Валуєвський циркуляр

Валуєвський циркуляр 30 липня (18 липня) 1863 року — таємне розпорядження міністра внутрішніх справ Російської імперії Петра Валуєва до територіальних цензурних комітетів, в якому наказувалося призупинити видання значної частини книг, написаних «малоросійською», тобто українською мовою. Згідно з указом заборонялась публікація релігійних, навчальних і освітніх книг, однак дозволялась публікація художньої літератури.

Мотивом до видання циркуляру став страх царської влади, що публікації книг українською мовою стимулюють зростання сепаратистських, пропольських та антицарських настроїв.

Дію Валуєвського циркуляру було закріплено і розширено шляхом видання імператором Олександром II Емського указу 1876 року, згідно з яким видання творів українською мовою заборонялося практично повністю.

Валуєвський циркуляр — один з яскравих виявів шовіністичної політики російського самодержавства, спрямованої на посилення національного, духовного і політичного гноблення українського народу.

Історія

Окремі дослідники вважають, що чи не головним каталізатором появи циркуляру стали переклади на українську мову чотирьох Євангелій, надіслані на розгляд Святійшого Синоду для отримання дозволу на друк нікому невідомим відставним інспектором Ніжинського ліцею Пилипом Морачевським[2]. Щоб не допустити друку перекладів, до ІІІ Отделєнія„звернулись” аноніми, які назвалися представниками „киевского духовенства”. В тексті анонімки йшлося про небезпеку допущення до друку українського перекладу Євангелія. З тексту нібито випливає, що її автори допускають можливість схвалення Синодом українського перекладу та протестують проти цього:“считаемизлишнимдоказывать и то, что допустив нелогичный и затейливыйперевод Св. Писания на то наречиерусское, которое по своему складу менеевсегозаслуживаетэтопредпочтение, Св. Синод допуститисторическуюошибку и что всяк, кто словом илиделомбудетспособствоватьэтомуопасномупредприятию, можетприобрестиизвестность Герострата и скоро увидитоправдание на опыте той благоразумнойсентенции, чтомалаяошибкабываетпричиной великих бед». Дослідники звертають увагу[2], що аноними звернулись до охранки, а не до до Синоду і припускають[2][3], що ініціатором звернення був київський генерал-губернатор Аннєнков, оскільки його власноручне звернення до шефа жандармів князя Долгорукого за смислом стовідсотково збігається з текстом анонімки: “Добившись же перевода на малороссийскоенаречие Священного Писания, сторонникималороссийскойпартиидостигнут, так сказать, признаниясамостоятельностималороссийскогоязыка, и тогда, конечно, на этом не остановятся и, опираясь на отдельностьязыка, станут заявлять притязания на автономиюМалороссии».

Вже 27 березня 1863 року Долгоруковпоінформовав про справу царя[3], який розпорядився „розібратися” з ситуацією навколо перекладу[2]. Внаслідок резолюції царя від 27 березня В. Долгоруков листом від 4 квітня поінформував П. Валуєва про справу українофілів, додавши листа М. Аннєнкова[3]. Про те, що він «совершенноразделяетмнение» київського генерал-губернатора, П. Валуєв повідомив В. Долгорукову в листі від 17 червня.

Через декілька днів П. Валуєв отримав незалежно від ІІІ відділення, через підзвітне йому цензурне відомство, новий документ з українського питання, який перегукувався з листом М. Аннєнкова й, цілком вірогідно, останнім був інспірований[3]. 27 червня голова київського цензурного комітету Орест Новицький надіслав міністру внутрішніх справ листа, складеного на основі записки цензора того ж комітету Лазова, в якому повідомляв, що до його відомства надійшов рукопис «Притчи Господа нашого Иисуса Христа на украинский мови росказани» і висловлював сумнів щодо потрібності такого видання[4]. О.Новицький стверджував, що учням-українцям на потрібно читати Євангеліє по-українськи, адже освіта по всій Росії «производится на общерусскомязыке и употребление в училищах малороссийскогонаречиянигде не допущено»[4].

В листі також йшлося про те, що «само возбуждениевопроса о пользе и возможностиупотребленияэтого (малороссийского) наречия в школах принятобольшинствоммалороссиян с негодованием. Онивесьмаосновательнодоказывают, чтоникакогоособенногомалороссийскогоязыка не было, нет и быть не может, и чтонаречиеих, употребляемоепростонародьем, естьтот же русскийязык, толькоиспорченныйвлиянием на негоПольши». «Общерусскийязык», сказано там далі, для народа «гораздопонятнее, чемтеперьсочиняемый для негонекоторымималороссами и в особенности поляками так называемыйукраинскийязык. Лиц того кружка, которыйусиливаетсядоказыватьпротивное, большинство самих малороссиянупрекает в каких-тосепаративныхзамыслах, враждебныхРоссии и гибельных для Малороссии».

В поданні Новицький висловив тривогу щодо збільшення числа українських видань на початку 1860-х рр. і щодо загрози «обособлениямалороссийскойнародности». Він також зауважував, що «положение цензора при рассмотренииподобных рукописей [для народа] тем болеезатруднительно, что в них толькоцель и предосудительна, самое же содержаниеобыкновенно не заключает в себе ничегонепозволительного». Завершувався лист вказуванням на те, що явище малоросійського сепаратизму «тем болееприскорбно и заслуживаетвниманияправительства, чтооносовпадает с политическимизамысламиполяков и едвали не имобязаносвоимпроисхождением».

Всі цитовані фрази, в тому числі відома «не было, нет и быть не может», без змін увійшли потім у текст Валуєвського циркуляра[3].

