4. Значення і історія розвитку науки

Дані наук про речові пам'ятки далекого минулого, життєдіяльність рослин і тварин у віддалений від нас час показують, що перші епізоотії міг спостерігати первісний мисливець приблизно 60 тисяч років тому. Він був свідком масової загибелі копитних в африканській савані, лисиць, вовків та інших м'ясоїдних хижаків на кордоні тундри і лісу.

В епоху раннього неоліту (10 000-8000 років до нашої ери), коли зародилося скотарство, люди вже неодноразово зустрічалися з незрозумілою для них масовою загибеллю тварин. Оскільки процес одомашнення відбувався одночасно в різних місцях земної кулі, стародавні скотарі могли бачити епізоотії серед домашніх тварин як в Європі, так і в Африці, Азії, Америці. Кочовий спосіб життя первісних, племен сприяв поширенню епізоотії, захворювання і людей, і тварин.

З виникненням торгового обміну і вдосконаленням засобів сполучення епізоотії стали ще більш загрозливою силою. Вони гальмували розвиток тваринництва, яке набувало надзвичайно важливого значення в житті суспільства, і тим самим, впливали й на інші сторони людської діяльності. Так, бич тваринництва Західної та Центральної Африки - трипаносомоз - затримав історичний розвиток всього регіону. Тут, в зоні поширення переносника трипаносом мухи цеце, донині відсутнє розвинене тваринництво.

Цікаві відомості містить перше з відомих сьогодні письмових свідчень розповсюдження заразних хвороб - так званий ветеринарний папірус, що відноситься до ХХIII століття до нашої ери. Він був знайдений в Єгипті в 1889 році і переведений на російську мову радянським ученим академіком В.В. Струве. У папірусі дано опис чотирьох заразних хвороб, у тому числі чуми рогатої худоби, парші та сказу. Останнє захворювання, мабуть, зустрічалося досить часто і в різних зонах. Про нього згадується навіть у кодексі законів стародавнього Вавилона:

«Если собака взбесилась, власти обязаны установить ее владельца; если она не содержалась на привязи, укусила человека и вызвала его смерть, владелец должен уплатить 40 секелей серебра; если укушенный был раб, то за его смерть владелец платит 15 секелей серебра».

Сказ тварин був відомий індіанцям, слов'янам, арабам і древнім євреям. У збережених літературних джерелах зустрічається опис ознак хвороби у собак: рот відкритий, тече слина, вуха звисають, хвіст висить між ногами, голос хриплий або зовсім нечутний. Таку собаку рекомендувалося вбити стрілою.

Проте, з точки зору сучасної людини не всі рекомендації були раціональними. В давнину люди, безпорадні перед силами природи, найчастіше пояснювали епізоотії дією нечистої сили або божою карою. І зараз ще жителі деяких островів Океанії впевнені, що в загибелі свиней винні злі духи, яких можна або умилостивити, або залякати.

Страшні картини загибелі людей і тварин малюють у своїх творах стародавні вчені та поети. Овідій (18 рік до нашої ери) описує в сьомій книзі до Метаморфоз епідемію на острові Етна. За його словами, хвороба спочатку з'явилася на собаках, птахах, великій рогатій худобі, диких тваринах, а потім на всіх тваринах і людях; з сіл вона проникла в міста.

Плутарх стверджує, що за часів засновників Рима Ромула і Рема був «мор» серед людей і тварин, причому смерть наступала майже відразу ж після початку хвороби.

Стародавні автори наводять описи хвороб, які зустрічаються ще й тепер, а також невідомих сучасній науці.

Так, про чуму рогатої худоби, яка збереглася подекуди на планеті, можна дізнатися з опису спустошливої епізоотії, що охопила Західну Європу в 376-386 роках нашої ери, а потім в V столітті.

Цікаво також, що протягом майже 20 століть з певними перервами невідоме повальне захворювання з'являлося в східному Середземномор'ї і поширювалося по всій Європі, знищуючи домашніх ссавці птахів і людей. На думку відомого французького вченого-ветеринара Емманюеля Лекленша, точність і збіг численних описів цієї хвороби не викликають сумнівів у тому, що вона сьогодні просто не існує. Про це він писав у 1936 році у своїй «Історії ветеринарної медицини».

