2.2 Особливості висунення версій та планування розслідування

Планування виступає логічною основою розслідування кож­ного злочину, але особливого значення воно набуває при розслі­дуванні нерозкритих злочинів минулих років. Цей процес є складною розумовою діяльністю, що полягає у вирішенні зав­дань, перш за все спрямованих на швидке, повне та всебічне встановлення об’єктивної істини в усіх обставинах справи.

Проте слід пам’ятати, що поняття „організація розсліду­вання” та „планування розслідування” не є тотожними. Адже в основі планування розслідування закладені завдання розумового (формально-логічного й евристичного) характеру з визначенням засобів їх вирішення. Водночас в основі організації розслідування лежить процес практичної діяльності, раціонального здійснення запланованого. Тому планування − це не метод розслідування або організації розслідування, як це вважають деякі вченні¹, а як слушно зазначив В. В. Тіщенко, є програмуванням майбутньої діяльності². Планування розслідування злочинів у загальному розумінні визначається як розумовий процес, що містить у собі логічні операції, відчуття, сприйняття, різні психологічні акти, за допомогою яких здійснюється творчий пошук варіантів най­кращої побудови розслідування, шляхів і способів відшукування доказів і в цілому − встановлення істини у справі¹.

Питання планування розслідування нерозкритих злочинів минулих років неодноразово висвітлювались у науковій та прак­тичній літературі². Найбільший внесок у розробку рекоменда­цій з вирішення цієї проблеми зробили В. П. Антипов, Р. С. Бєлкін, В. В. Бірюков, В. М. Биков, С. Г. Закіров, Г. Г. Зуйков, В. П. Лавров, О. В. Лускатов, П. В. Коляда, В. О. Коновалова, Н. І. Клименко, П. К. Кривошеїн, О. В. Синєокий, Р. Н. Хатипов та інші автори. Однак планування нерозкритих злочинів мину­лих років здебільшого розглядається дещо віддалено від процесу версування. Зокрема, В. П. Лавровим планування розглядається з двох боків: як загальне (план усіх заходів у справі) та як окреме (кожної слідчої дії). Цим ученим була розроблена і класифікація слідчих версій, але про можливість проведення планування кожної із них нічого не вказувалося³.

Досліджуючи особливості планування у справах про нероз­криті злочини, В. М. Биков зосереджував увагу на специфіці використання вихідної інформації, одержаної в результаті вивчення, аналізу та оцінки матеріалів розслідування, яке прово­дилось раніше. До того ж цим науковцем були наведені такі специфічні особливості планування розслідування нерозкритих злочинів минулих років: 1) наявність матеріалів, планів первин­ного розслідування як вихідної інформації; 2) використання інформації, отриманої після зупинення слідства; 3) необхідність застосування методів колективного планування¹.

З приводу значення слідчої версії в процесі планування роз­слідування нерозкритих злочинів минулих років О. В. Лускатов зауважив, що наявність у такому плані колонки, що відображає висунуті у справі слідчі версії, істотно збільшує його розміри, тим самим робить його незручним².

На відміну від наведених поглядів, О. В. Синєокий зауважив, що специфіка планування названої категорії кримінальних справ виявляється в характері й змісті висунутих версій, а також у засобах перевірки цих версій³. Переконливими також є думки В. В. Бірюкова, О. Б. Мельникової, Р. М. Шехавцова та І. В. Попова, які вважають, що, крім динамічності планування, йому властиві індивідуальність, реальність, конкретність. План має складатися в розрахунку на конкретний злочин, будуватися на основі реа­льної оцінки фактів, виходити з обґрунтованих версій. Він не повинен містити загальні завдання та вказувати лише напрям розслідування¹. На наш погляд, слушність цієї думки не викли­кає сумнівів, адже план у таких справах передбачає побудову нових версій на основі перегляду попередніх, враховуючи одер­жані нові дані. Тому план розслідування цих злочинів повинен стати своєрідним відображенням комплексних заходів, спрямо­ваних на вирішення конкретних завдань − перевірку версій, повне підтвердження однієї з них або спростування їх усіх. Проте планувати детально кожний конкретний захід (прове­дення окремих слідчих дій, інвентаризація кримінальних справ, робота з обліками) в межах загального плану не є доречним, оскільки його обсяг може досягти вражаючих розмірів і стане незручним. Він має формуватися за принципом − від загального до конкретного, відповідно заходи з їх відпрацювання повинні розроблятись у тій же послідовності. У такому плані доцільно виключати можливість проведення однакових заходів за різни­ми версіями, оскільки вони можуть бути суміжними. Потрібно у такому випадку прогнозувати хід розслідування у загальному вимірі, дотримуючись принципів раціональності, динамічності та економії часу, сил та засобів.

