Кафедра економічної теорії і суспільних наук Опорний конспект лекцій з курсу “Політологія” для самостійної роботи студентів

Миколаїв

Вступ

Вивчення політології – вимога часу, історичних обставин складної трансформації посткомуністичних країн у демократичні, що спрямована на виявлення й актуалізацію політичної творчості широких мас, розвиток інститутів громадянського суспільства, наслідків самоврядування, формування основ соціально-правової держави.

Популяризуючи досягнення світової політичної науки, нагромаджений й узагальнений ученими досвід політичної практики попередніх історичних часів, дані методичні матеріали дозволяють студентам-заочникам осягнути найактуальніші проблеми сучасної політики, ознайомитися з найвідомішими класичними теоріями щодо аналізу закономірностей і тенденцій розвитку політичних процесів, функціонування влади у державно-організованому суспільстві, моделей взаємодії громадянина і держави, політичної активності соціальних суб’єктів. Автор-укладач опорних конспектів намагався поєднати досить стислу і лаконічну форму подачі матеріалу з докладною характеристикою важливих аспектів сучасної політичної реальності, показати еволюцію фундаментальних політичних інституцій, принципів, механізмів реалізації влади, а також, за можливістю та необхідністю аргументації, ілюструвати деякі теоретичні міркування конкретними ситуаціями дійсного політичного життя

.Політологія як навчальна дисципліна сприяє виробленню світоглядних і ціннісних настанов, вмінню використовувати політичні знання для розуміння оцінки та подій політичного життя, політичних реалій, врешті, спричиняючи підвищення рівня та якості політичної культури громадян, їхньої політичної обізнаності, грамотності, свідомості своїх політичних прав, свобод та обов’язків.

Автор висловлює сподівання, що ці матеріали стануть корисним, надійним джерелом інформації для студентів-заочників у період підготовки до сесії, стимулюватимуть самостійні пошуки політичних знань, прагнення до подальшої самоосвіти з метою кращої, “озброєної” науковими теоріями, орієнтації у таємничому, неоднозначному світі політичного.

Тема 1. Політологія як наука

1. Становлення політичної науки. Її предмет.

2. Структура і методи науки про політику.

3. Політологія серед інших соціальних і гуманітарних наук, її суспільна роль та функції.

Політологія, як свідчить походження цього терміна (від грецького politica – державні або суспільні справи, мистецтво управління державою та logos – учення, слово) – це наука про політику, політичне життя, політичний устрій суспільства.

Не зважаючи на тривалий історичний процес розвитку теоретичних уявлень про політику, глибоке й плідне концептуальне осмислення політичних відносин видатними мислителями всіх часів, до другої половини XIX ст. політологія існувала без самостійного наукового та дисциплінарного статусу, головним чином, як учення про державу, комплекс політико-філософських ідей.

Деякі сучасні науковці вважають формальним началом політології як самостійної науки формування правової школи у Німеччині у першій половині XIX ст., найвідомішими представниками якої були Л. фон Штайн, Р. Еллінек, О. Гнейст. Пізніша диференціація власне державознавства та політичної науки на початку XX ст. здійснена у працях М. Вебера та К.Шмітта . Становлення політичної науки у Франції було започатковано створенням “Вільної школи політичних наук” у 1871р.. Значний внесок у розвиток й інституціоналізацію політичної науки зроблено визначним італійським науковцем Г. Моска, його праця “Елементи політичної науки”(1896р.) стала класикою сучасної політології.

Деякі (переважно американські автори) датують народження політичної науки 1857 роком, коли американський професор Френсіс Лібер прочитав курс політичної філософії у Колумбійському коледжі. У 1880р. Дж. Берджесом створено Школу політичної науки вже у Колумбійському університеті, де була запроваджена система підготовки наукових кадрів, а з 1886 – видання “Часопису політичної науки”.

Досвід Колумбійського університету був поширений серед інших американських університетів. У 1903 р. виникла Американська асоціація політичних наук. Розвитку світової політичної науки сприяла Міжнародна асоціація політичної науки, сформована у 1949 р. під егідою ЮНЕСКО. Сьогодні політична наука – загальновизнана, авторитетна й впливова галузь наукового знання, суспільне значення якої постійно зростає.