Отримавши подання, Валуєв розпорядився підготувати листа на ім’я Олександра II[4]. Звертаючись до царя стосовно малоросійських видань, міністр переказав текст подання Новицького. Також він звернув увагу царя на те, що раніше «произведения на малороссийскомязыкеимели в виду лишьобразованныеклассыЮжнойРоссии, ныне же приверженцымалороссийскойнародностиобратилисвоивиды на массунепросвещенную». Валуєв пропонував розглянути питання про видання українських книг для народу спільно з міністром народної освіти, обер-прокурором Св. Синоду і шефом жандармів. До початку такого «совокупногообсуждения», міністр Валуєв зробив розпорядження по цензурному відомству, щоб «позволялись к печатитолькопроизведения на малороссийскомязыке, принадлежащие к областиизящнойлитературы; пропуск же книг на том языкерелигиозногосодержания, учебных и вообщеназначенных для первоначальногочтениянародаприостановится до разрешениянастоящеговопроса».

Імператор наклав резолюцію: «Высочайше повелено исполнить. С.-Петербург, 18 июля 1863»[4].

За кілька днів до підписання циркуляру М. Костомаров виступив у газеті "День" із спростуванням вигадок про солідарність українофілів з поляками[5]. Він намагався також звести справу лише до намірів викладання українською мовою в початковій школі. Цей виступ, як і аудієнція українофілів у міністра внутрішніх справ, успіху не мав. Валуев у своєму щоденнику лише цинічно-принизливо відзначив, що Костомаров був "сильно озадаченныйприостановлениемпопулярныхизданий на хохольскомнаречии", а він [Валуев] "прямо и категорическиобъявилему [Костомарову], чтопринятая мною мера останется в силе".

Знаменита фраза з листа Валуєва Імператору

Дослідники стверджують[4], що фраза з валуєвського листа — «никакогоособенногомалороссийскогоязыка не было, нет и быть не может» — цитувалася в українській публіцистиці безліч разів і стала найзнаменитішою, але в тексті вона не є думкою самого Валуєва - він, як і Новицький, знову-таки посилається на думку «большинствамалороссиян»[4]. А сам лише приєднується до цієї думки, вважаючи її «весьмаосновательной».

Текст Валуєвського циркуляру

Циркуляр міністра внутрішніх справ П. А. Валуєва Київському, Московському і Петербурзькому цензурним комітетам від 18 липня 1863 р.

Давно вже тривають суперечки у нашій пресі про можливість існування самостійної малоруської літератури. Приводом до цих суперечок служили твори деяких письменників, які відзначалися більш або менш чудовим талантом або своєю оригінальністю. Останнім часом питання про малоросійську літературу отримало інший характер внаслідок обставин чисто політичних, що не мають ніякого відношення до інтересів власне літературних. Колишні твори малоросійською мовою мали на увазі лише освічені класи південної Росії, нині ж прихильники малоросійської народності звернули свої погляди на масу неосвічених, і ті з них, які прагнуть до здійснення своїх політичних задумів, взялися, під приводом поширення грамотності і освіти, за видання книжок для початкового читання, букварів, граматик, географій і т. п. У числі подібних діячів знаходилося безліч осіб, про злочинні дії яких проводилося слідчу справу в особливій комісії.

У С.-Петербурзі навіть збираються пожертви для видання дешевих книг на південноруською говіркою. Багато з цих книг надійшли вже на розгляд в С.-Петербурзький цензурний комітет. Чимале число таких же книг представляється і в Київський цензурний комітет. Цей останній особливо затрудняєтьсяпропуском згаданих видань, маючи на увазі наступні обставини: навчання в усіх без вилучення училищах проводиться загальноросійською мовою і вживання в училищах малоруської мови ніде не допущено; саме питання про користь і можливості вживання в школах цього наріччя не тільки не вирішене, але навіть порушення цього питання прийнято більшістю малоросіян з обуренням, що часто висловлюється в пресі. Вони досить грунтовно доводять, що ніякої особливої малоруської мови не було, немає і бути не може, і що наріччя їх, вживане простолюдом, є та ж російська мова, тільки зіпсована впливом на неї Польщі; що загальноруська мова так само зрозуміла для малоросів, як і для великоросів, і навіть значно зрозуміліша, ніж те наріччя, що складається для них деякими малоросами, і особливо поляками, так звана українська мова. Осіб того гуртка, який посилюється доводити протилежне, більшість самих малоросів докоряє в сепаратистських задумах, ворожих до Росії і згубних для Малоросії.

Явище це тим більш прикре і заслуговує на увагу, що воно збігається з політичними задумами поляків, і чи не їм зобов'язаний своїм походженням, судячи за рукописами, які надходили до цензури, і по тому, що більша частина малоросійських творів дійсно надходить від поляків. Нарешті, і київський генерал-губернатор знаходить небезпечним і шкідливим випуск у світ розглянутого нині духовному цензурою перекладу на малоросійську мову Нового Завіту.

Беручи до уваги, з одного боку, дане тривожне становище суспільства, що збурюється політичними подіями, а з іншого боку, маючи на увазі, що питання про навчання грамотності на місцевих говірках не отримало ще остаточного дозволу в законодавчому порядку, міністр внутрішніх справ визнав за необхідне, надалі до угоди з міністром народної освіти, обер-прокурором Св. Синоду та шефом жандармів щодо друкування книг малоросійською мовою, зробити по цензурному відомству розпорядження, щоб до друку дозволялись тільки такі твори цією мовою, які належать до галузі красного письменства; пропуск же книг малоросійською мовою як духовного змісту, так навчальних і взагалі призначених для початкового читання народу, припинити. Про розпорядження цього було покладено на високість царя імператора погляди і Його Величності вгодно було удостоїти його монаршого схвалення.