У криміналістичній літературі точаться гострі дискусії щодо співвідношення понять „планування” та „висунення слідчих версій”. Одні автори вважають, що вони знаходяться в нерозривній єдності², інші науковці переконані, що версія є більш широким поняттям, ніж планування розслідування. Ця позиція базується на аргументах, відповідно до яких, окрім висунутих версій при плануванні розслідування, можуть існувати окремо ще й версії слідчих дій¹. На наш погляд, останній підхід не є доречним, оскільки слідчу дію можна планувати, але не висувати за нею версії. На відміну від планування, поняття версії розповсюджуєть­ся на всю злочинну подію та її елементи, а не на саму слідчу дію.

Щодо нерозривності слідчих версій з плануванням розсліду­вання, то ця позиція знайшла своє відображення у більшості підручників та наукових публікацій з криміналістики, в яких пропонується включати до плану розслідування слідчі версії, обставини, що необхідно з’ясовувати, слідчі дії та оперативно-розшукові заходи, виконавців і можливі терміни виконання². З цього положення вбачається, що планування та висунення слідчих версій є взаємопов’язаними поняттями. Ми цілком під­тримуємо цей підхід. Адже ефективне планування при розслі­дуванні нерозкритого злочину неможливе без висунення слідчих версій, і навпаки, відпрацювання версій проходить виключно у відповідності зі складеним планом.

Однак необхідно визначитись з тим, чи є слідча версія скла­довою планування. Як справедливо зазначив В. І. Галаган, при грамотному і повному складанні плану у справі мають бути пов­ністю відображені усі заходи, а складати план кожного виду діяльності або їх сукупності окремо немає необхідності. Незва­жаючи на те, що кожен напрям може мати різну вихідну інформаційну базу, елементи, етапи, засоби досягнення мети цілком можуть збільшуватися в окремих розділах плану¹. На наш погляд, планування в цих справах необхідно розпочинати зі складання загального плану, в межах якого формуються усі інші заходи.

Вважаємо, що у справах про нерозкриті злочини минулих років повинні складатися три види планів: 1) до зупинення до­судового слідства; 2) у зупиненій справі; 3) після відновлення провадження у справі. Головна їх різниця полягає в тому, що на момент зупинення досудового слідства не передбачається мож­ливість планувати проведення повного обсягу процесуальних заходів. Робота за ними здебільшого обмежується непроцесуаль­ною діяльністю, а в інших видах плану дозволяється використо­вувати усі можливі процесуальні та непроцесуальні засоби. План у зупиненій справі передусім має додатковий характер і доповнює попередній, складений до зупинення досудового слідства.

Структура додаткового узгодженого плану у зупиненій справі, на думку В. Ф. Робозьорова, повинна містити у вступній частині доказову й оперативно-розшукову інформацію про наявні фактичні дані, виконані загальнорозшукові заходи, пере­вірені версії, здійснену в даний період оперативно-розшукову роботу; завдання, що витікають з аналізу слідчих і оперативно-розшукових матеріалів².

План розслідування кримінальної справи про нерозкритий злочин після відновлення досудового слідства повинен мати чіт­ку структуру та містити в собі такі елементи: 1) загальні вихідні дані (дата порушення справи); стисла фабула з урахуванням встановлених у ході розслідування обставин події; дата зупинен­ня досудового слідства); 2) дані про виконану роботу й отримані результати (висунуті версії, засоби та результати їх перевірки); 3) нові версії, обставини, що з’ясовуються при їх відпрацюванні, та заплановані для цього дії. Зазначені елементи мають відо­бразитись у відповідній формі плану розслідування криміналь­ної справи про нерозкритий злочин¹.

