Тема 7. Теорія політичного лідерства

1. Сутність феномену політичного лідерства. Соціально-політичні передумови його формування.

2. Типологія політичного лідерства. Вождизм в політиці.

3. Соціальна роль та функції політичного лідера.

4. Особливості сучасного інституту політичного лідерства.

Найважливішим механізмом регуляції політичних відносин та взаємодії між учасниками політичного процесу виступає інститут політичного лідерства. Всі суб’єкти політики у своїй діяльності переслідують конкретні корпоративні чи приватні інтереси, проте хтось має узгоджувати групові, індивідуальні та загальнонаціональні цілі, аби вони слугували єдиній, спільній політичній меті. Саме таке призначення повинен реалізувати політичний лідер – особистість, наділена владними повноваженнями і управлінським статусом, яка здійснює постійний пріоритетний вплив на все суспільство або політичне об’єднання. Всередині політичної еліти завжди вирізняються найбільш активні та авторитетні особи, які користуються домінуючим впливом на суспільство, мають реальну політичну владу. Політичний лідер, виконуючи функції керівництва та управління, зобов’язаний також вміти виражати спільні інтереси, устремління, ідеали не тільки своїх реальних, а й потенційних прихильників, бути спроможним об’єднати і організувати все суспільство заради досягнення загальної політичної мети.

Політичне лідерство є необхідним елементом політичного життя суспільства, цей факт констатували ще стародавні філософи та історики. Геродот і Плутарх вважали, що у центрі історичних подій та історії в цілому завжди височить непересічна постать – полководець чи правитель. Та ж теза покладена в основу теорії Н Макіавеллі, що надавав вирішального значення особі політичного лідера, спроможного використовувати будь-які засоби для реалізації політичної мети, міркувань політичної доцільності. Серед найважливіших завдань правителя він виокремлював такі: забезпечення cуспільного порядку і стабільності ; інтеграція різнорідних груп та інтересів; мобілізація населення для розв’язання загальнозначущих завдань.

Деякі з перших у ХХст. теоретичних спроб пояснити природу лідерства визначальними факторами вважали індивідуальні якості лідера, що стало змістом теорії рис/Е.Богардус,Ф.Гальтон, Р.Стогділл. .Згідно з цією концепцією, лідер завжди має деякі специфічні риси, успадковані біологічно або вироблені особисто, що їх можна виділити і вивчати. Лідер розглядається, таким чином, як сукупність певних соціально-психологічних рис і властивостей, наявність котрих допомагає висуванню індивіда на домінуючі позиції й дозволяє приймати владні рішення стосовно інших.

Важливішими рисами політичного лідера вважають такі: наявність чіткої політичної програми, що виражає інтереси великих соціальних груп; політична воля, готовність брати на себе відповідальність; організаторський талант й управлінські здібності, ораторське мистецтво; політична далекоглядність та інтуїція; популярність, вміння справляти враження, завойовувати симпатію.

Представники ситуаційної концепції /Р.Даль,Ю.Дженнінгс/ стверджували, що поява лідера зумовлена збігом цілого ряду різноманітних обставин. Відтак, лідерство трактується як функція певних об’єктивних чинників, тому лідерські властивості мають відносний характер, а різні суспільно-політичні ситуації вимагають абсолютно відмінних типів лідера.

Прагнення подолати крайнощі попередніх концепцій лежить в основі інтегративної теорії лідера. Аналізуючи природу політичного лідерства, автори цієї теорії пропонують враховувати взаємодію декількох факторів: характерологічні особливості самого лідера; властивості його прихильників, всіх тих, хто підтримує його програму діяльності; способи взаємодії лідера та його конституентів; контекст або конкретну ситуацію, у якій дане лідерство реалізується.

У формуванні інституту політичного лідерства виявляються деякі істотні закономірності та тенденції розвитку політичного процесу, як об’єктивного так і суб’єктивного характеру. Об’єктивними передумовами лідерства є наступні чинники:

1. феномен лідерства укорінений у самій природі людини і суспільства як соціально-біологічної системи; ці висновки грунтуються на результатах досліджень сучасної етології – біологічної науки, що вивчає у природних умовах поведінку тварин, які ведуть колективний спосіб життя;

2. лідерство базується на певних особливостях складно- організованих систем, а саме, потребі в саморегуляції, управлінні, впорядкуванні; інститут лідерства обумовлений законами саморегуляції суспільства.

