45. Суспільний устрій і державний лад Київської Русі.

Київська Русь мала ранньофеодальне суспільство з пережитками родоплемінних стосунків і елементами рабовласницьких відносин. і Основу його становила приватна власність на землю за військову та державну службу у вигляді умовного володіння феоду (уділу) та безумовного спадкового алоду (вотчини).

Населення Русі поділялося на три соціальні категорії: вільних людей, напіввільних, або тимчасово залежних, та невільників. Склад групи вільних людей був досить строкатим. Сюди належала пануюча верхівка - аристократія (князі з родинами та весь рід Рюриковичів), знать (бояри, дружинники, урядовці), люди (вільні общинники), духовенство (біле - священики, дяки, паламарі, та чорне - ченці і клір), Міщани або горожани, граждани (гості-іноземці, купці, лихварі, ремісники, робочий люд) та поземельно залежні селяни-общинники - смерди. Всі вони були юридично вільними, дієздатними і правоздатними, виступали як суб'єкт і об'єкт правовідносин.

До категорії напіввільних належали закупи, які брали майнову позику (купу) і за її несплату відповідали втратою особистої волі; рядовичі - грошові боржники, що укладали кабальну угоду-ряд і відповідали майном, та люди, які втратили засоби до життя, - ізгої (гоїти, жити) - осиротілі княжата, неграмотні поповичі, звільнені раби, вигнані з общини за злочини, збанкрутілі купці тощо. Іхня тимчасова чи обмежена неправоздатність припинялася зі сплатою боргу. ІВ правопорушення вони відповідали особисто в суді.

Групу невільників становили холопи (посаджені на землю раби) та Челядь (дворові слуги). Джерелом рабства був полон, шлюб з рабом, народження від раба, продаж при свідках за борги або за злочини. Невільники виступали лише об'єктом права, були неправоздатні і Недієздатні, прирівнювалися до майна. Хоча холоп міг бути свідком it суді, але за його протиправні дії відповідав власник.

Отже, суспільство Русі характеризується соціальною, економічною та правовою нерівністю та певною корпоративною структурованістю.

46. Суспільно-політичний устрій українських земель у складі Великого князівства Литовського і Польської держави.

У XIV ст. Волинь і Наддніпрянщина, тобто велика частина сучасної України, перейшли під владу Великого князівства Литовського. Це сталося після того, коли перестала існувати Галицько-Волинська держава, яка до 1340 р„ тобто до смерті останнього з роду Романовичів, князя Юрія II, залишилась останнім оплотом української державності.

Литовська держава виникла в XIII ст. у боротьбі з Німецьким орденом і Галицько-Волинським князівством. Литовські племена ще з давніх часів своїми нападами завдали багато лиха українським та білоруським землям, а тому з ними вели жорстоку боротьбу київські та галицько-волинські князі. У результаті цього литовці змушені були піддатися впливу вищої політичної культури сусідніх держав. Тому вони прийняли як зразок для себе державну організацію сусідів, основи християнства, наблизились до побуту і культурного життя України і Білорусії. Українська мова стала мовою литовської аристократії.

Першим великим князем литовським став Міндовг (1230—1263). Один із наступників Міндовга великий князь Гедимін (1316—1341) завершив приєднання західноукраїнських (білоруських) земель, розпочате його попередниками, які використали ослаблення Давньоруської держави. Після цього Гедимін приступив до приєднання південно-західних, тобто українських земель.

Під владою Литви у другій половині XIV ст. опинилась велика територія — майже половина колишньої Київської держави.

Як бачимо, доля українського народу складалася після падіння Київської та Галицько-Волинської держав нелегко. Пояснюється це, перш за все, невигідним у військово-політичному відношенні положенням України. Знаходячись у центрі Європи між великими і сильними монархіями, українські землі з усіх боків притягали до себе апетити загарбників. Саме цим, а не «відсталістю» і «нездатністю» українців пояснюється те, що доля української державності, як і доля народу була такою трагічною. І минуло багато часу, коли лише в 1945 р. після повернення Закарпаття до складу України народ її возз’єднався. І хоч Україна до недавнього часу не мала своєї державності, це возз’єднання стало територіальною основою для будівництва власної держави.

Як уже відзначалось, більша частина території України ввійшла до складу Литовського князівства, а давньоруська, тобто в значній мірі українська мова стала державною, якою писалися офіційні документи. Чимало норм права, назви посад, системи адміністрації були сприйняті в Литві з Київського і Галицько-Волинського князівств. Частина литовських князів і бояр розмовляла давньоруською мовою, яка разом з православною релігією мала привілейоване становище.

Слід відзначити, що литовські князі здобули ці землі май- иел°) же без боротьби. Населення не чинило їм опору, прихильно зустрічаючи нову владу. Це пояснюється тим, що Литва вела боротьбу з монголо-татарами і своїми військовими силами могла захистити Україну від монгольської навали, що було найважливішою життєвою потребою народу. Крім того, литовські князі здобули собі довір’я тим, що нічим не відрізнялись від місцевих панів: майже всі були православної віри, були пройняті традиціями старої української культури, поважали місцеві звичаї. «Ми старини не рухаємо і новини не вводимо» — під таким лозунгом проходило становлення нової влади. У народу України лишилися його господарські установи, правові форми і традиції. На перший погляд могло б навіть здатися, що Литовська держава — це є продовження давньої української державності.

Таке враження ще більше посилюється у зв’язку з тим, що держава називалась Литовсько-Руським князівством. Якщо вживати сучасні терміни, то це князівство являло собою феодальну, поліетнічну, литовсько-русько-українсько-білоруську державу і елементами федеративного устрою і певною автономією українських та білоруських земель. У цій державі українцям і білорусам, порівнюючи з народом, який попав у залежність до монголо-татар, жилося непогано.

Але в дійсності Литва внесла значні зміни в устрій нашого краю. Перш за все, князівство Литовське відрізнялося від Київської держави тим, що в ньому вся влада була сконцентрована в руках великого князя. Литва не розпалась на окремі князівства, а залишалась єдиною. Великий князь мав майже необмежену владу — молодші князі були лише виконавцями його волі.

Після смерті у 1377 р. Ольгерда великим князем литовським став один з його синів — Ягайло. Але проти нього виступили його брати й інші родичі. Велику загрозу для Литви, як і для Польщі, становив Тевтонський орден. Щоб зміцнити свою владу і сили в боротьбі з німецькими лицарями, Ягайло погодився на пропозицію польських феодалів про укладення унії між Литвою і Польщею,

14 серпня 1385 р. недалеко від Вільно у замку Крево Ягайло й польські посли підписали акт про унію, за якою Ягайло одержав польську корону і руку польської королеви Ядвіги. За це він мав приєднати до Польщі литовські і українські землі, прийняти католицтво і охрестити все литовське населення. Унія призвела до значного погіршення становища українців.

Польські магнати скористались уніс ю насамперед для оволодіння Галичиною. У 13 87 році Польща за вирішальною участі литовсько-українських військ на чолі з князем Вітовтом відвоювала в Угорщини галицькі землі й закріпила їх за собою.