47. Принципи виконання зобов’язань в умовах переходу до ринкової економіки.

Виконання цивільного зобов’язання підпорядковується певним основним положенням, що закріплені в актах цивільного законодавства. Ці основні положення називаються принципами виконання зобов’язання або загальними умовами виконання.

У Цивільному кодексі України встановлено принципи: «належного» виконання; «реального» виконання;

«стабільності» виконання зобов’язання.

1.Відповідно до ст. 526 ЦК України зобов’язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору, та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог – відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Принцип належного виконання, як правило, передбачає виконання зобов’язання:

1) належними сторонами;2) щодо належного предмету;3) належним способом;4) у належні строки (терміни):

5) у належному місці.

2. Принцип «реального» виконання встановлено у ст. 622 ЦК України.

Відповідно до ч.1 ст. 622 боржник, який сплатив неустойку і відшкодував збитки, задані порушенням зобов’язання, не звільняється від обов’язку виконати зобов’язання в натурі, якщо інше не встановлено договором або законом.

Боржник звільняється від виконання зобов’язання в натурі у разі:

- відмови кредитора від прийняття виконання, яке внаслідок прострочення втратило для нього інтерес;

- передання кредиторові відступного; - відмови кредитора від договору.

3. Принцип «стабільності» зобов’язання полягає у недопустимості

односторонньої відмови від зобов’язання або односторонньої зміни його умов.

Відповідно до ст. 525 ЦК України одностороння відмова від зобов’язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.

Згідно з ч.2 ст. 193 Господарського кодексу України кожна сторона повинна вжити усіх заходів, необхідних для належного виконання нею зобов’язання, враховуючи інтереси другої сторни та забезпечення загальногосподарського інтересу.

4. На цій підставі прийнято виділяти принципи «взаємного сприяння» та «економічності» при виконанні господарських зобов’язань.

48. Припинення зобов’язання.

Свого часу видатний цивіліст радянського періоду О.С. Іоффе так визначив припинення зобов’язання: «відпадіння первісно встановленого зобов’язання як конкретного виду зобов’язальних зв’язків». Таке визначення в цілому досить влучно відображає основну сутність припинення зобов’язання.

Припинення зобов’язання: припинення зобов’язального правовідношення, що виникло за конкретними правовими підставами, та призвели до повної втрати правових зв’язків між його учасниками, у тому числі щодо їхніх прав і обов’язків.

ЦК України передбачені такі підстави припинення зобов’язань:

1) припинення зобов’язання виконанням

2) припинення зобов’язання передаванням відступного (така підстава в ЦК УРСР не передбачалася);

3) припинення зобов’язання зарахуванням

4) припинення зобов’язання шляхом зарахування у разі заміни кредитора (така мпідстава в ЦК УРСР не передбачалася);

5) припинення зобов’язання за домовленістю сторін, у тому числі шляхом новації

6) припинення зобов’язання прощенням боргу (така підстава в ЦК УРСР непередбачалася);

7) припинення зобов’язання поєднанням боржника і кредитора в одній особі

8) припинення зобов’язання смертю фізичної особи

9) припинення зобов’язання неможливістю його виконання

10) припинення зобов’язання ліквідацією юридичної особи

з огляду на заміну планової системи господарювання на ринкову економіку. Однак, на наш

погляд, розробники нового ЦК передчасно відмовилися від такої підстави припинення

зобов’язань, зокрема тих, які виникають на підставі державного замовлення, а відтак вона

має бути відновлена у ЦК України.

Не можна обійти увагою і той факт, що у Господарському кодексі України такожпевним чином врегульовані відносини, пов’язані з припиненням господарських зобов’язань(ст. ст. 202-207). де стверджується, що господарське зобов’язання припиняється також у разі визнання судом господарського зобов’язання недійсним. Така норма фактично вступає в суперечність з правовими засадами недійсності угод (за новим ЦК – правочинів), адже відповідно до ч. 1 ст. 216 ЦК України недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов’язані з його недійсністю, а відповідно до ч. 1 ст. 236 нікчемний правочин або правочин, визнаний судом недійсним, є недійсним з моменту його вчинення. Тобто за недійсним правочином не може існувати зобов’язання взагалі, а відтак не може вестися мова і про припинення того, чого не існує.

На нашу думку , норми ЦК України, які регулюють припинення зобов’язань, містять прогалину, оскільки не передбачають у зв’язку з цим настання відповідних правових наслідків.