Голодомор в Україні 1946-1947 років

13 вересня 1945 р. Надзвичайна державна комісія повідомила про матеріальні збитки від війни. Цифра була фантастична: 2 трлн. 569 млрд. крб. (прямі збитки, а також втрати від припинення промислового й сільськогосподарського виробництва). Було втрачено ЗО % національного доходу СРСР, загинуло близько ЗО млн. населення.

Смертоносна хвиля воєнних дій протягом 1941—1944 рр. прокотилася двічі по Україні. Тут загинуло 3,9 млн. мирних жителів, 2,2 млн. силоміць вивезено до Німеччини. В роки війни з життя пішов кожний 6-й мешканець України. 10 млн. чол. втратили притулок. На руїни було перетворено 714 міст і селищ, понад 25 тис. сіл (понад 250 з них зазнали долі Хатині), понад 16 тис. промислових підприємств, понад ЗО тис. колгоспів, радгоспів, МТС. 35 тис. шкіл, технікумів, вузів, 18 тис. лікувальних установ, майже 20 тис. бібліотек. Безпосередні збитки, завдані народному господарству країни, становили 285 млрд. крб., це в п'ять разів більше, ніж протягом трьох довоєнних п'ятирічок було витрачено на нове народногосподарське будівництво. Загальна сума витрат, яких зазнало населення України та її господарство в роки війни, становило майже 1,2 трлн. крб. Якщо додати до цього, що в післявоєнні роки не було повернуто (реевакуйовано) в Україну, бо вважалося недоцільним це робити, практично жодного промислового підприємства, то стане зрозуміло, що відновлення промисловості довелося фактично починати з нуля.

Результати відбудови народного господарства носили суперечливий характер. З одного боку, промисловість України ціною фізичних та моральних зусиль всього радянського народу була відбудована вже в перші післявоєнні роки. Протягом 1946—1950 рр. обсяг валової продукції промисловості республіки збільшився в 1,4 рази й перевищив рівень 1940 р. на 15 %. До ладу сягали 130 шахт в Донецькому басейні. Було відбудовано біля третини промислового потенціалу України. Відбувалися процеси індустріалізації в економічно відсталих районах Західної України.

З іншого боку, за Україною залишалася роль паливно-енергетичної бази; у відроджувані і нові виробництва закладалися старі технології; відновлення економіки здійснювалося переважно на екстенсивній основі; майже не бралися до уваги екологічні аспекти тощо.

Голод 1946—1947 рр. Повоєнне сільське господарство знаходилося у важкому стані. Не вистачало не лише тракторів, комбайнів, автомашин, а й простих сільськогосподарських знарядь праці, тяглової сили. В плуг впрягали корів, а іноді й самих жінок-колгоспниць. А згідно партійних постанов посівні площі необхідно було розширювати.

Урожайність зернових культур в колгоспах знизилася в 1946 р. до 3,8 ц з га. В деяких областях колгоспники на свої трудодні отримали по 50—100 гр. зерна, мізер продуктів, а чимало з них взагалі нічого не отримали. Почався масовий виїзд селян у місто (навіть без наявності паспортів).

Продовольчі труднощі наростали з кожним днем, а «основний закон» — будь-що виконати обов'язковий план хлібозаготівель — ніхто й не думав скасовувати, навпаки, партійні органи закликали вести нещадну боротьбу з «саботажниками». Частина «виметеного під мітлу» у селян хліба йшла як «допомога» до країн «народної демократії» — Болгарії, Румунії, Польщі, Чехословаччини. «Радянський Союз врятував нас від голоду»,— зазначав президент Чехословаччини К. Готвальд. А голод в своїй кращі вже стукав «у вікно», Він був викликаний воєнним розоренням села, сталінською, справді феодальною системою організації та керівництва сільським господарством та жорстокою посухою, якої Україна не знала понад 50 років. Найбільше постраждали від голоду Харківська, Дніпропетровська, Запорізька, Вінницька, Одеська, Херсонська, Миколаївська, Чернівецька області та сусідня Молдавська республіка.

За офіційними, далеко неповними даними, загальна кількість голодуючих досягла 2,7 млн. чол. Дуже різко зросла дитяча смертність. Своєї апогеї голод досяг в березні і тривав аж до серпня 1947 р. Місцеві органи влади іноді осмілювалися допомагати голодуючим, звільняючи від хлібозаготівель безнадійні колгоспи. Однак партійні і державні верхи жорстоко переслідували «м'якотілих».

Становище більш-менш нормалізувалося в жовтні місяці, коли Хрущов і Каганович відрапортували Сталіну про «дострокове» виконання хлібозаготівель, Через дев'ять місяців перебування в Києві, завершивши свою «місію» по «вибиванню хліба» (грудень 1947 р.), Каганович повернувся у Москву.

В 1948 р. з нагоди 30-річчя УРСР, а точніше за «перемогу» на хлібному фронті, Каганович і Хрущов отримали по ордену Леніна.

Життєвий рівень народу та деформація соціальної спрямованості реформ тоталітарної держави. В спустошених містах і селах не вистачало буквально всього. Карткова система, введена в повоєнні роки, не забезпечувала нормального харчування. Реальна заробітна плата була нижчою від довоєнної в два рази.

В 1947 р. була здійснена грошова реформа, внаслідок якої населення втратило свої заощадження. Відміна карткової системи — в грудні 1947 р.,— поступове зниження цін пропагувалося як турбота «батька народів» про трудящих. Однак, зниження цін в містах відбувалося за рахунок пограбування селянства, яке складало 2/3 населення України. Рівень же життя селян, їх реальні доходи неухильно падали.

Соціальна політика уряду була досить суперечливою. Заходи по покращанню матеріального становища «врівноважувалися» іншими, які являли собою наступ на соціальні інтереси народу. Напр., примусове введення державних позик, високий податок на бездітність, податок на кожне дерево в садку селянина, відміна виплат фронтовикам за бойові заслуги тощо.

Найважливіший висновок з подій 1946—1947 рр. полягає в тому, що коли б не поспішне форсування продовольчих та інших ресурсів для забезпечення скасування карткової системи, реформ грошей та цін, голоду можна було б уникнути, а відповідні реформи провести роком пізніше Саме в цьому проявилася деформація соціальної спрямованості держави.