Тема 6. Політична еліта, її місце в системі влади.

1. Сутність політичного елітизму. Класичні теорії еліт.

2. Сучасна теорії політичної еліти. Структура політичної еліти.

3. Система рекрутування політичної еліти. Критерії результативності еліти.

Однією з базових засад функціонування політичної системи виступає спосіб взаємодії тих груп, що керують громадським життям, і тієї частини населення, що має схильність до підпорядкування. Цей розподіл обумовлений самою структурою функціонування політичної влади. Широкі верстви суспільства не можуть повною мірою брати участь у політичному процесі, про це свідчить політична практика. Їхня активність, як правило, виявляється під час виборчих кампаній, реальну ж владу здійснюють політичні еліти. Саме вони визначають цілі й перспективи розвитку суспільства. Адже суспільство, як складні система, потребує формування механізмів саморегуляції, управління соціальними процесами, виділення спеціального кола осіб, вододіючих необхідними професійними, організаторськими здібностями, навичками, знаннями. Політичні еліти представляють в в політиці групові інтереси, створюють оптимальні умови для їх узгодження та реалізації. Термін “еліта” у перекладі з французької означає “краще”, “вибране”. Російський філософ М.О. Бердяєв обчислив так званий “коефіцієнт еліти”, який виражається співвідношенням високоінтелектуальної частини суспільства до загального числа грамотних людей. Якщо ця цифра становить більше 5%, тільки тоді соціум має високий потенціал розвитку.

Отже, політична еліта – це досить організована група (або сукупність груп), яка виділяється впливом, привілеями та престижем, і яка безпосередньо та систематично бере участь у прийнятті рішень щодо використання державної влади, впливу на неї.

Класичними у сучасній політології вважаються теорії еліт, що були сформульовані на рубежі ХІХ – ХХ ст. італійськими політичними мислителями Г. Моска, В. Парето, німецьким політологом Р. Міхельсом.

Гаетано Моска (1856-1941рр.) виклав свою позицію у книзі “Елементи політичної науки” (1896), основні тези якої формуються таким чином:

1. політика є сферою боротьби двох протилежних класів, пануючої меншості та підвладної більшості, народу, маси;

2. “пануючий клас” – це клас управлінців, людей, які виконують всі політичні функції й монополізують владу;

3. “політичний клас” використовує більш або менш легальні, офіційні або довільні, насильницькі методи для забезпечення своїх привілеїв та засобів функціонування політичного організму.

Вільфредо Парето (1848-1923рр.) у “Трактаті із загальної соціології” (1915 –1919 рр.) сформулював такі теоретичні засаді:

1. визначив еліту як групу людей, котрі є “найбільш продуктивними і найбільш здібними, які мають найвищі показники у певній сфері діяльності”;

2. опрацював теорію циркуляції еліт, які поступово втрачають динамізм, початкові творчі, активні якості; водночас із занепадом пануючої еліти набирає сили контреліта, що готова боротися з елітою й замінити її при владі;

3. встановив, що соціальна рівновага вимагає, аби до складу правлячої еліти постійно кооптувалися особистості неелітарного походження, але з елітарними властивостями;

4. доводив, що правляча еліта не хоче добровільно поступатися владою, що призводить до соціальних потрясінь; відтак, соціальні революції – це процес радикальної заміни старих еліт новими.

Роберт Міхельс (1876 –1936рр.) – німецький політичний діяч і друг Б.Муссоліні, у своїй роботі “Політичні партії. Про олігархічні тенденції демократії” (1911) обгрунтував такі ідеї:

1. у західних країнах демократія неможлива з трьох причин: по-перше, вона суперечить сутності людини; по-друге, суперечить сутності політичної боротьби; по-третє, це обумовлено самою структурою організації і політичних асоціацій;

2. демократія поступово перетворюється на олігархію через те, що маси, пересічна особа характеризуються некомпетеністю, потребою у керівництві, почуттям вдячності до лідерів; люди, що вони складають масове суспільство, не здатні самі організувати себе й самостійно управляти громадськими справами;

3. законом діяльності будь-якої масової, навіть демократичної організації, політичної партії або профспілки є розшарування на правлячу меншість та підкорену більшість. “Професійне керівництво”, спираючись на підтримку мас, формує управлінський апарат, що згодом віддаляється від своєї соціальної бази, узурпуючи владу, переслідуючи свої корпоративні цілі - так здійснюється “залізний закон олігархії”.

