Тема 4. Громадянське суспільство.

1. Виникнення та розвиток теорії громадянського суспільства.

2. Умови формування громадянського суспільства, його структура.

3. Принципи взаємодії громадянського суспільства і держави.

Поняття “громадянське суспільство” пов’язане з ідеєю “поліса” Аристотеля, “societas civilis” Цицерона, а також теорією природного права. У цій традиції дане поняття передбачає не певний переддержавний стан, а виступає синонімом “політичного суспільства”, отже, “держави”. Громадянське суспільство та політична держава являли собою взаємозамінні терміни. У давньогрецькому полісі, у римській державі бути громадянином означало бути членом держави, підкоряти приватні, індивідуальні інтереси колективним, оскільки держава – поліс мала пріоритетний, домінуючий вплив на всі сфери соціального життя: сім’ю, релігію, освіту, культуру, господарство. Всі форми життєдіяльності сприймалися особою як нерозривно пов’язані з політичною організацією, державними справами, тому уявлення про громадянське суспільство й державу, країну, практично співпадали, ототожнювались.

Такий підхід переважав у політичній культурі європейського суспільства майже до 17 ст. Усвідомлення неспівпадіння суспільства і держави визрівало під впливом комплексу чинників: формування ідеї особистості з її невідчуженими правами й свободами, персональними інтересами; поступове усталення інститутів, цінностей та структур громадянського суспільства , а також політичної реальності як самостійних підсистем людського співтовариства. Теоретичні підвалини розмежування політики й громадянського життя були закладені вже міркуваннями християнських мислителів, передусім, Августина й Томи Аквінського про зверхність духовного начала, як справжнього істинного призначення особистості щодо світської, буденної діяльності, зокрема, політичної, державної. Обтяжлива, тривала боротьба церковних та політичних володарів за пріоритетний вплив на спільноту привернула увагу до факту глибоких, почасти докорінних відмінностей між світом держави та громади, їх кардинальної окремішності. Пізніше, в працях Н. Макіавеллі ідея автономності, специфічності політичного життя набула свого логічного, концептуального обґрунтування.

Подальший усебічний розвиток ідеї громадянського суспільства знаходимо в концепціях “природних прав” та “суспільного договору” ідеологів Просвітництва – Ж.-Ж. Руссо, Дж.Локка, І.Канта. Ця традиція ґрунтується на визнанні самодостатнього існування суспільства ще до виникнення держави. За Локком, держава формується на основі перед- державних природних суспільних відносин. Якщо, за певних обставин, уряд зникає, тоді суспільство залишається з усіма своїми природними правами і законами. Народ, “тіло суспільства”, є сувереном, і хоча з утворенням держави суверенітет переходить до неї, вона не здатна повністю поглинути суспільство. Більше того, головна мета держави – це захист суспільства, вона є інструментом управління суспільством, з допомогою якого вона себе актуалізує.

Поступово виникає навіть переконання в тому, що надзвичайно розгалужена держава перешкоджає вільному волевиявленню індивіда і реалізації його потенційних можливостей. (В .фон Гумбольдт, Т.Пейн, “Декларація прав людини і громадянина”). Пейн вважає державу необхідним злом: чим воно менше , тим краще для суспільства. Тому влада держави має бути обмеженою на користь громадянського суспільства. Чим воно досконаліше, тим більшою мірою самостійно регулює свої власні справи, тим менше потребує урядової активності.

Вільні й рівні індивіди, що мають невідчужені природні права, передують державі, яку слід вважати законною, чи то “цивілізованою”, лише тоді, коли вона утворена в результаті чіткої згоди всіх індивідів, коли ця активна згода сформульована конституційно й зафіксована з допомогою парламентарних представницьких механізмів. В урядах таких держав немає прав, вони тільки виконують обов’язки щодо своїх громадян.

Згодом ця радикальна позиція була трансформована у ліберально- демократичній традиції, що представлена іменами А. де Токвіля, Дж. Мілля, Дж. Д’юї, які намагалися відшукати способи досягнення оптимальної рівноваги між громадянським суспільством та державою.