В Україні розвиток політичних досліджень відбувався завдяки теоретичним розвідкам видатних політичних мислителів другої половини XIX – початку XX ст. М. Драгоманова, М.Ковалевського, Б. Кістяковського, М. Грушевського, С. Подолинського, М. Міхновського, В.Липинського, В. Винниченка. Її динамічний розвиток був припинений після революції 1917р. Політологія стала тлумачитися як “буржуазна наука”, окремі політичні проблеми аналізувалися у рамках історичного матеріалізму, наукового комунізму, історії КПРС, інших ідеологізованих дисциплін. Через ці історичні, об’єктивні обставини політологія, що сформувалася у країнах СНД, в тому числі Україні, являє собою інтегративну, цілісну науку про політичну систему суспільства, притаманні їй закономірності, основні структурні елементи та взаємозв’язки між ними, про ефективне функціонування і розвиток цієї сфери соціального буття.

Для того, аби точніше зрозуміти зміст предмета політології, слід, в першу чергу, з’ясувати значення поняття “політика”, адже саме “політика” виступає базовою, засадничою, фундаментальною категорією політичної науки. Цей термін є одним із найбільш багатозначних і поширених у лексиконі сучасної людини. У повсякденному житті політикою часто називають будь-яку цілеспрямовану діяльність, чи то дії керівника держави, партії або фірми, чи навіть вплив однієї людини па іншу у деякій неформальній групі, сім’ї, підкорений певній меті. Ми говоримо про внутрішню, зовнішню, економічну, соціальну й культурну політику, про політичне життя, боротьбу, систему, політичні відносини, процеси, права і свободи, які свідчать про складність, багато вимірність, неоднозначність тих феноменів, що їх кваліфікують як політичні.

У своїй праці “Політика”(IX ст. до н.е.) Аристотель називав політією “найкращу форму державного устрою, що гарантує порядок через владу більшості. За мірою розвитку соціально-політичних відносин, їх диференціації та ускладнення, збагачувалося й розширювалося тлумачення цього поняття.

Наукове трактування терміна “політика” відрізняється від буденного слововживання логічною аргументацією, узагальненістю, систематизованістю, хоч і не виключає певних розбіжностей. Різноманітні наукові визначення політики можуть бути класифіковані на три основні групи: 1) соціологічні, 2) субстанціональні та 3) наукові конструкції, що специфічно інтерпретують політику.

1. Соціологічні визначення політики характеризують її через інші суспільні феномен економіку, право, мораль, культуру, взаємодію соціальних груп. Економічні визначення політики пов’язують її з характером економічних відносин, вбачають у ній надбудову, концентроване вираження економіки, економічних інтересів і потреб. Така трактова представлена в марксизмі. При цьому політика як специфічна сфера суспільного життя втрачає свою самостійність.

Соціальні визначення політики наголошують факт конкуренції, боротьби певних соціальних груп: класів – у марксистській теорії, зацікавлених груп – у теоріях А. Бентлі та Д. Трумена. У сучасній політичній науці більш популярною є остання, вона аналізує сучасну складну, багатовимірну політичну діяльність як прояв суперництва великої кількості “груп інтересів” за реалізацію своїх цілей з допомогою влади.

Правові концепції політики вважають політику, державу похідними від права, перш за все, від природних прав людини, що покладені в основу публічного права, законів та діяльності держави. Яскравими зразками правової концепції політики є теорії, що грунтуються на ідеях суспільного договору, викладених в ученнях Дж. Локка, Т. Гоббса, Ж-Ж. Руссо, І. Канта.

Етичні або нормативні концепції політики передбачають реалізацію суспільної практики, орієнтованої на певні моральні цінності, цілі, норми та ідеали.

З цієї точки зору політика – це діяльність, спрямована на досягнення загального блага, справедливості, свободи, миру з використанням відповідних, моральних, засобів.

