Виникнення і характер національного руху

Національне гноблення, якого зазнавала Україна з боку російського царизму й австро-угорської правлячої бюрократії, культурно-національне відродження й становлення української нації обумовили виникнення українського національного руху. Одним з перших його проявів було створення й діяльність Кирило-Мефодіївського товариства (1846—1847), в програмних документах якого містилися ідеї визволення України від гніту самодержавства, утворення української державності і об'єднання з іншими народами в єдиній всеслов'янській федерації. В останні передреформені десятиріччя і в перший час після скасування кріпосного права в 1861 р. національний рух в Україні був слабим. У ньому діяли переважно нечисленні кола інтелігенції, які здебільшого працювали на ниві розвитку української культури й мови, освіти народних мас. З кінця 50-х років і протягом другої половини XIX ст. в національному русі в Україні діяли гуртки інтелігенції, які дістали назву громад. У ході суспільного прогресу й поступового становлення української нації рух набував більшого розмаху, у нього включалися дедалі ширші суспільні верстви. Але міри участі цих верств у національному русі не були однаковими. Насамперед, вище духівництво, найбільші поміщики-землевласники й капіталісти (фабриканти, заводчики, купці та ін.), значна частина верхівки інтелігенції, переважно русифіковані і тісно економічно і політично зв'язані з російським дворянством і буржуазією, значною мірою залежні від казни, повністю підтримували царський уряд та російські панівні класи, а тому в національному русі участі не брали. Рушійними силами національного руху були селяни, частина робітників та інших міських «низів», інтелігенції і національної буржуазії та поміщиків.

Утвердження українців як окремого самобутнього народу

Важливим завданням для учасників українського національного руху, передусім учених, у другій половині XIX ст. було утвердження в науці і суспільній свідомості положення про те, що українці — це окремий самобутній народ, не росіяни й не поляки, а їхня мова — це їхня національна мова, а не говірка іншої мови. Наприкінці 50-х — у 60-х роках розгорілася з цього приводу гостра дискусія. У 1856 р. російський історик М. Погодін у своїй статті «Записка о древнемязыкерусском», опублікованій в «ИзвестияхОтделениярусскогоязыка и словесности АН» (1856, т. 5) як лист до українського вченого М. Максимовича, висунув необґрунтовану теорію. Він вважав, що давньоруська жива й книжна мови були майже тотожні, а давньоруська книжна мова більше, ніж з українською, схожа з російською. Отже, робив він висновок, у Подніпров'ї в часи Київської Русі жили росіяни. Від Батия вони втекли на північний схід. Подніпров'я запустіло і лише десь у XV ст. було заселено пришельцями з Прикарпаття. Шовіністичні публіцисти підхопили й розвинули гіпотезу Погодіна. Так, редактор «Московскихведомостей» Катков у своїй газеті твердив, що «ніякої окремої малоруської мови не було, немає і не може бути».

М. Максимович у листах-відповідях Погодіну «Филологические письма» (1856) і «О мнимомзапустенииУкраины в нашествиеБатыево и населенииееновопришлым народом» (1857) довів безпідставність тверджень Погодіна про російський характер Подніпров'я в давні часи і про його запустіння у час Батиєвої навали. Південна Русь не запустіла зовсім, — писав Максимович, — південноруський народ продовжував жити тут, хоча й зазнавав великого горя й злигоднів. Українське населення було місцевим, автохтонним і мова українська формувалася в Південній Русі у X — XI ст.

Пізніше проти антинаукової гіпотези Погодіна виступали український і російський славіст О. Котляревський, українські вчені-філологи й історики П. Житецький, А. Кримський, В. Антонович, М. Дашкевич та ін.

Вчені й письменники не тільки спростували погодінську гіпотезу, а своєю працею збагатили українську мову, завершили її літературне оформлення й перетворення на одну з найбагатших слов'янських літературних мов.

Одночасно з утвердженням української мови як національної в українській науці й літературі йшло наукове обґрунтування положення, що український народ, хоч і близький до інших слов'янських народів, зокрема російського й польського, але окремий самобутній народ, з своєю мовою, своєю культурою, своїм характером, своєю психологією, своїм побутом.

Важливе значення мали праці М. Костомарова «Мысли о федеративномначале в древнейРуси», «Дверусскиенародности» і «Чертынароднойюжнорусскойистории», опубліковані в журналі «Основа» в 1861 р. Насамперед, автор ревізував великодержавницьку схему Татіщева, Карамзіна, Соловйова історичного процесу, яка нікого, крім російського народу, в історії Східної Європи не визнавала. Костомаров доводив, що поряд з російським (великоруським) діяв народ український. При цьому український народ, наслідуючи давньослов'янські традиції, залишався вільнолюбним, демократичним, індивідуалістичним. Російський же народ мав глибоке почуття спільності, підтримував принцип единодержавства, абсолютизму. «Плем'я південноруське, — писав Костомаров,— мало відмітним своїм характером перевагу особистої свободи, великоруське — перевагу спільності... Перше вело до федерації, але не зуміло вповні утворити її, друге повело до єдиновладдя і міцної держави...» Український народ відрізняється від польського народу, бо він — глибоко демократичний, а польський — глибоко аристократичний.

Відстоюючи ідею самобутності українського народу, Костомаров визнавав його право на вільне життя на своїй землі у братерській сім'ї слов'янських народів. «У майбутньому слов'янському союзі, у нього віруємо і на нього ж сподіваємося,— писав Костомаров у листі до О. Герцена («Україна»), опублікованому в журналі «Колокол» у 1860 р.— наша Південна Русь має скласти окреме, громадянське ціле на всьому просторі, де народ розмовляє південноруською мовою, із збереженням єдності, заснованої не на згубній, мертвущій централізації, а на ясному усвідомленні рівноправності і своїх власних вигод... Хай же ні великороси, ні поляки не називають своїми землі, заселені нашим народом».

Далі ідею самобутності українського народу розробляли В. Антонович та інші українські вчені. Свої погляди найбільш чітко Антонович висловив у статті «Три національні типи народні», опублікованій у львівській газеті «Правда» у 1888 р. і в книзі «Про козацькі часи на Україні». У названій статті автор говорить, що росіяни, поляки й українці три споріднені нації, слов'яни, «але ж від впливу і примусу всяких обставин географічних, історичних і інших, вони так поріжнились між собою, що тепер мають більше ріжного, свого власного, аніж схожого однакового, спільного» (Твори. Т. І.С. 198). Для доказу цієї різниці автор використовує антропологічні дані про конструкцію черепа, місця відкладання жиру на частинах тіла та ін. Антонович також вважав, що кожний народ має свій характер і особливості психології, свою провідну ідею. У великоруського народу, — писав Антонович у названій книзі, — провідною ідеєю завжди був абсолютизм, у польського — принцип аристократизму, а в українського — «принцип вічевий, принцип широкого демократизму і рівного політичного права задля кожної одиниці суспільства».

Отже, в другій половині XIX ст. в українському національному русі йшло розроблення проблем самобутності української мови й українського народу, спростування великодержавницьких теорій про їх національну меншовартість.