65. Праця о. Потебні “о некоторых символах в славянской народной поэзии”

У 1860р. О. Потебня захистив свою магістерську роботу на тему:”О некоторых символах в славянской народной поэзии” у своїй магістерській дисертації.

Олександр Потебня здійснює глибокий аналіз чималої кількості зразків пісенної творчості слов’янських народів у порівняльному контексті. Як результат, наголошує на значній схожості чималої кількості розглянутих ним варіантів пісень східних, південних і деяких західних слов’ян та пояснює цей факт не запозиченням, а саме спільністю походження слов’янських народів та наявністю закономірностей у їх мисленні за певних обставин.

Символ дерева пов’язується з первісною анімістичною теорією природи. В українській народній творчості ототожнення жінки з деревом також дуже поширене. Найстійкішу асоціацію спостерігаємо з калиною і вербою. Характеристика символу(калини), що її дає О. Потебня (“ясна, красна, жарка, червона”), дозволяє вченому віднести це слово до понять вогню. О. Потебня вважає, що це доводить факт походження від слів “калити”, “розкаляти”. Калина красна – дівчина молода. Калина красна – дівчина прекрасна. Калина є також символом дівочого кохання. З плином часу символічне значення калини затемнилося, і вона від дівчини і дівочого кохання перейшла до значення жінки

взагалі і будь-якого кохання. До типових жіночих символів належать також символи лебедя, гори, криниці. Біле – символ краси, і через це, вважає О. Потебня, лебідь – символ жінки, і, переважно, дівчини.

Таке ж значення білого кольору виходить із того, що він – символ кохання: мити біло -означає кохати.

Слово “криниця”, на думку О. Потебні, слугує символом дівчини (через зв’язок холоду і молодості). З ним поєднуються в українських піснях поняття некопаного та необрубленого джерела. Копати криницю – любити, сватати дівчину. Вода в криниці порівнюється із дівоцтвом, зменшення води – втрата дівоцтва.

Серед поширених жіночих символів – світлиця, на що також звертає увагу О. Потебня.

Згідно з О. Потебнею, асоційовані з жінкою поняття – дорога і тканина. Звідси – ходити дорогою, як і розривати тканину, означає любити жінку. Гнучкість треба вважати причиною зближення ниті, тканини і жінки, дівчини. Тому стає зрозумілим, вважає О. Потебня, чому відьми підкочують під ноги перехожих саме клубком ниток. Як взагалі думка переходить від краси до любові, так і звивання – символ любові. Причина, згідно з якою стеблина, гілка, дерево стають символами дівочості, – їхня гнучкість і тонкість, що приймаються в розумінні краси. Жіноча символіка дозволяє виявити особливості, притаманні саме слов’янській міфології та фольклору. Серед них – переважне поклоніння стихіям, взагалі явищам природи. За приклад слугує той факт, що жіноче начало в українській поетичній творчості ототожнюється з вогнем і світлом. Як правило, зоря (зірка) – дівчина, а проте, зазначає О. Потебня, вона часто буває символом чоловіка. Місяць(чоловічий образ) почасти буває і символом жінки. Саме так, як образ сонця переплітається з образом місяця. О. Потебня визначає це як змішування статі, наводячи зразки пісень, де одна й та ж особа порівнюється водночас з сонцем і місяцем, або місяцем і

зіркою. На стосунки відносної рівноправності звертає увагу і О. Потебня. Дерево хилиться на яр, до

іншого дерева, тобто дівчина до парубка, до рівні. Цей випадок, вважає О. Потебня, належить до родинних уявлень схильності (в переносному значенні любові, а звідси – відповідності, рівності), схилянням до яру, до долини. Асоціація жінки з сонцем і світлом породжує нові асоціативні ряди в українській поезії. О. Потебня вбачає спорідненість символів води та світла. “Краса та дівоцтво – світло, звідси вода – символ дівчини. Таким чином, при аналізі жіночої символіки визначаються певні ознаки “жіночого” в слов’янському світосприйнятті.

