40. Розвиток подій в Україні у 1654-1657 рр. Політичні та соціальні наслідки Визвольної війни.

Тим часом Москва розпочала війну і навесні 1654 р. вела військові дії проти Польщі в Білорусі. Їй допомагав 20-тис. корпус І.Золотаренка. Союзники здобули Смоленськ, Мінськ, Вільно. Золотаренко захопив південну Білорусь. Але заходи щодо запровадження в білорусі козацького ладу викликали перший дипломатичний конфлікт з Москвою, яка всі здобуті козаками землі вважала "царським". У той же час польські війська, які заручились підтримкою татар, навесні 1654 р. сплюндрували Брацлавщину.

У січні 1655 р. проти поляків виступив Б.Хмельницький з козацьким і московським військом. Вирішальна битва, що відбулася під Охматовом на Київщині в останні дні січня, коштувала великих втрат обом сторонам, але не принесла успіху жодній. Це значно послабило надії українців на допомогу царя, який, до того ж, усіляко намагався підкорити Україну своїй волі, а козацьке військо використати для завоювання Литви й Білорусі.

Тому Б.Хмельницький, в обхід Москви, заручається підтримкою інших держав. Зокрема. Новий шведський король Карл-Густав Х у порозумінні з українським гетьманом навесні 1655 р. почав війну проти Польщі.

Тим часом Москва, яку надзвичайно тривожили успіхи шведів, поквапилися рятувати "свою Польщу". На переговори з Польщею у Вільні 1656 р. Москва не допустила українську делегацію, хоч центральним питанням була саме доля України. В Україні це сприйняли як пряму зраду.

Почувши це, Б.Хмельницький створює коаліцію в обхід Москви проти Польщі. Коаліція з Швецією, Семигороддям, Бранденбургом, Молдавією ,Волощиною і Литвою. Але не судилося втілити ці плани у життя через передчасну смерть Б.Хмельницького у липні 1657 р.

41. Селянські рухи 20-30-х рр. XIX ст. В Україні. У. Кармелюк.

Основним борцем проти кріпосницького гноблення, за ліквідацію кріпосництва виступало багатомільйонне селянство, до якого тісно примикали робітники, що тоді ще не виділилися в окремий клас.Тяжка кріпосницька експлуатація й небачено важкий політичний гніт, гніт поміщиків і царських чиновників не зробили з селян безсловесних, покірних рабів. Широкі маси селянства протестували, як могли і як уміли.

Селяни в першій половині XIX ст. були темні, забиті, політично несвідомі, не розуміли своїх класових завдань, не були згуртовані, не виробили певного уявлення про політичний лад, встановлення якого вони домагалися. Вони здебільшого виступали проти посилення експлуатації, боролися за ліквідацію кріпацтва, за визволення з-під влади поміщиків, за землю і волю, за те, щоб стати вільними виробниками.

Селянські виступи того часу мали стихійний, неорганізований і здебільшого локальний характер. Форми їх відповідали низькій свідомості, темноті селянства. Селянство продовжувало вірити у справедливого, доброго «батечка-царя», наївно вважало, що цар захищає його інтереси, а поміщики начебто порушують волю царя. Через це поширеною формою селянського протесту були скарги цареві й повітовим, губернським та центральним урядовим установам. Лише за 10 років, з 1844 р. по 1854 р., до міністерства внутрішніх справ надійшло зі всієї Росії 342 скарги, тобто по 35 скарг на рік. А скільки їх не потрапило туди, будучи перехопленими на місцях! Селяни здебільшого скаржилися на нелюдську експлуатацію та утиски поміщиків і вимагали переведення їх у стан державних селян.

Іншими формами селянського протесту були: відмовлення платити оброк, відбувати панщину та інші повинності, непокора поміщикам і царським властям (самовільна зміна вотчинних начальників, суд над ними, створення свого самоврядування й т. п.), підпали поміщицьких маєтків, вбивства й побиття поміщиків, управляючих та прикажчиків, втечі в Новоросійський край, на Дін, Таврію, шукання там «волі-долі», збройний опір поміщикам, урядовцям і військовим командам, партизанські напади на поміщицькі маєтки і відкриті масові повстання.

Поряд з поміщицькими виступали проти посилення гноблення й державні селяни, Протягом першої половини XIX ст. селянські рухи майже з кожним десятиліттям наростали, ставали впертішими й настійнішими.В Україні, за далеко неповними даними, з 1797 р. по 1825 р. відбулося понад 100 виступів кріпосних селян, а з 1826 по 1847 р. — 250 виступів.

Отже, знедолені й придавлені тяжким поміщицьким ярмом та гнітом феодальної держави селяни протестували й піднімалися на боротьбу. «Дух незадоволення» серед селянства з наближенням середини XIX ст. дедалі посилювався, що й було однією з найважливіших причин, які змушували царизм братися за підготовку до скасування кріпацтва.