Таким чином, на основі поглядів мислителів стародавніх цивілізацій (Платон, Шан Ян) про ієрархічний принцип організації держави, на початку ХХ ст. виникають розгорнуті, теоретично обгрунтовані ідеї політичного елітизму. Практика політичного життя засвідчує, що діяльність політичних еліт – реальний та необхідний фактор, який слід ретельно вивчати і впливати на його розвиток.

В подальшому концепція політичного елітизму знайшла своїх прихильників і продовжувачів. Сучасні елітарні теорії розвиваються, спираючись на осмислення нових умов та тенденцій суспільного прогресу: науково-технічної та технологічної революції; доступу до освіти широких мас; створення механізмів забезпечення прав і свобод особистості; зростання ролі засобів масової комунікації.

Найбільш відомими й поширеними у політичній науці ХХ ст. слід визнати такі теорії. Ціннісно-елітистський підхід продовжує традицію аналізу політичної еліти як відносно стійкої, організованої групи, що виконує владні функції у державі. Дослідники приділяють увагу аналізу різнорідності еліти, її структури, способів впливу на суспільство, її професійних та моральнісних якостей. У сучасному постіндустріальному суспільстві на місце старої еліти крові ( родової аристократії) традиційного суспільства та еліти “грошового мішка” (власників засобів виробництва та капіталів) індустріального суспільства приходять менеджери-управлінці, інтелектуали, чиї освіченість та професіоналізм дозволяють керувати технічно складними економічними процесами. Відтак, нова еліта знань, меритократія (від грец. меритос – заслуга) – група людей, що досягли високого соціального статусу й положення в структурі влади завдяки особистим успіхам, досягненням, інтелектуальним і професійним здібностям, компетентності й моральним чеснотам, виконучи у суспільстві важливіші функції управління, розвитку культури й мистецтва, гарантуючи стабільність і непорушність прогресивного спрямування соціальної еволюції, її демократичних принципів (М.Янг, Д.Белл, О.Тоффлер). Зокрема, підкреслюючи високий моральний обов’язок представників еліти, відомий німецький політичний філософ Г.-К.Кальтенбруннер акцентує, що їх єдина привілея – це “готовність до взірцевого втілення аскетичних доброчесностей, без яких загалом немислима держава: служити, відмовлятися, обмежувати себе, дисципліновано виконувати повсякденні обов’язки, самовдосконалюватися в ім’я всезагального блага”.Тому в рамках цієї концепції еліта розглядається як найцінніший елемент суспільства, що формується з людей обдарованих, талановитих, продуктивних, котрі своєю творчою діяльністю фактично спричиняють поступальний, прогресивний розвиток людства

У рамках інституційного підходу еліта розглядається як група статусів і стратегічних ролей. Р. Міллз у роботі “Владна еліта” окреслив еліту тими, “хто займає командні пости”, “хто очолює найважливіші соціальні інститути – політичний, економічний, військовий”. Саме вони і складають еліту влади. Між цими трьома елітарними групами формуються тісні відносини солідарності, взаємної підтримки й обміну.

Французький політолог Шварценбергер в роботі “Абсолютне право” (1981) стверджував, що еліта по суті – замкнена каста, “нова аристократія”, яка представляє собою “трикутник влади”, що складається з політиків, вищої адміністрації й ділових кіл. Вона абсолютно контролює владу, формує уряд, здійснює управління державою, керує великими корпораціями і банками. Франція не дотримується принципу розподілу влад, тому й еліта її становить єдиний клас, який монополізував владу в політичному, адміністративному й економічному секторах.

