Розділ 1 розслідування нерозкритих грабежів та розбоїв минулих років як окрема криміналістична методика

1.1 Особливості розслідування нерозкритих злочинів минулих років

Виконуючи основні завдання кримінально-процесуального закону, органи досудового слідства, взаємодіючи з іншими служ­бами, проводять системну роботу щодо розслідування нероз­критих злочинів. Сутністю такої діяльності є ретроспективне пізнання окремих сторін подій минулого та встановлення на цій основі об’єктивної істини. Розслідування злочинів, як і будь-яка діяльність, вимагає розроблення його мотивованих, цільових та ідеальних форм, використання встановленого алгоритму дій, що можливе лише завдяки застосуванню відповідних криміна­лістичних методик. Через різноманітні причини, у тому числі й неналежне застосування таких методик, наразі спостерігається зростаюча динаміка нерозкритих злочинів. Так, за даними офі­ційної статистики МВС України, нерозкритих злочинів минулих років у 2011 року зареєстровано 1 970 265, що на 273 більше, ніж у попередньому році¹.

Розкриття вказаної категорії злочинів має важливе значення у загальній та спеціальній превенції. Той факт, що певній частині злочинців протягом тривалого часу вдається уникнути кримінальної відповідальності, знижує профілактичне значен­ня покарання як такого. Залишаючись невикритими, багато зловмисників вчиняють нові суспільно небезпечні діяння, а тому активна робота щодо зупинених кримінальних справ, зокрема, нерозкритих злочинів минулих років, сприяє припи­ненню цих негативних явищ.

Для подальшого результативного і системного розсліду­вання кримінальних справ про нерозкриті злочини минулих років існує потреба в побудові ефективних криміналістичних методик та програм з вирішення проблемних слідчих ситуацій, що базуються на результатах узагальнення слідчої практики у поєднанні з використанням апробованих криміналістичних ре­комендацій та наукових знань.

У кримінально-процесуальному аспекті для розкриття зло­чинів головним залишається процес доказування, а з тактич­ного погляду − встановлення особи, яка вчинила злочин¹. Так чи інакше із застосуванням належної методики пов’язане успіш­не виконання всіх завдань при розслідуванні нерозкритих злочинів.

Методика розслідування злочинів являє собою сукупність методів, прийомів, операцій пізнання дійсності². Слід зауважи­ти, що вона може розглядатися у двох напрямах. По-перше, це сам процес розслідування злочинів як специфічна діяльність уповноважених законом органів та осіб, що здійснюється на основі застосування засобів криміналістичної техніки, прийомів криміналістичної тактики, криміналістичних методів розсліду­вання певних груп, видів злочинів. По-друге − це розділ науки криміналістики, що містить систему комплексних криміналісти­чних рекомендацій з виявлення, розслідування та профілактики окремих видів злочинів³.

Методику розслідування нерозкритих злочинів минулих років традиційно відносять до вневидових. Так, за визначенням В. П. Бахіна, в їх основі лежать особливості, що виходять за межі специфіки конкретного виду злочину та дозволяють виявити в діяльності з розкриття та розслідування злочинів додаткові фактори, що визначаються не видом злочину, а його характер­ними ознаками для окремих груп злочинів, та дозволяють роз­ширити можливості підвищення ефективності розслідування злочинів¹. Але навіть при застосуванні вневидової методики існує нагальна потреба у дотриманні чіткої специфіки розсліду­вання відповідно до конкретних видів злочину або ж його однорідних груп, що притаманні лише обмеженій категорії кримінальних справ.

Тож, на нашу думку, враховуючи предмет дослідження, необхідно поєднувати положення вневидової методики (розслі­дування нерозкритих злочинів минулих років) з видовою (розслідування грабежів та розбоїв). При цьому, як справедливо зазначає І. І. Когутич, нагальною є потреба розглядати особливі методики розслідування нерозкритих окремих груп чи видів злочинів минулих років². Адже успіх у цій діяльності багато в чому залежить від наявності відповідних комплексних рекомен­дацій, що використовує слідчий. З цього приводу слушно зауважив Б. Є. Лук’янчиков, вказуючи, що вневидові методики розслідування дозволяють чітко розмежувати організаційні й тактичні аспекти підготовки та застосування комплексів слідчих дій у процесі розслідування, розкриття та запобігання злочи­нам. У теоретичному плані це означає, що подальша розробка вневидових методик ні в якому разі не виступає підміною ви­дових, а сприяє лише розробці нових найдосконаліших методів розслідування і попередженню суспільно небезпечних явищ, найефективнішому використанню в цій галузі засобів і прийо­мів криміналістичної техніки і тактики. Розробка таких мето­дик, зазначив вказаний автор, є відповіддю науки на потреби практики, яку вже не можуть задовольняти повною мірою наявні (видові) методики розслідування. У практичному плані це надає можливість розробляти нову та удосконалювати існую­чу навчально-методичну літературу і забезпечувати на цій основі підвищення професійної майстерності слідчих та рівня підготовки фахівців юридичного профілю у вищих навчальних закладах і в подальшій науковій розробці алгоритмів розсліду­вання за вневидовими методиками¹.