Епізоотії завдавали величезної шкоди тваринництву. У країнах Західної Європи протягом більш ніж 1000 років майже не росла чисельність домашніх тварин, як припускають вчені, через безперервні епізоотії чуми великої рогатої худоби, від яких гинула значна частина поголів'я.

За свідченням англійських хронік, в 1275 році з Франції на Британські острови була занесена віспа; за три десятиліття в Англії і Шотландії загинули майже всі стада овець.

Відомі й сумні факти російської історії. У 1042 році Ярослав Мудрий відправив свого сина Володимира в похід на Ям (фінів). І хоча військові дії були успішними для росіян, їх підстерегла біда: кіннота Володимира втратила від якоїсь хвороби всіх коней. Те ж саме відбулося і під час походу князя Мстислава Новгородського до Естонії. Під час дванадцятиденні облоги Чернігова в 1153 році в військах руських князів Юрія Долгорукого і Святослава був значний падіж коней.

Радянський вірусолог В.І. Товарницький вважає, що коні у військах руських князів гинули від енцефаломієліту, вірусного захворювання, широко поширеного в лісисто-болотистих місцевостях.

Заразні хвороби тварин наносили такий шкоди господарству і торгівлі, і в XVII - XVIII століттях у багатьох країнах Європи за ініціативою скотарів і відомих лікарів заходи із захисту тварин почали набувати державного значення. Вони охоплювали всі сторони господарського життя, передбачали забій хворих і підозрілих тварин, закопування трупів, заборону вивозу тварин з місцевостей, де це захворювання вже було виявлено. Проте незнання суті заразних хвороб, відсутність надійних засобів боротьби з ними знижували результативність передбачених указами заходів. У XVIII столітті епізоотії серед великої рогатої худоби та овець знищили мільйони тварин, а в XIX ще більше, особливо а період наполеонівських війн. Деякі країни були буквально спустошені. У 1866 році чума проникла до Голландії, що славиться своїм молочним скотарством, яка втратила майже все поголів'я.

У 1842 році чума рогатої худоби була занесена до Африки, де незабаром знищила 3/5 поголів'я, а в 1890 році ця ж хвороба, завезена з Італії, з караванами поширилася в Центральній Африці і винищила майже всіх диких і домашніх тварин. За 5 років вона просунулася до території сучасної Ботсвани і знищила там більше мільйона голів, а потім в Капській колонії (сучасна провінція ПАР) - ще майже півтора мільйона голів. У Південній Африці з 9 мільйонів голів худоби залишилося всього кілька сот тисяч тварин.

Не уникла важкої долі і Росія. Російський ветеринар В.Є. Євтіхієв (1914) писав, що від чуми в окремі роки гинуло більше мільйона голів рогатої худоби. У 1907 році від сибірки загинуло 200 тисяч оленів, а в 1875 році в Сибіру - 100 тисяч коней. У 1905 році більше 2 мільйонів голів великої рогатої худоби, 548 тисяч овець та 46 тисяч свиней захворіло на ящур. Навіть при недосконалості діагностики з 1908 по 1912 рік було виявлено 24 тисячі хворих на сап коней.

У 30-х роках минулого сторіччя в Ісландії, відрізаною від континентів тисячами кілометрів водного простору, десятки тисяч овець загинули від вірусного захворювання, що носить назву Маєді. У більшості районів країни довелося повністю замінити поголів'я цих тварин. Вчені встановили, що лихо викликало появу на островах 20 овець, завезених з Німеччини в 1933 році. Їх витримали в карантині, визнали здоровими і передали на ферми, що знаходяться в різних місцях острова. Пройшов рік, і раптом серед місцевих овець почало поширюватися захворювання, вихідними пунктами якого були ферми з привізними тваринами.

Хоча джерелом збудника Маєді слугували вівці, вивезені з Німеччини, на їхній батьківщині ця хвороба не була відома. Виявилося, що там захворювання протікало у овець в латентній (прихованій) формі. Інфекція, до якої у овець в Європі за століття виробилася стійкість, для Ісландії виявилася фатальною, адже ісландські вівці вже багато століть не мали контакту з вівцями з інших країн.