Натомість у збірнику методичних рекомендацій, підготовле­ному Головним слідчим управлінням МВС України (далі − ГСУ МВС України), планування у справах про нерозкриті злочини минулих років на цьому етапі розслідування пропонується проводити за такою послідовністю: 1) усунення суперечностей і прорахунків; 2) використання даних, отриманих після зупинен­ня досудового слідства; 3) застосування колективного планування². Водночас про особливості висунення слідчих версій, на жаль, нічого не вказується, що на наш погляд, є неприпустимим.

Планування розслідування кримінальних справ про нероз­криті злочини минулих років залежить від типової слідчої ситуації та результатів аналітичної діяльності слідчого. Тому першою повинна починатись прогностична діяльність зі скла­дання загального плану розслідування, в межах якого форму­ються усі можливі версії й планується подальший алгоритм дій щодо їх відпрацювання. Але варто наголосити, що прогнозу­вання завжди передує конкретному плануванню, яке може реалізовуватися лише на основі проведеного прогнозування. З цього вбачається, що ці процеси взаємопов’язані між собою³.

Однак, дотримуючись позиції, що версування є невід’ємним елементом планування, слід визначитись із самим поняттям вер­сії та встановлення її значення. Найбільш стале та обґрунтоване визначення поняття криміналістичної версії, на наш погляд, було запропоноване Я. Пещаком − це обґрунтування зібраних матеріалів припущенням слідчого про форми зв’язку та причи­ни окремих явищ події, що розслідується (або його в цілому), як одне з можливих пояснень, встановлених фактів та обставин справи¹. У цьому визначенні угорський криміналіст розкрив весь спектр можливості використання слідчої версії як при пла­нуванні всього розслідування, так і при версуванні окремих його напрямів при розслідуванні.

Коло та конкретний зміст висунутих версій у справах про нерозкриті злочини минулих років, що підлягають перевірці, на переконання В. П. Лаврова, визначаються за такими критеріями: 1) версії про особу злочинця; 2) версії про співучасників підозрю­ваного; 3) версії про всі епізоди злочинної діяльності, вчиненої однією особою; 4) версії про місце знаходження викраденого майна та інших речових доказів; 5) версії про причини та умови, що сприяли вчиненню злочину, й обставини, які ускладнювали його розкриття; 6) версії, висунуті у справі на початковому етапі розслідування, але які залишилися неперевіреними до кінця². На наше переконання, крім наведених цим автором критеріїв формування слідчих версій, окремо можна виділити припущен­ня про достовірність отриманих доказів на початковому етапі розслідування. Відповідно до цього у справі про нерозкритий грабіж або розбій додатково можуть бути сформовані такі версії: 1) зібрані докази та показання потерпілого і свідків повністю від­повідають події злочину; 2) зібрані докази не відповідають об’єктивній істині внаслідок фальсифікації доказів, надання потерпілими завідомо неправдивих показань, інсценування зло­чину тощо; 3) наявні докази у справі частково відображають правдивість усіх обставин злочину. У свою чергу Р. С. Бєлкін і Г. Г. Зуйков у справах про нерозкриті грабежі та розбої запро­понували виділяти такі версії: а) злочин було вчинено за тих обставин, про які повідомляє потерпілий; б) обставини злочину значно перекручені заявником, свідомо або під впливом стресу; в) злочину взагалі не було, а мало місце його інсценування¹.

