16. 16. Пісенні жанри обрядів родинного життя. Магічне, юридичне, комунікативне, виховне, естетичне значення

Родинно-обрядова творчість — це система ритуально-обрядових дій у пісенно-музичному супроводі, які виконуються з нагоди основних етапів життя людини. У наші дні ці обряди становлять частину народних традицій. У минулому ж вони не сприймались лише як традиція і кожному їх елементові надавалось важливого утилітарного чи магічно-ритуального значення. Все родинно-обрядовій поезії регламентує сімейне життя людини.Система родинної обрядовості є однією з найархаїчніших в усній народній творчості (за давністю виникнення та творення вона поступається лише магії та календарній обрядовості). Родинна обрядовість виникає на основі тотемічно-анімістичних вірувань та культів і тісно пов'язана з магією. В архаїчні часи ритуально-обрядова система, пов'язана з плином людського життя, була дуже різноманітною і включала багато етапів. Деякі з них віджили, інші —видозмінились, втративши первісне значення. З-поміж усього розмаїття до нашого часу збереглися такі системи обрядів:весілля (народні лірично-пісенні твори відповідно до етапів весілля(див. пит.17);народження дитини (формули-замовляння, якими супроводжувались ритуали омиття, змивання, пострижин, хрещення немовляти, пісні переважно величального характеру);смерті (сильні зв'язки із магічною практикою; голосіння ( плачі);закладенням та будівництвом нового дому та новосіллям(записів текстів не збереглося, однак вони існували, можна прослідкувати зв'язок вище вказаних обрядів з іншими ритуалами та жанрами усної народної творчості).

Відповідно до цього розподіляються і пісенні жанри обрядів родинного життя.Для наших далеких предків, які поділяли світ на «своїх» і «чужих», «живих» та «мертвих», усі ці обряди були пов'язані з переходом межі та переселенням в інший світ. Так, наречена повинна була переходити у світ «чужих» (інше плем'я, рід, до родичів свого чоловіка); покійник відправлявся у світ «мертвих» духів; а новонароджений — навпаки — із потойбіччя у світ «живих»; при переселенні в інший дім (а це у період кочування племен, як правило, було пов'язано з переселенням на іншу територію, часто значно віддалену від місця попередньої стоянки), люди переселялися у світ «чужих» (інший ліс, річка, поле тощо — відтак — інші духи, що володіють цією територією), який згодом, після виконання певних ритуалів, повинен був стати світом «своїх».

17. Основні етапи весільної обрядовості. Народнопісенний супровід.

Обряди українського народного весілля поділяються на три періоди: передвесільний, саме весілля, післявесільний. Перед весіллям, як правило, відбувається сватання, оглядини, заручини або змовини.

Сватання. Старости (посли від нареченого) приходять в хату до дівчини і просять батьків молодої видати дочку заміж. Розмова ведеться в традиційно жартівливому тоні; старости називають себе мисливцями, які гоняться за куницею, або купцями, що просять віддати товар. Дівчина в цей час мусить колупати піч, якщо вона згодна вийти заміж за того парубка, якого розхвалюють старости. Якщо дівчина відмовляє парубкові, вона виносить гарбуза. Якщо ж дівчина і її батьки погоджувалися на шлюб, то дівчина подавала рушники, старости обмінювалися хлібом, випивали могорич. Від того, як старости будуть оповідати про молодого, як домовлятися з батьками молодої, залежало дуже багато, тому старостами обирали літніх, поважних людей, котрі добре знали обряд, вміли гарно говорити. Це були найчастіше хрещені батьки або родичі.

Траплялося, що хлопцеві відмовляли всі дівчата в селі, тоді старости йшли до сусіднього села і шукали наречену там. Оглядини, Через кілька днів після сватання батьки дівчини йшли до хати молодого, щоб оглянути його господарство і довідатися, в які руки віддають свою дочку. Коли ж батьки були обізнані з майновим станом родини молодого, то оглядини зводилися переважно до застілля та обговорення деталей весілля. Подекуди в Україні оглядини робила рідня нареченого в дім дівчини, яку хлопець збирався сватати. На оглядинах призначали і час заручин.

