4. Принцип ненанесення шкоди

Ненанесення шкоди – зобов’язання уникати нанесення шко­ди клієнтам. Цей принцип включає уникання сексу­альної, фі­нансо­вої, емоційної та інших форм експлуатації клієн­тів; уникання не­компетентності та зловживання довірою клієн­тів; ненадання пос­луг, коли можливості спеціаліста послаблені через хвороби, осо­бисті обставини чи інтоксикації. Спеціаліст несе етичну від­по­ві­да­льність за те, щоб намагатися зменшити будь-яка шкоду, яка нано­ситься клієнту, навіть якщо ця шкода неминуча чи непередбачена/ несподівана.

Експлуатація клієнтів – використання переваг положення пси­холога у ко­рисних цілях. Експлуатація (сексуальна – на­в’я­зу­вання еротичних думок, мрій, стосунків (при депресії, психоло­гічній травмі, смерті, насильстві), фінансова: за ваші гроші ми зробимо вам гірше, емоційна: я працюю, щоб позбавитись від депресії, а клі­єнт чомусь сам від депресії не позбавляється – «гаряча картопля» – передати сценарій, щоб від нього звільни­тись – клієнти починають втішати психотерапевта) може бути усвідомлена чи неусвідомлена психотерапевтом.

5. Принцип справедливості

Справедливість – правильне, об’єктивне і неупереджене об­слугову­ван­ня всіх клієн­тів та надання адекватних послуг. Даний принцип означає справедли­вість та безпристрасність по відно­ше­н­ню до всіх клієнтів і повагу до їх людсь­ких прав та досто­їнств. Він звертає увагу на усвідомлений розгляд усіх вимог за­кону та зобо­в’язань і уважність до потенційних конфліктів між зобов’язанням пе­ред законом та етикою. Справедливість у роз­по­ділі послуг озна­чає здатність приймати неупереджені рішення про пред’явлення та роз­поділ послуг між клієнтами. Для того, щоб слідувати принципу справедливості, необхідна здат­ність оцінювати відмінності між лю­дьми, забезпечувати рівність мож­ливостей, уникати дискримінації людей чи соціальних груп, а за­мість цього враховувати їх законі особистісні та соціальні особ­ливості. Спеціалісти приймають на се­бе зобов’язання надавати доступні та прийнятні для потенційних клієнтів консуль­тування й психотерапію.

6. Принцип самоповаги

Самоповага – заохочення самопізнання та турботи про спе­ці­алістів. Цей принцип означає, що спеціалісти адекватно за­стосовують усі вище описа­ні принципи у силу поваги до себе. Це включає використання консультування та психотерапії чи ін­ших можливостей для особистісного розвитку, коли це не­об­хід­но. Да­ний принци включає активні дії щодо покращання якості життя і по­бу­дови взаємостосунків, які незалежні від стосунків в кон­суль­тува­нні та психоте­рапії [3].

Р. Кочунас зазначає, що консультантові не просто до­тримуватися правил етики з досить об’єктивних причин [2]. Основні з них вказали R.L.George й T.S.Cristiani (1990) [6]:

1. Важко дотримуватися стандартів установленої поведінки у ве­личезній розмаїтості ситуацій консультування, адже кожен кон­су­ль­та­тивний контакт є унікальним.

2. Більшість консультантів практикують у певних уста­но­вах (клі­ніках, центрах, школах, приватних службах й ін.). Цін­нісна орієнтація цих організацій може не цілком збігатися з етичними вимогами до кон­сультанта. У таких випа­дках кон­су­ль­тант опиняється перед складним вибором.

3. Консультант нерідко потрапляє в етично суперечливі си­туації, коли, дотримуючись вимог однієї норми, він порушує ін­шу. Таким чи­ном, у випадку будь-якого вибору не дотриму­єть­ся кодексу етики.

Взагалі етичні дилеми значно більшою мірою, ніж прямі по­ру­шення кодек­су етики, допомагають зрозуміти обмеженість етичних кодексів при вирішенні проблем, які виникають у кон­су­льтуванні. Візьмемо, на­приклад, преамбулу но­вітнього етич­ного кодексу (1990) Американ­сь­кої асоціації психологів [4]:

«Психологи поважають і цінують гідність особистості й прагнуть за­безпечити та захистити основні права людини. Вони зобов’язані накопичувати відомості про поведінку людей, розу­міння людьми один одного, саморозуміння й застосовувати ці ві­домості для забезпечення добробуту суспільства».

