Основні тенденції розвитку сучасної української культури

тепер, коли наша держава стала незалежною, надзвичайно важливою подією стало створення при Кабінеті Міністрів Національної комісії з питань повернення в Україну культурних цінностей. Програма "Повернуті імена" поєднує зусилля багатьох інституцій, зокрема Національної академії наук, Українського фонду культури, товариства "Україна", Фонду сприяння розвитку мистецтв України, які спрямовані на висвітлення невідомих фактів української культури. В архівах, музеях, бібліотеках країни створюються спеціальні відділи, де поширюється інформація про українську культуру за кордоном.

Значного розвитку набула діяльність Товариства шанувальників української мови та "Просвіти" − не тільки з виконання закону про мови, а й щодо поширення та пропаганди цінностей національної культури, організації недільних шкіл тощо. Політичні партії різного спрямування починають у своїх програмах дедалі більше уваги приділяти проблемам розвитку національної культури. Українська культура розвивається не тільки в практичному, а й у теоретичному аспекті: осмисленню шляхів її розбудови присвячують свою роботу установи Національної академії наук. Визначились принципові зрушення в розвитку образотворчого мистецтва в другій половині 80-х − 90-х роках ("нова хвиля") постмодерністського характеру. Очевидним є творче піднесення української поезії та симфонічної музики. Урізноманітнились постмодерністські пошуки в театральному мистецтві.

Альтернативні варіанти геополітичної орієнтації України

Поступове усвідомлення національних інтересів, пошуки безпеки в умовах боротьби різних політичних сил зумовили багатовекторність української зовнішньої політики в перші роки незалежності. Виділяють п´ять імовірних зовнішньополітичних діянь, що могли бути покладені в основу політичного курсу нашої держави в першій половині 90-х років:1) неприєднання до будь-яких воєнних блоків і політичних союзів, побудова зовнішньої політики на основі багатьох угод з різними країнами;2) швидка інтеграція із західними країнами, прилучення до західного способу життя;3) утворення блоку з країнами Балтії та деякими державами Центральної Європи;4) блокування з країнами Причорноморського басейну;5) союз із Росією та іншими країнами СНД.

В перші роки незалежності України було прийнято за орієнтир першу модель. її мета — звільнення, а потім дистанціювання від воєнно-політичного впливу Москви. 1991 року Верховною Радою України було прийнято рішення ліквідувати ядерну зброю, дислоковану в республіці. Це пояснювалося тим, що ядерна зброя вважалася небезпечною радянською спадщиною та загрозою національному суверенітетові, оскільки контроль над нею здійснювався із Москви. Згодом принцип неприєднання, що вже виконав свою функцію, поступово трансформується. Необхідність трансформації проголошеного нейтрального статусу України диктувалася не тільки зміною зовнішньополітичної ситуації. Значною мірою вона була зумовлена тим, що послідовну позаблокову позицію може займати лише країна, яка має внутріполітичну стабільність, міцні традиції державності, органічно вписується у світові економічні відносини, не маючи при цьому монопольної залежності від жодної іншої держави. Україна цим вимогам не відповідала.

Не виправдала себе і модель швидкої інтеграції із західними країнами. В «черзі за інтеграцією» попереду України стояли більш близькі до Заходу територіально, економічно та історично країни Центральної Європи.Певний час у політичних колах активно обговорювалася ідея створення Балто-Чорноморського союзу, тобто організації, що могла б стати альтернативою об´єднання у межах СНД. Однак, як зазначає більшість експертів, така модель нежиттєздатна, оскільки вона, не задовольняючи національних інтересів України у сировині, енергоносіях, ринку збуту, перетворює країну на ланку «санітарного кордону» між Росією та Західною Європою. На думку прибічників блокування з країнами Причорноморського басейну, реалізація цієї моделі дала б можливість забезпечити вільний вихід із замкнутого континентального Чорного моря в більш відкрите Середземне через Босфор і Дарданелли; певною мірою розв´язати енергетичні проблеми, адже в перспективі більшість шляхів енергоносіїв з Каспію, Середньої Азії, а можливо, і Близького Сходу пролягатимуть через Туреччину.Однак це утворення не всі вважають життєздатним і перспективним, адже між його членами існують значні протиріччя. П´ята модель — союз з Росією та іншими країнами СНД — у перші роки незалежності, особливо в 1991—1993 pp., мала дуже незначні шанси на практичну реалізацію. Крах СРСР відкрив для України світ і світу відкрив Україну. Поява перспективи інтеграції із західними країнами зумовила розгляд СНД з моменту його утворення українським керівництвом лише як механізму «цивілізованого розлучення», як тимчасової міждержавної структури без будь-яких керівних можливостей.Отже, протягом 1991—1994 pp. українська дипломатія певною мірою випробовувала на життєздатність різні моделі геополітичної орієнтації. За всієї невизначеності, характерної для цього періоду, цілком очевидно, що основною в зовнішній політиці України стала вісь «Схід—Захід», по лінії якої простежується домінування двох тенденцій: пошук форми інтеграції із західними країнами і послідовне дистанціювання від Росії та СНД.