Тема 10. Політичні режими

1. Поняття та основні параметри політичного режиму.

2. Диктаторські режими: тоталітаризм і авторитаризм.

3. Демократичний політичний режим.

Термін “політичний режим” є загальноприйнятим і поширеним у сучасній політичній науці, таким, що характеризує надзвичайно важливі параметри та особливості формування та функціонування владних структур. Слід зауважити, що він найчастіше використовується європейськими науковцями, тоді як американські дослідники звичайно послуговуються поняттям “політична система”, яке іноді ототожнюють з розширеним тлумаченням дефініції “політичного режиму”.

Можна взяти до уваги таку диспозицію. Поняття “політичний режим” та “політична система” характеризують політичне життя з різних боків; “політична система” виявляє спосіб взаємодії з зовнішнім середовищем, механізм прийняття та запровадження владних рішень, а політичний режим визначає методи і принципи реалізації загальнозначущих інтересів, відображає засоби взаємозв’язку держави та індивіда.

Цей термін з’явився у політологічних розвідках політологів 20 ст. Для більш точної, конкретної, деталізованої характеристики способів взаємодії держави й громадянського суспільства, реалізації політичною елітою своїх владних функцій, методів й прийомів впливу на громадські інституції, правового статусу окремої особистості, як таких закономірностей, що є набагато динамічнішими, адекватно відображаючими певні політичні трансформації державної влади у порівнянні з традиційними ознаками форми державного правління або форми територіального устрою.

Отже, політичний режим – це функціонуюча у рамках політичної системи сукупність владних структур, методів та засобів, прийомів реалізації політичної влади, що має конкретну історичну форму.

Той чи інший різновид політичного режиму формується під впливом багатьох чинників, він складається, найчастіше, спонтанно, як результат складної взаємодії різноманітних соціально – політичних, економічних, загально – культурних, релігійних, етнічних, історичних факторів та умов. Домінуючими обставинами встановлення конкретного типу режиму є рівень економічного розвитку та господарсько-технологічний потенціал країни, національно-історичні традиції політичної культури й поведінки населення, узвичаєні форми організації політичної влади, способи її здійснення, принципи її взаємодії з суспільством.

Усі ці особливості виявляються у таких основних параметрах політичного режиму, як:

1. принципи та норми взаємодії громадянського суспільства з державними інститутами;

2. порядок формування й механізм взаємодії центральних та місцевих органів державної влади, повноваження органів місцевого самоврядування;

3. спосіб утворення представницьких установ, характер співвідношення законодавчої, виконавчої та судової влади;

4. умови діяльності громадських рухів та організацій, можливості реальної політичної участі широких верств населення;

5. статус й повноваження опозиції, наявність політичного плюралізму, свободи думки, незалежність засобів масової інформації;

6. правовий статус особистості, гарантії дотримання конституційних прав людини у всіх сферах життєдіяльності, у взаємовідносинах з державою;

7. переважні способи та прийоми реалізації політичної влади правлячою елітою, використання політичних або примусових засобів впливу на поведінку людей (консенсусних чи репресивних методів управління) для забезпечення належного рівня стабільності суспільства.

Відтак, політичний режим постає як конкретна модель реалізації політичної влади, модель співвідношення і взаємодії основних політичних сил у суспільстві, як комплекс способів та методів соціального управління, використовуваних суб’єктами політики, що склалися внаслідок стихійного взаємовпливу державних та громадянських інституцій.

Незважаючи на всю неоднозначність та своєрідність конфігурації політичних утворень у кожному конкретному державному організмі, дослідники виокремлюють певні повторювані, загальні риси й характеристики, узагальнення яких у сучасній політичній науці зафіксоване поняттям “тип політичного режиму”.

Виокремлюють два основні типи політичних режимів: демократичні та диктаторські, які в свою чергу поділяються на авторитарні та тоталітарні. У загальному вигляді диктаторський режим – така модель політичного управління, за якої політична влада сконцентрована в руках однієї особи, групи осіб або партій, за відсутності будь-якого контролю з боку суспільства, громадян. Диктатура – це монократія, яка у найважливіших аспектах політичної організації суспільства є антиподом демократії.

Найбільш поширеними різновидами диктаторського режиму є тоталітаризм та авторитаризм. Термін “тоталітаризм” походить від латинського “totalis”, що означає “цілий”, “всезагальний”, “повний” й означає політичний режим, який прагне встановити всеохопний (тотальний) контроль над усіма сферами життєдіяльності суспільства й особистості.