3. у політиці діють великі маси людей, що прагнуть реалізації своїх цілей, часто різноспрямованих; лідер має забезпечувати соціальну рівновагу, баланс у взаємодії навіть протилежних, альтернативних сил.

Суб’єктивні обставини, що спричиняють виокремлення керівників, лідерів виявляються у таких фактах:

1. більшість пересічних громадян, представників маси не здатні до самостійної соціальної творчості, вони, як правило, у ситуації вибору орієнтуються на погляди, позиції й переконання, що їх сповідують лідери думок, авторитетні особи;

2. ця соціально-психологічна потреба в авторитеті зумовлена обмеженістю здібностей звичайної людини раціонально, адекватно оцінювати безліч складних проблем, що виникають у сучасних, часто непередбачуваних, соціальних процесах; відтак, виникає психологічна залежність від компетентних, обізнаних, досвідчених професіоналів, які мають високий рівень довіри і поваги;

3. з позиції багатьох психологічних теорій більшість людей має природну, соціопсихічну схильність до підпорядкування, підлеглості, підкорення видатній особі, яка вирізняється прагненням до влади, специфічними вольовими рисами, відповідними задатками.

Отже, у політичному вимірі лідерство тлумачать: як можливість впливу на інших людей; як формально-посадовий статус, що надає право прийняття важливих політико-управлінських рішень; як зразок поведінки і діяльності групи осіб або суспільства в цілому, що встановлює парадигму загальноприйнятої, колективно схваленої, належної соціальної активності; як суспільно-політичний інститут, в якому одна або декілька осіб беруть на себе повноваження керівника чи провідника певної соціальної групи, політичної партії, суспільно-політичних рухів, держави, суспільства в цілому; як популярний і впливовий актор громадського життя, який визначальним чином впливає на нього, консолідує зусилля людей заради досягнення спільної мети.

Лідерство є надзвичайно складним явищем, що вимагає певної внутрішньої класифікації. До наших днів зберігає свою актуальність й значущість типологія лідерства, опрацьована М. Вебером. В основу класифікації типів владного керівництва ним було покладено поняття “авторитет” або “ймовірность того, що накази виконуватимуться певною групою людей”. Разом з тим спроможність лідера віддавати накази й розраховувати на їхнє виконання грунтується на різних ресурсах владного впливу, у залежності від яких Вебер і виділяв три типи лідерства.

Традиційне лідерство спирається на звичаї і традиції політичної поведінки всіх учасників громадського життя, які укорінені у далекому минулому. Право владарювання лідер здобуває завдяки своєму походженню (вождь племені,глава роду, монарх), як правило, це право спадкове. Такий тип лідерства і дотепер існує у країнах традиційних культур.

Харизматичне лідерство грунтується на вірі у виняткові якості політичного лідера, що мають надприродне походження. Такий лідер користується надзвичайною популярністю, авторитетом і довірою. Цей термін Вебер запозичив з дослідженнь релігійної свідомості (харизма від грец. charisma – Божественний дар), таким даром володіли великі пророки, релігійні діячі Мойсей, Ісайя, Іісус, Мохаммед. Вони могли своїми натхненними промовами, палкою вірою захопити й повести за собою великі маси людей. Схожі властивості виявили деякі лідери “нового типу” на початку ХХ ст. в період широкомасштабної демократизації європейського суспільства, яка захопила й інші індустріальні країни світу. Серед найвідоміших харизматичних лідерів ХХ ст. – В. Ленін, Й.Сталін, Мао Цзе-дун, Б.Муссоліні, А.Гітлер, Ф. Кастро.Слід підкреслити, що Вебер вважав традиційне та харизматичне лідерство притаманними для суспільств з невисоким рівнем розвитку політичної культури, неусталеними, слабкими демократичними механізмами та принципами.

Раціонально-легальний тип лідерства заснований на уявленні про розумність, доцільність та законність порядку обрання лідера, передачі йому владних повноважень. Рівень довіри до такого лідера підтримується його професійними якостями, компетентністю, управлінськими навичками. Його повноваження чітко регламентовані нормативно-правовими актами, конституційно закріпленими, такими, що їх визнають усі громадяни. Цей тип лідерства характерний для стабільних демократичних держав із розвиненою правовою системою.