Заручини. Цей обряд, як правило, відбувався в домі молодої. У колі родичів, близьких, сусідів молоді привселюдно оголошують про свій намір створити сім'ю і отримують благословення батьків та громади. Заручини вважалися великим урочистим святом, на яке запрошувалися як і на весілля, молодий з боярином, молода з дружкою. Назва заручини походить від обряду пов'язування рук рушниками на знак згоди.

Після заручин дівчина прикрашала голову віночком з квітів і стрічок і так ходила до самого весілля. Про це й прислів'я: «Гарна дівка, як засватана» (Неоніла Здоровега).

З часу заручин ніби встановлюється юридична законність подальшої підготовки до весілля. За звичаєвим правом той, хто після заручин відмовлявся від шлюбу, мусив сплатити другій стороні матеріальні витрати і штраф за «образу». Коровай. Випікання весільного короваю супроводжувалося спеціальними ритуалами і було важливою частиною весільного обряду. З випіканням короваю пов'язано безліч повір'їв і правил. Він був обов'язковим при першому шлюбі, вдовам і вдівцям короваю не випікали. Весь процес від замішування тіста до випікання короваю супроводжувався спеціальними піснями. На думку Миколи Сумцова коровай має ритуальне значення як жертовна страва, яка замінила ритуальну тварину (напр., корову — «коровай багатий, коровай рогатий»).

Гільце — гілка плодового або соснового дерева, прикрашена квітами, стрічками, калиною. В деяких районах, переважно на півдні, гільце обвивають тістом і запікають у печі. Протягом всього весілля гільце, що символізує дівочу красу, стоїть на столі. По закінченні весілля дружки розламують по шматочку гільця, яке ще називають «дівуванням». Посад (або посаг) складався з кількох частин. Перший посад молодого і молодої відбувався переважно нарізно вдома у кожного з них. Цей обряд символізував шанування культу домашнього вогнища, культу предків. Молодих виводили на посад, подавши до рук хустку, садовили на кожух на покуті. Перед посадом кожного з молодих благословляли батьки. В деяких місцевостях молодій, яку вели на посад, встеляли дорогу сувоями полотна. Другий посад був спільним для обох молодих на весіллі. Третій посад — це посад молодої після шлюбу, так звані «очішгаи», що символізували перехід молодої з дівочого стану до стану молодиць. На посад, як правило, заводили мати, брат, староста, боярин або т. зв. маршалок. Розплетини. Цей обряд відбувався перед весіллям або в день весілля. Молоду садовили на діжу, вкриту кожухом. Розплітали брати або всі члени материного роду по черзі. Потім на голову молодій клали вінок. Цей звичай символізує дівочу чистоту: розплітають косу рідні, а не чужі руки.