У мільйони і мільйони втрачених рублів, фунтів стерлінгів; доларів, франків та інших грошових одиниць обходяться епізоотії.

У ці суми входять і вартість втраченої тваринницької продукції, і оплата протиепізоотичних заходів.

У 1930 році в африканській державі Кенії був вперше виділений вірус лихоманки рогатої худоби, названої згодом лихоманкою долини Ріфт. У 1951 році під час спалаху цього захворювання загинуло приблизно 100 тисяч голів рогатої худоби і захворіло 20 тисяч осіб.

Так звана чума коней (чума однокопитних) до 1959 року була відома виключно в окремих районах Африки. У 1959 році це смертельне захворювання почало раптово поширюватися по всій Північній Африці, Близькому і Середньому Сходу і в 1966 році проникло до Іспанії, несучи загибель коней, ослів і мулів, широко поширену в країнах Середземномор'я, Близького і Середнього Сходу.

Нарешті, африканська чума свиней, вперше описана в Африці в 1921 році, довго реєструвалася тільки в окремих районах Анголи, Конго й Мозамбіку, де резервуаром вірусу - збудника цієї хвороби – були лісові дикі свині (бородавочники і чагарникові свині), а також кліщі. Як ми вже знаємо, африканську чуму занесли до Португалії, в результаті чого в цій країні були знищені майже всі свині. Аналогічна доля в 1960 році спіткала Іспанію. У 1964 році свинарство Франції вдалося врятувати тільки завдяки жорстким заходам – поголовного забою всіх свиней в багатьох небезпечних зонах країни. Подібна ситуація повторилася в Італії в 1967 році. У 1967 році в Англії спалахнула епізоотія ящуру. В ім'я порятунку тваринництва довелося вимушено забити майже 500 тисяч тварин та вжити термінових профілактичних заходів. "Операція" обійшлася у велику суму - 18 мільйонів фунтів стерлінгів. Нажаль таких прикладів можна було б навести безліч.

Професор Ярчук Б.В. разом з співавторами зазначають про особливі заслуги у справі вивчення заразних хвороб ряду стародавніх вчених, зокрема Гіппократа (460 – 377 рр. до н.е.). Він дав досить детальний опис туберкульозу, малярії, грипу і створив теорію виникнення в окремих місцях хвороботворних міазмів, які розносяться вітром та дощем і викликають масові захворювання. Ця перша епідеміологічна теорія заперечувала надприродне, господнє виникнення хвороб. Причиною їх виникнення Гіппократ вважав випари ґрунту і різних гниючих субстратів. Міазматична теорія згодом перетворилася в догму і до XX ст. знаходила прихильників.

Грецький історик Фукідід (460 -396 рр. до н.е.), який знаходився під впливом атомістичних концепцій Левкіпа і Демокрита, вважав, що заразні хвороби викликаються не стільки міазмами, скільки найдрібнішими живими частинками, що проникають в тіло людини через рот. Пізніше у римлян ці частинки отримали назву contagium. Це вже було кроком до мікробної теорії, що завоювала визнання лише у XIX ст.

Люди здавна примічали, що масові хвороби передаються від людини до людини, від тварини до тварини. Було помічено, що одужання після тієї або іншої хвороби супроводжується несприйнятливістю до повторного захворювання. Здогади про те, що причиною виникнення масових захворювань є заразний початок, виникли значно раніше, ніж це було сформульовано грецькими і римськими філософами та істориками. Ось чому в давнину емпірично напрацьовувались заходи профілактики захворювань. Відомо, що в Китаї за тисячу років до нашої ери застосовували штучні щеплення проти віспи, а в Індії рекомендували уникати контакту з щурами для попередження захворювання на чуму. Люди знали, що використання в їжу продуктів забою хворих тварин може спричинити хворобу.

Стародавні греки та римляни фактично є засновниками вчення про масові хвороби людей і тварин. Багато понять і термінів, уживаних у той час, дійшли до наших днів. Наприклад, термін "епідемія" стали застосовувати в медицині у період з 100 р. до н.е. до 100 р. н.е., коли в Римській імперії лютували чума, віспа, висипний тиф, малярія. Термін "епідемія" вперше використав Гіппократ у розумінні хвороби взагалі. Гален наблизив трактування цього терміна до сучасності, характеризуючи епідемію як масовий спалах хвороби. Протягом тривалого часу епідеміями називали і пошесні хвороби серед тварин.