У будь-якому разі у справах про нерозкриті злочини процес планування обов’язково повинен відповідати алгоритму вису­нення, побудови та перевірки висунутих версій, який, на думку Г. О. Зоріна, передбачає: а) аналіз вихідних даних та формуван­ня припущень, що випливають із їх наслідків, б) побудову типових версій; в) формування конкретних версій щодо суб’єкта, об’єкта, об’єктивної та суб’єктивної сторін; г) встановлення кола проблем, що витікають із окремих версій; ґ) використання ін­формації типових версій, що засновані на закономірностях розслідування аналогічних злочинів; д) формування програми розслідування, що включає у себе перевірку результатів прове­дених слідчих дій, проведених при відпрацюванні всіх висунутих версій; е) виконання слідчих дій, що проводяться при відпра­цюванні робочих версій пошукового, аналітичного, комуніка­тивного, інтеграційного характеру; є) оцінку проведеної роботи та побудову нових версій².

Розпочинаючи процес планування розслідування нерозкри­того злочину минулих років, необхідно виокремити типові слідчі версії. Вони відіграють самостійну роль, впливаючи як на саму процедуру побудови робочих версій, так і на визначення головного напряму діяльності слідчого щодо виявлення, фікса­ції та використання необхідної для доказування інформації. При цьому реалізація типових версій залежить від того, які саме прийоми логіки будуть застосовуватись. При побудові типових версій за допомогою індуктивного методу вони посідають проміжну ланку між аналізом вихідної інформації та безпо­середньою процедурою формування самих слідчих версій. При реалізації дедуктивного методу типові версії відіграють важливу роль, оскільки виступають основою для планування розсліду­вання. На першому плані постає процес розпізнання події злочи­ну та порівняння його з рекомендаціями, що відображені у відповідних літературних джерелах¹.

Варто зазначити, що невисунення усіх можливих типових версій призводить до захоплення слідчим однієї найбільш пер­спективної версії, що, як правило, веде до обвинувального нахилу усього розслідування. Слушно з цього приводу зазначає В. О. Коновалова, що, незважаючи на всю логічну складність побудови слідчої версії, безліч шляхів її формування, вона во­лодіє жорсткою залежністю від усього комплексу обставин, спрямованих на її походження. На думку цієї авторки, характер версій, що висуваються, у першу чергу відноситься до події зло­чину і до особи злочинця².

Ми схиляємося до того, що в будь-якому разі у справі про нерозкриті грабежі та розбої минулих років планування зосе­реджується в основі нового плану. Після відновлення досудового слідства або тривалої його перерви перш за все слід визначити коло завдань, що полягають в усуненні недоліків, допущених до зупинення розслідування (не висунені усі можливі слідчі версії, не призначені необхідні експертизи, не залучені спеціалісти, не використані інформаційно-пошукові системи та обліки тощо). Крім того, варто звернути увагу на якість проведення окремих слідчих дій. Якщо у раніше призначених експертизах слідчим не повністю були поставлені питання, розглядається можливість призначення додаткової експертизи. При виникненні сумнівів щодо об’єктивності результатів проведеної експертизи вона при­значається повторно. Більше того, перед експертами необхідно ставити задачі про формування науково обґрунтованих версій в усіх справах, у яких проводилася експертиза, запропонувати їм дати пропозиції про напрями проведення подальших заходів; дослідити всі слідчі й оперативні матеріали з метою оцінки змісту та методики проведеної роботи щодо нерозкритих грабе­жів та розбоїв минулих років, а також підготувати управлінські та планові документи, які могли б бути використані у практич­ній роботі з розкриття цих злочинів¹. Однак це питання не є безперечним, оскільки в статті 200 КПК (відповідно у стат­тях 242, 243 КПК 2012 року) та у пункті 2 частини першої статті 13 Закону України „Про судову експертизу” передбачене право експерта вказувати у своєму висновку на виявлені в ході проведення судової експертизи факти, що мають значення для справи, з приводу яких йому не були поставлені питання.

Планування перевірки версії закінчується тим, що слідчим або керівником слідчо-оперативної групи підбираються вико­навці вказаних дій і призначаються строки їх виконання. У разі їх невиконання або при виникненні певних труднощів цей факт відображається у відповідних примітках. Отримавши відомості про першу дію плану, слідчий знову виконує поетапний аналіз, і якщо виявляється якесь неузгодження, він має обов’язково про­водити нове корегування плану. Слушною з цього приводу є думка А. В. Хірсіна, який зазначив, що сформульована стратегія діє до тих пір, поки не вдасться отримати, по-перше, повні дані про усі компоненти злочинної діяльності; по-друге, встановити зв’язок між ними, що рівнозначно відтворенню в ізоморфній (однозначній) моделі минулої події злочину. Подальше плану­вання переноситься на рівень тактики проведення конкретних дій¹.