Багато приповідок О. Потебня нерідко інтерпретував крізь призму народної символіки. На міцному загальнослов'янському (переважно українськ

67. Фольклористична діяльність Колесси

Важлива роль у дослідженні українського музичного фольклору належить Ф.Колессі (1871–1947). Його першою працею була збірка хрестоматійного характеру "Огляд українсько-руської народної поезії" (1905). Найважливішою теоретичною працею в галузі етномузикознавства на початку XX ст. стала "Ритміка українських народних пісень" (1907) Ф.Колесси. У ній вчений на широкому порівняльному матеріалі висвітлив історичний розвиток ритміки в народнопісенній творчості, вперше систематизував ритмічні форми в українському пісенному фольклорі, показав його стильові зв'язки з фольклором інших слов'янських народів і з писемною літературою.Проблемі розвитку української музичної фольклористики присвячена стаття Ф.Колесси "З царини української музичної етнографії" (1925), у якій вчений дає оцінку збирачам та дослідникам народної музики О.Сєрову, М.Лисенку, П.Бажанському, К.Квітці. Аналізуючи збірник К.Квітки "Українські народні мелодії", Ф.Колесса називає його помітним явищем в Україні і, разом з тим, закликає фольклористів проводити систематичне збирання зразків народнопісенної творчості.Фольклористичну діяльність Ф.Колесси висвітлено в монографії С.Грици "Філарет Михайлович Колесса" (1962) та в її розділі про музичну фольклористику кінця ХІХ – початку XX ст. в "Історії української музики" в 6-ти томах"

69. Л.Українка і фольклор

Особливе місце у творчій біографії Лесі Українки займає фольклор. Починоючи з дитячих літ (“Русалка”) і кінчаючи останніми творами (“Про велета”), він органічно входить в образний світ письменниці. Цьому прислужилась її невтомна систематична праця над збиранням скарбів народної духовної культури. Вона збирала і записувала обряди, пісні, думи у виконанні кобзарів, щоб врятувати від забуття. З цих зацікавлень у спадщині письменниці зберігається рукописний зошит колодяженських пісень (весільні, обжинкові, родинно-побутові, веснянки, колядки), друкована збірка “Дитячі гри, пісні й казки” (1903), упорядкований збірник “Народні пісні до танцю”(54 тексти). 30 записів веснянок і пісень з голосу Лесі Українки зробив Микола Лисенко, 225 пісень увійшло до збірки “Народні мелодії. З голосу Лесі Українки”, яку упорядкував і видав 1917 р. її чоловік Климент Квітка.У своїх фольклорних записах Леся Українка зберігала діалектні форми і характер вимови певних слів та виразів. Однак при підготовці пісенних текстів даного тому діалектна вимова збережена лише в таких випадках: а) при римуванні (качура – вечера, їсти – вісти, палив – волив та ін.);

б) у власних іменах (Мар’юся, Гмитро, Віхтор); в) в словах з придиховим «г» (гочі, горати, гонучі, гулиця поруч із юлиця і вулиця, говес, горел, год – од поруч з від тощо); г) прикметникові форми з суфіксами «ейк» (чорнейкий). Збережено діалектні лексичні варіанти типу дуброва – діброва – домбрівка, озьми – возьми, хоць – хоч, кіб – коб – коли б, а також типові для Волині слова керез – через, брацю – брате, тутеки – тутечки, оно – лише та ряд інших. В томі уніфіковано різну передачу Лесею Українкою ряду форм слів і вимови їх. Уніфікація проведена в напрямі наближення до літературної норми. Зокрема, не збережено такі паралельні варіанти: а) тверда вимова р, д, т, з (запрагай, раба, раденце, ратувала, забаруся, дивачка, вилила, диброва, дирочка, трасця, стина, тилько, зирками тощо); б) тверді закінчення дієслів третьої особи (кипит, кричит, ворчит та ін.); в) тверді закінчення деяких іменників середнього та жіночого роду в місцевому відмінку однини (в болоти, в борозенци, на призви, в золоти) та чоловічого роду в називному, родовому та знахідному відмінках множини (хлопци, хлопцив); г) тверді закінчення прикметників у множині (Наталчини, чорние очи, поломняни, буйниї, добриї і под.); д) тверда приголосна з «в» (дзвин, двир, свичка, свителка); е) написання дієслівних форм типу берецця, трясецця;

є) прийменник «с»; з) форми слів: забірають, убірають і под., люде (крім римованого з буде), частійше, насивай, братя, найменчий, мнясо, никому, чі, бігма. Ця уніфікація усунула випадки можливого невірного розуміння слова, наприклад: пил – піл, спивайте – співайте; у винці – у вінці; дивонько – дівонько; на поли – на полі тощо.

