1.Історіографія та джерела курсу.

Праці М.Грушевського, В.Винниченка, П.Христюка, І.Мазепи, М.Шаповала - започаткували висвітлення теми. У працях приділялася більша увага історії української державності, відкидалося твердження про нездатність українського народу до державотворення. Надзвичайно важливими для розуміння сутності боротьби українців в 1917 р. є історичні аспекти праці М.Грушевського “На порозі нової України. Гадки і мрії”.Досить детально М.Грушевський окреслив головні риси суспільного ладу, до якого повинні прагнути українці: воля і рівність всіх націй, політичні свободи, народоправство, демократична республіка, федерація з широкою автономією країв, із забезпеченням прав національних меншин. У соціальній сфері окреслювалась чітка орієнтація на забезпечення народних потреб, поступове проведення аграрної реформи, на охорону прав трудящого населення.

У працях В.Винниченка, П.Христюка, М.Шаповала, І.Мазепи не тільки збережено дух тієї драматичної епохи, але й використано важливі державно-політичні документи, частина яких відклалася у приватних зарубіжних збірках або ж втрачена. Характерним для цих праць є те, що в них окреслено причини невдач Української революції: складність умов, в яких доводилося творити засади національної державності, деформована структура населення, низький рівень урбанізації українців і т.ін.

Першим серед українських дослідників їх почав активно пропагувати, спираючись на досвід Української революції 1917-1920 рр., В.Липинський. У 1926 р. він видав у Відні книгу під назвою “Листи до братів-хліборобів”, яка відіграла помітну роль у формуванні консервативно-державницького напряму в українській емігрантській історіографії. Центральне місце в праці В.Липинського займає критика недоліків українського руху, які призвели, на його думку, до поразки української держави у 1917-1920 рр., та пошуки шляхів виходу із національно-політичної кризи. В.Липинський критикував народницький світогляд соціалістичних лідерів Центральної Ради, В.Липинський був переконаний, що державу неможливо побудувати без участі апарату насильства, зокрема армії.

Державницький напрям в українській емігрантській історіографії 30-х рр. активно розвивав і пропагував Д.Дорошенко. З-поміж досліджень вченого особливе зацікавлення викликає двотомна “Історія України 1917–1923 рр.” Перший том цієї праці присвячений українським визвольним змаганням 1917 – початку 1918 рр., а саме періоду діяльності Української Центральної Ради. У цьому зв’язку історик піддає критиці народницький, соціалістичний світогляд лідерів Центральної Ради, які намагалися оперти національно-визвольні змагання на радикальні соціальні ідеї та шукали підтримки народних мас. Опинившись без підтримки елітних верств українського суспільства, підкреслює Д.Дорошенко, Центральна Рада потрапила у практично без виграшну ситуацію. Водночас історик намагається зважено проаналізувати діяльність Центральної Ради і зазначає, що в ході революції вона зіткнулася з надзвичайно складними проблемами, серед яких особливо гострою була відсутність достатньої кількості кваліфікованих кадрів для формування державного апарату управління як в центрі, так і на місцях.

У 30-х роках історики державницького напряму активно зайнялися дослідженням національної військової історії. На відміну від істориків попереднього десятиліття вони висувають на перший план саме такий вагомий інститут держави як армія. Показовою в цьому плані була колективна “Історія Українського війська”, видана 1936 р. у Львові. Розділ про збройні сили Української Центральної Ради написав Г.Стефанів, де подав характеристику українського національного військового руху, формування військових структур, провів огляд бойових дій військових підрозділів УНР в 1917-початку 1918 рр. Цінний фактичний матеріал про організацію армії УНР, класифікацію її формувань, участь у боротьбі проти більшовицької агресії подано у статтях В.Петріва та О.Доценка, В.Сальського, П.Шандрука та ін. Їхньою провідною ідеєю є ствердження факту вирішального впливу українського військового руху на зміну політичної орієнтації Центральної Ради від автономізму до повного суверенітету України.

Серед істориків повоєнного покоління були поширеними радикально-націоналістичні погляди на розвиток історичного процесу в цілому та історію Української революції зокрема. Такі погляди сповідували М.Стахів, П.Мірчук, І.Нагаєвський, Р.Млиновецький, В.Верига та багато інших. В основу їх концепції покладене трактування Української революції як революції виключно національної, головною метою якої мало стати відродження самостійної української держави. Історики цього напряму негативно оцінюють діяльність Центральної Ради в процесі розгортання національно-визвольного руху і поступової еволюції в питанні національного суверенітету. Вони критикують Центральну Раду та її лідерів за соціалістичну спрямованість економічної і військової політики.

Джерела: Збірник статей "Західно-українська народна республіка", 5 томів, ред. О. Карпенко; Збірник документів вид. П. Христюк, "Матеріали до історії Укр. революції 1917-1920 р.", 3 частини(Ц.Р., Директорія, УНР і ЗУНР);