1. Основні етичні протиріччя

Протиріччя – те, що суперечить одне одному.

Етичні протиріччя є тим підґрунтям, на якому виникають більш конкретні етичні проблеми та зваби. До них відносяться протиріччя [6]:

1) між правом людини на самовизначення та її неготов­ністю до цього, що створює «чудову» основу для виправдання маніпуляції зі сторони психо­ло­га;

2) між інтересами суспільства та конкретної особистості (конкретних людей). Іноді люблять говорити, що «інтереси осо­бистості важливіші за ін­те­ре­си су­спільства», але чомусь у всі епо­хи, у різних народів герої і видатні особис­то­с­ті завжди ста­вили ін­тереси суспільства вище власних інтересів, за що наща­д­ки їм і вдя­чні до цих пір… Крім того, часто багато людей за­бу­ва­ють про те, що суспіль­ство саме складається з багатьох особис­тостей. Хоча справжня осо­би­с­тість може виявитися і в самотнос­ті.

Проблема полягає в тому, як реально залучити особистість, яка розвивається (у тому числі і особистість майбутнього психо­лога), до суспільних інтересів. Ця проблема є серйозною і неод­нозначною;

3) між світоглядом психолога та конкретної особистості – клієнта.

Наприклад, чи має право психолог позначати в роботі свою світоглядну по­зицію? Чого повинно бути більше у психологу, спеціаліста чи людини?

Чимало сучасних вітчизняних психологів і психотерапевтів (Б.С.Братусь, Ф.Є.Василюк та ін.), яким пощастило попрацювати у групі К.Роджерса у період його візиту до Москви у 1986р., за­значають, що великий майстер про­де­мо­н­с­т­ру­вав не стільки свій «метод» сам по собі, скільки право психолога «бути особис­ті­с­тю» під час роботи з клієнтом – і саме в цьому полягає суть ме­тоду К.Роджерса;

4) між високими та благородними прагненнями психоло­га і його обмеженістю в академічних методах, коли складні проб­леми він часто змушений вирішувати на рівні «гарних роз­мов» (хоча в клінічному плані для когось – це також допомога).

5) між високими і благородними прагненнями психолога тапрагматизмом нашого часу, коли заради отримання «гонора­рів» деякі психологи «згодні на все».

6) між свободою вибору, що зростає (концептуального підходу, методики та ін.) у роботі психолога та посиленням його залежності від конкретного «замовника-добродія», коли можна і не йди до «добродія», але «вже занадто за­робити хоче­ться». Зазначимо, що раніше (за радянської влади) реальної сво­боди на роботі було менше, але менше було і внутрішньої залеж­ності від ке­рі­вництва. Таким чином, це протиріччя між зовніш­ньою свободою вибору та внутрішньою несвободою (внутріш­ньою «звабою», «спокусою»).

7) між різними етичними системами та їх рівнями. Дане протиріччя породжене проблемами, пов’язаними з необхідністю зна­ходити спільну мову (точки до­ти­ку) з різними клієнтами, у тому числі і з такими, котрі мають інші (навіть «чужі» для пси­холога) ціннісно-смислові орієнтації. Як сказав Л.М.Гумі­льов: «…куль­ту­ра вза­галі починається з визнання права на існування іншої куль­ту­ри, а коли ми стве­р­джуємо тільки свою культуру (як найрозви­нутішу, найдосконалішу), то на цьо­му культура і закінчується» [6, c.286-289].

Щодо етичних питань, то варто пам’ятати, що не існує єди­ної (загально­при­­й­нятої) етичної системи, оскільки у кожній ку­льтурно-історичній епосі, у ко­ж­ного народу, у кожної соціально-професійної групи і взагалі у кожної лю­ди­ни – свої уявлення про «необхідне» та «ганебне», які, до того ж, ще й постійно зміню­ю­ться (розвиваються чи деградують). Тому прагнення до «поєдна­ння не­су­місного», ви­являється найважливішою умовою побудо­ви довірливих взаємостосунків з клієн­том. Питання тільки в то­му, як все це робити, у чому і в якій мірі уступати/чи не уступа­ти іншій людині (клієнту, групі, класу) у своєму прагненні до взаєморозу­мінню з нею.