Весілля починається у хаті кожного з молодих. Далі молодий збирає своїх бояр, дружків, неодружених хлопців, свах (заміжніх жінок), світилок тощо. Кількість весільних чинів залежала від заможності родини та від кількості гостей. В цей час у домі молодої відбувалося обдаровування молодої. Поїзд молодого, збираючись до нареченої, обходить тричі навколо столу або навколо діжі. Мати благословляє нареченого і обсипає його вівсом або іншим збіжжям, «щоб багатим був». Кожен учасник весільного поїзда мав свої обов'язки. На дорозі часом хлопці влаштовували так звану «перейму»: ставили стіл з хлібом-сіллю і, зупинивши весільний поїзд, вимагали в молодого викуп. Він повинен був пригостити парубоцьку громаду. Цей звичай має всі ознаки дуже давнього: це своєрідний торг за дівчину, право на яку мали всі молоді члени громади. Вхід весільного поїзда молодого на подвір'я нареченої обставлявся іграми, які зрештою закінчувалася мирними переговорами. Коли ж після обміну весільними калачами нареченим і нареченою, гості заходили до хати, відбувалися обміни подарунками між сватами, торг молодого з братом молодої за наречену, танець молодих, танець єдності обох родин, який у гуцулів називається «колесом». По закінченні весільного обіду відбувається обряд покриття голови молодої, що символізує перехід її до жіночої громади. Перед від'їздом молодої в хату нареченого також відбувався ритуальний триразовий обхід діжі, застеленої рушником із хлібом-сіллю. Мати виводила коней з двору, благословляла дочку, давала їй хліб, курку тощо. З молодою їхала сестра, яка потайки везла для неї сорочку, очіпок, ложки, тарілки, ритуальну чорну курку. Перед двором молодого весільний поїзд переводили через ритуальний вогонь, на півдні — переливали водою. Ці звичаї — данина найдавнішій магії, що символізує очищення вогнем і водою. У хаті молодих зустрічає мати у вивернутому кожусі або батьки разом благословляють наречених. Після цілого ряду церемоній молодих готують до шлюбної ночі, яка подекуди має назву комори. Молоду вдягають в нову сорочку, свахи стелять постіль, дружби або старший боярин сторожують біля комори або стодоли, де сплять молоді. Вранці відбувається огляд свашками сорочки чи постелі молодих. Якщо дівчина виявилася чесною, то веселощі не мали меж, присутні стрибали по столах, лавах, кричали, співали. Матері дівчини посилали подарунки і вістку про щасливий кінець шлюбної ночі, дякували за дочку тощо. Якщо ж дівчина виявлялася нечесною, веселощі припинялися й починалися пісні, що ганьбили рід молодої. Іноді на батьків дівчини вдягали солом'яні хомути, на тому весілля й закінчувалося. (Неоніла Здоровега). В деяких районах парубки вивішували білий прапор на найвище дерево, який сповіщав про дівочу ганьбу. Тоді брат дівчини мусив лізти на дерево, щоб зняти, але йому всіляко перешкоджали, насміхалися (Київщина).

Коли ж весілля закінчувалося щасливо, на ранок запрошували батьків дівчини до родини молодого. Тут знову починався бенкет, обдаровування молодих, яке супроводжувалося піснями. В понеділок також відбувався ритуал очищення водою, який пізніше змінився принесенням молодою води з криниці і вмивання молодих та всіх гостей. Церква протестувала проти ведення молодих до річки. В цей день відбувалося багато веселощів з перевдяганнями, співали сороміцькі пісні. Переважала червона символіка: пояси, стрічки, червона хустка чи запаска молодої, навіть горілку фарбували червоним соком. Все мало символізувати щасливе народження сім'ї. В цей же день розподіляли коровай. У вівторок відбувалися гуляння під назвою «циганщина», коли перевдягалися, крали курей. Святкували виключно дорослі, діти й молодь не брали участі в цих розвагах.

18. Весільна пісенність. Символіка. Генезис мотивів

За тематикою власне-обрядова весільна пісенність розподіляється на пісні-пророкування, жальові та ліричні, величання та поздоровлення, гумористично-сатиричні, загально-описові святкові та сороміцькі пісні. Вони сповнені політематичністю і визначають необхідну поведінку кожного у межах суспільства. Поетичні тексти віддзеркалюють життєві позиції та мораль людської громади. Музично-поетичні тексти у межах весільного обряду виконують епічно-описові, драматургічно-діалогічні, імперативно-наказові та інтермедійні функції і розкривають семантику весільних ритуалів та емоційне ставлення людини до важливості подій, які відбуваються.

Інтонаційні джерела наспівів-формул сягають у далеку добу загальнослов`янської спільноти, про що свідчать, перш за все, стрибки на кварту або квінту в різних напрямках, постійне чергування мажорного та мінорного нахилу в межах вузькоамбітусного ладу з кватро-квінтовою основою (що в більшості випадків асоціює заклик, увагу, ствердження, підкреслення важливості подій) та речитативним відтінком мелодії. Розширення пісенного простору по вертикалі відбувається за рахунок гетерофонних відщіплень. Кадансові звороти, зупинки на головному устої та вигуки збагачують мелос наспіву-формули і підкреслюють значимість події, що відбувається.

