26.Діяльність уряду унр в еміграції 1919-1920 рр., Листопадовий Рейд ю. Тютюнника.

Зазнавши поразки і ліквідувавши регулярний фронт боротьби з Червоною армією, в листопаді 1920 р. на територію Польщі були змушені перейти державні установи та рештки армії УНР. С Петлюра й уряд УНР - державний центр УНР в екзилі розташувався в невеличкому містечку Тарнові на південному сході Польщі. Міністерство закордонних справ УНР розміщувалося у Варшаві. Втративши державну територію, уряд УНР вирішив продовжувати боротьбу за відновлення суверенної Української Держави.

За часів Директорії УНР Україна мала 11 посольств у різних країнах (Австрії, Німеччині, Угорщині, Туреччині, Болгарії, Румунії, Чехословаччині, Естонії, Латвії, Фінляндії, Грузії). У 1921 р. уряд Аргентини прийняв рішення про визнання УНР. Після цього було призначено повноважного представника УНР, який так і не приступив до виконання обов'язків.

Перебування екзильного уряду в Тарнові вважалось тимчасовим, звідси планували проводити акції, спрямовані на повернення уряду в Україну. Екзильний уряд здійснював дипломатичні кроки щодо визнання УНР, а також очікував допомоги від союзників та близьких сусідів України. Зовнішня політика стала пріоритетною для уряду УНР в екзилі. Він і далі утримував дипломатичні місії та представництва в небагатьох зарубіжних країнах: Австрії (Г. Сидоренко), Бельгії та Голландії (А. Яковлев), Великій Британії (Я. Олесницький), Італії (В. Мазуренко), Німеччині (Р. Смаль-Стоцький), Румунії (К. Мацієвич), США (Ю. Ба-чинський), Туреччині (В. Мурський), Франції (О. Шульгін), Чехословаччині (М. Славинський) і Швейцарії (М. Василько). З огляду на фінансові проблеми, всі ці закордонні установи не були чисельними. Іноді вони складалися з двох-трьох дипломатів.

У своїй зовнішній політиці ДЦ УНР на еміграції орієнтувався здебільшого на Велику Британію та Францію, яким належала вирішальна роль у повоєнній Європі. На його думку, після поразки білої контрреволюції Лондон і Париж почнуть приділяти більшу увагу національним рухам, що послаблювали радянську владу. Виявляла специфічний інтерес до "українського питання" на початку 20-х років Франція. Вона докладала зусиль для утворення під своїм контролем політичного блоку центрально-східноєвропейських держав у складі Польщі, Чехословаччини, Румунії та Югославії. На думку Франції, такий блок міг би виконувати і функцію "санітарного кордону" проти більшовицької Росії і стати надійною опорою проти реваншизму Німеччини. Саме Франція у 1921-1922 pp. забезпечила утворення Малої Антанти у складі Румунії, ЧСР та Югославії, сприяла розвитку польсько-румунського альянсу. Париж також підтримував претензії Варшави, Бухареста і Праги на українські землі та їх співпрацю з діячами УНР. Водночас уряд УНР намагався скористатися політикою Франції, пропагуючи концепцію Балтійсько-Чорноморського союзу під егідою Парижа. Україна повинна була стати складовою ланкою такого союзу. Однак Франція категорично відкинула можливість своєї підтримки українського уряду УНР на еміграції.

Не виявила великого зацікавлення "українським питанням" Англія. Головним для неї було збереження статус-кво в Європі, утвореного версальською системою. "Українське питання", на думку Лондона, могло стати чинником дестабілізації, який міг бути використаний Німеччиною в її реваншистських планах.

Негативно до незалежності України відносилися США. Американських політиків, незважаючи на зусилля українських дипломатів Ю. Бачинського у Вашингтоні та М. Василька у Швейцарії, не вдалося схилити до визнання та підтримки української незалежності. Офіційну позицію державний департамент США виклав 10 серпня 1920 р. у спеціальній ноті з приводу польсько-радянської війни. В ній зазначалось про невизнання радянської влади і водночас про неприйняття розчленування Росії. США й інші держави Антанти, незважаючи на ідеологічні розбіжності, надавали перевагу єдності Росії, а потім СРСР як важливого чинника у стримуванні Німеччини. Скептичне ставлення до українського руху пояснювалося також неспроможністю уряду УНР контролювати українську територію.