Інша група мислителів 19 ст. надто велику свободу громадянського суспільства вважала фактором дестабілізації суспільства та інтенсифікації конфліктів. Тема “держава проти громадянського суспільства” виявляється у працях І. Бентама, Ж. Сісмонді, більш завершеної форми набуває у теоріях Л. фон Штайна та Г.В.Ф. Гегеля.

Гегель розглядав громадянське суспільство як асоціацію індивідів, що задовольняють свої вітальні, повсякденні потреби з допомогою виробництва, праці. Основою громадянського суспільства є приватна власність, яка породжує стихію індивідуальних воль та зіткнення інтересів. Проте рушійною силою прогресу є не громадянське суспільство, а держава, як втілення “абсолютного божественного принципу політичного”, як реалізація вищого етичного закону. Тільки держава спроможна ефективно здолати несправедливість соціального світу, синтезувати конкретні інтереси в універсальному політичному співтоваристві. Саме держава захищає індивіда від несподіванок, забезпечує гармонізацію суспільних відносин, єдність всезагальних інтересів. Лише визнаючи пріоритет держави, як спільності, вищого, політично організованого порядку, громадянське суспільство може забезпечити свою свободу.

Творчий розвиток ідеї громадянського суспільства, її оригінальне тлумачення викладено у багатьох роботах К.Маркса, в яких йдеться про причини різноманітних форм відчуження людини в експлуататорському суспільстві, про умови його трансформації у суспільство вільних громадян.

Отже слід зазначити, що теорія громадянського суспільства має чималу історію розвитку. Відновлення сучасного інтересу до неї викликане історичними процесами поширення моделі ліберальної демократії, зокрема, в європейських країнах у 70 – 80 рр., коли народи Греції, Іспанії, Португалії, звільнившись від авторитарних режимів, стали на шлях демократичних перетворень, а також крахом тоталітарних режимів у східно – європейських країнах та СРСР. На порядку денному були поставлені питання про сутність громадянського суспільства, шляхи та форми його відродження і зміцнення як необхідної умови утвердження демократії.

Громадянське суспільство як форма самоорганізації, діяльності всіх соціальних спільностей та індивідів є необхідною умовою розбудови правової держави та запровадження демократії. Воно являє собою багатоманітність неопосередкованих державою взаємовідносин вільних та рівноправних громадян в умовах ринку й конституційно обмежених повноважень держави. Громадянське суспільство – продукт буржуазної епохи, формується спонтанно як результат емансипації індивідів, їх перетворення з підданих держави у вільних громадян-власників, що мають особисту гідність та готовність до економічної і політичної відповідальності.

Отже, громадянське суспільство – це сукупність неполітичних відносин (економічних, національних, духовно–моральних, сімейних тощо), захищених законодавством від довільного втручання та регламентації з боку державних установ.Це - спільність громадян високого соціального, економічного, культурного статусу, які вступають у рівноправні, партнерські відносини з державою заради забезпечення стабільних умов функціонування й розвитку суспільства.

Громадянське суспільство не виникає планомірно й цілеспрямовано, за наказом чи реформою згори, воно утворюється тільки на ґрунті досить високого рівня політичної культури, розвинутих традицій, політичної участі та активності людей, які свідомі свого громадянства. Причому не тільки юридичного, формального громадянського статусу, а й духовно – моральної цінності “громадянськості”. Громадянськість визначають як світоглядно - емоційний стан людини, що характеризується відчуттям себе громадянином конкретної держави, лояльним ставленням до її інституцій та законів, почуттям власної гідності у стосунках з представниками держави, знанням й повагою прав людини, чеснот громадянського суспільства, готовністю і вмінням домагатися дотримання власних прав, вимагати від держави виконання її функцій, відповідальним ставленням до своїх обов’язків, патріотизмом.