Весільні наспіви-формули і пісні кожного ритуалу визначають початок, термін виконання та закінчення кожного ритуалу або комплексу ритуалів, які об`єднані у фази за змістом і функцією в обряді. На рівні ритмоструктури весільна пісенність в обрядових фазах об`єднуються за рахунок спільної дольної пульсації. Дольна пульсація є організацією музичного часу пісні. Вона не дублює ритм, складоритм чи метр наспівів-формул, а лише частково з ними збігається.

Весільна пісенність за своєю поетичною і метро-інтонаційною музичною структурою складає інтонаційно-стильовий модус мислення, повністю розкриваючи семантику весільної обрядовості.

Весільні наспіви-формули та пісні виконують жінки під час кожної обрядової дії. Сольне виконання пісенних зразків можливо лише у тих випадках, коли пісенним респондентом є одна жінка або коли гурт звертається до дійової особи, яка повинна відповісти сама - це соло світилки та свашки. Весільні наспіви-формули та пісні найчастіше "заспівуються" однією жінкою. Заспів може починатися в грудному регістрі, рухаючись угору до головного регістру. Перехід з грудного регістру в головний у більшості випадків тембрально майже не відчувається. Соло у високому регістрі звучить вільно (технічно), напружено (тембрально) й соковито. Заспів, що починається у головному регістрі і має низхідний рух, нагадуючи інтонації голосіння. Його виконує заспівувачка, яка відповідає за горяк або тоньчик. При цьому складається враження, що заспів повністю звучить у головному регістрі. Такий спосіб виконання посилює емоційне відтворення драматизму дії, що відбувається. У деяких випадках соло закінчується на гліссандо, або так званий з`їзд з подальшим плавним переходом до гуртового співу. Перехід між заспівом і приспівом воконавці можуть здійснити без паузи, або використати короткочасну переддихальну паузу. У будь-якому випадку підхват виконує гурт, не порушуючи загальної плавної динамічної лінії. Зустрічаються пісенні зразки без заспіву-соло, відсутність якого не змінює загального емоційно-драматичного характеру відповідних весільно-обрядових наспівів-формул.

Під час гуртового виконання переважає унісонно-гетерофонна фактура, яка може наближатися до мелодекламації та сповнюватися міжщаблевими внутрішньомелодійними секундово-терцієвими глісандуваннями. Останній склад поетичного тексту чи звуку рядка як правило недоспівувається, а попередній склад протягнений, має на собі принаймні темпоральний, ритмічний, часочисельний акцент на септиму. Останній звук весільної пісні виконується на крещендо і витримується особливо довго. Після цього можливо почути: раптовий короткий активний вигук угору, під час якого іноді спостерігається переключення голосу з грудного в головний регістр; швидке глісандування вниз на квінту-кварту, де особливо відчутні проміжні тони і речові обриви звуку; швидкий глісандуючий вигук угору на септіму-октаву з короткочасним переключенням голосу з грудного в головний регістр та наступним швидким глісандування вниз на квінту-септіму.

19. Похоронна обрядовість. Поетика голосінь

Похорон як етап життя родини — це система ритуально-обрядових дій, що здійснюються у зв´язку зі смертю представника роду та супроводжують його поховання. Ця традиція дуже давня, поховальні дії формувались упродовж багатьох століть, зазнавши впливів різних епох, кожна з яких виявляла своє розуміння смерті.

Похоронний обряд мав свої особливості та змінювався у залежності від того, кого хоронили. Тут важливого значення набуває вік стать, рід занять, причина смерті тощо. Так, нерідко поховальний обряд молодої дівчини чи неодруженого парубка здійснювався у формі весілля (вінчання з могилою, сирою землею) з його атрибутикою — шлюбним одягом, гільцем, вінком, короваєм, букетиками, дружками і т. інше. Подекуди у похороні з´являються елементи ритуалів, пов´язаних із новосіллям (при цьому труна називається новою оселею покійника) чи з народженням (у цьому випадку труна називається колискою). При похованні воїна-козака йому накривали очі червоною китайкою. У зв´язку з цим існує думка, що за язичницьким звичаєм покійників одягали у все червоне, накриваючи їм обличчя хусткою червоного кольору, який у слов´ян вважався кольором смерті.Голосіння — це словесно-поетичні твори, які виконуються над покійником період між його смертю та похороном (в час смерті, покладення труну, прощання в хаті, під час виносу з оселі, прощання з селом, останнє прощання перед похованням); виконання яких періодично повторюється в час поминок чи свят вшанування духів померлих. них висловлюються індивідуальні переживання, смуток, жаль, роз-ач з приводу смерті людини. Голосіння виконуються речитатиом — у формі протяжного наспівного примовляння, що робить їх легкими для імпровізування і свідчить про їх давнє походження.

