16) Проблема «примітивного» студента

Під «примітивністю» розуміється неготовність студента ви­конувати елементарні норми взаємостосунків з викладачами й однокурсниками та сприймати оригінальні (у тому числі й етич-ні) роздуми викладача.

Умовно можна виділити дві категорії «примітивних» студентів:

1. студенти, які вже усвідомили свій «примітивізм» і хочуть його подолати (таких студентів не можна назвати «примітивними», у них скоріше зовнішня примітивність);

2. студенти, які вважають свою неготовність до справжнього нав­чання та творчості цілком нормальним явищем і гордяться цим (наприклад, тим, що «знають своє місце» і «вміють не висовува­тись») – з такими студентами набагато складніше, це істинно «примітивні» люди.

Але викладач повинен працювати і з одними, і з іншим, та ні­коли не виключати можливості, що коли-небудь «примітивний» студент може змінитися, а для цього йому необхідно дати можли­вість вибору подальших шляхів свого навчання та роботи за спе­ціальністю. Такого студента слід хоча б «озадачити» проблемою вибору: можна залишатися примітивним, а можна хоча б пошука­ти інші, більш творчі шляхи самореалізації своїх талантів.

У такому випадку робота зі «стійкими примітивни­ми» сту­дентами – це реальна творча ситуація для викладача, коли йому доводиться з «нічого» робити «щось». Можливо, це і є справжнє диво. Але, на жаль, дива відбуваються не часто…

17) Проблема «примітивного» викладача психології

«Примітивізм» викладача полягає в тому, що маючи можли­вість хоча б дотикатися на своїх заняттях до найскладніших пи­тань людського буття, він обмежується тільки рамками офіційно затвердженої та схваленої програми. Але й тут не слід засу­джу­вати викладача, оскільки вихід на такі складні (перш за все, етичні) проблеми припускає внутрішню готовність до цього, де саме звернення до цих проблем – це вже вчинок.

Якщо викладач не готовий до публічного обговорення скла­дних питань, то краще почекати, коли така готовність сфор­му­ється. Наодинці з собою він все-таки повинен прагнути до ви­хо­ду на такий рівень осмислення і чуття проблем.

Але й тут доречне питання: якщо викладач психології є ви­знаним спеціалістом у своїй галузі знання (на рівні «знавця»), на­віщо йому занурюватися в які-небудь інші проблемі простори, тим більше в область етики, адже обходяться без етики багато пси­хо­логів? Звичайно, і такі викладачі заслуговують поваги, хоча б як «знавці», які володіють інформацією і вміють доступно і гарно до­нести її до аудиторії. Правда, чимало авторитетних педагогів і пси­хологів (С.І. Гессен, В.П.Зінченко, Г.Сельє та ін.) вважають, що «переказу­вання підручників – це найпримітивніший рівень викла­дання», оскільки людина не використовує можливість більш твор­чої самореалізації у своїй професії. Хоча в цьому також по­лягає її право вибору варіан­ту реалізації свого творчого потенціалу.

4. Етика проведення досліджень з участю людей і тварин

Без конкретного предмету вивчення проведення наукових досліджень було б неможливим. У фізиці предметом досліджен­ня є субатомні частини, у ботаніці – рослини, в хімії – елементи періодичної таблиці, а в психології – психічні процеси, явища і т.д., які відбуваються з людьми, які виступають в ро­лі досліджу­ваних. Іноді характер процедур, які використовують­ся не дозво­ляє залучати в ролі досліджуваних людей, тому за­мість них ви­користовуються тварини.

Тим не менше метою досліджень, які проводяться на твари­нах, є глибше розуміння людей, а не тварин самих по со­бі.