Найбільш спустошлива, що не мала собі рівних за тривалістю і силою, була перша історично доведена епідемія чуми в період розквіту Східної імперії (VI ст. н.е.), яка тривала 49 років (531 - 580 рр.) і під час якої загинуло близько 48 - 50 млн. чол. Для попередження занесення "чорної смерті" під час цієї епідемії в італійському місті Модені всіх приїжджих з ураженої місцевості утримували у спеціально збудованих будинках протягом 40 днів. Сорок - італійською quarantena, звідси і походження поняття "карантин".

В Європі у період середньовіччя інфекційні хвороби тварин часто перебігали у вигляді панзоотій. Починаючи з VI ст., майже безперервно лютувала чума великої рогатої худоби. Серед коней періодично лютували епізоотії хвороби, які за клінічними ознаками і перебігом нагадували злоякісний грип і контагіозну плевропневмонію. Слід відмітити, що матеріалістичні ідеї про походження хвороб, які були сформульовані стародавніми греками і римлянами в період середньовіччя, майже не розвивались. Протягом тривалого часу Європа знаходилась у лещатах інквізиції, і всі біологічні явища, у тому числі і хвороби, пояснювались діяннями надприродних сил.

І все ж, дані про хвороби тварин накопичувались.

Значний влив на розвиток медицини і ветеринарії мали праці арабських лікарів. Серед них найбільш відомим був Абу-Бекр Мухамед Бен-Закарія, який жив у Багдаді в 850-923 рр. Крім медичних і філософських творів він написав трактат "Ель Насер" про хвороби тварин (головним чином коней).

В Іспанії, яка тривалий час знаходилась під владою арабського халіфату, було видано багато фундаментальних творів з питань ветеринарії. Хуан Альварец Саламіалісі написав 38 книг про хвороби тварин.

Цікавою особистістю епохи Відродження був Парацельс (1493-1541), який вважав, що для кожної хвороби властиве тільки їй "сім’я" - визначена хімічна речовина. Парацельс лікував хворих на сап коней миш’яковистою олією і мазями з жовтого миш’яку.

Досить відомим вченим цієї епохи був італієць Джироламо Фракасторо (1478-1553), який видав у 1546 р. книгу "Про контагії, контагіозні хвороби і лікування". Автор розрізняв як окремі хвороби інфекційні захворювання людей, тварин і рослин. У книзі є описання деяких захворювань: ящуру, віспи овець, сапу. Фракасторо був прихильником античних теорій про збудників захворювань, яких він називав seminaria prima. Фракасторо не бачив збудників, але правильно здогадувався, що вони потрапляють в організм різними шляхами, розмножуються і розповсюджуються в ньому.

Під час епідемії чуми в Росії (1654 - 1655 рр.) тільки в Москві загинуло 80 % населення. У XVIII ст. від натуральної віспи загинула десята частина населення земної кулі, від цієї хвороби гинуло по 10 - 12 млн. чол. на рік. В Америці вимирали цілі племена індіанців, у Сибіру - цілі волості, в Ісландії загинуло 3/4, в Ірландії 5/6 населення.

У 1609 р. велика епізоотія чуми великої рогатої худоби спостерігалася в Центральній і Західній Європі, у період же Тридцятилітньої війни (1618-1648 рр.) чума охопила всю Європу і набула панзоотичного поширення, завдавши великої шкоди населенню багатьох районів. Нова хвиля епізоотії чуми рогатої худоби спостерігалася в Європі у 1711-1719 рр. За період епізоотії, за неповними даними, загинуло близько 1,5 млн. гол. худоби.

Стихійне поширення чуми рогатої худоби у XVII і XVIII ст. спостерігалося і в Росії, звідки хвороба нерідко через Угорщину та Польщу поширювалася на територію Західної Європи.

Відомо, що у XVIII ст. в країнах Європи загинуло від чуми біля 200 млн. гол. великої рогатої худоби, тобто майже половина поголів’я тварин цього виду. Від чуми і віспи гинуло багато людей. Епізоотія чуми постійно лютувала на околицях Петербурга і в самому місті, куди захворювання заносили продовольчі гурти худоби, що надходили з південних і східних губерній.

