10. Значення вольової діяльності для медичного працівника.

У медицині мають особливе значення психологічні питання, пов'язані з вольовими якостями хворої людини. Існує певна залежність між особливостями вольового середовища людей й їхнім відношенням до хвороби. Є люди, схильні до активної боротьби із хворобою, інші - заперечують будь-яке захворювання, треті віддають перевагу поринути у хворобу.

Значення волі хворого важко переоцінити. Виховувати у хворого волю до життя, здоров'я, впевненість, вміння придушити в собі сумнів, невір'я, страх, перебороти біль - є важливий обов'язок кожного медичного працівника. Саме активність хворого є важливий фактор у боротьбі з хворобою.

Не можна переоцінити й значення волі самого медика в його професійній діяльності. Вольові якості медичного працівника виявляються в таких характеристиках особистості, як витримка, самовладання, холоднокровність, наполегливість, сміливість, самовідданість, рішучість, самостійність. Медикові доводиться постійно спостерігати страждання, смерть, нерідко вислуховувати від хворих або їхніх рідних докори, іноді несправедливі судження про лікування. Лікар зобов'язаний не проявляти власної дратівливості, придушити в собі образу. Витримка необхідна й щоб придушити природне почуття бридливості. Як у всякої людини, у лікаря може бути поганий настрій, особисті негоди. Але в спілкуванні з хворим він повинен мобілізувати свою волю, для того щоб відгородити хворого від впливу свого дурного настрою, а іноді - щоб не показати й свій власний хворобливий стан.

Особливо важливе значення для медичного працівника має воля до постійного самовдосконалення. Він повинен мобілізувати свою волю, щоб постійно займатися, не відставати від прогресу науки, постійно вдосконалювати свій характер, виробляючи в собі дружелюбність, терпіння, тактовність, здатність визнавати свої помилки й робити правильні висновки.

В окремих випадках професія медичного працівника може вимагати мужності й самопожертви заради прогресу науки й життя людини. Подолання труднощів людиною можливе тільки в тому випадку, якщо вона знає в ім'я чого це робить.

Тому вирішальною умовою виховання волі є оволодіння вмінням володіти моделями поведінкових реакцій. Поки прагнення людини виливаються у форму млявих, розпливчастих і бездіяльних бажань, не може бути й мови про розвиток сильної волі. Бажання є могутньою силою, для якої немає непереборних перешкод. Але таким може бути бажання, що випливає з основних життєвих установок людини, а не зі скороминущих вражень і мінливих настроїв.

При цьому важливо не приймати нездійсненних рішень і не озброюватися намірами, які не будуть здійснені.

Істотною умовою виховання волі є утворення звички оцінювати свої дії, усвідомлювати їхні наслідки, дивитися на них з боку.

І, нарешті, остання умова виховання волі - постійне тренування себе в подоланні внутрішніх і зовнішніх перешкод, постійне вправляння вольового зусилля. Здатність до вольового зусилля, а отже, і вміння переборювати перешкоди розвиваються в результаті практики. Тільки той здатний виявити сильну волю у великих справах, хто довгим вправлянням загартував її в сотнях щоденних маленьких справ.

Самостійне опрацювання: Вираження емоцій і почуттів. Соматовегетативні прояви емоцій.

1. Вираження емоцій і почуттів: Переживання емоційних станів - радості, любові, дружби, сим­патії, прихильності або болю, суму, страху, ненависті, презирства, огиди тощо - завжди супроводжуються відповідними зовнішніми або внутрішніми вираженнями. Емоції з гіпоталамусу поширюються на всі ефекторні органи. Достатньо виникнути емоційному збудженню, як негайно включається весь організм у його вираження. Зовнішні вираження емоцій та почуттів виявляються в рухах, позах, у руховій та вокальній міміці, інтонаціях мовлення, рухах очей тощо. Внутрішня, або вісцеральна, вираженість переживань яскраво виявляється у прискореному серцебитті, диханні, підвищеному кров'яному тиску, змінах в ендокринних залозах, органах травлення та виділення. Ця вираженість буває астенічною або стенічною, тобто виявляється в пригніченні або збудженні.