У сучасній політології використовують також інші способи класифікації політичного лідерства, зокрема, типології, що виявляють особливості іміджу, візуальної привабливості лідера. Серед поширених узагальнених образів політичного лідера є такі:

1. Лідер-прапороносець, який має власну позицію, бачення реальності, чіткий власний ідеал, “мрію”, що здатна захопити маси. Такими лідерами були свого часу М. Ганді, Мартін Л. Кінг, В. Ленін.

2. Лідер-службовець завжди намагається виступати у ролі виразника інтересів своїх прихильників та виборців у цілому, орієнтується на їхні погляди, діє від їхнього імені. До таких лідерів належали Л. Брежнєв, К. Черненко, які обстоювали інтереси партійної бюрократії.

3. Лідер-торговець прагне переконливо представити свої плани й “продати” їх з вигодою. Президент США Г. Трумен зазначав, що “суть влади президента у тому, аби об’єднати людей і спробувати їх переконати зробити те, що вони повинні робити без будь-якого переконання”. Таким лідером вважають Р. Рейгана.

4. Лідер-пожежник активізується під час розв’язання найактуальніших проблем, найгостріших нагальних завдань виходу з кризової ситуації, орієнтується на вирішення задач конкретного політичного моменту, на вимоги обставин та часу. Прикладом такого типу лідерства може бути діяльність У. Черчилля.

У реальній політичній практиці ці ідеальні типи у чистому вигляді не зустрічаються, а можуть сполучатися в стилі керівництва того чи іншого лідера у різних пропорціях.

Лідери вождистського типу є похідним продуктом явища вождизму, який представляє собою: 1)тип владних відносин, заснований на особистій відданості персоні, що володіє верховною владою; 2)владний інститут, притаманний патріархально-родовим та ранньофеодальним суспільствам Сходу Африки, Південно-Східної Азії, що грунтується на особистому пануванні військового або релігійного провідника.Значного розвитку вождизм набуває в Африці та країнах Сходу, досягаючи найбільш довершеної форми у так званому “східному деспотизмі”.

У деяких сучасних ідеологізованих, жорстко централізованих суспільствах вождизм отримує форму культу особи.

Культ особи – це крайня, максимально підвищена оцінка функцій та ролі політичного лідера, що виражається у возвеличенні, навіть обожненні особи, яка має практично необмежену владу. Закономірним проявом вождизму в політиці виступає волюнтаризм – соціально-політична практика, що характеризується суб'єктивістським свавіллям, підпорядкуванням політичних дій довільним персональним прагненням лідера, нехтуванням об’єктивними обставинами, потребами людей.

Таким чином, створення класифікацій політичного лідерства стало результатом нагромадження знань про закономірності реалізації політичної влади та її конкретних носіїв. Вивчення типів політичного лідерства дає можливість краще зрозуміти об’єктивні тенденції розвитку політичної системи і ролі суб’єктивного, зокрема, особистісного фактору.

Соціальна роль політичного лідера полягає у розв’язанні широкого кола завдань, що спрямовані на реалізацію таких цілей: а) адекватну політичну оцінку соціально-політичної, економічної, культурної ситуації; б)визначення стратегічного напряму та програми діяльності, які забезпечують найкращі перспективи розвитку суспільства; в) мобілізацію всіх учасників політичного процесу (посадових осіб, бюрократії і мас) на реалізацію поставлених завдань.

Для здійснення цих загальних цілей лідер виконує такі конкретні функції:

1. Інтеграція, консолідація суспільства для реалізації спільної мети; об’єднання на основі загальнозначущих цінностей.

2. Пошук та прийняття оптимальних політичних рішень, які б забезпечували стабільність суспільства, зростання добробуту громадян, посилення авторитету держави не міжнародній арені.

3. Соціальний арбітраж і патронат, захист громадян від беззаконня, свавілля бюрократії, підтримка порядку й законності з допомогою контролю, заохочення та каральних санкцій.

4. Комунікація влади та мас, зміцнення каналів політичного, зокрема, емоційного зв’язку між лідером і народом, попередження відчуження людей від влади. Це завдання досягається через ЗМІ, зустрічі з виборцями, листування, телефонні діалоги з населенням.