2. Субстанційні визначення політики намагаються розкрити її сутність, першооснову, якісну природу цього феномена. Найбільш поширена інтерпретація цієї групи – це розуміння політики як дій, спрямованих на завоювання, використання й утримання влади. “ Владні” визначення політики відображають її сутність, найважливішу конституючу підвалину. Вони доповнюються інституціональними дефініціями, що характеризують політику через інститути, організації, в яких реалізується, здійснюється влада, в першу чергу, через інститут держави. Антропологічні концепції наголошують на тій обставині, що політика укорінена у самій природі людини. Адже, ще Арістотель стверджував, “людина є істота політична, самою природою призначена жити у суспільстві”. Відтак, політика - це форма цивілізованого спілкування людей на основі права, це спосіб колективного спілкування людських спільнот.

Конфліктно-консенсусні дефініції політики акцентують увагу на протиріччях, що лежать в її основі, визначають її динаміку. З такої позиції політика розглядається як діяльність щодо розв’язання конфліктів, забезпечення консенсусу між основними соціальними групами, позаяк він ґрунтується на їх спільній зацікавленості у громадському порядку, на визнанні правомірності влади та необхідності підкорення закону.

2. Групу наукових конструкцій у тлумаченні політики складають діяльні сні, телеологічні та системні визначення.

Діяльнісні інтерпретації політики розкривають її динамічний, процесуальний характер. Вони характеризують політику як процес підготовки, прийняття та практичного упровадження обов’язкових для всього суспільства рішень. Це вимагає аналізу важливіших стадій її реалізації. До них відносять: визначення цілей політики, прийняття рішень; організація мас та мобілізація ресурсів для досягнення цілей; регулювання політичної діяльності, її контроль; узагальнення отриманих результатів й постановка нових цілей.

Телеологічні трактування політики розцінюють її як діяльність заради досягнення колективних цілей. Такі визначення фіксують два засадничі моменти політики: колективна діяльність великих соціальних груп (класів, націй, держав) та усвідомлений, цілеспрямований характер. Політика перетворює приватні інтереси індивідів, груп на загальнозначущу, державні цілі.

Системна концепція політики підкреслює певну її автономність, складність, цілісність, відмежованість політики від інших сфер життя суспільства, але таку, що постійно з ними взаємодіє. Системна теорія політики дістала детального обгрунтування у дослідження американських політологів Д. Істона та Г. Алмонда.

Узагальнюючи різноманітні характеристики, політику можна визначити як особливу сферу життєдіяльності людей, пов’язану з владними відносинами між соціальними спільностями з приводу отримання, організації, використання влади, управління соціальними процесами з метою забезпечення гарантій життєздатності суспільства, реалізації спільної волі та інтересів людей.

Об’єктом політології, тим, на що спрямоване пізнання, дослідницькі зусилля науковців, виступає політична сфера.

Зважаючи на поліструктурність політики це:

а) політичні інтереси, дії, зв’язки, взаємовідносини;

б) політичні цінності, ідеї, теорії, норми, політична культура;

в) політичні інститути , організації, об’єднання;

г) політичні процеси тощо.

Отже, об’єктом політології виступає політична реальність, її різні сторони та взаємодії між ними.

Разом з тим, такий же об’єкт і інших суспільних наук, які вивчають політику, права, політичної філософії, політичної антропології, політичної психології, політичної географії, політичної історії.

Відтак, виокремлення предмету політології є значно складнішою проблемою. Саме специфічний підхід щодо аналізу політичного у всій багатоманітності його об’єктивації окреслює предмет політології. Як будь-яка інституціолізована наука політологія прагне чіткої фіксації та ретельного, глибокого аналізу певних повторюваних, необхідних, загальних форм та способів функціонування політики, виявлення стійких, домінуючих тенденцій в організації політичного життя суспільства.

Відтак, можна стверджувати, що предмет політології становлять тенденції та закономірності формування політичної влади, форм та методів її функціонування у державно-організованому суспільстві.

У складі політичного знання прийнято виокремлювати декілька основних сфер наукового аналізу, в тому числі, йдеться про такі структурні компоненти як політична теорія, емпірична політологія, прикладна політологія, політична компаративістика, теорія міжнародної політики, теорії політичних інститутів.

Дослідження, здійснювані у рамках політичної теорії, спрямовані на досягнення фундаментальних, засадничих, базових характеристик і особливостей політичних явищ та процесів, глибоке концептуальне узагальнення основних закономірностей політичного життя суспільства.