Для формування такого суспільства необхідні певні соціально – економічні, політичні, загально – культурні передумови:

1. Наявність приватної власності. Економічним підґрунтям громадянського суспільства є інститут приватної власності, який гарантує економічну незалежність, самостійність індивіда у його взаєминах з державою. Тому основою соціальної структури виступає масовий клас приватних власників; представників великого бізнесу, а також незаможних, бідних верств населення – небагато. Для найчисельнішого середнього класу засобами отримання доходу є приватна підприємницька діяльність у промисловості, торгівлі, сільському господарстві, сфері послуг, інтелектуальній та творчій праці. Свого часу відомий російський філософ С.Л.Франк стверджував: “... приватна власність є реальною умовою буття людини як духовно-тілесної істоти; тим самим вона є реальною умовою його свободи як члена суспільного цілого, а відтак, і умова буття самого громадянського суспільства”. Інший релігійний мислитель ХХ ст., відомий як Іоанн Павло ІІ наголошував: ”Людина, яка не має абсолютно нічого, що вона могла б назвати своїм власним, яка позбавлена будь–якої можливості заробляти своєю ініціативою, стає цілковито залежною від суспільних механізмів і тих, хто їх контролює. Для людини стає вкрай важко бути свідомим своєї особистої гідності”. Ефективним, опрацьованим й успішним способом функціонування інституту власності виступають колективні зусилля, об’єднання власників зі спільними інтересами. Так створюються асоціації фермерів, спілки підприємців, об’єднання банкірів, журналістів тощо. Їхні представники постійно взаємодіють з відповідними комісіями та комітетами у законодавчих органах; ведуть систематичний діалог з членами уряду, досягаючи оптимальних умов функціонування свого бізнесу.

2. Вільна ринкова економіка. Демократичне суспільство поряд з іншими свободами передбачає вільну господарську систему, що діє за своїми законами. Такі механізми мають функціонувати не тільки згідно з конституційними положеннями, а й регулюватися відповідним законодавством, яке гарантує: єдиний економічний простір, підтримку добросовісної конкуренції, вільне переміщення товарів і послуг, цінних паперів та фінансових засобів, свободу економічної діяльності.

3. Багатоманітність інтересів громадян. Існуючі у суспільстві інтереси громадян численні, різноманітні, диференційовані. Інформувати державу про конкретні, предметні інтереси громадян, домагатися їх реалізації призначені добровільні організації громадянського суспільства. Вони виникають, як правило , спонтанно, з метою задоволення правових, господарських, професійних, культурних, наукових, сімейних, спортивних, дозвільних інтересів. Це можуть бути організації фонди благодійного характеру, наприклад, фонд захисту материнства й дитинства, об’єднання з метою реконструкції історичних та архітектурних пам’яток, відродження культурних традицій та багато інших. У розвинутих громадянських суспільствах таких організацій може бути сотні тисяч.

4. Демократичний режим. Базовою умовою формування громадянського суспільства та його успішного розвитку є демократична організація політичного життя, наявність відповідного законодавства та конституційних гарантій. Демократія передбачає вільне, компромісне співробітництво політичних сил, що виражають інтереси різних верств населення, цивілізоване , легальне, взаємовигідне врегулювання їхніх прагнень та цілей в межах демократичної законності.

Отже, громадянське суспільство виникає тільки за умов приватної власності, ринкової економіки, соціальної свободи громадян,забезпечених демократичним режимом, що, своєю чергою, спирається на громадянське суспільство.

Структура громадянського суспільства в основному горизонтальна, всі його об’єднання створені на принципах добровільності, самоорганізації, самоуправління. Вони представлені у всіх сферах життєдіяльності соціуму. Відповідно, можна виділити економічну , соціально – політичну, духовну сфери громадянського суспільства.

1. Економічна сфера є полем діяльності організацій, сформованих керівниками недержавних підприємств, кооперативних, орендних, акціонерних товариств для впливу на державу з вимогами забезпечення економічної та політичної стабільності; захисту від монополізації та іноземних конкурентів; особливого режиму сприяння та надання пільг тощо.Принциповим є той факт, що економічна сфера громадянського суспільства складається не з самих підприємств, вона не тотожна економічній структурі, а виникає на основі об’єднань власників та керівників суб’єктів господарської діяльності, які виконують специфічні функції.

Основними напрямками діяльності організацій громадянського суспільства в економічній сфері є:

1. Захист інтересів та прав підприємств, що об’єднані в даних організаціях;

2. Сприяння посиленню їхніх позицій на внутрішньому та зовнішньому ринках;

3. Організації громадянського контролю, наприклад, за дотриманням антимонопольного законодавства;

4. Підвищення професійного рівня підприємців шляхом створення шкіл та центрів бізнесу, проведення конференцій, ділових зустрічей, надання консалтингових послуг;

5. Розв’язання конфліктів у підприємницькому середовищі, у відносинах з найманими працівниками.