При проведенні будь-яких досліджень з участю людей у ро­лі досліджуваних слід дотримуватися таких правил:

1) поінформована згода: дослідник зобов’язаний пояснити по­те­нційним досліджуваним, в чому полягає експеримент і які про­це­дури будуть використовуватися, так щоб людина була здатна при­йняти рішення, яке стосується її участі в експерименті, вра­хо­ву­ючи всю наявну інформацію. Якщо досліджуваний пого­джується брати участь, його рішення називається інформованою згодою. Бу­вають випадки, коли істинні цілі експерименту не мо­жуть бути опри люд­нені, оскільки це б викликало зміни в поведін­ці досліджу­ваних і зробило б недійсними результати експеримен­ту. У випад­ках, коли використовується обман, досліджуваним все-таки слід на­дати ін­формацію, достатню для інформованої зго­ди, а прихову­ван­ня окре­мих деталей експерименту повинне бути виправдане важли­вістю результатів, які потенційно будуть отри­мані.

2) вільне право вийти з експерименту в будь-який час. Усі лю­ди, які беруть участь у всіх дослідницьких проектах, повинні зна­ти про те, що вони можуть вільно відмовитися від подальшої участі в експерименті у будь-який момент. Здавалося б, усе прос­то: людина, котра відчуває дискомфорт при проведенні експери­ментальних процедур, може просто піти. Однак ситуація не завж­ди настільки проста. Зокрема, студентам-випускникам часто нара­ховують додат­кові бали за курси, які вони вивчають, у випадку їх участі у психо­логічних експериментах. Студенти можуть подума­ти, що вихід із експерименту може вплинути на оцінку, яку вони отри­ма­ють, а то­му не почувати себе вільними вийти з нього. У ви­падках, коли за участь в експерименті пропонується грошова ви­нагорода й експе­ри­ментатори створюють у учасників враження, що завершення екс­пе­рименту є умовою його виплати, це може роз­гля­датися як не­етичне прагнення учасників відмовитися від виходу з експеримен­ту, навіть якщо б вони хотіли зробити це. За­для уник­не­ння по­ді­б­них проблем досліджуваним повинні нара­хо­вуватися ба­ли чи ви­плачуватися ви­нагорода на початку прохо­дження процедур тільки за те, що вони з’явилися для участі в ек­с­перименті.

3) розбір (розгляд) експерименту та техніка безпеки. Експери­ментатори несуть відповідальність за захист досліджуваних від будь-якої фізичної і психологічної шкоди, яка може бути завдана експериментальними процедурами. Більшість психологічних екс­периментів проводяться методами, не здатними здійснити який-не­будь шкідливий вплив як під час, так і після завершення експе­рименту. Але навіть, здавалося б, зовсім нешкідливі про­це­дури іно­ді здійснюють такі негативні впливи, як фрустрація, тривожність, стурбованість. Найбільш поширеними методами по­пере­дження по­дібних ефектів є дотримання етичного правила, яке зо­бо­в’язує про­водити розбір експерименту. Після свого завершен­ня будь-який експеримент, особливо той, який припускає обман учас­ників, по­ви­нен підлягати розбору, під час якого досліджу­ваним повинні бу­ти пояснені істинні цілі і завдання експерименту і на­да­на мож­ли­вість задати будь-які питання, які стосуються своїх відчут­тів, пов’я­заних з експериментом. Якщо існує ймовірність появи довго­три­ва­лих ефектів, які є наслідком експерименту, до­слідники повинні на­дати досліджуваним номера телефонів для обговорення цих ефек­тів у випадку виникнення такої необхіднос­ті.

4) конфіденційність. Усі дані, отримані з участю досліджуваних в ході експерименту, повинні носити істинно конфіденційний ха­рактер, за винятком випадків, коли з досліджуваними була досяг­нута спеціальна домовленість. Це не означає, що результати екс­перименту не можуть повідомлятися чи публікуватися, але це по­винне бути зроблене у формі, яка не дозволяє ідентифікувати осо­бистісні дані учасників. У багатьох випадках досліджуваних на­віть не просять повідомляти особисту інформацію і всі зібрані да­ні об’єднуються для отримання усереднених відмінностей між експериментальними групами.