Селянські рухи у першій чверті XIX ст.

Уже протягом першої чверті XIX століття, особливо після війни 1812 року, коли за участь у ній селянство сподівалося дістати полегшення або навіть звільнення від кріпосницького гніту, а царський уряд не пішов назустріч цим сподіванням, селянський рух розширювався й ставав дедалі масовішим і впертішим. Траплялися випадки, коли селянські хвилювання тривали по кілька або навіть десятки років. Так, у маєтку поміщиці Закашевської на Волині селяни відмовлялися виконуг.^ти панщину, вимагали волі й не згоджувалися підкорятися поміщикам протягом майже 37 років (1811—1847 pp.), аж до введення нових інвентарів у 1848 р. 15 років, з 1811 р. по 1826 p., добивалися звільнення від кріпацтва і відмовлялися виконувати повинності на поміщика селяни с Підвисокого Уманського повіту на Київщині. Лише введення в село значного загону військ і масові арешти селян у 1826 р. привели до загасання цього руху.

У 1818—1820 pp. широким був антикріпосницький рух російських і українських селян на Дону і в Південній Україні. Почавшись в 1818 р. у Сальських слободах, він швидко перекинувся на Міуський округ і Ростовський, Бахмутський та Слов'яносербський повіти Катеринославської губернії. До нього включилося понад 45 тис. селян. Озброєні кілками, косами, списами, селяни виганяли з своїх сіл поміщиків, управителів, утворювали своє самоврядування, оголошували себе вільними. У центрі цього руху стояли села Мартинівка і Дмитрівка на Дону. У Мартинівці була створена «громадська канцелярія». Проти повсталих селян царський уряд кинув цілу армію військ з гарматами. Тільки цими силами було придушено селянський рух на Дону і півдні України.

Виступи робітників.

У цей же час, з формуванням і збільшенням чисельності кріпосних і вільнонайманих робітників, виникає робітничий рух. Цей рух в Україні зароджується як протест робітників проти нестерпних умов життя. Але оскільки в першій половині XIX ст. робітників було ще мало, пролетаріат тільки починав виділятися з загальної маси селянства та ремісників, не склався як клас і не був здатний до самостійної політичної дії, то виступи робітників були стихійні, роздроблені, локальні, не освітлені політичною свідомістю, близькі за своїм характером і формою до селянських виступів. Як і селяни, робітники надсилали скарги в урядові установи і цареві, втікали з виробництва, громили й підпалювали підприємства, ламали машини, били фабричне начальство, відкрито повставали. Разом із тим уже в першій половині XIX ст. робітники як зародок нового класу — пролетаріату, стали дедалі частіше вдаватися до страйків, що з часом перетворяться на одну з основних форм боротьби робітничого класу.

У 1805 р. припинили роботу вільнонаймані робітники (21 чол.) друкарні Києво-Печерської лаври. Це був один із перших робітничих страйків в Україні. У зв'язку з ростом цін на продукти робітники зажадали збільшення заробітної плати. Оскільки замінити робітників-друкарів було ніким, лаврське начальство змушене було задовольнити вимоги страйкарів.

Наростання селянського руху в другій чверті XIX ст.

Після придушення повстання декабристів у 1825 р. з посиленням жорстокої миколаївської реакції у другій чверті XIX ст. становище народних, передусім селянських мас дедалі погіршувалося. У відповідь наростала боротьба селянства, яке настійно вимагало ліквідації кріпацтва й передачі йому поміщицьких земель\

У 1829 р. в тодішній Слобідсько-Українській губерній розгорнулося повстання селян, предки яких ще у XVIII cт. були переселені з Центральної Росії. Воно охопило кілька сіл і слобід із центром у слободі Шебелинці (тепер містечко Балаклій Мого району Харківської області). Селяни виступили проти перетворення їх на військових поселенців. Вони перестали коритися поселенському начальству, громили приміщення ескадронних комітетів (управлінь), обирали своїх отаманів. За кілька днів у Шебелинці зібралося близько 3 тис. чол. Під проводом селян С. Дьоміна і К- Ведерникова повстанці відбили наступ уланів.

Але коли власті кинули на повстанців цілу дивізію уланів і вдалися до гарматного обстрілу Шебелинки, повстання було придушено. Загинуло 109 повстанців, 143 чол. було арештовано і віддано до військового суду, а ватажки повстання С Дьомін і К. Ведерников відправлені на довічну каторгу.

На Правобережжі, після придушення селянських повстань 1825—1826 pp., нова хвиля селянських рухів прокотилася під час польського повстання 1830—1831 pp. Тільки в Київській губернії історики нарахували близько 50 великих маєтків, охоплених у той час селянськими виступами. При цьому селяни громили не тільки польських, а й українських та російських поміщиків.

У 1832—1833 pp. у зв'язку з неврожаем і голодуванням селян, у багатьох селах активізувалися селянські виступи на Харківщині, Чернігівщині й Херсонщині.