УСРР прагнула нейтралізувати діяльність екзильного уряду УНР. З цією метою уряд УСРР 5 червня 1921 р. призначив представником у Варшаві Олександра Шумського. До Варшави 2 жовтня 1921 р. відбув спеціальний потяг під посиленою охороною з членами української дипломатичної місії. Розмістившись у готелі "Вікторія", місія відразу почала дипломатичну діяльність. До її складу входив згодом відомий український кінорежисер Олександр Довженко. Спочатку він брав участь у роботі російсько-українсько-польської репатріаційної комісії, а згодом почав виконувати дипломатичні обов'язки, перебуваючи в секретаріаті посольства.

Після приїзду місії УСРР до Варшави подальша співпраця екзильного уряду в Польщі набула військово-розвідувального спрямування, що згодом призвело до погіршення становища уряду УНР у Польщі, а це позначалося і на його позиціях в інших європейських країнах. У Веймарській Республіці, яка була під впливом активної української політики, радянська Росія і УСРР запропонували нормалізацію взаємозв'язків через укладення торгових угод, що, безперечно, викликало поглиблення відносин аж до налагодження дипломатичних відносин. У Берліні навіть відбувся інцидент, коли майно і будинок посольства УНР відповідно до міжнародного принципу правонаступності було передано УСРР. Після появи у Берліні й активної діяльності повноважного представника УСРР Володимира Аусема посол УНР Роман Смаль-Стоцький залишив Берлін і перебував у Празі та Варшаві, де ставлення до українських дипломатів було прихильним.

Подібним було становище в Австрії, яка не проводила чітко вираженої української політики. Після акредитації у Відні на початку 1922 р. посла УСРР Юрія Коцюбинського завершилася кар'єра посла УНР у Відні Григорія Сидоренка.

Дещо відмінним було становище української місії в Празі, що очолював Максим Славинський. Вона залишилася однією з найактивніших, хоча уряд ЧСР не погоджувався на її офіційне визнання. Незважаючи на те, що у Чехословаччині опинилося майже 20 тис. емігрантів УНР та ЗУНР, Прага відмовилася від політичної підтримки екзильного уряду УНР. Вона перебувала в дружніх чи, принаймні, неантагоністичних відносинах із Росією, в якій вбачала противагу Німеччині. Уряд ЧСР надавав українським емігрантам суттєву фінансову допомогу, створив сприятливі умови для їх науково-освітньої та культурної самореаліза-ції. Тут було засновано велику кількість українських громадських організацій, наукових і культурно-освітніх установ, спілок, видавництв. З-поміж них: Український громадський комітет, очолюваний Микитою Шаповалом, Музей визвольної боротьби України, Український вільний університет, Українська господарська академія в Подебрадах, Український високий педагогічний інститут ім. М. Драгоманова у Празі. Прага перетворилася якщо не на політичний, то, принаймні, на інтелектуальний і науковий центр української еміграції в Європі.

В інших державах українські місії виконували менш помітну роль. Представниками УНР були: у Швейцарії - граф М. Василько, Туреччині - В. Мурський, Парижі - О. Шульгін, який згодом став Міністром закордонних справ екзильного уряду УНР. Найдовше проіснувала місія УНР у Бухаресті (К. Мацієвич). Однак вона не мала вирішального впливу, оскільки Румунії не належала значна роль у повоєнній Європі.

Однією з важливих ділянок зовнішньої політики УНР було поглиблення співпраці поневолених Росією народів (так званий Прометейський рух), у якому, окрім українців, активну участь брали представники Кавказу, Дону, Кубані, Криму, Туркестану. Зауважимо, що всі посли, часто не маючи офіційного визнання від урядів країн перебування, значилися у списках дипломатичного корпусу і користувалися дипломатичними привілеями. Основна діяльність українських дипломатичних представництв і спеціальних делегацій УНР полягала у проведенні заходів, спрямованих на досягнення визнання України іншими державами й отримання допомоги в боротьбі проти Росії та Польщі. Вони також проводили широку інформативну та пропагандистську діяльність і виконували головні консульські функції.

Важливим об'єктом дипломатичної діяльності еміграційного уряду УНР були великі міжнародні форуми й організації. Йдеться, насамперед, про Лігу націй у Женеві, утворену згідно з рішенням Паризької мирної конференції. У листопаді - грудні 1920 р. відбулася перша сесія Генеральної Асамблеї Ліги націй. Уже в цей період дипломатія УНР домагалася прийняття України до Ліги націй, надсилаючи численні ноти і меморандуми на ім'я Генерального секретаря Ліги націй. Так, 19 жовтня 1920 р. документи, підготовані українською делегацією, були передані на розгляд 5-го комітету Генеральної Асамблеї, який мав розглянути питання про прийом України у члени Ліги націй. Відмова у цьому прийнятті була пояснена відсутністю стабільного уряду, який контролював би владу на всій території України.