Поетика голосінь, їх зв´язок з іншими жанрами фольклору. Усі різновиди голосінь об´єднані багатьма спільними рисами. Головною їх ознакою є вільна речитативна форма, що зумовлює нескладність імпровізувати текст у процесі виконання; а також — насиченість художніми тропами (епітетами, порівняннями, паралелізмами, метафорами), які, як правило, укладаються в традиційні формули. Тому мова голосінь завжди урочиста, піднесена і патетична. Вірш голосіння є нерівномірним та різноскладовим, неримованим або з дієслівною римою в кінці рядків, які об´єднуються у тиради. Кожна з тирад може виконуватись у різному ритмі — від протяжного плачу до швидкого ритмічного виспівування позитивних рис оплакуваного з перелічувальною інтонацією та пестливими словами. Значно поширеними художніми прийомами голосінь є тавтологія, анафора та епіфора, а також — образний паралелізм.Жанр голосінь — надзвичайно давній і ґенетично сягає доби магії (що виявляється у анімістичних культових елементах) та жанру замовлянь (до яких наближає часте звертання). З магією похоронна обрядовість виявляє безпосередній зв´язок у тому плані, що предмети, речі та інші атрибути, які торкались чи стосувались покійника (вода обмивання, недопалені свічки тощо) могли використовуватись у чарах та ворожінні з метою закляття чи наслання біди. Обряд поховання має спільні риси з іншими сферами родинної обрядовості, зокрема весіллям (у випадку похорону молодого парубка чи дівчини); із новосіллям (у символічному ототожненні домовини з новим домом та переселенні «в інший світ»); з народженням (у подібності труни із колискою, переходом в інший стан).

20. Вертепна драма. Характеристика

З давніх-давен в Україні шанували та відзначали різдвяні свята. Особливою популярністю під час різдвяних свят користувалась вертепна драма (вертеп) за мотивами євангельських оповідань про народження Ісуса Христа. Широке визнання вертеп здобув через простоту та доступність сюжету, природність мови, соціальні й побутові мотиви, комедійні ситуації та народні персонажі. І дотепер у містах та селах України можна побачити ватаги, які розігрують вертепні драми біля церков.

Під час різдвяних свят бурсаки ходили містом з колядками, щедрівками, вітальними промовами, кантами, вертепами. Студенти самі були і авторами, і акторами, і режисерами, і музикантами, розучували канти й пісні, виготовляли все необхідне для вертепу. Багато хто із студентів отримував “пашпорт” і йшов “миркувати”(декламувати вірші та співати пісні, щоб заробити гроші) у різні кінці України. Виступали на ярмарках, у селах біля церков, на майданах, розігрували вертепні драми й комедії. Мандрівних студентів називали – мандрівними дяками, бурсаками, спудеями та ін. Таким чином, через мандрівних дяків – вихованців Київської академії – відбувався процес засвоєння книжної версифікації та естетики. Київська освіченість поширювалася по Україні. Мандрівні дяки стали посередниками між академічною культурою та освітою і життям українських селян таміщан. Саме завдяки їм постановка вертепної драми була загальновідомим і поширеним по всій Україні звичаєм з XVII століття.Тексти вертепної драми, які дійшли до нашого часу, належать до другої половини XVIII століття. Найповніший текст - це так званий “галаганівський” список, що був записаний у селі Сокиренцях у 1770 році від київських бурсаків. Текст вертепної драми - це цікаве поєднання книжних елементів з елементами народними. Вертепна драма складається з двох частин: різдвяної драми за мотивами євангельських оповідань про народження Ісуса Христа та сатирично-побутової інтермедії. Перша частина вертепу більш-менш стійка і в народі називалась “святою”, а друга, “народна”, змінювалася залежно від місцевих умов та історичних періодів.Підтримуючи традицію братської школи, щороку в гімназії “Києво-Могилянський колегіум” колегіанти відтворюють “святу” частину вертепної драми. Сценарій вертепної драми, який ми використовуємо, складений на основі матеріалів етнографічних експедицій в різні регіони України, а також текстів вертепів, які були надруковані раніше. Постановка вертепної драми допомогає розкрити в колегіантах талант театрального перевтілення, вчить працювати в групі та виступати перед великою аудиторією. Вивчаючи сценарій вертепної драми, його походження, значення окремих сцен колегіанти глибше розуміють етнографію рідного краю та біблійну історію про народження Ісуса Христа.