Отже, політична теорія – це система найбільш узагальнених, теоретичних знань про політику, про закономірності та механізми становлення, функціонування і розвитку політичних систем, інститутів, політичних процесів.

Емпірична політологія має на меті нагромадження того фактичного матеріалу, необхідної інформації, об’єктивних, точних знань про політичні події на основі безпосереднього спостереження, аналізу документів, даних статистики, опитування учасників політичних акцій тощо, їхнього первинного опрацювання. Таким чином, емпірична політологія вивчає дії, вчинки, характеристики поведінки людей та соціальних груп, а також відображення політичної реальності у фактах свідомості (оцінках, поглядах, переконаннях).

За цілями, завданнями та спрямованістю політологічні дослідження поділяються також на фундаментальні та прикладні. Перші орієнтовані на формування та удосконалення теорії і методології, збагачення інформаційної бази інструментарію, та самої політичної науки, другі – на дослідження й розв’язання питань щодо перетворення самого політичного життя, на продукування політичних рекомендацій у цій сфері (наприклад, щодо урегулювання політичних конфліктів, досягнення політичної згоди у суспільстві. Теорії і практики ведення переговорів, організації виборчих компаній, формування громадської думки, використання мас-медіа тощо). Відтак, прикладна політологія – це галузь політико-практичних, управлінських технологій упровадження теоретичного й емпіричного політологічного знання, політологічної теорії досліджень.

Висновки та узагальнення політичної теорії значною мірою спираються на результати порівняльної (компаративної) політології, специфічного розділу політичних досліджень. Їх сутність полягає у співставленні, порівняльному аналізі різних політичних інститутів, виявлення характерних моделей функціонування владних відносин. Отже, політична компаративістика порівнюючи однотипні політичні феномени і процеси, виявляє їхні спільні риси та специфіку, для пошуку найефективніших форм політичної організації. Або оптимальних шляхів рішення конкретних задач.

Теорія міжнародної політики – галузь політичних досліджень, яка вивчає діяльність міжнародних організацій і об’єднань, зовнішньополітичну стратегію держав, партій та громадських рухів, міжнародні відносини, а також проблеми війни та миру, запобігання й врегулювання міжнародних конфліктів, принципи формування нового світового порядку.

Учення про політичні інститути включає теорію політичної організації суспільства, теорію держави та права, політичних партій та інших інститутів політичної системи.

Найбільш плідними й популярними методами політології є цілий ряд різноманітних наукових засобів дослідження, які можна розділити на три основні групи. Перша група – загальні методи аналізу політики. Друга група – загальнонаукові (загальнологічні) методи, що характеризують процедуру пізнавального процесе як такого. Третя група – методи емпіричних досліджень.

Серед загальних методів політології поширеними й найчастіше використовуваними є системний, нормативно-ціннісний, соціологічний, структурно-функціональний, антропологічний, психологічний, інституціональний, історичний, культурологічний методи.

Системний метод дозволяє вивчати політику як цілісного, складноорганізованого, самоврегульованого механізму, що пребуває у безперевній взаємодії з оточуючим середовищем через “вхід” (він сприймає вимоги громадян, їх підтримку або невдоволення) та “вихід” (прийняті політичні рішення та дії). Системний метод вперше застосований американськими науковцями Д. Істоном та Т. Парсонсом у 50-60 рр. XX ст. Політична система, прагнучи до самозбереження, має виконувати дві основні функції: 1) розподіл цінностей і ресурсів; 2) забезпечення прийняття громадянами політичних рішень як обов’язкових.

З глибокої давнини політична думка традиційно опиралася на нормативно-ціннісний метод, який передбачає оцінку значення політичної сфери, політичних відносин для суспільства й особистості з точки зору загального блага, справедливості, свободи, орієнтує на пошук ідеалу політичного устрою та етичні способи його реалізації.

Соціологічний підхід передбачає з’ясування залежності політики від соціальних процесів, соціальної обумовленості політичних відносин, в тому числі, впливу на політичну систему економічних чинників, соціальної диференціації, культури, ідеології.

Структурно-функціональний метод розглядає політику як чітко структуровану систему елементів, кожен з яких має певне призначення й виконує специфічні функції, спрямовані на реалізацію відповідних потреб та очікувань. Діяльність системи ніби запрограмована її структурною організацією.