За спеціально розробленою анкетою нами проведене анкетування 328 слідчих МВС України у Вінницькій, Дніпропе­тровській, Донецькій, Київській, Луганській, Полтавській та Тернопільській областях з питань розслідування нерозкритих грабежів та розбоїв минулих років. У результаті встановлено, що необхідність у розробці окремої (вневидової) методики роз­слідування цієї категорії злочинів підтримується абсолютною більшістю  214 (67,3 %) опитуваних; 18 (5,7 %) респондентів висловили думку, що достатньо загальної (вневидової) методи­ки розслідування нерозкритих злочинів минулих років, і лише 29 (9,1 %)  взагалі виключають необхідність розробки вказаної методики як такої; 52 (16,4 %) особи вважають доцільним ство­рення методики розслідування деяких інших злочинів, тільки не грабежів та розбоїв, а 5 (1,6 %) слідчих взагалі не змогли від­повісти на поставлене запитання.

Термін „розслідування нерозкритих злочинів минулих ро­ків” набув найбільшого свого поширення ще у 70-х роках мину­лого століття². Дотепер найвагомішим науковим базисом з досліджуваної теми є праці В. П. Бахіна, В. К. Лисиченка, В. Г. Гончаренка, М. В. Салтевського¹, Р. С. Бєлкіна², В. М. Бикова³, А. К. Гаврилова⁴, В. Я. Горбачевського, В. І. Захарова, І. О. Ієрусалимова⁵, Б. Є. Лук’янчикова⁶, О. В. Лускатова⁷. Зокрема, варто відзначити роботи В. П. Лаврова, у яких висвіт­лені питання значення та умов діяльності слідчого з розкриття злочинів минулих років. Цей автор акцентує увагу на питанні діяльності слідчого у відновленій провадженням справі про не­розкритий злочин та її подальше планування⁸.

Питання нерозкритих злочинів минулих років, а саме впливу об’єктивних і суб’єктивних факторів на хід їхнього роз­слідування, розглядались у наукових працях А. К. Гаврилова¹. Він детально проаналізував діяльність щодо провадження у справі, зупиненої у зв’язку з невстановленням особи, яка вчини­ла злочин.

На сьогодні підготовлена лише одна дисертація із загальних питань розслідування нерозкритих злочинів минулих років, виконана О. В. Лускатовим у 2006 році. У цій роботі визначено коло питань стосовно сфери застосування рекомендацій з роз­слідування нерозкритих злочинів минулих років, а також прове­дено систематизацію загальних рекомендацій з розслідування вказаної категорії злочинів².

Щодо сутності самого терміна „нерозкритий злочин мину­лих років”, необхідно з’ясувати допустимість чіткого, однознач­ного і зрозумілого вживання цього словосполучення у спеціальній літературі. Дотепер чинним КПК наведене поняття не визначається. Як наслідок, діяльність слідчого щодо не­розкритих злочинів, у тому числі минулих років, науковці намагались означити за допомогою різних словосполучень:

1. „Розслідування та розкриття раніше нерозкритих злочинів” − цей термін знайшов своє вираження у працях Г. Г. Зуйкова¹, В. Я. Горбачевського, В. І. Захарова, І. О. Ієрусалимова², В. Ю. Нізамова³.

2. „Діяльність слідчого щодо зупинених кримінальних справ про нерозкриті злочини” − таке визначення зустрічається у публікаціях С. Г. Закірова⁴, В. Д. Ломовського⁵, Б. А. Комлєва⁶, А. І. Малютіна⁷.

3. „Розслідування за „старими” кримінальними справами” − це словосполучення неодноразово вживалося у виданнях П. К. Кривошеїна⁸, Б. Н. Коврижних⁹.

4. „Розслідування нерозкритих злочинів минулих років” здебільшого використовували В. М. Биков¹⁰, В. П. Бахін¹, Л. Н. Гаврилов², В. П. Лавров³, О. В. Лускатов⁴, Р. Н. Хатипов⁵, Б. В. Щур⁶.

Характеризуючи допустимість та правильність вживання понять „розслідування та розкриття раніше нерозкритих злочи­нів”, виникає питання щодо відмежування понять „розслідуван­ня злочину” та „розкриття злочину”. Відомо, що розслідування злочину як пізнавальна діяльність здійснюється в конкретній кримінально-процесуальній формі (формі доказування) і спря­моване на встановлення обставин, що підлягають доказуванню у кримінальній справі (стаття 64 КПК, відповідно стаття 85 КПК 2012 року). Не викликає сумнівів те, що не можна розкрити злочин, не провівши його розслідування. Але невизначеним залишається питання: який саме злочин є розкритим?