21. Українські народні думи як жанр фольклору

Думи -це самобутні епічні та  ліро-епічні  твори  про  боротьбу  українського   народу   проти   поневолювачів,  суспільно-політичне  і побутове  життя  людей, які виконувались у супроводі кобзи, бандури чи    ліри.  

Думи, виникнувши в конкретних умовах свого часу,  відповідали  реальним запитам доби та характеру розвитку цілого  фольклорного  процесу. Більшість  збирачів  дум  (від  М.Цертелєва до П.Куліша)   намагались забезпечити   "історичну  точність"  текстів. Застосовуваний  підхід  (виправляти і редагувати думи, „пригладжувати" грубуватість  лексики) призвів  до  деформації  і часткового знищення   текстів, записаних у першій половині ХІХ ст.  

Думи відзначаються логікоюпобудови,ґрунтовним в мотивуванням вчинків   персонажів.  Віршована  форма  дум  відрізняється від віршованого ладу   інших  фольклорних  жанрів.  На  відміну від звичайних пісень для думи   характерні нерівноскладові рядки, неоднаковий ритм.  

Композицію  думи складають: заспів - пролог, експозиція, де вказується місце,   час,  обставини  дії,  називаються  головні  герої;  сюжет  -   розповідь  з ліричними  відступами;  кінцівка  - прославляння героїв,  побажання  слухачам.Виконуються  думи  в  супроводі  бандури чи ліри своєрідним  індивідуальним співом, наближеним до мелодійної декламації  - речитативом.

22. Поетика. Поетика дум дуже своєрідна. Хоч у них і є художні засоби, типові для українського фольклору, однак співці дум використовують їх в оригінальних поєднаннях, невластивих для інших жанрів.Заспіви, як правило, починаються вигуками «ой», «гей» і мають характер прелюдії, що переважно пояснює місце, час, обставини дії, характеристику подій або героїв. Тому в них часто вводяться пейзажні елементи, а то й доволі розгорнуті пейзажі. Побудовані вони найчастіше на прийомі паралелізму, який зустрічається і у самій розповіді, де виконує функцію підсилення психологізму, емоційної наснаги. Прийом паралелізму підсилюється нагромадженням однотипних фігур, найчастіше епітетів, які створюють певний настрій, глибше розкривають характер героя, детальніше описують події.Наприклад, у думі про братів Азовських:

Із-під города з-під Азова то не великі тумани уставали,

Як три брати рідненькі,

Як голубоньки сивенькі,

Із города Азова, з тяжкої неволі

У землю християнську до батька, до матері, до роду утікали.