Про поширення чуми у зв’язку з війною з Туреччиною в 1769 р. є свідчення П. М. Медведського, який в роботі "Настоящее положение вопроса о чумопрививании" повідомляє: "У 1769 р. під час турецької війни в липні стався масовий падіж волів, які везли увесь припас харчів та більшу частину іншої поклажі, так що велика кількість їх захворіла і загинула".

Важко пробивало дорогу відкриття Дженера (1796 р) - запобіжні щеплення проти віспи людей.

Формування спеціальної епізоотології як науки пов’язано з відкриттям ветеринарних шкіл, організація яких була зумовлена необхідністю ліквідації епізоотій, що завдавали значні збитки. Перша ветеринарна школа була відкрита у Ліоні в 1762 р.

У Росії розвиток епізоотології пов’язаний з відкриттям у 1802 -1806 рр. ветеринарних кафедр при Тартуському, Московському, Харківському, Казанському і Вільнюському університетах. У 1808 р. був затверджений статут медико-хірургічних академій у Петербурзі та Москві. Серед інших предметів на ветеринарних відділеннях цих академій читався курс "О скотских падежах".

Питання про причини інфекційних захворювань так само залишались дискусійними. Змагались дві концепції: теорія хвороботворних міазмів і теорія живого збудника. На цих теренах доцільно згадати значення праць віденського лікаря М.А. Пленчиця (1705-1786), який критично узагальнив попередні ідеї, довів, правда лише теоретично, що інфекційні хвороби спричиняються хвороботворним сім’ям, і що хвороба має своє сім’я. Він стверджував, що не гниття породжує міазми, які діють хвороботворне на організм, а навпаки, збудники викликають гниття в організмі.

Ідею про живого збудника інфекційних захворювань обстоювали російський лікар Д.С. Самойлович (1743-1805), італієць Еусебіо Валлі (1762-1816). Ці ідеї поступово підкріплювались експериментальними даними: у 1804 р. Цинке заразив кролів слиною скаженої собаки, у 1836 р. вдалось перещепити сибірку від однієї тварини іншій. У першій половині XIX ст. Іохан Лукас Шенлейн (1793-1864) встановив причину парші, збудником якої виявився гриб. Пізніше були відкриті й інші гриби - збудники шкірних захворювань.

У 1846 р. професор В.І Всеволодов (1790-1863) написав першу солідну працю з епізоотології - "Опыт учення о повальных й заразительных болезнях животных", у якій вже були намагання теоретично збагнути явища епізоотії. У 1863 р. з уставу медичного факультету Харківського університету до кафедри судової медицини входив курс "Учение об зпизоотиях".

У другій половині XIX ст. почалося формування теоретичних основ епізоотології. Наприклад, у книзі А.А. Раєвського (1880) "Руководство к изучению инфекционньїх болезней домашних животннх" вже був підзаголовок "Эпизоотология". 75 с. книжки присвячено загальним питанням: поняттю про інфекційну хворобу, динаміку пошесних хвороб, ступінь їх поширення (панзоотія, епізоотія, ензоотія). Щодо природи інфекційних хвороб було сказано, що одні з них з’являються тільки у відомих місцях періодично, у певну пору року, інші ж мандрують із однієї місцевості до іншої. Автор писав про те, що отрута, яка зумовлює походження хвороб першої групи, ймовірно, утворюється тільки у відомих місцях, при відомих умовах у довкіллі (ґрунті, воді) і вже звідти різними способами потрапляє до організму тварини. Така інфекційна отрута називалась ектогенною, або міазмною, а хвороби, які викликалися даною отрутою - міазматичними. Класичною хворобою такого роду вважали малярію. Отрути, які викликали хвороби другої категорії, переносилися або самими хворими тваринами, або ж продуктами, отриманими від хворих, або різними предметами, що знаходилися у контакті з хворими тваринами. Цю отруту називали ендогенною, або контагією, а хвороби - контагіозними.