2. Соціально-політична сфера громадянського суспільства включає:

1. Суспільно-політичні організації, об’єднання та установи, які мають неполітичний характер у тому смислі, що не ставлять на меті завдання завоювання влади, проте можуть брати участь у політичному житті, виконуючи функцію впливу на державні органи. Вони виступають ефективним інструментом формування політичної культури, свідомості, політичної активності громадян, а також механізмом представництва професійних, економічних, національних, релігійних інтересів різноманітних соціальних груп, врегулювання їх з допомогою політичних важелів. Проміжну роль, на думку відомого російського політолога К.С. Гаджиєва, відіграють такі інститути політичної системи і водночас громадянського суспільства, як політичні партії, громадсько-політичні об’єднання та засоби масової інформації;

2. Різноманітні форми громадської активності: збори, страйки, демонстрації, мітинги. Принципово, що у правовій демократичній державі навіть форми протесту мають відповідати законодавству, не порушувати суспільну стабільність, права інших. Про страйки чи демонстрації організатори попереджають органи влади заздалегідь, обговорюють їхній час, місце, тощо. В іншому випадку такі акції є нелегальними, вони не є інструментами громадянського суспільства;

3. Органи громадського управління за місцем проживання або в трудових колективах. Зокрема, у західних країнах поширене робітниче представництво на підприємствах, яке має серйозні повноваження соціального управління підприємством. Такі представництва вивчають та узагальнюють вимоги працівників щодо заробітної плати та охорони праці, соціального страхування та пенсій, входять до керівництва житловими фондами, бібліотеками, спортивними залами. Це – різноманітні асоціації, клуби, комітети, сусідські громади, засновані на принципах спільної зацікавленої діяльності, солідарності, взаємодопомоги, спрямовані на задоволення культурних, комунікативних, дозвільних, побутових, естетичних потреб людей.

Організації громадянського суспільства у соціальній сфері часто набувають загальнонаціонального значення. Наприклад, у США багато років діє рекламна рада, яка організовує масштабні соціальні програми: боротьба зі СНІДом, насильством щодо дітей. Зокрема, рекламна рада провела таку потужну кампанію боротьби з тютюнопалінням, що повністю змінила громадську думку, внаслідок чого повсюдно поширився рух за здоров’я нації.

3. Духовна сфера громадянського суспільства. Різноманітні об’єднання літераторів, наукових працівників, діячів культури, мистецтва, акторів, журналістів забезпечують свободу творчості, новаторської діяльності, свободу самовиявлення, думки, слова, можливість вільно формулювати та обстоювати свої погляди. Велике значення відіграють організації, що мають на меті захист і відродження культурних, національних, релігійних, духовних цінностей та традицій, моральних загальнолюдських чеснот та ідеалів, забезпечують моральнісну соціалізацію особистості й трансляцію вічних, найцінніших скарбів народного духу. Саме інститути громадського суспільства, такі, як сім’я, школа, церква, сусідські та інші громади, добровільні спілки та об’єднання мають особливі неформальні, неофіційні засоби та санкції, що спроможні стимулювати індивіда дотримувати загальноприйнятих суспільних норм.

Крім того, до структури громадянського суспільства належить весь комплекс багатовимірних, складних, іноді суперечливих відносин та взаємозв’язків між різними його елементами, зацікавленими групами, громадськими організаціями, спілками, об’єднаннями, які формують мозаїчний орнамент соціального процесу, динамічну, рухливу реальність соціального життя. Незважаючи на розмаїття, плюралізм ідей, поглядів, цілей, прагнень, у сучасному цивілізованому суспільстві, як правило, домінує тенденція виникнення порядку з хаосу, адже всі учасники соціальної взаємодії нині прагнуть узгодження та врахування інтересів найрізноманітніших груп і сил, досягнення консенсусу, порозуміння й злагоди.

Таким чином, структура громадянського суспільства, яка включає економічну, соціально - політичну, духовну сфери і гарантує реалізацію різноманітних інтересів громадян, сприяє виявленню їх здібностей та обдарувань, забезпечуючи культурний розвиток суспільства.