Антропологічний метод вимагає аналізу детермінації політики не суто соціальними факторами, а природою людини як родової істоти, якав має константний набір основних потреб (вітальних, безпеки існування, свободи, духовного розвитку). Сьогодні цей підхід грунтується на трьох принципах: 1) стійкість базових якостей людини як істоти соціально-біологічної, розумної (духовної), що від народження має свободу; 2) універсальність людини, єдність людського роду і рівноправність всіх людей, незалежно від етнічних, расових, соціальних, інших відмінностей; 3) невідчуженість природничих прав людини, їх пріоритет відносно законів та діяльності держави.

Психологічний метод спрямовує дослідницькі розвідки у бік аналізу специфічних, індивідуальних, суб’єктивних механізмів протікання політичних процесів, мотивації політичної поведінки й діяльності основних його учасників.

Культурологічний метод вимагає з’ясування різноманітних та багатовимірних залежностей та взаємовпливів політичної системи та культури конкретного суспільства, обумовленості політичної діяльності рівнем розвитку політичної культури населення, його історичними, національними традиціями політичної участі.

Історичний метод вивчає політичні події у їх послідовному причинному розвитку, виявляючи конкретні обставини та умови подій політичного життя, прагнучи засвоїти корисні уроки минулого, спрогнозувати ймовірні моделі політичного розвитку у майбутньому.

Загальнологічними або загальнонауковими, універсальними методами досліджень є аналіз та синтез, індукція та дедукція, поєднання історичного та логічного аналізу, моделювання, умоглядний експеримент, математичні, кібернетичні та інші методи. Наприклад, політичний аналіз – метод дослідження політичних процесів шляхом їх подрібнення на складові з метою вивчення витоків їх розвитку, структури, діючих сил, основних чинників, що обумовлюють логіку їх становлення та еволюції.

Третя група методів, методи емпіричних досліджень, спрямовані на здобуття первинної інформації про політичні явища та події. Вони, як і загальнологічні методи, не відображають специфіку політології, і в основному запозичені із соціології, статистики, кібернетики. Особливе значення у розвитку емпіричних методів в політології відіграв біхевіоризм ( від англ. behaviour – поведінка), що виник в американській психології XIX – початку XX ст. під впливом позитивізму, й швидко був поширений серед всіх суспільних наук.

Парадигма біхевіоризму в політології вимагає вивчати безпосередньо дану, зафіксовану з допомогою спостережень та інших методів, політичну поведінку людей.

Засадничими методологічними установками цього підходу є:

• особистісний вимір політики, вчений має орієнтуватися на точний аналіз спостережуваних феноменів індивідуальної та групової поведінки;

• домінування психологічних мотивів політичної поведінки;

• розмежування фактів та оцінок, звільнення науки від ідеологічних, ціннісних суджень;

• використання в політології методів і досягнень інших наук, в тому числі, природничих;

• квантифікація, кількісне вираження й вимірювання політичних явищ.

Біхевіористичний підхід сприяв перетворенню політології у справжню наукову дисципліну. Він стимулював широке використання соціологічних методів: спостереження, вивчення статистичних та документальних матеріалів, опитувань, ділових ігор тощо. Це створило передумови для розвитку прикладної та емпіричної політології.

Політологія є складною, комплексною наукою з відповідною структурою, що систематизує, впорядковує різноманітні знання, отримані з допомогою власне політологічних, загальнонаукових та емпіричних методів. Ця інформація дозволяє точніше, найповніше та адекватно осягати сутність політичного, його специфіку та багато вимірність об’єктивації, реально оцінювати завдання, потенційні ресурси політики у забезпеченні консолідації суспільства та гармонізації взаємодії соціальних спільностей.

Інтегративний характер політології виявляється у прагненні поєднати у цілісній картині всі знання, отримані різними науками, про політичну реальність, політичне життя, діяльність владних інститутів держави.

Загальна суспільна роль та призначення політології полягає у політичному просвітництві, підвищенні рівня політичної культури і свідомості широких мас населення, формування громадянського суспільства, тих активних, самодіяльних громадських об’єднань, що виступають рівноправними партнерами у взаємодії суспільства з державою, забезпечуючи цивілізований характер функціонування політичної системи, належний рівень реалізації конституційний прав і свобод громадян.