Однак, наприклад, у роботі з клієнтами, що мають суїцид­дальні наміри, важко повністю дотримуватися даних принципів. Якщо намагатися забезпечити безпеку клієнта, то важко не пору­шити його автономію, право на вільне самовизначення, а отже, не зазіхнути на його особистісне достоїнство й цінності. З іншо­го боку, якщо нічого не робити й охороняти автономію клієнта, виникне загроза його благополуччю й навіть життю. У наведено­му прикладі віддається перевага прин­ципу благодіяння, а не принципу автономії особистості (T.L.Beau­champ, J.S.Childress, 1983) [5].

Суперечливість етичних проблем змушує періодично змі­ню­вати етичні кодекси. Американська асоціація психологів, у якій підхід до етичних питань, мабуть, найбільш струк­ту­ро­ва­ний, за останні тридцять років тричі виправляла кодекс про­фе­сійної етики. Виправлення при­родно відбивають зміни в суспіль­стві, але все-таки, як правило, обу­мовлені труднощами дотри­мання етичних норм. Перша вимога до кон­сультанта висувається вже на початку процесу консультування. Рі­шення клієнта уклас­ти «консультативний контракт» повинне бути ціл­ком усві­дом­ле­ним, тому консультант зобов’язаний під час першої зу­с­трі­чі на­дати клієнтові максимум інформації про процес консультування:

• про основні цілі консультування;

• про свою кваліфікацію;

• про оплату за консультування;

• про приблизну тривалість консультування:

• про доцільність консультування;

• про ризик тимчасового погіршення стану в процесі консу­ль­ту­вання;

• про границі конфіденційності.

Консультант зобов’язаний правильно оцінювати рівень і межі своєї про­фесійної компетентності. Він не повинен вселяти в клієнта на­дію на допомогу, яку не в змозі зробити. У кон­су­ль­туванні непри­пус­тиме застосування недостатньо освоєних діаг­ностичних і терапевтич­них процедур. Консультативні зустрічі з клієнтами в жодному разі не можна використовувати для ви­про­бування яких-небудь методів або технік консультування. Якщо консультант в окремих випад­ках від­чу­ває, що він є недостатньо компетентним, він зобов’язаний консульту­ва­тися з більш досвід­ченими колегами й удоскона­лю­ватися під їхнім ке­рівницт­вом.

Консультант зобов’язаний надати, як уже згадувалося, вичерпну інформа­цію про умови консультування. Дуже важливо заздалегідь по­годити із клієнтом можливість аудіо- та відеозапи­су консультативних бесід і спостереження тре­тьою особою через дзеркало однобічного ба­чення. Використання таких проце­дур без згоди клієнта неприпустиме. Вони можуть бути важ­ливі для консультанта в педагогічних і дослідницьких цілях, а також ко­рисні клієнтові для оцінки динаміки його проблем й ефективнос­ті консультування. Іноді конт­ролююча ква­ліфікацію консультан­та інстанція вимагає представити детальну інформацію про кон­кретний випадок. Опір деяких невпевнених у собі консуль­тантів до процедур спостереження або запису бесід нібито із прагнення зберегти конфіденційність і відгородити клієнта насправді ви­ражає їхню власну три­вожність і дискомфорт. Основне джерело етичних дилем у консультуванні – питання конфіденційності. Воно є лакмусовим папірцем міри відповідальності консультант­та перед клієнтом. Консультування неможливе, якщо клієнт не буде довіряти консультантові. Питання конфіденційності варто обговорити під час першої зустрічі з клієнтом.

R.L.George й T.S.Cristiani (1990) [6] виділяють два рівні кон­фіденцій­но­сті. Перший рівень відноситься до меж професійного вико­рис­та­ння відомостей про клієнта. Обов’язок кожного кон­су­льтанта – використовувати інформацію про клієнта ті­льки в про­фесійних цілях. Консультант не має права поширювати відомос­ті про клі­єнта з іншими намірами. Відомості про клієнтів (записи консультанта, індивідуальні картки клієнтів) повинні зберігатися в недоступних для сторонніх місцях.