71. . Сучасний фольклористичний процес в Україні

У фольклористиці останніх десятиліть спостерігається парадоксальне явище: склався прецедент наявності достатньої кількості праць, у яких так чи інакше осмислюються теоретичні проблеми фольклористики. Але "канони" досі не окреслені, не існує зведена в систему база теоретичних понять, не сформульовані основоположні дефініції. Ліквідація цієї прогалини, на наш погляд, – чи не найактуальніша проблема сучасної фольклористики. Вкрай актуальною стала проблема розробки понятійно-термінологічного апарату для дослідження фольклору як цілісної системи. Отже, спробуємо в межах даної статті сформулювати наше бачення системи базових теоретичних понять, якими оперує сьогодні фольклористика не тільки українська, але й зарубіжна. Одразу зазначимо, що в основу статті покладено досвід розробленого нами курсу лекцій "Основи теорії фольклору", що читається студентам-фольклористам Львівського національного університету імені Івана Франка.

Безумовно, у фольклористиці актуальною була і залишається проблема специфіки фольклору як виду духовної культури та мистецтва. Йдеться про те, що сьогодні недостатньо простої констатації таких ознак фольклору, як синкретизм, колективність, імперсональність (анонімність), традиційність, варіативність, усність побутування, безцензурність тощо, а необхідне заглиблення й осмислення кожної з них окремо. Скажімо, таку домінуючу рису фольклору, як синкретизм, традиційно розуміли у фольклористиці як поєднання різнорідних і взаємодоповнюючих начал: вербального, музичного, хореографічного, театрального та інших. Сучасна фольклористика цю проблему аналізує диференційовано. Тобто, синкретизм, притаманний фольклору загалом, розглядається на трьох рівнях: на рівні форми, рівні функцій і рівні безпосередньо тексту. Проблема синкретизму форми, безумовно, пов’язана з проблемою жанрового синкретизму, синкретизму функцій – із проблемою поліфункціональності фольклору, проблема синкретизму тексту – із проблемою історичної еволюції жанрів, а також із проблемою співіснування традиційного та новаторського у фольклорному тексті. Кожна із зазначених проблем може стати темою окремого дослідження, як на теоретичному підґрунті, так і на матеріалі фольклору.

У сучасних наукових студіях фольклористи значну увагу приділяють проблемі поліфункціональності фольклору. У цьому ми бачимо певну закономірність: фольклор як одна з найархаїчніших галузей духовної культури демонструє безпрецедентну життєздатність, він є одним із найголовніших факторів збереження національної самосвідомості. Логічно постає питання: у чому полягають причини такого соціального і духовного "попиту" на фольклор? Питання це складне і багатопланове, але однією з найважливіших причин науковці вважають його поліфункціональність. Про те, що фольклор наділений багатьма функціями, писали класики української фольклористики: Ф.Колесса, М.Грушевський, В.Петров і багато інших. Підкреслюючи багатофункціональність фольклору, українські фольклористи виділяли домінуючі функції: утилітарну (практичну, прагматичну) і естетичну. Концепцій про кількість і взаємодію функцій існує достатньо: так звана "квадратна" система функцій американського фольклориста У.Бескома (розважальна, ритуальна, виховна, "біхевіоральна"); "п’ятичленна" система функцій М.Кагана, котра механічно була перенесена на фольклор, хоча вчений писав про функції мистецтва; теорія "системи функцій" І.Земцовського, теорія "пучка функцій", створена П.Богатирьовим і продовжена В.Гусєвим. Теоретичний аспект проблеми докладно розробив В.Гусєв у розвідці "О полифункциональности фольклора", давши не тільки визначення самих функцій, а й розглянувши основні тенденції їх розвитку (прогрес, регрес, "мерехтливість"). Отже, поміж основних функцій фольклору сучасна фольклористика виділяє соціальні, пізнавальні, етичні, естетичні, інформативні, комунікативні, виховні, організуючі (трудові пісні), ритуальні (обрядові пісні), "етикетні", розважальні тощо.Важливою темою теоретичної фольклористики залишається проблема класифікації фольклорного матеріалу. На жаль, рідко згадується у фольклористичних розвідках такий методологічний аспект проблеми як умовність будь-яких класифікацій. Стосовно фольклористики умовність класифікацій є особливо актуальною, оскільки в синкретичну галузь потрапили такі принципи класифікацій, які були запозичені з "монокультурних" сфер: літературознавства, мовознавства, етнографії, філософії тощо.