48. Кобзарство в Україні

Кобзарство в Україні було унікальним культурно-історичним явищем. Народні лірники та кобзарі об´єднувалися в організації з особливим устроєм, своєрідною системою обрядів вступу нових членів, умовами їх підготовки, навчанням та особливостями поведінки. Ці організації називалися кобзарськими братствами чи гуртами, у яких були свої ватажки й отамани, свої соцькі й десяцькі, судді, скарбники тощо. Ці братства діяли за територіальним принципом, тобто кожне з них об´єднувало кобзарів певного повіту України. У кобзарів існували і свої таємні пісні, зокрема Ф. Лавров згадує пісню про Жвачку (заклинання нечистого) та про таємничий танець(лебійська скакомка). Окрім вміння грати на музичному інструменті (кобзі чи бандурі), співати думи та пісні, знати правила та закони братства, учні переймали від майстрів певну таємну інформацію, яку не мали права розголошувати, що зумовлювало дуже строгий відбір тих, котрі приймалися у братство. Першими творцями і виконавцями дум були кобзарі. Це, як правило, були колишні козаки, які постраждали від ворогів під час битв чи в полоні, або ж старі козаки, які не могли вже воювати, але залишались вірними козацтву. Деякі з них жили разом з козаками на Січі, щоб піднімати бойовий дух молодих воїнів. Існують спогади, що перед вирішальними битвами козаки слухали спів кобзарів, і це надихало їх на ратні подвиги. Інші кобзарі мандрували, зупиняючись в містах і селах, де на центральних майданах виконували свої твори, розповідали людям найновіші події. Цим вони піднімали національну свідомість народу, вселяли віру в незалежність української держави. Славетний фастівський полковник Семен Палій, якого Петро І заслав до Сибіру, навіть у неволі не розлучався з кобзою. З наступом російського царизму на культуру українського народу кобзарство занепало. Зібрано багато інформації про життя та творчість, особливості репертуару та виконання й інших кобзарів 19 ст., зокрема І. Кравченка-Кркжовського, Гната Гончаренка. Серед кобзарів кінця 19 — початку 20 ст. відомі також імена — Михайло Кравченко (від якого записував думи на фонограф Ф. Колесса), Петро Древченко, Павло Гащенко, Терентій Пархоменко, Іван Кучеренко, Іван Нетеса, Григорій Кожушко; та лірників — Самсон Веселий, Іван Зозуля, Ларіон. На початку 20 ст. кобзарів було чимало, вони відігравали значну роль у формуванні політичної думки українського народу, за що їх часто переслідували і знищували. З приходом радянської влади на українські землі велася цілеспрямована ідеологічна боротьба проти народних співців. Кобзарство — ще остаточно не вивчена сторінка народної творчості. Саме завдяки українським співцям збереглися безцінні перлини народного ліро-епосу.

49. Розвиток української фольклористики у 1-ії пол. 19-го ст. (діяльність Максимовича)

  Фольклористика як наука пройшла довгий час становлення і розвитку, в ході якого змінювались її засади, місце серед інших дисциплін та методи дослідження. Внаслідок різних поглядів на усну народну словесність та підходів до її вивчення з різних позицій, виник ряд теорій, значна кількість яких лягла в основу вироблених шкіл та напрямів фольклористики. Появі шкіл та напрямів передував великий досвід збирання, запису та обробки народних текстів, а також ідейно-філософські погляди різних часів.