Другий рівень конфіденційності відноситься до умов, при яких може бути використана отримана в процесі консультування інформація. Клієнт має право сподіватися, що такого роду ін­фо­рмація буде служити винятково для його бла­га. Коли необхідно поділитися отриманими від клієнта відомостями з його бать­ка­ми, учителями, чоловіком, неминучою є дилема. Консультант зо­бов’язаний повідомити клієнта про свої наміри. Якщо клієнт не заперечує, питання конфі­денційності з етичного перетворюється у виключно професійне.

Консультант, забезпечуючи таємність, повинен ознайомити клієнта з об­ставинами, за яких професійна таємниця не до­три­му­ється. Конфіденційність, як буде зазначено нижче, не можна зве­сти до абсолютного принципу. Найчастіше доводиться говорити про її межі. К.Schneider (1963) [6] сформулював сім основних пра­вил, слідуючи яким можна вста­новити та­кі межі:

1. Зобов’язання дотримуватися конфіденційності є не абсолют­ним, а віднос­ним, оскільки існують певні умови, здатні змінити таке зобов’язання.

2. Конфіденційність залежить від характеру наданих клієнтом відомостей, про­те довірливість клієнта незрівнянно суворіше зв’язує консультанта, ніж «секретність» подій, про які повідом­ляє клієнт.

3. Матеріали консультативних зустрічей, які не можуть заподі­яти шкоди інте­ресам клієнта, не підпадають під правила кон­фі­денційності.

4. Матеріали консультативних зустрічей, необхідні для ефек­тив­ної роботи кон­сультанта, також не підпадають під правила кон­фі­денційності (наприклад, мож­ливе надання експертові мате­ріалів консультування за домовленістю з клієн­том).

5. Конфіденційність завжди ґрунтується на праві клієнта на до­бре ім’я й збере­ження таємниці. Консультант зобов’язаний пова­жати права клієнтів й у певних випадках навіть чинити про­ти­за­конно (наприклад, не надавати інформацію про клієнта право­охоронним орга­нам, якщо цим не порушуються права третіх осіб).

6. Конфіденційність обмежена правом консультанта на збере­ження власного достоїнства й безпеки своєї особистості.

7. Конфіденційність обмежена правами третіх осіб і громад­сь­кості.

Серед обставин, за яких дія правил конфіденційності в консультуванні може бути обмеженою, заслуговують уваги такі:

1. Підвищений ризик для життя клієнта або інших людей.

2. Злочинні дії (насильство, розбещення, інцест й ін.), які вчи­нені над неповно­літніми.

3. Необхідність госпіталізації клієнта.

4. Участь клієнта й інших осіб у поширенні наркотиків та інших злочинних дій.

З’ясувавши під час консультування, що клієнт представляє для кого-небудь сер­йозну загрозу, консультант зобов’язаний вжити заходів для захисту потенційної жертви (або жертв) і про­інфор­мувати про небезпеку її саму (їх), батьків, бли­зь­ких, пра­во­охо­ронні органи. Консультант також повинен повідомити клієн­тові про свої наміри.

Чому віддати перевагу при виникненні дилеми: чи дотриму­ватися конфі­денційності, відповідно до кодексу етики, чи додер­жуватися правових норм? Після нашумілого в США випадку з Tarasoff, що неабияк вплинув на визначен­ня меж конфіденцій­ності, перевага віддається останньому варіанту [3].

У серпні 1969 р. клієнт Центру психічного здоров’я Poddar роз­повів кон­сультуючому його психологові, що збирається вби­ти свою по­другу Tatiana Ta­rasoff. Психолог сповістив про це в поліцію по теле­фо­ну й додатково виклав об­ставини справи в офіційному листі начальни­кові поліції. Він указав на необхід­ність установити за клієнтом спо­стереження й госпіталізувати його як соціаль­но небезпечну особу. По­ліція затримала Poddar для допиту, але незабаром від­пустила, у зв’яз­ку з недостатністю доказів. Через якийсь проміжок часу експерт, який контролював кваліфікацію згаданого психолога, висловив невдово­лення й за­жадав, щоб йому повернули листа, спрямованого у поліцію. Лис­та було зни­щено. Старший колега зажадав від психолога, що кон­сультував, не вживати бі­льше жодних дій стосовно цього клі­єнта. Ба­тьки потенційної жертви не були сповіщені про навислу загрозу. Через два місяці Poddar убив дівчину. Її батьки пору­ши­ли кримінальну справу проти службовців університету за те, що їх не попередили про мож­ливе нещастя. Хоча нижня інстанція суду позов відхилила, Верховний суд Каліфорнії в 1976 р. виніс співробітникам Центру звинувачува­ль­ний вирок за безвідповіда­льність.