Таке нагромадження виражальних засобів є однією з характерних рис українського народного епосу. У пісні такого «згущення» майже не буває, бо вона обмежена певними ритмічними і мелодійними рамками. Але імпровізований характер дум відкриває для їх виконавців можливість використання цього прийому досить широко. Він певною мірою відіграє також роль уповільнення, яке досягається шляхом використання інших художніх засобів, зокрема повторенням близьких мотивів чи епізодів та ретардацією — спеціальним уповільненням розповіді через повторення певних фразформул, а також вводяться ліричні відступи. Це посилює епічність творів. Новий етап у вивченні думового епосу на початку 20 ст. пов'язаний з іменами Лесі Українки, яка у 1908 р. на власні кошти організувала експедицію для записування дум на фонографі, та Філарета Колесси, який здійснив цей задум на Полтавщині та в Києві. Результатом їх спільної праці стало двотомне видання текстів дум з мелодіями («Мелодії українських народних дум», Львів, Т. 1, 1910; Т. 2, 1913). Ф. Колессі належать й інші важливі праці про цей жанр, зокрема у 1920 році він видав у Львові збірку «Українські народні думи», а в 1921 — дослідження про ґенезу народних дум. Він вперше дав науково обґрунтоване визначення словесної та музичної форм жанру. У 1919 виходять також «Українські думи та пісні історичні», упорядковані Дмитром Ревуцьким.Найґрунтовніше наукове видання дум у 20 ст. здійснила Катерина Грушевська (Українські народні думи, т. 1-2. — К., 1927, 1931), але воно було з бібліотек вилучене, а дослідниця репресована.

23. Для класифікації дум, яку намагалися здійснити різні дослідники, як правило, використовувалися два найпоширеніші принципи: хронологічний і тематичний.

Класифікація Драгоманова. Хронологічний принцип використав у своїй праці «Исторические песни малорусского народа» Михайло Драгоманов. Здійснюючи класифікацію, він поділяє їх відповідно до часу виникнення, визначаючи такі основні групи: Пісні віку дружинного і княжого (тексти 14 — 15 ст.).Поезія козацького віку (16 — середина 18 ст.).Пісні віку гайдамацького (П половина 18 ст.).Пісні віку рекрутського і кріпацького (кінець 18 — 1 половина 19 ст. (до відміни кріпосного права — в Австрії 1848 р., в Росії 1861 р.)).Пісні про волю (П половина 19 ст.).

Проте цей принцип, більше пристосований до класифікації історичних пісень (до числа яких Драгоманов зараховував також і соціально-побутові пісні), виявився непридатним для класифікації дум. По-перше, думи як давніший жанр, що виник задовго до історичних пісень, представлені багатьма текстами, походження яких важко встановити, а тому неможливо визначити, до якого періоду їх відносити. По-друге, тематика дум суміжних періодів не просто перегукується, а є часто тотожною. Наприклад, думи 14 — 15 ст. та 16 — 18 ст. об'єднані темою боротьби проти іноземних загарбників, життя і страждання захоплених у полон козаків у чужинецькій неволі. Тому, переконавшись у некоректності такої класифікації жанру дум, інші дослідники використовували тематичний принцип, який не вимагає точного визначення часу походження кожної думи, тим більше, що, як ми вже зазначали, у багатьох випадках його встановити майже неможливо.

Класифікація Колесси.Таку класифікацію здійснив Філарет Колесса у своїй праці «Усна словесність», в якій виділив народні думи в окремий жанр, підкреслюючи, що вони є своєрідним поетичним літописом українського народу, до багатства якого не може дорівнятися жоден європейський народ, хіба що сербський. Дослідник визначив жанр думи як козацький епос, «що зріс на підкладі воєнного козацького життя». Відповідно до такого визначення він подає хронологічні рамки, обмежуючи виникнення дум 16 — 18 ст. і відводячи їм лише півтори сотні років в історії українського фольклору: "вони витворювалися поступово, більшими й меншими групами, протягом 16 — 17 вв., як на це вказує їх зміст із виразними слідами наверствовання. Думи про боротьбу з татарами й турками, на якій зосереджувалися воєнні вчинки козаків, належать переважно до найстарших, і тільки небагатьома зразками засягають у П половину 17 в.За змістом Колесса поділяє думи про боротьбу з татарами і турками на 5 тематичних груп:Думи про турецьку неволю («Невільники», «Плач невільника», «Маруся Богуславка», «Іван Богуславець», «Сокіл», «Утеча трьох братів із Азова»).Думи про лицарську смерть козака («Іван Коновченко», «Хведір Безрідний», «Самарські брати», «Смерть козака на долині Кодимі», «Сірчиха й Сірченки»).Думи про щасливий вихід козаків із небезпеки та поворот із воєнного походу й поділ здобичі («Самійло Кішка», «Олексій Попович», «Розмова Дніпра з Дунаєм», «Отаман Матіяш»).Думи про ХмельниччинуДуми без історичного підкладу з виразною моралізаторською тенденцією («Вдова», «Сестра і брат», «Прощання з родиною», «Поворот сина з чужини», «Дума про сон»).