Особливо великого поширення епізоотії набули у XIX ст. Поширенню епізоотій сприяли зростання промисловості і торгівлі, розвиток залізничного транспорту, річкових і морських шляхів сполучення та спустошливі війни за ринки збуту і колонії. Елементарні заходи, спрямовані на запобігання і припинення епізоотій, постійно порушувалися у зв’язку з воєнними діями та конкуренцією між промисловцями і торговцями худобою та тваринною сировиною.

Величезні спустошення чума рогатої худоби спричинила в Центральній і Південній Африці, куди захворювання було занесене провіантською худобою під час війни в 1884-1885 рр.

Пожвавлена торгівля з колоніями була причиною занесення захворювань у метрополії. Так, у 1896 р. в Англію з Північної Америки була занесена чума свиней, яка потім поширилася на всю територію Європи і з’явилася в Росії. Обмін і торгівля племінною худобою сприяли поширенню в Європі туберкульозу, бруцельозу і паратуберкульозу.

У Росії після скасування кріпацтва, у другій половині XIX ст., починає посилено розвиватися промисловий капіталізм, зростають міста і нові промислові центри, розвивається залізничний транспорт, поширюється торгівля худобою і продуктами тваринництва.

Торгівля худобою мала стихійний характер і відбувалася в умовах жорстокої конкуренції між скотопромисловцями, які не хотіли рахуватися з необхідністю дотримуватись карантинних та санітарних правил при заготівлі, перегоні і продажу худоби. До того ж ветеринарна служба у країні була погано організована, не вистачало ветеринарних лікарів і не було науково обґрунтованої системи боротьби з такою небезпечною хворобою, як чума великої рогатої худоби.

Для характеристики стану щодо питання з чумою і шляхів її поширення в південноросійських степах у другій половині XIX ст., можна навести витяги із звіту проф. Г. А. Полюти вченій раді Харківського ветеринарного училища про подорож до Землі війська донського в 1863 р., де автор пише: "На території пасовищ у 880 тис. десятин не було жодного ветеринарного лікаря . хвороба ця заноситься з інших місць мандрівними візниками, яких називають чумаками, немовби провідниками чуми. Цілі тисячі волів проходять цей степ і доходять до Маницьких озер з сіллю; при озерах вони спілкуються з стадами інших станиць, і якщо тільки є між ними чумна зараза, то вона може передаватися іншим станицям». Далі автор докладно описує випадок занесення чуми чумаком, що йому вдалося спостерігати самому, і відмічає поширення хвороби через шкури загиблих від чуми тварин.

Про масштаби поширення чуми в Росії у ХІХ ст. можна судити за кількістю загиблих тварин під час окремих епізоотій. Так, наприклад, в 1844-1845 рр. в Росії загинуло від чуми близько 1 млн. гол. великої рогатої худоби, а за 18 років (1870-1887 рр.) - 3,5 млн. гол.

Постійними вогнищами чуми у країні були Закавказзя, Амурська, Приморська і Забайкальська області, що межували з Туреччиною, Китаєм і Монголією, звідки хвороба щороку заносилася в зазначені області, а потім з гуртами худоби шосейними, водними і залізничними шляхами поширювалася на європейську частину країни.

Після прийняття в 1879 р. закону про обов’язковий забій тварин, хворих на чуму, й проведення в 1900 р. протичумних щеплень, чума до початку першої світової війни була ліквідована, за винятком окремих вогнищ у Закавказзі і випадків занесення чуми на Далекому Сході.

Не меншим лихом ніж сибірка для тваринництва Росії була дуже поширена епізоотія сапу.

Але наука рухалася далі. Вчені виявили збудника сибірки. К. Давен (1812-1882) у Франції в 1849 р. і Ф.А. Брауель (1807-1882) в Росії в 1856 р. виявили мікробів сибірки: перший - у крові вівці загиблої від сибірки, другий - у крові людини, яка померла від цієї хвороби. У висновках, викладених К. Давеном на засіданні французької академії наук, відмічалось, що збудник сибірки “… являє собою наділений життям організм, який розвивається і розмножується на кшталт живих істот; завдяки своїй присутності і швидкому розмноженню в крові він, як і ферменти, у складі цієї рідини спричиняє зміни, що призводять до смерті зараженої тварини".