Серед криміналістів та процесуалістів щодо поняття розкри­того злочину існує низка різноманітних і навіть протилежних за змістом поглядів. Більшість авторів схиляються до думки про те, що розкриття злочину є складовою частиною розслідування⁷. Зокрема, І. О. Возгрін прямо вказує, що розкриття злочину вужче за поняття його розслідування і є його елементом¹. У свою чергу А. К. Гаврилов вважає, що розкриття злочину не означає закінчення розслідування у кримінальній справі, а є першочер­говим завданням слідства, за яким вирішуються й інші². І. Ф. Герасимов поняття „розкриття злочину” не ототожнює з терміном „розслідування”, оскільки воно не охоплює повноти, всебічності й об’єктивності досудового слідства³. З позиції Р. С. Бєлкіна, зміст поняття „розкриття злочину” визначається як діяльність з розслідування злочину, спрямована на одержан­ня інформації, що дає підставу до висування версії про вчинен­ня злочину певною особою⁴.

У пункті 1.5 Положення про основи організації розкриття злочинів органами внутрішніх справ України, затвердженого наказом № 456 від 24 вересня 2010 року, розкритим вважається злочин, кримінальну справу за яким закінчено розслідуванням і прийнято одне з таких рішень: прокурором затверджено в по­рядку статті 232 КПК або складено в порядку статті 430 КПК обвинувальний висновок і кримінальну справу направлено до суду; особа, яка вчинила злочин, установлена, на підставі пункту 6 статті 6, статей 7², 8, 9, 10 КПК кримінальну справу на­правлено до суду для вирішення питання про звільнення цієї особи від кримінальної відповідальності у зв’язку з дійовим каяттям, примиренням обвинуваченого з потерпілим, застосу­ванням до неповнолітнього примусових заходів виховного характеру, передачею особи на поруки; особа, яка вчинила злочин, відома і є достатньо доказів, які вказують на вчинення злочину цією особою, але кримінальну справу щодо цієї особи направлено до суду для вирішення питання про звільнення її від кримінальної відповідальності згідно з пунктом 4 статті 6, частини першої статті 11² КПК внаслідок акта амністії або у зв’язку із закінченням строків давності; кримінальну справу направлено до суду для вирішення питання про звільнення особи від кримінальної відповідальності на підставі статті 7 КПК внаслідок зміни обстановки; кримінальну справу закрито щодо померлого на підставі пункту 8 статті 6 КПК¹. У свою чергу, відповідно до спільної Інструкції „Про єдиний облік злочинів”, затвердженої наказом Генеральної прокуратури України, МВС України, Служби безпеки України, Державної податкової адміністрації України, Міністерства юстиції України № 20/84/293/126/ 18/5 від 26 березня 2002 року (далі − Інструкція про єдиний облік злочинів № 84), що нині є нечинною, при складанні статистичної звітності розкритим злочином вважався той, за яким було зібрано достатньо доказів для пред’явлення особі обвинувачення². Саме з цього моменту, за відомчими по­казниками, органи дізнання втрачали зацікавленість своєї участі у подальшому розслідуванні такого злочину.

У новій спільній Інструкції „Про єдиний облік злочинів”, затвердженій наказом Генеральної прокуратури України, МВС України, Державної податкової адміністрації України, Міністер­ства оборони України, Державної митної служби України, Адміністрації державної прикордонної служби України, Міністерства України з питань надзвичайних ситуацій та у справах захисту населення від наслідків Чорнобильської ката­строфи, Державного департаменту України з питань виконання покарань, Державної судової адміністрації України № 21/135/ 281/240/499/354/367/159/69 від 25 травня 2010 року (далі − Інструкція про єдиний облік злочинів № 135), що скасувала щойно зазначену Інструкцію про єдиний облік злочинів № 84, визначається поняття розкритого злочину, яке пов’язане з наслідками розслідування справи, встановленням всіх обставин злочину та складенням статистичних карток форми 1.1 та форми 2. Відповідно до пункту 26 вказаної Інструкції про єди­ний облік злочинів № 135, розкритим вважається злочин: по-перше, за яким кримінальна справа закінчена розслідуванням і прийнято рішення прокурором про затвердження обвинува­льного висновку в порядку статті 232 КПК; по-друге, складено обвинувальний висновок і кримінальну справу прокурором направлено до суду згідно зі статтею 430 КПК; по-третє, коли встановлена особа, яка вчинила злочин і кримінальну справу щодо неї на підставі статей 7², 8−10 КПК направлено до суду для вирішення питання про звільнення від кримінальної відпо­відальності у зв’язку з дійовим каяттям, примиренням обвину­ваченого з потерпілим, застосуванням до неповнолітнього примусових заходів виховного характеру, передачею особи на поруки; по-четверте, коли особа, яка вчинила злочин, відома і є достатньо доказів, які це підтверджують, але кримінальну спра­ву щодо цієї особи направлено до суду для вирішення питання про звільнення її від кримінальної відповідальності згідно з пунктом 4 статті 6, частини першої статті 11¹ КПК внаслідок акта амністії або у зв’язку із закінченням строків давності; по-п’яте, кримінальну справу направлено до суду для вирішення питання про звільнення особи від кримінальної відповідаль­ності на підставі статті 7 КПК внаслідок зміни обстановки; по-шосте, кримінальну справу закрито щодо померлого на підставі пункту 8 частини першої статті 6 КПК¹.