Міфологічна школа (перша половина 19 ст.) виникла в руслі загальноєвропейського романтизму. її філософською основою стала естетика Ф.В. Шеллінга та братів Августа і Фрідріха Шлеґелів, які трактували міфологію як «природну релігію» та необхідну умову виникнення мистецтва. Першим етапом її розвитку стала «теорія символів» німецького вченого Ґ.В. Крайцера, який висунув думку про природне походження міфу і його розуміння як символу природних явищ — сонця, неба, світу, змін пір року тощо. Крайцер та його послідовники (Ґотфрід, Міллер, Швенк, Велькер та ін.) утворили так звану символічно-міфологічну школу. За їх теорією міфологія є низкою символів; символіка та образність мови в усіх народів вважається виявом релігійно-міфічних ідей, міфи і мови окремих народів розглядаються як варіанти єдиного спільного міфу та варіації прамови. У вченні представників цього напряму домінує погляд, згідно з яким в основі тем та мотивів усної народної творчості лежить первісна таємна релігійна символіка, що сягає найдавніших часів людства і передається з покоління в покоління жерцями. Праці Крайцера та його послідовників лягли в основу розвитку міфологічної школи у фольклористиці.Історії  фольклористики відоме ім'я Михайла Максимовича (1804 - 1873),   історика, природознавця,  члена-кореспондента  Петербурзької Академії   наук,  першого  ректора Київського університету св. Володимира. У 1827   році  М.Максимович  видав  „Малороссийские  песни". У передмові автор, зазначивши  привабливість  української  пісні,  підкреслює  її виховне значення,  а  сам  фольклор  розглядає  як засіб пізнання народу, його   культури, тобто як історичне джерело.  

Пізніше  виходять  збірки  М.  Максимовича  „Українські народні пісні" (1834),  „Збірка   народних   українських   пісень"(1849).   Відомий  фольклорист  подав цікаві поради стосовно методики записів: записувати  їх в тому ж вигляді, як співають у селах, бажано з мелодією.

50. Розвиток української фольклористики у 2-ій пол..20-го ст. наукові методи, теорії, гіпотези

Українська фольклористика як наука існує майже два стоіття. Від просвітницько-романтичних захоплень, прагнень порятувати від загибелі найперше українську народну пісню, публікацій збірників із передмовами до фундаментальних фольклористичних досліджень Олександра Потебні, Михайла Драгоманова, Івана Франка, до “вибухової” діяльності Етнографічної комісії ВУАН, відкриття Інституту фольклору (1936), до появи видань академічної серії “Українська народна творчість” (з 1961 р.), натхненниками якої були Максим Рильський, Кость Гуслистий, до сформованої когорти українських фольклористів другої половини ХХ ст. (Олексій Дей, Іван Березовський, Павло Попов, Галина Сухобрус, Андрій Гуменюк, Олександр Правдюк, Григорій Нудьга, Михайло Грицай, Зоя Василенко, Наталя Шумада, Володимир Бойко, Вікторія Юзвенко, Василь Скрипка, Марія Шубравська, Галина Рубай, Михайло Пазяк, Михайло Гуць, Софія Грица, Михайло Гайдай, Роман Кирчів, Григорій Дем’ян, Петро Медведик, Михайло Шалата, Володимир Кач-кан, Лідія Дунаєвська, Алла Ясенчук, Тетяна Руда, Степан Мишанич, Анатолій Іваницький, Іван Сенько, Йосип Федас, Іван Хланта, Галина Довженок, Олександра Бріцина, Олена Таланчук, Петро Будівський, Степан Шевчук, Мирослав Грицик, Леся Вахніна, Олексій Вертій, Віктор Давидюк, Анатолій Подолинний, Людмила Єфремова, Василь Сокіл та ін.), до відкриття кафедр фольклористики в Київському та Львівському університетах (1990-і рр.) – ось той шлях, яким утверджувалась українська фольклористика.

Дехто вважає цю науку ще не сформованою, такою, що існує як проміжна структура між літературознавством (ширше – філологією) та етнологією. Проте це не так. Фольклористика має свій об’єкт дослідження, власну методи-ку, свою історію, теорію фольклору, фольклористичну критику, польову та едиційну практики, а якщо й послуговується інструментарієм студіювання інших наук, то, очевидко, це вмотивоване доцільністю, прагненням не ізолюватися, а пізна-ти явище в зв’язках із матеріальною і духовною культурою нації, людства загалом. Історія, археологія, етнографія, мовознавство, літературознавство, філософія, психологія, медицина