Український національний рух в історіографії

Національно-культурне відродження й національний рух, що розгорнулися на всіх українських землях у XIX ст., не тільки не діставали схвалення й підтримки від російських царських та австрійських цісарських властей, а й зазнавали всіляких утисків і переслідування. Особливо жорстокими й цинічними ці переслідування були в Російській імперії. Російські великодержавно настроєні вчені, урядові кола не визнавали українців за окремий самобутній народ, вважали його тільки «гілкою» єдиного російського народу, а українську мову лише «нарєчієм» російської мови. На цій основі українська мова не допускалась в адміністративні установи й навчальні заклади, в друкарство, вся українська культура зазнавала величезних утисків. За таких умов український національний рух російськими великодержавниками оцінювався різко негативно, як «сепаратизм», що начебто спрямовувався на підрив підвалин Російської держави. Найбільш широко цей погляд проведений у книзі чорносотенного історика С. Щоголіва «Український рух як сучасний етап південноруського сепаратизму», що була опублікована у Києві в 1912 р. На таких же позиціях стояв і відомий кадетський публіцист П. Струве. Закликаючи до боротьби проти українського національного руху і посилаючись на висловлення Струве, Щоголів писав: «Визнаючи у сучасному українському русі наявність тенденції «послабити велике надбання нашої історії — загальноросійську культуру», ми приєднуємо свій голос до заклику талановитого публіциста П. Струве і нагадуємо тим російським громадянам, кому ця культура дорога, про необхідність «енергійно, без усяких двозначностей і потурань вступити в ідейну боротьбу з українством».

Цілком зрозуміло, що за умов, коли український національний рух переслідувався, за царських часів він не міг і науково вивчатися. Про громадівський, українофільський рух тоді з'явилися окремі статті і спогади. Суть українофільства висвітлювалась у працях самих діячів громад В. Антоновича, М. Драгоманова, О. Кістяківського та ін. На початку XX ст. в журналах «Украинскаяжизнь» і «Україна» та деяких інших виданнях було опубліковано спогади й статті учасників громадівського руху О. Русова, Б. Познанського, К. Михальчука, С Русової та інших, у яких об'єктивно характеризувалась діяльність громад і взагалі українського національного руху.

Після революції 1917 року у 20-ті роки український національний рух став вивчатися більш широко, ніж раніш. Правда, публікувалися переважно статті і спогади в основному в журналі «Україна» і збірнику «За сто літ». Були надруковані праці про ряд громад Київську — І. Житецького, О. Рябініна-Скляревського, В. Міяковсько-го (в журналі «Летописьреволюции»), про Одеську — С Єгунової-Щербини, О. Рябініна-Скляревського, про Чернігівську — М. Грінченкової та А. Верзиліва (у збірнику «Чернігів і Північне Лівобережжя». К,, 1928. Т. XXIII), про блисаветградський український гурток 1870— 1880 pp.— О. Рябініна-Скляревського та ін. Книга М. Гнія про Полтавську громаду вийшла в Харкові в 1930 р.

Ґрунтовну працю «Заборона українства 1876 р.» опублікував у 1930 р. Ф. Савченко.

З початку 30-х років, коли почалися масові репресії проти української інтелігенції, український національний рух партійно державною верхівкою був оголошений «українським буржуазним націоналізмом» і опинився поза рамками наукових досліджень радянських істориків.

Лише в останні роки, з проголошенням суверенітету, а потім незалежності України, створилися сприятливі умови для наукового дослідження виникнення і розвитку українського національного руху. Зокрема опубліковані статті, в яких ведуться дискусії про українське національне відродження і розвиток національного руху, про його періодизацію, етапи і структуру. Це статті істориків української діаспори І. Лисяка-Рудницького, П. Магочого, Р. Шпорлюка, а також праці київського історика В. Сарбея

ІІ