Проте ми не можемо повністю погодитись із наведеними положеннями. Зокрема, викликає заперечення посилання на пункт 8 частини першої статті 6 та статтю 11¹ КПК, оскільки виникає справедливе питання: чи можна вважати злочин роз­критим у справі, яка закрита щодо померлого, або за яким особа звільняється від кримінальної відповідальності у зв’язку із закінченням строків давності? Очевидно, наведені обставини носять об’єктивний характер і не є свідченням того, що у справі зібрано достатню кількість доказів, щоб вважати злочин розкри­тим, а досудове слідство закінченим. Враховуючи викладене, пропонуємо виключити посилання на пункт 8 частини першої статті 6 та статтю 11¹ КПК з пункту 26 Інструкції про єдиний облік злочинів № 135, у якому надається визначення розкритого злочину.

Розглядаючи питання співвідношення понять „розкритий злочин” та „встановлення особи злочинця”, слід зазначити, що в скасованій Інструкції про єдиний облік злочинів № 84 від 26 березня 2002 року розкритим злочином вважався той, за яким особі було пред’явлене обвинувачення. На наш погляд, подібне тлумачення не відповідає дійсності. Саме таке поняття фактич­но ототожнюється з поняттям „встановити особу злочинця”, під яким до того ж розуміється не стільки фактичне встановлення особи, яка вчинила злочин при наявності достатньої кількості доказів для винесення постанови про притягнення її як обвину­ваченої, а сам факт пред’явлення обвинувачення. Натомість перед слідчим стоїть завдання не лише встановити особу злочинця, а й вжити всіх передбачених законом заходів для всебічного, повного й об’єктивного дослідження обставин спра­ви, виявити як ті обставини, що викривають, так і ті, що виправдовують обвинуваченого, а також обставини, що пом’як­шують та обтяжують його відповідальність. Тому поняття „розкритий злочин” значно ширше поняття „встановлення осо­би злочинця”. Адже під час розслідування справи, навіть якщо особу злочинця встановлено, слідчий здійснює заходи для вияв­лення інших обставин справи, перелік яких закріплений у статті 64 чинного КПК (відповідно стаття 91 КПК 2012 року).

Слід також додати, що неприпустимо ототожнювати понят­тя „розкриття злочину” в ході процесуальної діяльності з поняттям „розкриття злочину” в результаті проведених опера­тивно-розшукових заходів. Так, у статті 1 Закону України „Про оперативно-розшукову діяльність” від 18 лютого 1992 року вказується, що завданням такої діяльності є пошук і фіксація фактичних даних про протиправну діяльність окремих осіб і груп¹. Оперативно-розшукові заходи здійснюються притаман­ними способами і методами і є суттєвою передумовою для подальшого швидкого і повного розкриття злочину в ході діз­нання і досудового слідства. Необхідно зазначити, що завдання кінцевого розкриття злочину реалізується, як правило, лише в суді, якщо суд дійде висновку, що справа розслідувана всебічно, повно й об’єктивно та винесе вирок. У іншому випадку, згідно з вимогами статей 22, 368 КПК, кримінальну справу буде повер­нено на додаткове розслідування (згідно з частиною першою статті 43 та частиною шостою статті 284 КПК 2012 року судом буде ухвалено виправдувальний вирок) і завдання повного розкриття злочину не буде виконано.

Отже, на наше переконання, враховуючи положення відом­чих нормативно-правових актів МВС, розкритим вважається злочин, за яким кримінальну справу закінчено розслідуванням і прийнято рішення згідно з пунктом 4 частини першої статті 6, пунктом 6 частини першої статті 6, статей 7, 7², 8, 9, 10, 232, 430 КПК (цим нормам відповідають пункти 1, 2, 3, 4, 6, 7, 8 частини першої статті 284, 291, 301 КПК 2012 року) та представ­лено у звітному періоді дані про наслідки розслідування злочи­ну та особу, яка його вчинила (статистичні картки форми 1.1 та форми 2).