Ці і багато інших відкриттів завдали відчутного удару по міазматичній теорії хвороб. Однак, потрібні були відкриття Л. Пастера (1822-1895) для того, щоб остаточно запанувала мікробна теорія. Свої мікробіологічні дослідження Л. Пастер почав з вивчення природи бродіння. Вивчаючи порушення нормального процесу бродіння.

Л. Пастер у 1857 р. встановив, що в цих процесах беруть участь мікроорганізми. З’ясування природи бродіння відіграло позитивну роль при встановленні збудників інфекційних захворювань тварин і людей. Роботи Л. Пастера і наступні дослідження Р. Коха (1843-1910) остаточно вирішили питання про збудника сибірки. Це був тріумф ідеї про мікробне походження інфекційних захворювань.

Р. Кох розробив метод виділення чистих культур бактерій на щільних поживних середовищах, запропонував спосіб пофарбування бактерій. Це дозволило досить швидко виявляти збудників інфекцій. У 1892 р. Д.І. Івановський (1864 -1920) відкрив вірус тютюнової мозаїки. Після цього стали розкривати і причини хвороб, збудників яких не вдавалось вирощувати на звичайних поживних середовищах (ящур, чума великої рогатої худоби, сказ). Протягом століття після відкриття Л. Пастера були встановлені збудники більшості відомих інфекційних захворювань. Це викликало бурхливий процес диференціації хвороб і, природно, збільшення кількості нозологічних форм.

Протягом тривалого часу епізоотологія була чисто описовою наукою і оперувала сукупністю даних про окремі хвороби. Намагання проникнути в суть інфекції, теоретично обґрунтувати це явище з наукової точки зору, були марними. До відкриття Л. Пастера здогади про природу заразних хвороб не могли бути перевірені в експерименті. Виявлення мікробної природи інфекційних хвороб полегшило перевірку багатьох здогадів, зроблених на основі спостережень, дозволило описувати хворобу в цілому, тобто формулювати теоретичні відомості про окремі хвороби. Таким чином, спочатку йшов розвиток спеціальної епізоотології.

Велике значення для формування епізоотології мала тритомна праця, що вийшла у 1905 р. у Будапешті, угорських вчених Ф. Гутіри і І. Марека "Спеціальна патологія і терапія домашніх тварин", перший том якої (близько 1000 с.) присвячений заразним хворобам. Переклад цієї праці був зроблений всіма європейськими мови, у тому числі російською.

Гутіра і Марек не тільки описали понад 100 інфекційних та інвазійних хвороб, але порівняно досконало розробили вчення про етіологію та патогенез цих хвороб, що вкрай необхідно для правильного розуміння суті патологічних процесів. Вихід у світ даної праці, у передмові якої автори писали про неможливість обійтись без теоретичних роздумів, дискусій, доводить, що на початку XX ст. спеціальна епізоотологія сформувалась як наука.

Незважаючи на те, що епідеміологія і епізоотологія сформувалися раніше мікробіології, блискучі успіхи останньої привели до того, що деякий час всі закономірності поширення епідемій і епізоотій намагались пояснити з точки зору збудника, а самостійність епідеміології була піддана сумніву. Ця тенденція відображає відповідні настанови. На початку XX ст. у Росії неодноразово перевидавалась солідна праця французьких вчених Е. Нокара і Е. Лекленша "Мікробіологія хвороб тварин". Ця та інші праці, що переоцінювали роль збудника у розвитку епізоотій і автоматично недооцінювали роль інших факторів, загальмували розвиток епізоотологічної думки майже на 40 років. Після А.А. Раєвського (1880) відсутні намагання сформулювати загальноприйняті поняття епізоотології.

Разом з тим безліч фактів стосовно окремих заразних хвороб дали можливість передбачити, що повинні бути закономірності, властиві всім інфекційним хворобам, а також загальні принципи організації заходів боротьби з ними. Виникла необхідність формування загальної епідеміології, а згодом і загальної епізоотології. Сталося це не так давно. А. Захаров - редактор перекладу з англійської "Основ епідеміології" К. Сталібрасса (1936) - відмітив у передмові, що останнім часом епідеміологія почала формуватися як самостійна галузь медичної науки.