Ідеї тоталітаризму сягають своїм корінням глибокої давнини. Давньокитайський політичний мислитель Шан Ян, давньогрецький філософ Платон висловлювали думки щодо необхідності жорсткої регламентації суспільного життя, централізації державної влади, посилення суворого контролю над усіма галузями суспільного життя, що було спричинено зростаючими тенденціями диференціації та ускладнення людської діяльності, спонтанності суспільних процесів та невизначеності соціальних перспектив.

У 20 ст. одним із перших використав термін “тоталітаризм” італійський політичний діяч лівої орієнтації Дж. Амендола. У своїй промові 20 березня 1924 року він проголосив фашизм та комунізм тоталітарною реакцією на лібералізм і демократію. Згодом цей термін у політичний лексикон запровадив Б. Муссоліні. Класичні теоретичні дослідження тоталітарних режимів – це праці Ф. Хайєка “Дорога до рабства” (1944), Х. Арендт “Витоки тоталітаризму” (1951), спільний труд К. Фрідріха та З Бжезинського “ Тоталітарна диктатура і автократія” (1956).

Загальними ознаками тоталітаризму є прагнення всеохопної організованості суспільства й повної регламентованості життя індивіда, радикального перетворення всієї суспільної системи у відповідності до революційної соціальної утопії, що усуває будь – яку можливість індивідуальної свободи або соціальних суперечностей.

Передумовами тоталітаризму виступили такі соціально – історичні зрушення. Головним чинником цього режиму є індустріальна стадія розвитку суспільства. Вона, зокрема, спричинила появу масових комунікацій, систематичну ідеологічну обробку суспільної свідомості, цілеспрямований контроль над особистістю. На цьому етапі соціально – економічного розвитку в індустріальних країнах виникли могутні монополії, що охопили цілі галузі промислового виробництва і налагодили співробітництво з державою. Нарощування елементів організованості і керованості суспільства, успіхи у розвитку науки, техніки й освіти породжували ілюзії можливості ідеального політичного устрою. Ґрунтом нового раціонального, тотально впорядкованого ладу могла бути тільки всесильна й всеохопна державна влада.

Наслідком індустріалізму та етатизму (зростання впливу держави на економіку та інші сфери суспільства) став колективістсько – механістичний світогляд, покладений в основу тоталітарної ідеології. Згідно з ним, людина – це лише гвинтик складноорганізованої та налагодженої державної машини. Відтак, індивідуальна свобода обмежується на користь колективних цілей та цінностей, особистість безапеляційно підкоряється суспільній волі, державному нагляду. Важливою суб’єктивною передумовою тоталітаризму є психологічна незадоволеність людини атомізацією суспільства за індустріальної доби, руйнацією традиційних зв’язків та цінностей, соціальним відчуженням. Тоталітаризм має ідейно – психологічну привабливість для самотніх, розгублених, соціально відчужених людей. Він пропонує надію реалізувати себе у чомусь значущому: класі, нації, державі, партії, у служінні великій цілі, у нових колективістських формах діяльності. Крім того, тоталітарна практика дає можливість виплеснути свої агресивні, деструктивні емоції, подолати комплекс меншовартості, ствердитися за рахунок причетності до обраної соціальної (національної, расової ) групи чи партії.

Привабливість та затребуваність тоталітаризму рішуче зростають під час соціально – економічних криз. Найбільш стійкими його прихильниками виступають маргінальні групи - проміжні верстви, що втратили належне соціальне положення, культурну та соціально – етнічну ідентичність, стабільні умови існування.

Характерними рисами тотальних режимів є специфічні ідеологічні, політичні й соціально – економічні ознаки.

Надзвичайну роль у формуванні тоталітарного режиму відіграє ідеологія, покликана згуртувати людей в політичну спільність, надати чіткі ціннісні орієнтири, мотивувати поведінку громадян та державну політику. Всі тоталітарні ідеології ґрунтуються на утопічних і телеологічних (teleos – ціль) ідеях про щасливе завершення історії, досягнення кінцевої мети, побудову комуністичного суспільства або тисячолітнього рейха. Тоталітарна ідеологія революційна. Вона обґрунтовує необхідність докорінної трансформації всього суспільства й людини – “хто був нічим, той стане всім”. Ці тези базуються на соціальних міфах, зокрема, про керівну роль робітничого класу, про зверхність арійської раси тощо. Ці міфи не піддаються критиці, мають характер релігійних догм, символів.