Теорія плюралізму еліт, підкресює факт різноманітності людської життєдіяльності, існування багатьох сфер суспільства, які мають суттєвий вплив на громадське життя, що й зумовлює множинність елітарних груп. Американський політолог Р.Даль назвав “поліархією” режим, що спирається на численні автономні центри прийняття рішень. У такій ситуації жодна з елітарних груп не домінує. Ця модель характерна для США.Структурування еліти здійснюється з урахуванням її функцій, характеру ресурсів політичного панування, обсягів владного впливу, результативності її діяльності, конкретних показників способу життя (освіти, системи цінностей, стилю життя). Політична еліта, відтак, неоднорідна, вона включає такі верстви:

1. правляча еліта – та, що безпосередньо виконує управлінські функції, обіймає керівні посади, прямо впливає на прийняття рішень;

2. функціональна(адміністративна) еліта - професіонали-управлінці, які мають необхідну освіту та кваліфікацію, відповідні статуси та ресурси;

3. інтелектуальна еліта здійснює управління у сферах науки й художньої творчості, визначає напрямок розвитку та розподіляє засоби підтримки культури, науки, мистецтва й літератури;

4. опозиційна еліта (контреліта) визначає програмні настанови й методи діяльності опозиційних партій і рухів.

Всі групи політичної еліти поділяються на вищу та середню. До вищої еліти входять керівники владних структур, що безпосередньо приймають рішення, значущі для всієї держави. Звичайно у західних демократичних державах вища еліта включає по 50 представників від кожного мільйона людей, і, як правило, становить 2-4 тис. осіб залежно від розмірів країни та її населення. Однак реально прийняття найважливіших рішень є прерогативою обмеженого кола осіб, приблизно п’ятдесяти. До середньої еліти належить близько 5% населення, що водночас мають досить високі показники доходів, професійного статусу, освіти. В сучасних умовах реалізується тенденція зростання ролі середньої еліти – державних службовців, науковців, менеджерів, інтелектуалів – у формуванні громадської думки, підготовці, прийнятті та здійсненні політичних рішень.

Отже, у сучасних теоріях елітизму знайшли відображення зміни в структурі управління суспільними справами, обумовлені новими тенденціями розвитку соціально-політичних процесів.

У сучасному постіндустріальному суспільстві важливими факторами рекрутування (добору) еліти стають особисті здібності та досягнення людини. Природно, що від кандидата до правлячої еліти вимагається засвоєння певних правил даного кола, соціально-психологічних цінностей та ідеологічних настанов. Таким чином, можна виділити два основних принципи циркуляції еліт. Для відкритої циркуляції характерні відкритість, широке коло учасників добору (претендентів та селекторату), висока конкурентність між кандидатами. При цьому доступ до еліти відкритий для представників усіх верств населення, найбільш поширеним способом відбору є виборча система. Закритий тип оновлення еліти визначається тим, що вона поповнюється вихідцями тільки із певних соціальних груп та верств, й не допускає до своїх лав представників інших класів. Таким чином, закритій циркуляції еліт притаманні закритість відбору претендентів, обмеженне коло учасників, висока ступінь формалізації та тенденція до відтворення існуючого типу еліти.

Серед найвідоміших систем рекрутування еліти слід зазначити дві основні: антрепренерську та систему гільдій. Проте слід зауважити, що їх виділення досить умовне, адже на практиці найчастіше зустрічається їх поєднання.

Антрепренерська система належить до відкритого типу, вона орієнтована на особистісні якості кандидата, його здатність справляти гарне враження. Ця система передбачає гостру боротьбу між учасниками, у якій кожен з претендентів може покладатися тільки на свою активність, ініціативу, винахідливість. Вибір у даному разі здійснює все доросле населення, тому професійна компетентність та освіта кандидата не завжди враховуються. Антрепренерська система, як правило, використовується у стабільних демократичних країнах. Разом з тим, вона має ряд істотних недоліків: можливість приходу до політики випадкових людей та авантюристів, не здатних до плідної роботи, часто непередбачуваних. Неоднорідність еліти підвищує ймовірність внутрішніх конфліктів, небезпечних для суспільного розвитку .