Визначальною ознакою перших трьох груп дум Колесса називає те, що жодна з дум не пов'язана з якоюсь означеною історичною особою: «всі вони звеличують безіменних героїв, змальовують події й постаті типові для цілих століть і характеристичних для козацької доби». Усі ці думи «старшої верстви», на його думку, визначаються ліричним характером і сумовитим настроєм. Думи про Хмельниччину, які, на думку Колесси, мають зовсім інший характер: вони оспівують відомі історичні події 1648 — 57 рр., вказують на конкретних осіб («Хмельницький і Барабаш», «Молдавський похід Хмельницького», «Білоцерківщина», «Смерть Богдана і вибір Юрія Хмельницького»), а тому вирізняються реалістичним забарвленням.

Сучасна класифікація.Сучасна класифікація дум також опирається на єдність хронологічного та тематичного принципів, тобто думи згідно з їх змістом поділяються на тематичні групи, які обмежуються часовими рамками. Таким чином думи поділяються на:Думи про героїчну боротьбу українського народу проти турецько-татарських загарбників та про турецьку неволю (14 — 15 ст.— рання козацька доба). Думи про героїчну боротьбу українського народу проти національного поневолення (16 — поч. 17 ст. — доба Хмельниччини і Гетьманщини). Соціально-побутові думи (кін. 17 ст. — період Руїни, політичного занепаду).

24. Термін «історична пісня» історія і сучасне значення

Поширеним жанром героїчного поетичного епосу українського народу є історичні пісні — ліро-епічні твори про конкретні чи типові історичні події та процеси, відомих історичних осіб та безіменних героїв, чиє життя і вчинки пов´язані з подіями суспільно-політичного життя, в яких відтворено дух певної історичної епохи.

Історична пісня, з одного боку, є продуктом розвитку ліричної пісні, а, з другого, — належить до епічної поезії. Співвідношення цих двох елементів може бути різним для різних епох, але вони зберігаються в усіх історичних піснях. Про сутність і жанрову природу історичної пісні ведуться суперечки, існують різні, часто протилежні точки зору. Самоочевидними є деякі ознаки цього жанру: дійові особи — не видумані персонажі, а реально існуючі історичні постаті, події — реальні історичні події.

Тривалий процес становлення і формування жанру привів до того, що спільні риси історичних пісень проявляються крізь розгалужену систему різновидів. Першою причиною цього є те, що всі вони творилися в різні історичні епохи «по свіжих слідах» подій, які викликали інтерес у широких колах народу. Тому у різні часи творці пісень використовували неоднаковий арсенал художніх засобів і форм, успадкований від попередніх поколінь. Різнохарактерний з художнього погляду матеріал минулого з кожною новою епохою переосмислювався: деякі тексти, втрачаючи свою актуальність, забувалися, інші — локалізувалися на певних територіях, набуваючи місцевих рис мови. Навіть найбільш духовно потужні твори видозмінювалися, набували певного спрямування, виходячи з конкретних умов і запитів наступних поколінь. Тому в історичних піснях виявляються різні нашарування багатьох епох, і водночас простежується поступальність — поступовість і почерговість розвитку різних художніх форм. На прикладі історичних пісень можна простежити зміни у всій усній народній творчості: закономірності взаємодії жанрів (коли один вид творчості переймає від іншого риси, які до того не були йому властиві, змінюючи елементи поетики, композиції), розвиток різних стилів у залежності від вимог тої чи іншої епохи, занепад одних і виникнення нових художніх утворень (жанрів, тематичних груп та ін.) на основі «уламків» творчості попередніх епох. Ось чому «серед народної історичної поезії ми нерідко подибуємо елементи різноманітних видів пісенної творчості, кожен з яких, взятий сам по собі, нерідко є витвором якогось певного, свого часу».