Така роль та призначення політології реалізуються через виконання певних конкретних функцій. Важливішою функцією політології як науки є теоретико-пізнавальна (гносеологічна) функція. Політологія забезпечує нагромадження фундаментальних теоретичних знань про різні виміри політичного життя, про закономірності та перспективи розвитку політичного процесу. Необхідним джерелом знань є емпірична інформація про динаміку конкретних політичних перетворень, що слугує надійним науковим підгрунтям практичних рекомендацій і програм політичного менеджменту.

З гносеологічною функцією тісно пов’язана функція раціоналізації суспільного життя, яка спрямована на розробку планів, проектів оптимізації та підвищення ефективності управління політичними процесами. Такі конструктивні, доцільні проекти є результатом продуманої, аргументованої дослідницької діяльності науковців-політологів.

Виконуючи нормативно-ціннісну функцію, політологія покликана визначати універсальні та специфічні цінності, ідеали політичного життя, орієнтувати політичну діяльність на реалізацію таких цінностей, досягнення певного соціального ідеалу. Це можуть бути цінності свободи, соціальної справедливості, рівності, загального блага, можливі через розбудову ефективної , гуманістично орієнтованої соціальної держави.

Практична спрямованість політології виявляється у завданні формулювання науково обґрунтованих прогнозів щодо тенденції розвитку політичного життя суспільства. Так реалізується прогностична функція політології, яка спроможна надати : 1) довготерміновий прогноз можливих варіантів політичної трансформації суспільства на даному історичному етапі; 2) запропонувати альтернативні сценарії майбутніх процесів, що спричинятимуться одним із обраних варіантів масштабної політичної діяльності; 3) обчислити можливі збитки по кожному з альтернативних проектів.

Отже, функції політології передбачають розв’язання як науково-теоретичних, так і суто прикладних задач, необхідних для опрацювання та реалізації конкретних політичних цілей.

Політологія змістовно пов’язана з усіма іншими суспільствознавчими та гуманітарними науками.

Філософія політики виступає загальною методологічною базою політичних досліджень, визначаючи світоглядний сенс різноманітних ідейних концепцій, виявляючи універсальні принципи та закони взаємодії людини, суспільства та влади. Філософія політики встановлює значення політичних категорій, таких як влада, свобода, справедливість, держава, права людини, засоби політичної діяльності, політичні цінності та ідеали.

Психологія надає дані про психологічні аспекти політичної поведінки малих соціальних груп, формування мотивацій, установок, переконань людей, що впливають на рівень політичної свідомості, культури їх політичної участі. Соціальна психологія вивчає особливості політичної діяльності масових об’єднань, спільностей людей у досягненні ними загальних, соціально значущих інтересів.

Політологія дуже тісно пов’язана з соціологією, яка пропонує узагальнюючу теоретичну картину суспільства як цілісної соціальної системи, у якій політиці належить надзвичайно важлива роль.Соціологія надає інформацію про політичну сферу як динамічну й мобільну підсистему суспільства, складний комплекс взаємодій та відносин основних соціальних груп суспільства, що обстоюють специфічні корпоративні, колективні та загальнонаціональні інтереси.

Юридичні науки узагальнюють фактологічний матеріал досліджень організаційних структур, інституціональних механізмів державної влади, правових підвалин політичної організації суспільства та її діяльності.

Економічні науки вивчають закономірності взаємодії політичної і економічної підсистем суспільства, механізми їх взаємовпливу й детермінації, економічні результати організаційно-управлінської діяльності політичних інститутів.

З історією політологію пов’язує фундаментальний принцип історичного аналізу. Знання історії становлення, генезису й еволюції тих чи інших політичних інституцій, традицій політичної поведінки, державних організацій становить необхідну фактологічну базу для цілей політичного дослідження, конструювання теоретичних моделей, що дозволяють на основі вивчення досвіду минулого прогнозувати тенденції розвитку політичних процесів у майбутньому.

Політологія постійно використовує наукову інформацію і підтримує тісні зв’язки з такими дисциплінами як політична та економічна географія, антропологія, демографія, етнографія, націологія.