У дослідженнях з участю дітей необхідна батьківська згода, а також дотримання всіх перечислених вище етичних вимог.

Одним із питань, яке викликає гарячі суперечки, як в межах, так і за межами наукового співтовариства, є питання про етичну сторону досліджень, які проводяться на тваринах. Кількість гро­ма­дських угрупувань, які виступають на захист тварин, постійно зро­с­тає, а їх члени стають все більш активними та войовничими. Най­більш радикальні активісти руху за права тварин вважають, що цін­ність життя всіх живих істот може бути проран­жована у відпо­від­ності з їх здатністю відчувати біль. Згідно цієї концепт­ції, за цін­ніс­тю свого життя тварини прирівнюються до людей, то­му будь-яке використання тварин людьми розглядається як пору­шення етики.

Крайню точку зору відстоюють люди, які вважають, що до­слі­дж­ення, які проводяться на тваринах, антигуманні й неетичні, а то­му повинні бути заборонені. Однак, майже всі вчені, вважають не­обхідним і корисним обмежене та гуманне використання тва­рин в наукових цілях. Багато лікарських препаратів і медичних проце­дур, які врятували чимало людських життів, були розроб­ле­ні зав­дяки ви­користанню в експериментах піддослідних тварин. Твари­ни нерідко використовувалися і в психологічних експери­ментах, зокрема, при вивченні таких явищ, як депресія, перенасе­леність чи процеси научіння.

Основною причиною, через яку у цих випадках використову­ються тварини, є те, що проведення аналогічних досліджень на людях було б однозначно неетичним. Припустимо, наприклад, що ви хочете вивчити, як впливає на розвиток мозку та інтелекту не­мовлят їх виховання в урізноманітненому можливостями середо­вищі, де їм надано багато форм активності та іграшок, на проти­ва­гу бідному середовищу з обмеженим вибором можливостей. Роз­поділити на відповідні експериментальні групи немовлят було б неможливо. Однак більшість людей погодиться з тим, що подіб­ний експеримент без будь-якого порушення етичних ви­мог можна провести на щурах та при цьому отримати результати, які мають потенційну цінність і по відношенню до людей.

Окрім етичних уявлень, які стосуються даних дослідження, існують також труднощі, пов’язані з поширенням отриманих на тваринах результатів на людей. Кожен дослідник повинен при­йняти самостійне ріше­ння, яке стосується досліджень, що прово­дяться на тваринах, в ці­лому, а також про виправданість вико­рис­тання тварин у кожному окремому випадку. Якщо ви допускаєте, що використання тварин прийнятне за певних обставин, то для кожного дослідження, яке включає експерименти над тваринами, ви повинні вирішити чи відповідає цінність результатів дослі­дже­ння методам, які вико­ри­стовуються і наскільки доцільним є їх ви­користання [12, с. 10-16].

Реакцією на стурбованість громадськості з приводу потенцій­них порушень етики поводження з тваринами в місті Кембриджі, штат Массачусетс, одному з найбільших у світі дослідницьких центрів, який включає такі науково-дослідницькі заклади як Гар­вардський університет і Массачусетський технологічний інститут, було зроблено одне нововведення – введено посаду комісіонера з лабораторних тварин у межах Відділу охорони здоров’я та гос­піталів (Comissioner of Laboratory Animals, Department of Health and Hospitals). Це перша в історії державна посада такого роду. У Кембриджі знаходяться 22 дослідницькі лабораторії, які містять приблизно 60 тисяч тварин. До обов’язків комісіонера входить за­безпечення гуманного і цільового поводження з усіма під дослід­ними тваринами, яке включає всі аспекти проведення досліджень, починаючи від забезпечення житла для тварин і закінчуючи мето­дами здійснення процедур, які входять до програми досліджень. Якщо лабораторія визнана такою, яка порушує суворі закони Кем­бриджу, що стосуються гуманного поводження з тваринами, ко­мі­сіонер вповноважений виписати штраф в розмірі до трьохсот до­ларів на день (журнал People, 27^th of May, 1991. – p.7).