Інформація, отримана від потерпілого про кожен предмет посягання та його індивідуальні ознаки, може стати вирішальним кроком до побудови найбільш перспективних версій, спрямова­них на окреслення кола осіб, які могли б бути співучасниками нападу або перебувати в неусвідомленому контакті з ними, що в подальшому сприяло вчиненню злочину². Зокрема, це стосує­ться тих випадків, коли про наявність цінного майна, що знахо­дилось у потерпілого на момент вчинення злочину, було відомо вузькому колу людей (наприклад, раптовий напад на торгового представника в самому непередбачуваному місці у той час, коли при ньому знаходилась велика сума грошей). Відомості про це можуть бути відомі лише тим особам, які мають відношення до цієї діяльності. У такому разі однією з висунутих версій буде причетність до злочину того кола осіб, які могли або мали доступ до цієї інформації. Аналогічним чином будуються слідчі версії при розслідуванні грабежів та розбоїв, вчинених на клієнтів банків, які отримали кошти незадовго до того, як їх пограбували. Але паралельно з цими версіями не повинна ви­ключатись можливість інсценування злочину або випадкового збігу обставин, що ніяким чином не пов’язані з поінформовані­стю нападника про наявність у потерпілого конкретного майна.

Крім того, якщо в матеріалах справи відсутні вихідні дані, відповідно до яких можливо було б конкретизувати слідчі версії щодо суб’єкта вчинення злочину, слід висувати ті, що мають типовий (загальний) характер, а саме: 1) особа раніше засуджена за вчинення корисливо-насильницьких злочинів; 2) особа без постійного місця проживання та джерела доходів; 3) особа − злочинець-гастролер; 4) особа, яка страждає психічними захворю­ваннями, наркотичною або алкогольною залежністю. Вивчення криміналістичного аспекту особи потерпілого та його поведінки дозволяють висувати слідчі версії про самого злочинця, встано­вивши між ними соціальний зв’язок¹. Скажімо, якщо потерпілий вів аморальний спосіб життя, зловживав алкоголем, постійно спілкувався з особами, схильними до вчинення злочинів, то най­більш вірогідним є те, що злочин було вчинено особами з числа його знайомих та оточуючих або принаймні за їх участю. Такі особи добре поінформовані про недбале ставлення потерпілого до зберігання майна, про його безпорадність внаслідок вживан­ня спиртних напоїв. Враховуючи те, що коло знайомих людей у таких жертв є морально нестійкими людьми, найбільш перспек­тивною версією щодо суб’єктів вчинення цього злочину є причетність осіб, з якими потерпілий підтримував найтісніші зв’язки і стосунки.

Конкретизація версій щодо суб’єкта у справах про нероз­криті грабежі та розбої минулих років визначається відповідно до характеру та обсягу даних, отриманих на початковому етапі розслідування. Незалежно від повноти та якості отриманої ін­формації, слідчий повинен ретельно їх проаналізувати та на базі висунутих версій розробляти комплекс і послідовність організа­ційних заходів з їх відпрацювання, а також визначити виконавців запланованого.

При відпрацюванні кожної з версій головними завданнями при розслідуванні нерозкритих грабежів та розбоїв є одержання та аналіз інформації про особу злочинця або ж можливих його співучасників. Тут йдеться про те, що збирання усіх можливих даних, що характеризують особу злочинця (індивідуальні, пси­хологічні, фізіологічні та зовнішні ознаки), є підставою для висунення конкретних версій щодо суб’єкта, який вчинив відпо­відний злочин. Вважаємо, що цю інформацію найоптимальніше отримати шляхом проведення повторних вербальних слідчих дій. При цьому особливу увагу варто приділити питанню меха­нізму вчинення злочину. Адже це може навести на обґрунтовані припущення про соціальне становище злочинця, його профе­сійні якості, індивідуальні риси поведінки (наприклад, застосування прийомів рукопашного бою, вміння керувати тран­спортним засобом, використання предметів, що потребують від злочинця певних умінь та навичок тощо). Саме ці критерії є підставою для формування конкретних версій на базі типових.