Тоталітарна ідеологія включає ідею про непогрішних, мудрих вождів, які ведуть за собою маси до світлого майбутнього. Тоталітарна ідеологія ідентитарна, колективістська, вона обов’язкова для всіх; ідейні опоненти розглядаються як політичні противники, вороги нації, щодо них можливе застосування репресивних методів. Тоталітарне суспільство створює потужний апарат ідеологічних працівників, що маніпулюють суспільною свідомістю через партійні організації та монопольні засоби масової інформації.

Політичними рисами тоталітаризму є, передусім, тотальна політизація суспільства, гіпертрофія апарату влади, одержавлення всіх сфер та інститутів соціального організму. Могутня державна влада виступає головним гарантом ідеологічного контролю над суспільством. Тоталітаризм повністю заперечує й поглинає громадянське суспільство, будь-які форми самоорганізації людей, унеможливлює приватне життя.

Тоталітарна влада визнає тільки одну форму політичної організації громадян – партію нового типу. Ця партія концентрує реальну владу, опановує державний апарат, винищує опозицію. Стаючи єдиною політичною силою, така партія претендує на право виявлення волі народу. Представницька демократія, на основі виборів, перетворюється на фікцію, коли участь громадян у безальтернативних виборах сягає 99,8%. А справжній процес прийняття рішень вузьким колом партійних керівників камуфлюється компаніями всенародної підтримки, мітингів, демонстрацій.

Соціальні ознаки тоталітаризму виявляються в його намаганні створити адекватну соціальну структуру. Прагнучи забезпечити масову підтримку, він проголошує зверхність певного класу, націй, поділяє людей на своїх та чужих. В процесі ліквідації або обмеження приватної власності відбувається масова пауперизація населення, індивід потрапляє у цілковиту залежність від держави, без якої більшість людей не спроможні отримати засоби існування: працю, помешкання тощо. Особа втрачає будь-яку самостійність, свободу й незалежність, стає законослухняним, відданим борцем за світлі ідеали в обмін на державну опіку. Формується нова соціальна структура, основою стратифікації виступає володіння владою або вплив на неї, що гарантує економічні та соціальні привілеї. Виникає новий панівний клас – партійна номенклатура.

Економіка тоталітарного суспільства визначається етатизацією господарського життя, обмеженням або руйнуванням ринкових механізмів, конкуренції, централізованим плануванням, командно – адміністративними методами управління.

Світова практика дозволяє розрізняти два різновиди тоталітаризму: лівий та правий.

Правий різновид тоталітаризму виявився у двох формах - італійського фашизму та німецького націонал - соціалізму. Правими вони вважаються тому, що зберігали ринкову економіку, інститут приватної власності, механізми економічної саморегуляції.

З 1922 року інтеграція італійського суспільства відбувалася на основі відродження колишньої могутності Римської Імперії. Становлення фашизму в Італії було реакцією дрібної та середньої буржуазії на уповільнений процес формування економічної національної єдності. Італійський фашизм запровадив основоположні принципи тоталітарного режиму, хоч й не розвинув їх повною мірою.

Завершеною формою правого тоталітаризму виступає німецький націонал – соціалізм, що склався у 1933році. Його виникнення було відгуком на кризу лібералізму та втрату соціально – економічної і національної ідентичності після поразки Німеччини у першій світовій війні. Відновлення втраченої могутності держави вбачалося на шляху мобілізації суспільства навколо ідей домінування арійської раси та підкорення інших народів. Масовою соціальною базою націонал – соціалізму стала середня та дрібна буржуазія, участь якої у фашистському русі створювала можливість нового соціального порядку, соціального статусу та привілеїв.

Лівим різновидом тоталітаризму був радянський комуністичний режим та подібні до нього режими у Центральній та Південно – Східній Європі, Південно – Східній Азії, на Кубі. Він спирався на комуністичну ліворадикальну ідеологію, знищення приватної власності, централізовану планову розподільчу економіку. Яскраве переконливе зображення тоталітарного режиму знаходимо у романі – попередженні англійського письменника Дж. Оруела “1984”.

Іншим різновидом диктаторського режиму є авторитаризм – політичний режим, що спирається на диктатуру однієї особи або групи осіб, не допускаючи політичної опозиції, проте зберігаючи певну автономію індивіда та суспільства у неполітичних сферах. Авторитаризм займає проміжну позицію між тоталітаризмом та демократією. З першим його єднає автократичний, не обмежений законами, характер влади, з другим – наявність самостійних, не регульованих державою, суспільних сфер, збереження елементів громадянського суспільства.