Аналізуючи словосполучення „діяльність слідчого щодо зупинених кримінальних справ про нерозкриті злочини”, оче­видно, якщо враховувати положення Інструкції про єдиний облік злочинів, що воно деякою мірою рівнозначне категорії кримінальних справ, зупинених у випадку, коли психічне або інше тяжке захворювання обвинуваченого перешкоджає закін­ченню провадження справи, або ж коли зупинено судом слідчі дії на час розгляду скарги на постанову про порушення кримі­нальної справи. Зважаючи на те, що предметом нашого дослідження є розслідування нерозкритих грабежів та розбоїв минулих років, йтиметься про діяльність щодо зупиненої спра­ви у випадку, коли не встановлено особу, яка вчинила злочин, або коли місцезнаходження обвинуваченого невідоме. Однак значна увага приділятиметься справам, зупиненим у зв’язку з невстановленням особи, яка вчинила злочин. Адже при невстановленні місцезнаходження обвинуваченого діяльність слідчого здебільшого зводиться до розшукової роботи вже ві­домої особи для проведення подальшого розслідування та прийняття остаточних процесуальних рішень.

Характеризуючи термін „розслідування злочинів за „стари­ми” кримінальними справами”, можна дійти висновку, що таке формулювання не має чіткої понятійної межі в силу його умов­ного характеру. Використання цього терміна призводить до абстрагування окремих видів кримінальних справ, згрупованих за належними ознаками (часом, етапом розслідування, стадією кримінального процесу). Формально до „старих” кримінальних справ можна віднести ті, що залишились незакінченими або тривалий час не направлені за підсудністю, у тому числі й справи, повернуті судом або прокурором на додаткове розслі­дування після того, як минуло щонайменше два місяці з моменту їх направлення в порядку статті 225 КПК (відповідно статті 291-293 КПК 2012 року). Крім того, час як категорія, яка відокремлює „старі” кримінальні справи від „нестарих”, має бути конкретним. Жоден із зазначених авторів¹ точного строку, після якого можна було б віднести справу до розряду „старої”, не вказує, тому використання зазначеного словосполучення, на нашу думку, не є допустимим.

Найбільш доцільним визначенням, що вдало охоплює коло досліджуваних питань, на наш погляд, є „розслідування нероз­критих злочинів минулих років”. Саме цей термін набув свого поширення у багатьох працях вітчизняних та зарубіжних науковців, оскільки він достатньо відображає характер дій слід­чого зі збирання додаткових доказів у справі. У цьому аспекті велика увага приділяється, зокрема, тактиці повторного та додаткового допиту потерпілих, свідків, підозрюваних, яким в силу певних причин не було пред’явлене обвинувачення, вико­ристанню криміналістичних обліків, повторному огляду місця події, перевірці місць можливого збуту предметів злочину тощо.

Встановлюючи зміст словосполучення „розслідування не­розкритих злочинів минулих років”, слід знову звернутися до чинної Інструкції про єдиний облік злочинів № 135. У пункті 29 цього документа передбачено, що до категорії нерозкритих зло­чинів минулих років належать злочини, кримінальні справи за якими зупинено за пунктом 1 частини першої статті 206 (статті 207), пунктом 3 частини першої статті 206 (статті 209) КПК у попередні роки та у звітному періоді не подані доку­менти первинного обліку про їх розкриття або про зняття з обліку¹.

Для розробки відповідних рекомендацій з розслідування нерозкритих злочинів минулих років таке визначення, на наш погляд, не є доцільним. Адже вихідним положенням у розробці вневидової методики розслідування нерозкритих злочинів минулих років є час, що впливає на хід розслідування злочину. Слушною є думка О. В. Лускатова, який зазначив, що це понят­тя не є досконалим з точки зору необхідності та можливості розкриття злочину. Для цього більш важливим є час, що минув з моменту вчинення діяння. Завдяки йому видозмінюються або цілком знищуються матеріальні та ідеальні сліди, і чим більше його проміжок, тим вища можливість настання таких наслідків². Аналогічна позиція В. М. Бикова³, В. Я. Горбачевського, В. І. Захарова, І. О. Ієрусалимова¹, В. П. Лаврова².

За результатами анкетування слідчих у питанні визначення поняття злочинів минулих років нами встановлено: 190 (57,9 %) респондентів висловили думку, що ними є злочини, за якими у визначений законом строк проведене розслідування, але зібрані докази не привели до встановлення винного, у зв’язку з чим провадження у справі призупинене; 75 (22,9 %)  це такі злочи­ни, що, будучи зареєстрованими в установленому порядку, на січень наступного року залишились нерозкритими; 60 (18,3 %)  це злочини, за якими досудове слідство зупинено в порядку статті 206 КПК незалежно від процесуальних підстав; 3 (0,9 %)  це такі злочини, що підлягають закриттю у зв’язку із закінчен­ням строків давності притягнення винної особи до криміналь­ної відповідальності.