5. Ініціювання оновлення, продукування оптимізму й соціальної енергії, мобілізація мас на реалізацію політичних цілей. Лідер повинен оберігати народні традиції, забезпечувати прогресивні тенденції розвитку суспільства, навіювати масам віру в соціальні ідеали та цінності.

6.Легітимація суспільно-політичного ладу, забезпечення його визнання й підтримки великими соціальними групами. Популярний лідер має подавати зразок служіння народу, Вітчизні, державі.

Отже, політичний лідер, покликаний виконувати ряд найважливіших функцій політичного характеру. Розуміння значущості та необхідності реалізації цих функцій формувалося протягом всієї історії людства та узвгальнення світової практики політичної діяльності.

Особливості сучасного політичного лідерства виявляються в таких істотних обставинах, що значною мірою детермінують успішність діяльності лідера, визначають її ефективність, сприяють посиленню його привабливого іміджу :

1.Сучасний політичний лідер повинен кваліфіковано кумулювати й адекватно відображати у своїй програмі інтереси широких мас. Це означає, що він має цілеспрямовано й досконало вивчати інтереси багатьох верств населення, знайомитися з результатами соціологічних досліджень та опитувань громадської думки.

2.Сучасний лідер має дотримувати парадигми іноваційності, володіти здатністю продукувати нові ідеї, комбінувати та вдосконалювати різні методи соціального управління. Лідер здійснює новаторське осмислення інформації, розробляє власну оригінальну програму. Такі найвідоміші політики як Д. Рузвельт, Р. Кеннеді, Ж. Д’Естен, Г. Коль мали своє, нетрадиційне бачення проблем, неординарне політичне мислення.

Ефективність діяльності лідера прямо залежить від чіткості, прозорості, послідовності його програми, що дозволяє всім громадянам збагнути поставлену мету, свідомо, цілеспрямовано брати участь в її реалізації.У програмі неприпустиме змішування цілей та засобів. Наприклад, в умовах перехідного періоду метою політичного лідера є добробут народу, забезпечення високої якості його життя. Засобами реалізації мети можуть бути широка демократизація та вільний ринок. Проте демократизація і ринок не є цілі самі по собі. Метою виступає високий рівень добробуту народу. Без наочних результатів досягнення цієї мети ринок і демократизація не свідчать про результативність діяльності політичних лідерів.

3. Поінформованість лідера дає йому можливість враховувати у своїй діяльності очікування, сподівання рядових людей, соціальних груп та організацій. Якість роботи політичного лідера залежить від рівня інформації аналітичного характеру.

4. Лексикон політичного лідера, культура мовлення, ораторські здібності у сучасній політичній практиці відіграють істотну роль у формуванні іміджу лідера, сприйняття його широкими верствами населення, значною мірою впливають на успішність всієї роботи.

5.Так само важливим є рівень загальної культури політичного лідера, його комунікабельність, моральнісні якості, володіння іноземними мовами, акторські дані, які допомогають викликати симпатію, посилювати авторитет.

Для функціонування сучасного інституту політичного лідерства важливими також є специфічні умови та характеристики, зокрема, у діяльності лідера загальнонаціонального масштабу.

По-перше, це дистанційне лідерство, адже контакти лідера з його прихильниками опосередковані найчастіше засобами комунікації.

По-друге, це багаторольове лідерство, бо лідер, як правило, орієнтується на очікування свого безпосереднього оточення, політичної партії, до якої належить, бюрократичного виконавчого апарату, а також широкої публіки.

По-третє, лідерство такого рівня, певною мірою, має консолідований, корпоративний характер. Такий лідер, у певному розумінні є символічною фігурою, його численні ролі виконують інші посадовці, передусім, працівники його штабу, найближчі соратники, його команда.

По-четверте, сучасний демократичний лідер діє в умовах усталених правових норм, державних адміністративних інститутів, що визначають реальні масштаби його влади та повноважень. Ці демократичні інститути мають відносно високий ступінь автономії, і державний механізм працює незалежно від зміни тих чи інших політичних лідерів, запобігаючи надзвичайній персоніфікації та концентрації політичної влади в руках однієї особи.

Отже, в сучасних умовах складного суспільства, що динамічно розвивається, інститут політичного лідерства зазнає суттєвих змін, пред’являючи до лідера нові вимоги та критерії оцінки успішності його діяльності, потребуючи використання нових технологій комунікації.