Взаємовідносини між громадянським суспільством залежать від рівня розвитку першого: якщо громадянське суспільство аморфне, розпливчасте й примітивне, тоді держава є його “зовнішньою формою”. Вона може знищити громадянське суспільство, як у випадку тоталітаризму, виступивши єдиним інструментом влади. Оптимальний спосіб їх взаємодії опрацьований в моделі так званої західної цивілізації, її особливість визначається балансом трьох сил: поділених інститутів влади, громадянського суспільства та автономної особистості. За таких обставин держава й громадянське суспільство взаємодіють як рівноправні партнери, встановлюючи відносини ефективного співробітництва. Між тим, ці взаємини не виключають постійного, систематичного, обопільного контролю діяльності інститутів кожного.

Громадянське суспільство контролює державу, використовуючи відповідні ресурси системи “стримувань” та “противаг”, перешкоджаючи узурпації політичної влади, її монополізації. Для цього суспільство має значний запас важелів, зокрема, участь громадян у виборчих кампаніях, референдумах, акціях прямої дії, впливає на державні інституції з боку різноманітних зацікавлених груп. Великими можливостями володіють засоби масової інформації, незалежні телеканали, спроможні мобілізувати діяльність інституту громадської думки на підтримку або масовий спротив тим чи іншим державним реформам.

Разом з тим, держава зацікавлена у взаємодії з громадянським суспільством, і це обумовлено такими обставинами:

1. Громадянське суспільство є джерелом легітимізації правлячої політичної сили. Громадська думка й реальне волевиявлення народу формується значною мірою структурами громадянського суспільства і виражаються через них.

2. Громадянське суспільство виступає надійним джерелом інформації про стан суспільства, його інтереси, настрій, ставлення до влади. Інформація надходить не тільки через мас-медіа, а й від безпосередніх контактів державних діячів з керівниками громадських організацій. Їхні представники працюють у різних радах, комітетах, комісіях при державних органах, нерідко стають депутатами. Вони завжди мають цінну, достовірну інформацію про суспільні настрої, нагальні соціальні проблеми.

3. Громадянське суспільство може надати серйозну потужну підтримку державі у складних історичних ситуаціях, зокрема, під час економічних криз або війн.

Держава контролює, зі свого боку, громадянське суспільство. Цей контроль не може бути тотальним, проте й без нього демократія неможлива. Автономія організацій громадянського суспільства не виключає непередбачуваності або протиправності їх дій, які здатні порушити громадський порядок. Формою контролю виступають спільні органи, створені з представників держави та громадських організацій. Прикладом є соціально–економічні ради при парламентах та урядах багатьох країн, які виконують консультативні функції. Вони можуть вимагати невідкладних заходів для розв’язання гострих соціальних проблем, здійснювати експертну оцінку законопроектів.

Деякі організації та об’єднання громадянського суспільства потребують підтримки держави. Будучи самоорганізованими, само- управлінськими, функціонуючи незалежно від держави, вони не спроможні діяти повною мірою без фінансової або іншої підтримки держави. Це - різноманітні фонди взаємодопомоги, культурні асоціації, благодійні організації. Наприклад, у Великій Британії існує спеціальний державний орган – Комітет з благочинності, він реєструє численні благодійні фонди та об’єднання, надає їм матеріальну допомогу.

Форми взаємодії громадянського суспільства й держави багатоманітні та продуктивні для обох сторін. У більшості демократичних країн існує спеціальний інститут парламентського уповноваженого прав людини (омбудсмен), який контролює дотримання конституційних прав і свобод людини. Він отримує та вивчає звернення, скарги громадян на протиправні дії посадових осіб, державних органів, будь–яких суб’єктів громадської діяльності. Його рекомендації рідко ігноруються, адже реальний статус і авторитет уповноваженого досить вагомі.

Отже, за умов демократичного режиму громадянське суспільство та держава глибоко зацікавлені у спільній діяльності. Широке співробітництво здійснюється у різноманітних формах, забезпечуючи економічну й політичну стабільність, дотримання прав і свобод громадян, задоволення їх інтересів

.