З огляду на положення пункту 29 Інструкції про єдиний облік злочинів № 135, до нерозкритих злочинів минулих років слід віднести такі, за якими у визначений законом термін проведене вичерпне коло слідчих, процесуальних та непроцесу­альних дій, але зібрані докази не привели до встановлення винної особи, у зв’язку з чим провадження у справі зупинено за пунктом 1 частини першої статті 206 (коли місцезнаходження обвинуваченого невідоме) та пунктом 3 статті 206 КПК (коли не встановлено особу, яка вчинила злочин), станом до першого січня поточного року, а також за якими у звітному періоді не подано документи первинного обліку про їх розкриття або про зняття з обліку.

Особливості розслідування нерозкритих злочинів минулих років, на нашу думку, слід розглядати крізь призму причин і факторів, що впливають на їх несвоєчасне розкриття. Саме від їхньої дії ці злочини відносяться до категорії нерозкритих. Зазначена проблема є суттєвою для формування методик та рекомендацій щодо розслідування нерозкритих злочинів. На думку В. П. Лаврова, важливість урахування причин несвоєча­сного розкриття злочинів полягає у правильності визначення напряму подальшого розслідування. Крім того, цей науковець визначальні фактори, що перешкоджають своєчасному роз­криттю злочинів та виявленню винних під час розслідування кримінальної справи, розподілив на дві основні групи:

1) недоліки та помилки, допущені в процесі дізнання, досудового слідства та в ході оперативно-розшукових заходів у справі;

2) наявність об’єктивних обставин, що ускладнюють розслі­дування при встановленні винних осіб¹.

У свою чергу Б. А. Комлєв причини несвоєчасного розкрит­тя злочину, що призвели до зупинення досудового розсліду­вання, розділив на п’ять груп. До першої він відносить причини, що залежать від ділових якостей слідчого та праців­ника карного розшуку: низький рівень кваліфікації, безвідпові­дальність за виконання своїх обов’язків, помилки у підборі та розстановці кадрів. До другої групи входять причини, зумовле­ні незабезпеченістю слідчого та працівників карного розшуку, неналежними умовами праці: відсутність транспорту, науково-технічних засобів, матеріальної зацікавленості тощо. Третя група причин виявляється в організаційних прорахунках, зокрема, в несвоєчасному повідомленні слідчого про вчинений злочин, затримці при виїзді на місце події, відсутності зв’язку з громадськістю та постійної взаємодії слідчого з працівниками карного розшуку тощо. Четверта група зумовлена помилками та недоліками тактичного та методичного характеру при роз­слідуванні злочину: неякісним проведенням допитів та інших слідчих дій, помилковими оцінками висновків експертів, неви­користанням інформації, що міститься у криміналістичних обліках, а також у розкритих та нерозкритих кримінальних справах за фактами злочинів, вчинених аналогічним способом. До п’ятої групи причин доцільно, на думку Б. А. Комлєва, від­нести недоліки прокурорського нагляду за дотриманням закон­ності при розслідуванні кримінальних справ¹.

У більшості досліджених нами науково-практичних видань наведені причини іменуються як об’єктивні та суб’єктивні. Зокрема, до об’єктивних цілком справедливо відносяться такі, що безпосередньо пов’язані з обстановкою, у якій вчиняються злочини, та особою злочинця. Інакше кажучи, своєчасному роз­криттю таких злочинів перешкоджає низка обставин: вчинення злочинів у нічний час, вжиття злочинцем заходів для прихову­вання злочину та маскування зовнішності, вчинення злочинів особами-професіоналами та гастролерами або злочинцями без постійного місця проживання та роботи. Залежно від цих чинників, чим більше часу минає з моменту злочину, тим скла­дніше отримати інформацію про обставини його вчинення та причетних до нього осіб. Свідки та очевидці можуть забути значущі факти або їх деталі, переїхати на інше місце прожи­вання або ж навіть померти. Речові докази й сліди внаслідок дії часу втрачають свої важливі ознаки, а то й взагалі знищуються. Посилюється ризик випадкової втрати слідів і речових доказів, що були виявлені та вилучені слідчим при огляді місця події¹.

Окремі вчені вказують на вагомість впливу об’єктивних факторів у процесі розкриття злочинів. Так, Ю. В. Кореневський зазначає, що такими можуть бути обсяг і якість слідів, вжиття злочинцями заходів для їх знищення або викривлення. Цей науковець стверджує, що труднощі, які можуть виникнути на шляху встановлення істини, мають значною мірою об’єктивний характер і не обов’язково пояснюються поганою роботою слід­чого².