Особливості добору кандидатів при використанні системи гільдій обумовлені такими параметрами. Відбір кандидатів відбувається за підтримки партій, інших соціальних груп з урахуванням значної кількості формальних вимог: освіти, стажу роботи, віку, рівня кваліфікації, компетентності, партійності. Відбір проходить закрито, тільки чітко визначеним колом осіб (селекторатом), керівників партій, руху чи корпорацій. Конкуренція між кандидатами не передбачається, оскільки система влади строго формалізована та ієрархічна. Ця система досить консервативна, має тенденцію до відтворення одного типу керівника; такому випадку еліта, перетворюючись на закриту касту, поступово деградує й відмирає. До позитивних рис слід віднести високу стабільність й передбачуваність, внутрішню солідарність, згуртованість, належний рівень управлінської компетентності всіх представників еліти.

Особливий різновид системи гільдій представляє номенклатурна система рекрутування. Номенклатура – це спосіб заміщення керівних посад виключно із того списку претендентів, що призначаються та затверджуються вищестоящими інстанціями. Ця система була поширена у країнах соціалізму, в тому числі СРСР. Парадокс формування політичної еліти полягав у тому, що офіційно існування еліти у радянському суспільстві заперечувалось, у той час як практично діяла система влади, заснована на політичній нерівності.

Радянська номенклатура мала жорстку ієрархію, це означало, що кандидати поступово піднімалися з нижчого рівня системи на більш високі. Така однорідна структура практично повністю виключала конфлікти, що забезпечувало її стійкість, стабільність, наслідуваність політичного курсу й відтворення одного типу лідера.Головними якостями, що гарантували службове просування, були не професійна компетентність та особиста активність, а неухильне виконання розпоряджень начальства та особиста відданість, вміння догодити керівництву, політичний та ідеологічний конформізм. Така система допускала до влади все менше ініціативних, самостійних людей, перетворивши номенклатуру на замкнуту касту, що призвело врешті до її виродження.

За 70 років свого існування радянська еліта значно змінювалась. Якщо за Леніна вона представляла собою партійну інтелігенцію, рівень наукової та практичної компетенції якої високо оцінювали західні політики, то за часів сталінського режиму основними рисами політичних активістів були особиста відданість партії та її вождю. У 1960-1980 рр. настав час партійних функціонерів, типових апаратних працівників, що були повністю відірвані від народу. За часів Горбачова, четверте покоління радянської еліти формувала вже партійно-бюрократична номенклатура. Як засвідчив практичний досвід, жорстка система радянської номенклатури віджила себе, а спроби Горбачова її реформувати призвели до повної руйнації всієї системи влади.

У сучасних пострадянських суспільствах часто дається взнаки номенклатурне минуле. Майже повна відсутність соціального контролю, демократичних політичних інститутів, організацій громадянського суспільства продукували бюрократично-олігархічно-кланову еліту, що в основних своїх принципах, способах й стилі управління, світоглядних позиціях і ментальності наслідує недавнє минуле. Вихід із такої небезпечної для суспільства ситуації уможливлюється тільки створенням нової системи рекрутування еліти, що грунтується на доборі на керівні посади людей з відповідними діловими й моральними якостями

Для визначення ефективності діяльності еліти, її відповідності високому призначенню служити своєму народу й державі, існують досить прозорі, адекватні, наочні критерії результативності, а саме:

1. Досягнутий рівень суспільного прогресу й добробуту свого народу.

2. Політична стабільність суспільства, надійні гарантії функціонування демократичних інститутів.

3. Забезпечення реальної національної безпеки.

4. Оптимальні принципи взаємодії громадянського суспільства та держави.

Відтак, формування політичної еліти – цілеспрямована діяльність, яка потребує регламентації з боку суспільства, в тому числі його громадянських (недержавних) структур. Для українського суспільства вкрай необхідним стає створення такої системи рекрутування еліти, що відповідає принципам демократичного суспільства, яке здійснює постійний соціальний контроль діяльності елітарних груп.