Що стосується епізоотології, то спробу сформулювати загальну частину науки після тривалого застою теоретичної думки зробив у 20-х роках нашого століття німецький епізоотолог М. Кліммер. У загальній частині своєї книги "Вчення про заразні хвороби свійських тварин", яка мала підзаголовок "Епізоотологія", автор розкриває суть інфекції та імунітету з позицій того часу, говорить про дезінфекцію. Однак в роботі не згадується про епізоотичний процес та протиепізоотичні заходи.

Поширення хвороб тварин вимагало поглибленого вивчення природи епізоотій, розробки методів діагностики і організації науково обґрунтованих заходів боротьби. Досить відомими фахівцями в галузі епізоотології і мікробіології були: М.Г. Тартаковський (1867-1935), А.В. Дедюлін (1866-1924), П.Н. Андрєєв (1872-1949), Д.С. Руженцев (1880-1947), А.А. Владимиров (1862-1942), А.В. Беліцер (1873-1940) тощо. Праці цих вчених, а також роботи видатних епідеміологів (Заболотний Д.К.) відіграли значну роль у з’ясуванні природи епізоотій і боротьбі з ними. Особливо багато для епізоотології зробив С.М. Вишелєський (1874-1958).

У 1922 р. він організував при Державному інституті експериментальної ветеринарії відділ з вивчення сапу і впровадив у практику метод поголівного обстеження коней за допомогою малеїну та реакції зв’язування комплементу, що дозволило ліквідувати цю небезпечну хворобу.

Разом із співробітниками С.М. Вишелєський провів значні дослідження з туберкульозу, сибірки, ящуру, контагіозної плевропневмонії великої рогатої худоби. Працюючи у Білорусії, він продовжив наукові пошуки з вивчення туберкульозу, сапу, сказу та бруцельозу, а працюючи в Алма-Аті, вивчав етіологію інфекційного енцефаломієліту коней і виготовив вакцину проти сальмонельозу телят.

З 1934 по 1958 рр. С. М. Вишелєський працював завідуючим кафедрою епізоотології Московської ветеринарної академії. Обсяг численних наукових досліджень практично всіх на той час відомих інфекційних хвороб, розробка на підставі одержаних даних заходів боротьби з цими хворобами, величезна ерудиція вченого, видатні організаторські здібності зробили його основоположником епізоотологічної школи в Радянському Союзі.

С.М. Вишелєський та його найближчі учні внесли значний вклад у справу подальшого розвитку епізоотології як науки. У 1935 р. він разом із Є.Я. Мазелем і С.М. Муромцевим написали перший у Радянському Союзі підручник "Спеціальна епізоотологія", який відповідав вимогам вищої ветеринарної школи (в СРСР на той час було 25 ветеринарних вузів і факультетів) і був настановою для практичних ветеринарних фахівців.

Величезний емпіричний матеріал зумовив необхідність формування основних теоретичних положень, без яких подальший розвиток науки ставав неможливим. С.М. Вишелєський добре це розумів і акцентував на значенні відповідного завдання у передмові до "Спеціальної епізоотології" (1935).

На кафедрі, якою керував вчений, були розпочаті наукові розробки у такому напрямі : узагальнення практичного досвіду організації заходів боротьби з епізоотіями та ліквідації групи інфекційних захворювань в СРСР, врахування зарубіжного досвіду. У результаті цієї роботи були сформульовані принципи боротьби із заразними хворобами: планування, комплексність, вияв провідної ланки.

Вченими школи С.М. Вишелєського, а саме С.М. Ганушкіним (1893-1969) та А.Л. Скомороховим (1890-1969) були розроблені поняття про джерела, резервуари і вогнища збудника інфекції, про епізоотичний ланцюг, розкриті деякі закономірності, що лежали в основі такого складного явища, як епізоотія. У 1940 р. М.С. Ганушкін написав навчальний посібник "Загальна епізоотологія". Сформульовані в ньому принципи протиепізоотичних заходів сприяли розробці інструктивних матеріалів та настанов з профілактики інфекційних хвороб та з їх ліквідації. Так, теорія епізоотології знайшла вихід у практику і стала впливати на неї.

Б.М. Ярчук у співавторстві з В.П. Литвином вперше в Україні видав українською мовою підручник "Загальна епізоотологія" (1995), нове видання – в 2002 році.