Як зауважує О. В. Лускатов, внаслідок прояву об’єктивних і суб’єктивних причин процес розкриття злочину сповільнюється адекватно посиленню їх впливу. Якщо він достатньо активний, злочин залишається нерозкритим, тобто через дію зазначених причин виключена можливість виявлення сукупності криміна­лістично вагомих ознак злочину з усіма їх взаємозв’язками та взаємозалежностями. До об’єктивних причин цей автор відно­сить, по-перше, ті, що зумовлені діями злочинця (або зацікавле­них осіб), спрямованими на усунення можливості його виявлен­ня; по-друге, що існують незалежно від бажання злочинця й такі, що враховуються або не враховуються ним як сприятливі для вчинення або приховування злочину; по-третє, що залежать від дій потерпілого (очевидців) або характеристики його осо­бистості. У свою чергу суб’єктивними причинами можуть бути, ті що: 1) пов’язані з організацією і якістю проведення окремих слідчих дій і оперативно-розшукових заходів; 2) зумовлені рівнем організації діяльності з розкриття злочину; 3) пов’язані з якістю проведення слідства в цілому; 4) зумовлені професій­ними й особистими якостями співробітника¹.

Чимало науковців виділяють пріоритетне значення суб’єк­тивних причин (факторів), що впливають на розкриття та розслідування злочину². Так, на думку А. К. Гаврилова, при розслідуванні нерозкритих злочинів найбільш важливими є суб’єктивні фактори, зокрема: 1) повільність у вжитті необхід­них заходів після повідомлення про злочин або відмова від активних дій; 2) неналежна організація роботи слідчого, змуше­ного працювати одночасно за значною кількістю кримінальних справ; 3) неефективність системи взаємодії слідства з іншими службами органів внутрішніх справ; 4) недосконалість відомчо­го процесуального контролю за діяльністю слідчого; 5) недоско­налість низки процесуальних норм, що регулюють інститут досудового слідства; 6) низька кваліфікація слідчих³.

У свою чергу П. К. Кривошеїн до основних причин незадо­вільної роботи з розкриття злочинів минулих років, зокрема розбійних нападів, відносить: незацікавленість слідчих та опера­тивних працівників у розкритті та розслідуванні „старих” злочинів; несвоєчасне створення спеціалізованих слідчо-опера­тивних груп (або їх відсутність)⁴. А. П. Дербеньов і В. З. Лукашевич наголошують, що причинами більшості випадків, коли злочини залишаються нерозкритими, є недоліки в організації та прове­денні розслідування¹. Аналогічної позиції дотримується й Р. С. Бєлкін².

До основних суб’єктивних причин неефективної роботи Л. Я. Драпкін відносить однобічне дослідження фактичних даних, наявних в матеріалах справи, недостатні логіко-комбіна­ційні якості мислення слідчого, невикористання прихованих інформаційних можливостей, незавершеність системи версій, неповну перевірку версії, що відпрацьовується окремо, виклю­чення певної версії з процесу перевірки³.

Отже, до суб’єктивних причин, на нашу думку, слід відно­сити прорахунки слідчого під час розслідування кримінальної справи, у тому числі проведення на низькому професійному рівні першочергових слідчих дій: огляд місця події; неповне висунення та неякісна перевірка версій щодо осіб, які могли б вчинити злочини; недостатнє використання спеціальних знань; ігнорування даних, що містяться в криміналістичних та інших обліках; непризначення можливих експертиз щодо всіх об’єктів, вилучених при огляді місця події.

Проведене нами опитування слідчих показало, що до кола найвагоміших причин несвоєчасного розкриття злочинів мину­лих років більшість респондентів відносить об’єктивні причини (вчинення злочину в умовах неочевидності − 191 (58,8 %). Решта опитаних, навпаки, пояснюють несвоєчасне розкриття саме суб’єктивними причинами: зволікання із виїздом на місце події − 139 (42,4 %); неналежне використання науково-технічних засобів, що спричиняє втрату важливих джерел доказів − 93 (28,4 %); неправильна оцінка слідової картини, виявленої під час огляду місця події, і як результат − невисунення всіх можливих слідчих і розшукових версій − 202 (61,6 %); проведення досудо­вого слідства на низькому професійному рівні − 59 (18 %).

Інша ситуація спостерігається щодо результатів вивчення нами 231 кримінальної справи. За даними проведеного дослід­ження серед причин несвоєчасного розкриття злочину перева­жають суб’єктивні мотиви. Це, насамперед, недбайливе ставлен­ня слідчих до виконання своїх обов’язків, пов’язаних не лише з процесуальною, але й з організаційною діяльністю. Зокрема, у 85 (36,7 %) випадках плани розслідування й узгоджені плани проведення слідчих дій та оперативно-розшукових заходів були відсутні. У 106 (45,7 %) − не були висунені та відпрацьовані всі можливі слідчі версії, незважаючи на наявність у матеріалах справи фактичних даних, що мали стати підставою для їх висунення; у 57 (24,7 %) − висунуті версії мали суто формальний характер та не були підкріплені матеріалами справи; лише у 68 (29,6 %) випадках були висунуті версії, що відповідали зібраним даним у справі.