Як стверджують T.L.Beauchamp й J.S.Childress (1983), пріо­ри­тет кон­фіденційнос­ті закінчується там, де кому-небудь загро­жує небез­пе­ка [5].

Інший важливий етичний принцип, що обговорюється на­сті­льки ж часто, як і конфіденційність, – це заборона подвійних відносин. Недоцільним є кон­сультування родичів, друзів, спів­робітників, студентів, які навчаються в консу­льтанта; неприпус­тимі сексуальні контакти із клієнтами. Така заборона цілком зро­зуміла, оскільки консультування дає фахівцеві панівне поло­жен­ня й виникає загроза, що в процесі особистих відносин ця пере­вага може бути використана з метою експлуатації.

Проблема сексуальних відносин консультантів і психотера­певтів із клієн­тами дуже важлива й нерідко замовчується. J.C.Hol­royd й A.Brodsky [7] в 1977р. опитали 1000 американсь­ких практиків психологічного консультування й психотерапії, що мають док­торську ступінь. Половина з них чоловіки, а інша половина – жінки. Дослідники одержали такі результати:

• еротичні контакти й сексуальні відносини між чоловіками-консуль­тан­та­ми й жінками-клієнтами трапляються частіше (5,5%), ніж між жін­ками-консультан­тами й чоловіками-клієнтами (0,6%);

• консультанти, які один раз перейшли межу дозволеного, схиль­ні пов­то­рно зав’язувати сексуальні стосунки з клієнтами (80% випад­ків);

• 70% консультантів-чоловіків й 80% консультантів-жінок кате­горично запе­речують допустимість сексуальних відносин із клієн­тами; 4% опита­них сексуа­льні зв’язки із клієнтами вважають те­ра­певтично коштовними.

Сексуальні відносини консультантів із клієнтами непри­йня­тні ні етично, ні професійно, оскільки є прямим зловживанням ролі консультанта. Клієнт на­багато вразливіший, ніж консуль­тант, тому що в специфічній атмосфері консу­льтування «ого­лює» себе – роз­криває свої почуття, фантазії, таємниці, бажання, у тому числі й сексуального характеру. Іноді клієнт ідеа­лізує консульта­нта, йому хочеться близьких відносин з такою ідеальною, глибоко розумію­чою його людиною. Проте при пере­творенні консультативного контакту в сексуаль­ний зв’язок у клі­єнтів розвивається крайня за­лежність, а консультант губить об’­єктивність. На цьому й закін­чу­ється будь-яке професійне консу­льтування й психотерапія.

К.Ягнюк зазначає такі принципи психотерапії [3]:

Конфіденційність є найважливішою умовою надання пси­хо­терапевтич­ної допомоги. Це означає, що будь-яка інформація, кот­ру ви повідомили психо­логові, не може бути кому-небудь пе­редана без вашої згоди. Із цього правила іс­нують деякі винятки. Наприклад, ситуації, коли іс­нує реальна загроза здоров’ю або життю людини.

Володіння якою-небудь інформацією може бути інкриміно­вано до спів­участі у злочині. Що робити? – дотримуватися зако­ну. Якщо це кримінальна відповідальність, то відкрити її одра­зу ж. «Давайте домовимось так: або ви ме­ні більше про це не го­ворите, або я повідомляю у відповідні інстанції, або ми припиня­ємо нашу співпрацю».

Принцип конфіденційності обов’язково порушується у ви­пад­ку насилля над дітьми, особ­ли­во, якщо воно заподіяне бать­ками (бажано, щоб цей пункт роботи було обгово­рено у контракті).

