Становлення адміністративно-командної державної системи управління.

Адміністрат́ивно-комáндна систéма — спосіб економічної організації суспільства, за якого усі питання вирішують державні органи. Головні ознаки АКС: державна власність на ресурси, бюрократизація та монополізація економіки, зрівняльний розподіл життєвих благ, панування номенклатури. У січні 1935 р. відбулися суттєві зміни в управлінні країною, в тому числі і зміна назв структур влади. Всеукраїнський з'їзд Рад було перейменовано у з'їзд Рад УСРР, Всеукраїнський Центральний Виконавчий Комітет - у Центральний Виконавчий Комітет УСРР. З січня 1937 року Україна змінила офіційну назву на Українську Радянську Соціалістичну Республіку, яка проіснувала до 1992 року. Державний апарат став повністю підпорядкованим відповідним партійним комітетам та їх секретарям, які на своєму рівні вирішували долю як окремих підприємств, так і цілих галузей промисловості, адміністративно-територіальних одиниць, прикриваючись при цьому рішеннями колегіальних органів. Суттєво послабили рівень кадрового забезпечення державної служби прямі репресії проти старої управлінської еліти, що були здійснені Сталіним та його оточенням наприкінці 30-х років. З метою подальшої централізації управління та створення системи кадрової роботи 5 червня 1941 р. Раднарком СРСР прийняв постанову про утворення державної штатної комісії. Без її дозволу урядам союзних республік було заборонено проводити будь-яку реорганізацію апарату, утворювати нові установи і організації.

Насильницька колективізація сільського господарства. Голодомор 1932-1933 років та його наслідки.

В Україні колективізацію планувалось здійснити восени 1930 або навесні 1931 р., але керівництво республіки в особі С.Косіора закликав здійснити її ще в 1930 році. Проте практична реалізація цих планів привела до масових заворушень серед селян по усій країні, внаслідок чого політична ситуація загострилась. В цих умовах Й.Сталін вирішив публічно дати зрозуміти, що партія піклується про селян, назвавши факти усуспільнення домашньої худоби та птиці поодинокими перегинами місцевої влади. Газета «Правда» видала статтю вождя «Головокружіння від успіху», де піддавались критиці занадто високі темпи колективізації, проте фундаментальних положень масової колективізації партія відміняти не збиралась.

Для надання допомоги новоутвореним колгоспам були створені моторно-тракторні станції (МТС), які забезпечувались тракторами, іншою технікою та механізаторами. Вони обслуговували до 77 % колгоспного масиву ораних земель.

Поступово, перечекавши декілька місяців, наступ колективізації був продовжений. До кінця 1932 р в Україні майже 80 % господарств та 80% ораних земель перейшло у власність колгоспів. Однак результати труда аж ніяк не могли влаштувати колгоспників. Головним мірилом праці колгоспника став трудодень, а що він робив протягом робочого часу і, головне, які були результати цієї праці, конкретного сільського працівника не цікавило. За результатами своєї праці він отримував сільськогосподарську продукцію, яка дозволяли ледь зводити кінці з кінцями. Не випадково, що це вело до деградації сільського господарства, зменшення продуктивності праці, скороченню зібраного врожаю. А оскільки державні плани по заготівлі сільськогосподарської продукції дули високими ( все це було засобом здійснення прискореної індустріалізації), то хліб та інші продукти почали забирати у селян репресивними методами. Так. Коли в другій половині 1932 р. хлібоздача на Україні склала лише 132 млн. пудів, що було вдвічі менше, ніж в попередньому році, в республіку виїхала московська комісія з надзвичайними повноваженнями на чолі якої був В.Молотов, голова РНК СРСР.

Ця комісія та її місцеві помічники буквально вимели все з села. Встановлюючи крім здачі хліба ще й «натуральні штрафи» , коли вбудь яка сільськогосподарська продукція забиралась у людей. Це фактично було оголошення війни українському селу, яке прирікали на масовий голод. В 1932 р. в більшості сіл, розташованих в хліборобських районах півночі та сходу українських земель почався голод. Партійне керівництво, як в Москві, так і в Києві сприймало це, як належну кару за небажання селян розставатися з хлібом і виконувати завдання із хлібозаготівель.

Положення ускладнювалось тим, що пересування селян обмежувалось введенням внутрішніх паспортів, запроваджених в 1932 р., без наявності якого не можна було влаштуватися на роботу в місті. Крім того, використовувались загороджувальні загони, які фактично оточили села, занесені на т.зв. «чорні дошки» ( тобто села, які не виконували план). В 1933 році голод набув величезних масштабів і перетворився в голодомор, за підсумками якого населення України понесло втрати, які сягали щонайменше 3 мільйонів осіб. Голодомор став відомим не тільки в середині України та СРСР. Але і за їх кордонами, як це не намагалась приховати радянська влада. Зокрема про нього відкрито заявила Організація українських націоналістів, українські діячі в Польщі та інших країнах.

Тільки наприкінці 1933 р. комуністичне керівництво звернуло увагу та тих, хто стояв перед голодною смертю і дозволив деякі елементи, що привели до пожвавлення сільськогосподарського виробництва. Зокрема були встановлені вільні ринкові ціни на зерно, яке можна було продати після виконання завдань з хлібозаготівель.

В той же час створення на базі МТС політвідділів дозволяло здійснювати контроль за діяльністю колгоспних керівників та своєчасно реагувати на їх політично «незрілі» виступи та дії. Політвідділи фактично відновили втрачене управління на селі та забезпечили виконання основних завдань та планових показників, а також громадського порядку. Також політвідділи займалися удосконаленням обліку та звітності у колгоспному сільському господарстві , переймались підготовкою механізаторів для села. Наприкінці 1934 р. політвідділи МТС викали свої завдання та були ліквідовані.

В результаті продовження політичної лінії на колективізацію за результатами другої п’ятирічки ( 1933-1937 рр.) в Україні налічувалось 27 тис. колгоспів, які охоплювали 3 757 тис. сільських господарств. Поза межами колгоспів залишилось 154 тис. одноосібних дворів, щ складало менше 4% від загальної кількості господарств. В лавах колгоспників налічувалось більше 7 мільйонів осіб. за рішенням Другого всесоюзного з’їзду колгоспників ( 1935 р.) було затверджено устав колгоспника. Який дозволяв йому мати присадибну ділянку в розмірі до половини гектара( в залежності від місцевих умов).

Суцільна колективізація стала фактом. Позбавлені землі та засобів виробництва, селяни повинні були відпрацьовувати « обов’язків трудовий мінімум». Але матеріальна зацікавленість в господарюванні дала змогу підняти кількість вирощуваного зерна. Так, в1933 р. України завдяки матеріальним. А не насильницьким методам хлібозаготівель здала державі 317 млн. пудів хліба, в 1935 р. – 462 млн. пудів, в 1938 р. - 545 млн. пудів. Зростання хлібопоставок супроводжувалось деяким покращенням умов життя колгоспників