Аналізуючи інтенсивність роботи у кримінальних справах, в яких не встановлено особу, яка вчинила злочин, слід відзна­чити певну інертність у проведенні комплексу процесуальних дій та здійсненні організаційних заходів. За даними проведе­ного нами емпіричного дослідження, у 77 (33 %) кримінальних справах проводилася лише одна слідча дія протягом трьох діб, у 98 (42,7 %) випадках − одна у строк до десяти діб, а у 56 (24,3 %) − один раз на місяць. На початковому етапі розслідуван­ня в 89 (38,7 %) випадках першочергові слідчі дії проводилися у перші десять діб, у 95 (41,3 %) − до тридцяти днів, а у 47 (20 %) − після тридцяти днів, після чого кримінальні справи перебували без руху, хоча усі можливі й необхідні слідчі та процесуальні дії в повному обсязі не були виконані.

В окремих випадках вплив часу може сприяти встановлен­ню особи злочинця та його розшуку. Адже особа, яка вчинила злочин, згодом може втратити пильність і вчинити дії, що приведуть до її викриття¹. Поряд із цим, у результаті прове­дення повторних слідчих дій обізнані про злочин особи, які раніше не давали правдивих свідчень, можуть переглянути свою позицію або ж під впливом зібраних доказів дати слідству правдиві показання. Отже, як видається, дію фактора часу варто розглядати з двох боків − як з негативного, так і з позитивного.

Безсумнівно, випадки, коли минулий час був використаний на користь розслідування, у практичній діяльності трапляються нечасто. Але можливості його позитивного впливу на розкриття злочину при подальшому розслідуванні в кримінальних спра­вах не слід виключати повністю. У ході вивчення кримінальних справ за фактами нерозкритих грабежів та розбоїв минулих років нами було встановлено, що в 6 (7,3 %)*²випадках вплив фактора часу відіграв позитивну роль у розкритті та розслі­дуванні, коли злочинці залишили викрадені речі для себе (мобільні телефони, смартфони, ноутбуки тощо), а згодом, втративши пильність, почали ними користуватися, внаслідок чого виявили свою причетність до вчиненого злочину.

Аналіз та узагальнення практики розслідування криміна­льних справ, наукових праць вітчизняних і зарубіжних учених, результатів проведення емпіричного дослідження дозволяє визначити систему факторів, що впливають на своєчасне роз­криття злочинів минулих років, за їх значущістю.

1. Фактор часу, що минув з моменту вчинення злочину. До кола негативних наслідків, що впливають на своєчасність розкриття злочину, слід віднести такі: а) зникнення або суттєва зміна своєчасно не виявлених і не закріплених матеріальних слідів; б) втрата або перекручування свідчень очевидців події під впливом часу або характеру подій, що відбулися в пода­льшому; в) складність, а інколи й неможливість виправлення деяких помилок, допущених у ході розслідування; г) негатив­ний результат проведеного розслідування та пов’язане з цим переконання, що можливості з розкриття злочину вичерпано.

Обставини, які згодом можуть позитивно вплинути на діяльність щодо встановлення особи злочинця: а) особа, винна у вчиненні злочину, з часом може втратити пильність і вчинити дії, які суб’єкти розслідування можуть успішно використати для її викриття; б) протягом певного часу обізнані про злочин осо­би, які раніше не давали правдивих показань або протидіяли слідству в інший спосіб, можуть змінити своє ставлення до події, що відбулася, та допомогти розслідуванню; в) обставини, що змусили злочинця розкаятись у вчиненні злочину та з’явитися до правоохоронних органів з повинною.

2. Помилки, допущені при розслідуванні: а) несвоєчасний виїзд на місце події з метою його огляду та документування факту вчиненого злочину; б) неналежне використання науково-технічних засобів; в) неправильна оцінка слідової картини зло­чину і, як наслідок, необґрунтоване висунення слідчих та розшукових версій, що призводить до тяганини в розслідуванні та втрати джерел доказів; г) неналежна взаємодія слідчого при розслідуванні нерозкритого злочину з іншими службами органів внутрішніх справ (далі – ОВС).

3. Вчинення злочинів в умовах неочевидності: а) у темний час доби; б) за відсутності очевидців і свідків; в) у місцях, де опір з боку потерпілого є неможливим; г) вжиття злочинцем заходів для приховування слідів злочину; ґ) з інсценуванням іншої події.

4. Вчинення злочинів особливими суб’єктами: а) злочин­цями-професіоналами; б) особами, які не мають постійного місця роботи та проживання; в) злочинцями-гастролерами.