Однією із серйозних етичних проблем є проблема, пов’язана з нерівністю позицій, яка має місце у відносинах між психо­те­рапевтом і клієнтом. Ця ж проблема існує у відносинах учителя й учня, лікаря й пацієнта, адвоката і його підопічного – у будь-яких відносинах, де є нерівний розподіл влади й коли один може надати іншому те, чого він потребує. У жодній професії фа­хів­цям не до­зволяється навмисно або ненавмисно експлуатувати свій вплив на клієнта в особистих цілях. Використання пси­хо­те­рапевтом інформації й можливостей клієнта з особистою ви­го­дою також вважається неетичним.

Психотерапевт також не має права мінятися із клієнтом ро­лями й почи­на­ти розповідати йому про свої життєві пережи­ва­н­ня й проблеми. Час контакту із психотерапевтом – це час, що на­лежить клієнтові, призначений для забезпе­чення професійної до­помоги останньому.

У будь-яких людських відносинах можуть виникати симпа­тії й бажання зробити відносини більш близькими. Незважаючи на те, що довіра й емоційна близькість є важливою умовою пси­хологічної допомоги (особливо в ході трива­лої психотерапії) відносини між психотерапевтом і клієнтом споконвічно обме­же­ні професійними рамками, що роблять неможливим вступ в осо­бисті або по­двійні відносини (тобто мати які-небудь взаємини крім взаємодії в рамках пси­хотерапії).

Психотерапевти несуть юридичну відповідальність за якість психотерапії. У Європі існує професійне страхування на такі ви­падки. Спеціаліст несе відпо­відальність за всіх клієнтів.

У психотерапевтичній та консультативній практиці виникають такі проблеми:

Проблема «подвійних стосунків»: терапевт – друг, сту­дент, нача­льник.

Наприклад,

- взаємодія «психотерапевт–студент/уень» буде мати такі позитивні (+) та негативні (–) показники: надійність +; автономія – ; корис­ність +; нанесення шкоди – (у навчанні); справедливість –; само­повага + (– у незручних ситуа­ціях).

- взаємодія «психотерапевт – керівник»: залежність –, недовіра –, страждає само­повага –, немає можливості отримати гонорар –, керівник него­товий чути правду –, бажання «відіграти­ся» –.

Звичайно, велике значення має те, наскільки хорошим спе­ціалістом є психотерапевт. Спеціаліст від неспеціаліста відрізня­ється тим, що він не бе­реться за те, чого він точно знає, що не зробить. А неспеціаліст береться за все: він не знає, що вийде.

У багатьох напрямках, наприклад, у транзактному аналізі іс­нує шкала компетентності – професіоналізму (наскільки спеціа­ліст знає, що він може, а чого він не може).

Важливою проблемою є помилки в роботі психоконсультан­та/психотерапевта. Питання «що робити?» в таких випадках ви­рішується за таким сценарієм:

Якщо ви зробили помилку: 1) адекватно реагувати на скар­ги; 2) одразу повідомити про це, вибачитися. Клієнт може звер­ну­тися до етичної комісії.

Психологу-консультанту не завжди вдається досягнути по­ставленої мети, наприклад, нормалізувати відносини між по­дру­ж­жям, яке звернулося за допомогою, зняти захисні механізми пове­дінки і т.д. У зв’язку з цим Р.Мей підкреслював необ­хід­ність пси­хологу-консультанту розвивати в собі те, що А.Адлер назвав муж­ністю недосконалості, тобто уміння мужньо прийма­ти невдачу.

Проблема етичності роботи означає, що всі спеціалісти не­минуче зустрі­ча­ються з ситуаціями, у яких існують суперечливі обставини. У таких ситуаціях виникає спокуса відмовитися від будь-якого етичного аналізу, щоб уникнути етичної напруги. Кодекс фундамента­льних етичних положень спрямований на те, щоб допомогти у подіб­них ситуа­ціях, звертаючи увагу на різноманітність етичних фак­торів, які необхідно при­йняти до уваги, і альтернативні способи досягнення етичності, які можуть вия­витися більш корисними. Жодні етичні кодекси не можуть повністю. Виключи­ти склад­ності винесення професійних суджень у обставинах, які постійно змі­нюються.