Правобережні і західноукраїнські землі наприкінці XVII — у XVIII ст.

Правобережна Україна (Волинь, Київщина, Поділля), Схід на Галичина в цей період входили до складу Польщі. Північна Буковина (до 1774 р.) входила до складу Молдавської держави, яка перебувала під протекторатом Туреччини. Закарпаття входило до складу Трансільванії (Семиграддя), що теж перебувало під протекторатом Туреччини. Але з 1687 р. ця територія відійшла в результаті австрійсько-турецької війни до Австрії.

Правобережна Україна продовжувала бути об'єктом зазіхань з боку Туреччини, Польщі й Росії. Піввікова боротьба за цей край закінчилася на початку XVII ст. на користь Польщі.

Площа Правобережної України становила 160 тис. км2, а населення у кінці XVIII ст. — 3,4 млн. У результаті довготривалих воєн за останню чверть XVII ст. Правобережна Україна втратила 70 % своєї людності, але вже в кінці наступного століття тут про живало близько 3 млн. українців. Проте провідну роль у політичному та економічному житті відігравали поляки (270 тис. осіб), а також певною мірою євреї (200 тис).

У політичній системі Речі Посполитої правобережним і західноукраїнським землям відводилася роль колонії.

Загальне послаблення Польщі змусило польські керівні кола піти на обмеження «золотого права» шляхетства — «ліберум вето» — права депутата виступати проти прийняття будь-якого рішення. Постановою сейму 1764 р. було скасоване застосування «ліберум вето» при вирішенні економічних питань, а остаточно його було скасовано конституцією Польщі 1791 р.

Тривав процес колонізації українського населення. Польська мова у XVIII ст. стала офіційною навіть на Київщині та Волині, її широко використовувало духовенство, нею писали книги й викладали у школах. Посилювались і процеси покатоличення. ,У 1721 р. стала уніатською головна святиня Волині — Почаївський монастир. До 1765 р. на Київщині та Поділлі залишилось усього 20 православних парафій. Хоча в 1767 р. польський сейм зрівняв у правах католиків та православних, проте на практиці це не реалізовувалось.

Земельна власність, як і раніше, польським магнатом. На початку XVIII ст. магнатам на Київщині належало 75% усіх дворів, а шляхті — 1 % .

Захищаючи власні виняткові привілеї, шляхта намагалася обмежити входження у свій стан представників інших верств населення. Тому з 1669 р. з'являється інститут неповного шляхетства. Нова шляхта не мала права, аж до третього покоління, обіймати державні посади й обиратися депутатами сейму й сеймиків. На початку XVIII ст. шляхта нараховувала 95 тис. осіб або 3,4% населення.

На території Правобережної України протягом XVIII ст. залишалися три види маєтків: у першому переважали слободи, грошова рента (чинш) і продуктовий податок; у другому — поряд із чиншем використовувалася відробіткова рента (панщина); у третьому — переважала панщина.

Упровадження слобод було вимушеним кроком польської шляхти, певним наслідком національно-визвольної боротьби. Селяни, які поселялися на панській землі, на якийсь час (до 6 років) звільнялися від усяких повинностей, що давало можливість залучати додаткову робочу силу й відроджувати зруйновану економіку краю.

У Закарпатті на початку XVIII ст. відбувався перерозподіл земельної власності. Маєтки супротивників австрійської влади конфісковували й передавали німецьким феодалам. Це призвело до опору (у тому числі й збройного) з боку угорських феодалів. Компромісу досягли в 1711 p., коли угорських феодалів зрівняли в правах з австрійськими дворянами. Угорська шляхта звільнялася від державних податків, які перерозподілялися між міщанами (12%) і селянами (88%).

Застарілі феодальні відносини не давали можливості швидко розвиватися містам. Залежність від магнатів, наявність значної кількості міщан, які займалися сільським господарством, заважали стати містам дійсними торгово-ремісничими центрами. У середині XVIII ст. у містах Східної Галичини проживало 333 тис. осіб, або 12,8% усього населення. На той час міщани втратили всі ознаки економічної незалежності і єдиним привілеєм для них залишалося право ярмаркової торгівлі. Залежно від величини й кількості населення міста розділялися на три групи: Львів, королівські й муніципальні.

Основною масою залежного населення залишалися селяни. Разом з невеликою кількістю особисто вільних селян — кметів, які несли феодальну повинність на користь держави, існувала більша група кріпаків, які мали різних власників (державу, монастир, магната). До них належали тяглові селяни. Такі категорії кріпаків, як підсадки, городники мали тільки присадибні ділянки. Підсусідки, коморники, захребетники не мали свого господарства, жили в чужих дворах, «у сусідів», наймитували в заможних селян і міщан.

У сільському господарстві чітко окреслюються тенденції до обезземелювання селян (у Галичині 41 % загальної кількості селян у першій половині XVIII ст.), збільшення панщини (16-го-динний робочий день улітку, урочна (фіксована) система праці). Намагаючись збільшити свої прибутки, поміщики вдавалися до посилення експлуатації селянства.

У цілому становище українського населення в цей час на правобережних та західноукраїнських землях було гіршим, ніж на лівобережних.

ІІІ