Характерними засадами авторитаризму є :

1. автократизм або правління невеликої групи можновладців, це може бути одна особа (монарх, президент, військовий диктатор) або група осіб (олігархічна група, військова хунта);

2. необмеженість влади, її непідконтрольність суспільству; правляча верхівка може діяти в межах законів, які встановлюються нею самою;

3. використання силових методів, опора на репресивний апарат;

4. монополізація влади й політики, ліквідація реальної політичної опозиції та конкуренції, між тим, можливе існування інших партій, профспілок та громадських організацій, лояльних до правлячої партії;

5. відсутність тотального контролю над суспільством, обмеження втручання в економіку та інші сфери суспільного життя;

6. рекрутування політичної еліти шляхом ротації, призначення зверху , а не конкурентної боротьби на виборах.

Авторитарні режими досить різноманітні. Такими можуть бути монархії, деспотичні диктаторські режими, військові хунти, популістські системи правління. Протягом тисячоліть вони спиралися , головним чином, на традиційну та харизматичну легітимність.

Цілий ряд країн з авторитарними режимами продемонстрували свою економічну та соціальну ефективність, здатність поєднати економічний розвиток з політичною стабільністю, сильну владу з вільною економікою, особистою безпекою й соціальним плюралізмом. Серед таких країн – Китай, Чілі, Південна Корея, В’єтнам. Авторитаризм часто визначають, як форму правління з обмеженим плюралізмом. Його вплив на суспільні процеси має як позитивні, так і негативні наслідки. Суттєвою рисою авторитаризму є повна залежність політики від глави держави або групи вищих керівників, обмеженість інститутів артикуляції громадянських інтересів.Разом з тим, висока концентрація влади здатна забезпечити стійкість політичної системи, громадський порядок, мобілізувати соціальні ресурси для досягнення поставленої мети. Такі особливості авторитаризму спричиняють його значну ефективність у проведенні радикальних суспільних реформ, спрямованих на впровадження демократії. Проте, авторитарний режим, що ставить на меті завдання демократизації суспільства, не може бути довготривалим, його реальною перспективою є більш оптимальний в сучасних умовах тип політичного режиму – демократія.

Демократія як політичний режим являє собою форму політичної самоорганізації суспільства, що забезпечує стабільний розвиток громадянських інституцій та соціальних умов самореалізації особистості.

Фундаментальними характеристиками демократичного режиму виступають такі ознаки:

1. джерелом державної влади визнається народ, який обирає своїх представників, делегуючи їм власні повноваження прийняття важливіших політичних рішень;

2. політична влада має легітимний характер та здійснюється у відповідності до закону. Закон захищає громадян від свавілля держави, і владу від стихії приватного чи корпоративного егоїзму, діє принцип: “дозволено все, що не заборонено”;

3. реалізується засада реального розподілу влад, що означає відокремлення й незалежність функціонування законодавчої, виконавчої, судової влади; така система “стримувань і противаг” призначена для запобігання концентрації, узурпації влади однією із гілок, деструкції владної рівноваги;

4. здійснюється право народу впливати на політичні рішення, це право гарантується конституцією, може реалізовуватися у різноманітних формах політичної участі;

5. політичний плюралізм передбачає формування багатопартійної системи, конкуренцію політичних сил, існування політичної опозиції як ефективного інституту громадського контролю за діяльностю державних органів та посадових осіб;

6. запровадження конституційних та процедурних гарантій дотримання прав і свобод особистості, зокрема, норм, правил, принципів взаємовідносин громадян і держави. У сучасному світі діють близько 50 політико-правових документів, які проголошують та закріплюють права особистості, серед них: Всезагальна Декларація прав людини, Європейська конвенція щодо захисту прав людини та основних свобод тощо.

Отже, демократичний політичний режим, незважаючи на певну недосконалість та суперечливість, на відміну від тоталітаризму та авторитаризму, забезпечує реалізацію влади народу, політичну рівноправність громадян, свободу особистості і інші загальнолюдські цінності.

Для пострадянських країн особливо вагомим є відшукання способів гармонійного, оптимального поєднання засад правової держави, ринкової економіки та національно-історичних традицій державності. Демократія, у сучасному тлумаченні, покликана забезпечити ефективну взаємодію економічної модернізації, свободи підприємництва, соціальної справедливості, культурного розвитку суспільства. Принциповими стратегічними завданнями є усталення законодавчої системи, легітимний розподіл функцій влади та формування сильного центру (як політичного, так і духовного), утвердження демократичної політичної свідомості, переосмислення власного досвіду державотворення.