані і привабливі;

3. Такі, що відштовхують.

1. Акт рекомендований є подвигом чи послугою, отже реакція на нього – винагорода;

2. Акт заборонений – злочин, а реакція на нього – покарання;

3. Акти дозволені та обов’язкові, і реакція на них – як на дозволені та обов’язкові.

Покарання та нагороди, в наслідок їх шаблонізації, здатні чинити мотиваційний вплив на суспільну поведінку індивіда.

Сорокін виводить “Теорему” такого впливу:

1. Чим обумовлений різний ступінь впливу однієї і тієї ж нагороди чи покарання на одного і того самого індивіда?

2. Чим обумовлений ступінь впливу одного і того ж покарання чи нагороди на різних людей?

3. Чим обумовлений ступінь впливу різних покарань та нагород на одну і ту ж людину?

Відповідь на перше питання:

• Час. За рівних умов одна і таж нагорода чи покарання тим сильніше впливають на поведінку людини, чим ближчим є момент їх виконання;

• Одне і теж покарання чи нагорода тим сильніше впливають на поведінку людини, чим сильнішою в неї є впевненість в їх неминучості.

Відповідь на друге питання:

• Одна і таж нагорода чи покарання, за рівних умов, справляють тим більший вплив на поведінку різних людей, чим більше дана людини потребує цієї нагороди для задоволення своїх потреб або ж чим більших благ позбавляє її покарання;

• Ступінь мотиваційного впливу однієї і тієї ж нагороди чи покарання на різних людей залежить від характеру та інтенсивності їх науково-релігійно-морального світогляду та світорозуміння в цілому;

• Ступінь мотиваційного впливу однієї і тієї ж нагороди чи покарання залежить від того, наскільки поведінка, що ними вимагається, відповідає чи суперечить тій поведінці, яку індивід вважає обов’язковою та справедливою для себе.

Відповідь на третє питання:

З двох чи більшої кількості покарань те з них буде чинити більший вплив на людину, яке здається їй більш страшним і жорстоким. З двох чи більшої кількості нагород, та буде справляти більший мотиваційний вплив, яка в даний момент для людини є більш бажаною, приємною, потрібною і ,взагалі, - найкращою, як у кількісному, так і у якісному плані.

Сорокіну належить відкриття того факту, що покарання і нагорода виконують у суспільстві функцію “соціального дресирування”.

Зміст її полягає в тому, що за умови достатнього і довготривалого впливу каральних та заохочувальних санкцій. Акти, які попервах здійснювались лише завдяки мотиваційному впливу останніх, починають у подальшому виконуватись без їх тиску, а виконання акту, який на початку здійснювався лише за допомогою санкцій, з часом стає звичним і виконується нібито самостійно.

Покарання та нагороди з повторенням та рикошетним впливом їх на психіку є тією магічною силою, що трансформує наші звички, звичаї, поведінку загалом і наше життя.

Знання закономірностей дресурувального впливу санкцій дозволяє створювати, зберігати, усталювати як внутрішньо-групову, так і внутрішньо-суспільну солідарність.

Потрібно враховувати наступне: чим більш усталеними є шаблони поведінки антагоністичних складових груп чи антагоністичних груп у суспільстві, тим більш жорсткими мають бути покарання й щедрими – нагороди, щоб зломити опір антагоністичних груп, зв’язати її в одне ціле і привести її поведінку до єдиного знаменника.