У 1835 р. спалахнуло повстання серед лівобережних козаків. Воно було викликане тим, що того року за рахунок самих козаків було створено 10 козацьких полків, а потім надійшло розпорядження перетворити козаків на солдатів. Козаки запротестували. Повстання було придушене військовою5 силою.

Селянські виступи під проводом Устима Кармалюка.

Яскравою сторінкою в історії антикріпосницької боротьби на Україні були селянські рухи, пов'язані з іменем Устима Якимовича Кармалюка. Центром їх стало Поділля, але час від часу вони перекидалися й на Волинь та Київщину.

Народився Кармалюк 27 лютого 1787 р. у с. Головчинцях Літинського повіту Подільської губернії (тепер с. Кармалюкове Жмеринського району Вінницької області) в родині Якима й Олени Кармалюків, що були кріпаками поміщика Пігловського. Тяжка виснажлива праця на пана, безпросвітні злидні, жахливе знущання й безмежне свавілля поміщика. Такою була доля кріпака. Особливо надивився Кармалюк на горе, страждання й образи, що їх зазнавали селяни від пана, та й сам їх натерпівся, під час п'ятирічної служби при панському дворі, куди його було забрано вісімнадцяти літ, як тільки він одружився з Марією Щербою, такою ж кріпачкою, як і він сам. Високий, ставний, фізично дужий, з русявим волоссям і вусами, справедливої і вразливої вдачі, Кармалюк з юних років пройнявся жагучою ненавистю до панів і швидко дістав ім'я бунтаря. Щоб позбутися небезпечного кріпака, пан у 1812 р. віддав Кармалюка в солдати. Він потрапив до 4-го уланського полку, який стояв у м. Кам'янець-Подільському. Але недовго Кармалюк терпів солдатську муштру. Незабаром, разом з своїм свояком Данилом Хроном, селянином с. Овсяники, він утік із полку і на початку 1813 р. з'явився у рідних місцях.

Кармалюк спільно з Данилом Хроном створив невеликий селянський загін і почав нещадну боротьбу проти поміщиків, сільських багатіїв, шинкарів, купців, урядовців та інших гнобителів. Діючи партизанськими методами, повстанці зненацька нападали на поміщицькі маєтки, хутори й двори селян-багатіїв, на шинки, громили їх, спалювали, розправлялися з експлуататорами, відбирали в них майно та гроші і віддавали їх бідним та знедоленим.

За Кармалюком ішли не тільки селяни, а й солдати-рекрути, що втікали з царської армії, містечкова біднота і навіть частина збіднілої, так званої загонової шляхти, якій загрожувало повне розорення. Кармалюк і його товариші користувалися безмежною повагою й довір'ям селян г всіх бідних, простих людей, завжди знаходили в них притулок і всіляку підтримку.

Після кількох нападів на панські маєтки, зокрема спалення ґуральні Пігловського, і двори сільських багатіїв у 1814 р. Кармалюк і Хрон були схоплені. За вироком війського суду їм було дано по 500 ударів шпіцрутенами й відправлено у військову частину в Крим. Але по дорозі вони знову втекли й повернулися на Поділля. Знову запалали поміщицькі маєтки й затремтіли пани. На початку 1817 р. їх знову схопили. Цього разу військовий суд засудив їх до смертної кари. Але вище начальство пом'якшило вирок. Кармалюкові і Хронові дали по 25 ударів батогом, затаврували обличчя «указними знаками» і заслали в Іркутську губернію на 10-річну каторгу. Однак Кармалюк і Хрон дійшли тільки до Вятської губернії і звідти з етапної тюрми втекли, наприкінці 1818 р. повернулись на Поділля й знову продовжували боротьбу.

Чотири рази Кармалюка засуджували до каторжних робіт. Але щоразу, завдяки своїй стійкості, мужності, витривалості, розуму й відданості народній справі, він втікав, повертався на Поділля й очолював селянську боротьбу проти кріпацтва — 15 тис. верст пройшов він пішки, повертаючись із каторги. Ні на які вмовляння припинити боротьбу й стати до селянської праці Кармалюк не піддавався. «Доки пан панує, Кармалюк не візьме плуга, не покине зброї», — відповідав він на умовляння.

За 23 роки боротьби повстанські загони під проводом Кармалюка завдали багато дошкульних ударів панам та іншим експлуататорам народу. Галузинецька комісія, що вела слідство у справі Кармалюка й учасників його загонів, нарахувала понад тисячу нападів на поміщицькі маєтки і притягла до суду понад 2700 чол. За її підрахунками, протягом 23 років за Кармалюком стало на боротьбу проти панів близько 20 тис. чол.

Кармалюк загинув від кулі шляхтича Рудковського вночі на 10 жовтня 1835 р. у с Шляхові Коричинці на 48 році життя. Похований у містечку Летичеві.