Крім того, особливе значення при формуванні слідчих вер­сій про нерозкриті грабежі та розбої минулих років надається змінам, що сталися у взаємовідносинах між окремими учасника­ми кримінального процесу (свідками, потерпілими, підозрювани­ми). Кожний такий факт у невідкладному порядку повинен бути ретельно перевірений. Це стосується також тих обставин, коли особи, які раніше підозрювалися у вчиненні розсліду­ваного злочину, без наявності суттєвого джерела доходів різко покращили свій матеріальний стан.

При відпрацюванні як конкретних, так і додаткових версій, не менш важливим є перевірка відомостей про осіб, що вчинили аналогічні злочини. Позитивних результатів у цій діяльності можна досягти завдяки тісному інформаційному зв’язку з пра­цівниками оперативних частин слідчих ізоляторів та установ виконання покарань. Маючи в наявності відомості про персо­нальні якості злочинця, їх можна успішно використати для перевірки на причетність до вчиненого злочину осіб, затри­маних, заарештованих чи засуджених.

Окрім слідчих версій щодо суб’єкта вчинення злочину, з урахуванням типової слідчої версії, можна формулювати кон­кретні версії щодо інших обставин вчинення злочину, які мають суттєве значення у справі. Так, припустимо висунути слідчі версії з приводу наявності якихось конкретних речових доказів, слідів злочину, що мають вирішальне значення у розслідуванні. Щодо цього наочним є такий випадок: 22 листопада 2010 року в місті Харкові злочинцями було здійснено напад на службовий автомобіль інкасаторів і під загрозою застосування фізичного насильства зловмисники заволоділи двома касетами з грошима, чим спричинили матеріального збитку на суму 14 000 гривень. У ході досудового слідства встановлено, що нападники рухались на автомобілі марки ВАЗ 2107 темно-зеленого кольору¹. Врахову­ючи всі дані про подію злочину, важливого значення набуває висунення версії щодо місцезнаходження автомобіля, на якому було вчинено цей напад, а саме: 1) автомобіль залишено напри­зволяще у невіддалених районах міста; 2) його знищено або розібрано на деталі; 3) транспортний засіб так і знаходиться у користуванні злочинців без особливих зовнішніх змін; 4) автомо­біль хоча й знаходиться в користуванні, але його суттєво видозмінено; 5) транспортний засіб схований злочинцями у не­доступному місці, яким ніхто не користується.

При відпрацюванні першої версії проводяться заходи, спря­мовані на огляд прилеглої території, де є найбільша вірогідність залишення цього транспортного засобу (автостоянки, узбіччя доріг, двори житлових будинків тощо). Крім того, необхідно надсилати інформацію про кожен із таких злочинів до Держав­ної автомобільної інспекції МВС України (далі − ДАІ МВС України) на предмет встановлення даних про викрадені подібні автомобілі та всіх можливих їх власників.

У роботі з другою версією необхідно спрямувати основні зусилля на відпрацювання осіб, які на момент вчинення злочину були наближені до автомобільних шляхів та могли випадково за­пам’ятати водія або пасажирів цього транспортного засобу. Ни­ми можуть бути паркувальники, інспектори ДАІ МВС України, оператори заправок, таксисти. Враховується також географічне положення міста, в якому було вчинено злочин. З наведеного прикладу можна припустити, що нападниками могли бути гро­мадяни сусідньої держави − Російської Федерації. У такому разі слід надсилати відповідні письмові запити до Державної при­кордонної служби України з метою отримання інформації про рух автомобілів марки ВАЗ 2107 темно-зеленого кольору.