Зовнішнє, або експресивне, вираження емоцій і почуттів помітне навіть у немовлят. Але воно те мало диференційоване. 3 досвідом, особливо із засвоєнням дитиною мовлення, експресивне вираження емоцій і почуттів набирає різних відтінків. Багатство їх настільки вели­ке, що в мові існує близько 5000 - 6000 слів, якими переважно передають­ся ті чи інші переживання. З розвитком мовлення дитина поступово оволодіває експресивними вираженнями, певною мірою стримує їх, але це не означає, що цим самим гальмується емоція. П. Апохіп вважає, що в цьому разі пригнічуються лише деякі периферійні компоненти емоцій - рухи, міміка, сама ж емоція, якщо вона виникла, неминуче поширюється на інші, в основному на вісцеральні компоненти. Проте формування витриманості у дітей позитивно позначається на їхній життєдіяльності та стосунках у колективі.

З оволодінням експресивними способами вираження емоцій і по­чуттів формується здатність сприймати й розуміти різні форми та відтінки вираження переживань, уміння їх розпізнавати. Водночас розвивається вміння користуватися ними з метою впливати на інших. Ця здатність потрібна артисту, а особливо педагогу, який, розпізнав­ши завдяки спостережливості внутрішні стани та переживання учня, може керувати ними, впливати на них з виховною метою власними експресивно виявленими почуттями.

Залежно від обставин і стану організму, його підготовленості до пе­реживань емоції та почуття можуть виражатися по-різному. Почуття сграху, наприклад, може спричинити або астенічну реакцію - скутість, шок, або ж стенічну. Горе може викликати апатію, бездіяльність, роз­губленість або відповідні енергійні дії.

Форми та інтенсивність виявлення емоцій і почуттів значною мірою залежать від вихованості, рівня культури особистості, традицій і зви­чаїв. Це особливо позначається на вираженості їх зовнішніми засо­бами - мімічними та пантомімічними рухами, жестами. Внутрішнє ж їх вираження (серцебиття, дихання, дія ендокринної системи) відбу­вається відносно незалежно від соціальних чинників.

2. Соматовегетативні прояви емоцій: Емоції змінюють тонус поперечносмугастих м'язів, розвива­ються спазми або розслаблення гладких м'язів, коливається артері­альний тиск, змінюються поза тулуба, координація рухів, обмін ре­човин, тонус мімічних м'язів, темп їх діяльності, інтенсивність їх іннервації, а також автоматичні й виразні рухи. Безпосереднім "ви­конавцем" міміки (своєрідної "мови" емоцій) є м'язи обличчя. Зовнішнім виразом емоцій є міміка, жести, поза тулуба, моторика. І. Сєченов вважав, що різноманітні зовнішні прояви мозкової діяльності зводяться до одного явища - м'язового руху. "Чи сміється дитина, коли бачить іграшку, чи посміхається Гарібальді, коли його прога­няють за надмірну любов, чи створює Ньютон світові закони і записує їх на папері - всюди кінцевим фактором є м'язовий рух". Мімічні вирази є дуже варіабельними, і за найменшими змінами міміки можна виявити зміни настрою й емоційного стану людини. Великою кількістю засобів характеризується, зокрема, так звана вокальна міміка, в якій через зміну інтенсивності голосу, його висоти, тембру, наголосів виявляються різноманітні емоції людини (радість, задоволення, здивування, побоювання, невпев­неність, вагання, страх, гнів, ніжність тощо). Людський голосовий апарат має для цього величезні можливості. Різні поєднання на­званих вище особливостей голосу дають ті його емоційні варіації, які ми маємо на увазі, говорячи про тремтливий, сухий, розбитий, ніжний, плаксивий, задушевний, радісний, сумний, бадьорий та інший голос. Необхідною умовою розвитку голосової міміки є її слухо­ве сприймання і використання в процесі спілкування людей. Ба­гатство інтонацій людського голосу розвинулось у процесі мов­ного спілкування людей, а також їх пісенної та музичної діяль­ності. Емоційні вирази змінюються залежно від тембру, інтонації, сили, виразності мови. Голос може бути лагідним і, навпаки, суво­рим та непривітним. Одне і те ж слово змінює своє емоційне значення залежно від виразності, з якою його сказано. Невпевне­на людина говорить нерішуче, впевнена, навпаки, говорить голос­но, чітко, наводить необхідні докази. При емоційній напрузі змінюються нервова й ендокринна ре­гуляція, стан серцево-судинної системи, дихання, секреторні та мо­торні функції шлунково-кишкового тракту, температура тіла… Таким чином, емоції на будь-якій стадії їх виникнення, розвит­ку і прояву глибоко впливають на соматовегетативний стан лю­дини. Про це потрібно завжди пам'ятати медику для всесторонньої оцінки фізичного і психічного стану хворого. Емоції не зникають безслідно. Якщо людина кілька разів не стримає свій гнів у ситуації, яка не вимагає такої реакції, рано чи пізно виникне та закріпиться умовний рефлекс і цей прояв емоцій стане частиною характеру та значною мірою вплине на долю лю­дини. Емоції самі по собі не зникають. Вони вимагають розрядки. При поведінкових реакціях емоції проявляються як:

1) формуван­ня потреби, що виявляється в переживаннях чекання, надії, неспокої;

2) задоволення потреби, пов'язаної з відповідними почуття­ми залежно від отриманих результатів.

Якщо розрядка тривалий час не настає — виникає дисбаланс психічного стану, вегетативної нервової системи і різних органів. Але розряджати емоції потрібно цивілізовано. Людина як жива істота народжується з лише при­мітивними вітальними емоціями. Особистістю людина стає в про­цесі виховання, розвиваючи і вдосконалюючи вищі емоції, етичні, гностичні та естетичні в контексті вищих духовних ідеалів. Вищі емоції не виникають самі по собі, їх можна лише вихова­ти. І саме вони лежать в основі духовності й направленості особи­стості. Особами є всі люди, а особистостями стають лише ті індиві­дууми, в яких вищі емоції визначають усі їх душевні пориви, життє­ву позицію і весь стиль життя. Вищих емоцій і почуттів є багато: почуття гуманізму, співчуття, почуття огиди і презирства щодо ганебних і непорядних вчинків, глибоке естетичне й етичне задо­волення від сприймання високого і прекрасного. Найвищим же почуттям є безкорислива і глибока любов. Недаремно, згідно з християнським катехизисом, серед дев'яти плодів Святого Духа (любов, радість, мир, терпеливість, доброта, милосердя, віра, лагідність, поміркованість) саме вона стоїть на першому місці. Емоції є не лише ворогами, але й союзниками медиків. Ще Вольтер писав, що той, хто бажає позбавити людину емоцій, моти­вуючи тим, що вони є небезпечними, подібний до тих, хто бажав би випустити з людини всю кров, виходячи з того, що вона є причиною крововиливу в мозок. Стенічні емоції (задоволення від того, що до хворого добре ставляться в лікарні, від успіхів у його сім'ї, впевненість у своєму видужанні, душевне піднесення від того, що йому стає краще) зміцнюють життєві сили організму. Життя в лікарні або вдома, коли людина хвора, відрізняється від звичайного. Медики повинні створити для хворого умови, щоб покращити його стан позитивним емоціями і почуттями. Так, ре­абілітація, як обов'язкова складова частина лікування, повинна задовольняти моральні й інтелектуальні потреби, а культтерапія -естетичні. Моральне право носити звання медика може лише людина, яка любить медицину і хворих. Любов до хворих виховується за обов'яз­кового дотримання умови невтомної праці на благо хворих і турботи про них. Звичайно, інтерес до медицини здебільшого починається з абстрактного уявлення про неї, але лише в практичній роботі з надання допомоги хворим стане зрозумілим - полюбить людина професію медика чи стане байдуже виконувати свої обов'язки. Між почуттями і вчинками людини існує взаємозв'язок. Лю­дина із задоволенням допомагає тому, кого вона любить, хто їй імпонує. Разом із тим, існує зворотний психологічний феномен "перенесення дій на почуття" - люди більше люблять того, кому роблять добро, і, навпаки, не люблять того, кому нашкодили. Без­корислива і глибока любов є найвищим людським почуттям, а виплекати любов медика до медицини і хворих можна лише за умови активної діяльності.

25