При відпрацюванні третьої й четвертої версій (як у першій, так і в другій) найефективніше використовувати дані, отримані з інформаційно-пошукових обліків ДАІ МВС України. На наш погляд, належне відпрацювання слідчих версій за окремими ва­гомими обставинами злочину, безсумнівно, стане приводом для виявлення інших важливих доказів, за допомогою яких у подальшому можливо буде його розкрити.

Характеризуючи особливості планування розслідування нерозкритих грабежів та розбоїв минулих років, слід звернути увагу на питання можливості проведення досудового слідства за декількома нерозкритими злочинами у межах однієї криміналь­ної справи. У ході вивчення низки юридичних джерел нами не було знайдено конкретних рекомендацій або хоча б пропозицій стосовно об’єднання кримінальних справ про нерозкриті злочи­ни в одне провадження¹. Зокрема, П. К. Кривошеїн детально вивчав питання, пов’язані з плануванням багатоепізодних справ, у яких висвітлювались підстави їх об’єднання та виділення в окреме провадження. Також цим автором окремо розглядалося планування розслідування нерозкритих злочинів минулих років, але, незважаючи на це, якихось чітких настанов для вирішення наведених проблем не наводиться². У свою чергу В. П. Антипов, досліджуючи питання планування діяльності щодо нерозкри­тих злочинів, здебільшого акцентує на періодизації етапів слідства, їх змісті, схемі планування, при цьому залишаючи поза увагою розслідування багатоепізодних справ³.

Прийняття рішення про об’єднання кримінальних справ про нерозкриті злочини в одне провадження є досить проблем­ним у кримінальному судочинстві.

Згідно з частиною першою статті 26 КПК, в одному провад­женні можуть бути об’єднані справи про злочини, вчинені однією особою лише за умови, якщо їй пред’явлено обвинува­чення. Однак, на наше глибоке переконання, можливість об’єд­нання кримінальних справ за відсутності обвинуваченого припустиме лише за умов, коли в ході досудового слідства у декількох справах були виявлені сліди, що прямо вказують на одну особу, причетність якої до вчинення цих злочинів необхід­но перевірити у першу чергу. До таких слідів можна віднести: відбитки пальців рук, біологічні залишки, підтверджені резуль­татами експертизи (кров, слина, піт, епідерміс, волосся), фото­знімки, за якими у ході пред’явлення для впізнання у різних справах потерпілі або свідки вказали на одну і ту ж особу, тощо.

У КПК 2012 року зроблені позитивні кроки для подолання цієї проблеми. Так, у статті 217 цього Кодексу прямо передба­чено, що об’єднання кримінальних справ в одне провадження дозволяється за умов, якщо у досудових розслідуваннях, у яких не встановлено підозрюваних, є достатні підстави вважати, що кримінальні правопорушення, щодо яких здійснюються ці розслідування, вчинені однією особою (особами).

На наш погляд, об’єднавши справи про нерозкриті злочини в одне провадження, планування розслідування за епізодами відіграватиме вирішальне позитивне значення. Особливо це стосується тих випадків, коли грабежі та розбійні напади вчи­няються злочинцями-гастролерами на території різних міст і районів, тоді як в окремих справах доказів майже немає. Комп­лексний аналіз даних та якісна оцінка матеріалів після об’єднання справ дозволить швидко налагодити подальший хід розслідування та встановити осіб, які вчинили ці злочини.

Для того, щоб уникнути необґрунтованого об’єднання в одне провадження справ про нерозкриті злочини, пропонуємо визначити перелік експертиз, які проводитимуться для порів­няння індивідуальних слідів особи злочинця, результати яких слугуватимуть прийняттю відповідного рішення: 1) дактилоско­пічна; 2) авторознавча; 3) почеркознавча; 4) судово-фотопорт­ретна (якщо в наявності є фото- чи відеозображення злочинця, справжність яких підтверджена результатами фото-, відеоекс­пертизою, технічною експертизою); 5) експертиза волосся людини; 6) судово-медична імунологія; 7) судово-медична цито­логія; 8) судово-медична молекулярна біологія (ДНК); 9) фоно­скопічна експертиза (якщо в наявності є звукозапис голосу злочинця, справжність якого засвідчується результатам звуко-технічної експертизи).

При цьому варто зауважити, що однієї ідентифікації цих слідів для прийняття рішення про об’єднання справ в одне про­вадження недостатньо. Необхідно, щоб потерпілі або свідки чітко вказували на те, що слід був залишений саме нападником, а не сторонньою особою. Адже в іншому випадку не виклю­чається можливість випадкового збігу обставин, коли на місці вчинення злочину може бути вилучений слід іншої людини, яка не має жодного відношення до вчиненого злочину. Порівняння цих результатів експертизи з наявними зразками, колекціями та обліками повинно здійснюватися тільки уповноваженими на це особами, тобто спеціалістами або експертами.

Збіг слідів, не пов’язаних з індивідуальними ознаками особи (сліди знарядь зламу, вогнепальної зброї, відбитки взуття, суб’єктивні портрети), не може бути використаний для прийняття рішення про об’єднання справ про нерозкриті зло­чини в одне провадження. Адже таких доказів недостатньо для того, щоб чітко встановити, хто саме використовував ці знаряддя та інші речі й предмети. Наведені відомості можуть бути враховані лише при відпрацюванні слідчої версії про можли­вість вчинення декількох злочинів однією особою. В першу чергу це дасть можливість порівняти певні докази у їх сукуп­ності та провести комплексний та якісний аналіз за зібраними матеріалами кримінальної справи.

Отже, особливості висунення версій та планування розсліду­вання нерозкритих грабежів і розбоїв минулих років характери­зуються широким розмаїттям використання тактичних прийомів. Планування у цих справах може проводитись як у межах одного епізоду, так і декількох.

При складанні планів у справах про нерозкриті грабежі та розбої минулих років обов’язково повинні висуватись версії з урахуванням слідчої ситуації, що склалась, та наявності доказів, що знаходяться у розпорядженні слідчого. Для цього назріла нагальна потреба у використанні системи слідчих версій, сфор­мованих за різними напрямами. Зокрема, на наш погляд, до них можуть бути віднесені:

1. Версії про особу злочинця: а) особа раніше засуджена за вчинення корисливо-насильницьких злочинів; б) особа без постійного місця проживання та джерела доходів; в) особа − зло­чинець-гастролер; г) особа, яка страждає психічними захворю­ваннями, наркотичною або алкогольною залежністю.

2. Версії щодо кількості злочинців та їх співучасників: а) злочин було вчинено однією особою; б) злочин було вчинено за безпосередньою участю декількох осіб; в) злочин було вчи­нено за участю організатора, підбурювача або пособника.

3. Версії про наявність повторюваності злочинної діяль­ності: а) грабіж або розбій, вчинений як одноепізодний злочин; б) злочин є одним із епізодів іншої злочинної діяльності; в) зло­чин є повторним, перед яким неодноразово вчинялись подібні грабежі та розбої.

4. Версії про місцезнаходження викраденого майна: а) майно знаходиться у постійному користуванні у злочинця; б) майно продали або обміняли на інші речі; в) майно знищено; г) майно сховано.

5. Версії про мотив злочину: а) злочин було вчинено з ко­рисливих мотивів; б) злочин було вчинено з мотивів помсти; в) злочин було вчинено з хуліганських мотивів, у результаті чого він переріс у грабіж або розбій; г) злочин був інсценований на­падником для досягнення іншої мети.

6. Версії про причини та умови, що сприяли вчиненню злочину: а) злочин було вчинено без готування; б) злочин зазда­легідь готувався.

7. Версії про достовірність раніше зібраних даних: а) зібра­ні дані повністю відповідають події злочину; б) зібрані дані не відповідають об’єктивній істині, внаслідок фальсифікації дока­зів, протидії розслідуванню, надання потерпілим або свідками завідомо неправдивих показань, інсценування злочину; в) наяв­ні докази у справі частково відображають правдивість події злочину.

Зазначену систему слідчих версій пропонуємо використати у методичних рекомендаціях та відобразити у відповідному плані розслідування нерозкритих грабежів або розбоїв минулих років, який можна використовувати як в одноепізодних, так і в багатоепізодних справах.