Як приклад, розглянемо експеримент Роджера Сперрі (Roger W. Sperry, 1950-1980) та простежимо його етичність [12, с.19-32].

Уявіть собі кішку, у якої в результаті операції було порушено зв’я­зок між двома півкулями мозку і змінено хід оптичних нер­вів так, що ліве око передавало інформацію тільки лівій півкулі, а праве – тільки правій. Після операції кішка поводила себе норма­льно і не проявляла ви­димих ознак яких-небудь порушень. Потім праве око кішки було за­кри­те, а вона навчалася новій поведінці: проходила через короткий лабіринт для того, щоб знайти їжу. Ко­ли кішка повністю засвоїла маневрування в лабіринті, пов’язку переносили на ліве око. Тепер, якщо кішку поміщали в лабіринт, її ліва півкуля не могла «дати знати», куди повертати, і тва­рині доводилося освоювати лабіринт з самого початку.

Сперрі продовжував свої дослідження протягом 30 років і у 1981 році отримав Нобелівську премію за роботу з вивчення спе­ціалізації пів­куль мозку.

Для того, щоб розібратися у дослідженнях півкуль мозку лю­дини, необхідні знання її фізіології. Дві півкулі нашого мозку зна­ходяться в не­перервній взаємодії через так зване мозолисте тіло (corpus callosum) – структуру, яка складається з 200 мільйонів нервових волокон. Якщо мо­золисте тіло розрізати, ця головна лі­нія зв’язку порушується і дві поло­вини мозку починають пра­цю­вати незалежно. Таким чином, для того щоб вивчити кожну пів­ку­лю окремо, слід хірургічним шляхом перері­за­ти мозолисте тіло.

Але чи можуть вчені розділити надвоє мозок людини? Це схоже на психологію у стилі доктора Франкенштейна! Очевидно, наукова етика ніколи не дозволить зробити це тільки для того, щоб вивчити спеціалі­за­цію півкуль людського мозку. Але в кінці 1950-х рр. медицина надала психологам унікальну можливість. У деяких людей, які страждають рідкісною і складною формою епі­леп­сії, припадки можна було зупинити тіль­ки хірургічним роз­по­ді­лом мозолистого тіла на дві частини. Така опера­ція була (і за­ли­шається до сьогодні) надзвичайно ефективною, як остан­ній засіб для пацієнтів, яким по-іншому допомогти неможливо. Так, у 1966 році Сперрі та Майкл Геззеніга зі згоди чотирьох пацієнтів мали змогу вивчати і тестувати їх для визначення впливу операції на їх­нє сприйняття та інтелектуальні можливості.

Дослідники хотіли вияснити, наскільки самостійно можуть функ­ціонувати півкулі мозку людини і чи має кожна з них які-не­будь уні­ка­ль­ні можливості. Якщо порушити обмін інформацією між двома пів­ку­ля­ми, чи буде порушена координація між правою та лівою половинами ті­ла? Якщо мова контролюється лівою по­ло­виною мозку, як операція вплине на здатність говорити і розуміти слова? Чи будуть мислительні про­це­си відбуватися самостійно у кожній з півкуль? Сперрі та Геззеніга спробували відповісти на ці та багато інших питань під час дослі­дже­ння пацієнтів з розщепле­ним мозком.

Перш за все слід зазначити, що після хірургічного розщепле­ння моз­ку в пацієнтів не спостерігалося значних змін рівня інтеле­кту, харак­теру, емоційних реакцій і т.д. Вони були щасливі та від­чували полегшен­ня, оскільки були позбавлені виснажливих при­падків. При тестуванні бі­льшість пацієнтів демонстрували незвич­ні психічні можливості.

Після проведеного дослідження можна було зробити висно­вок, що в черепній коробці людини існують два мозки, кожен з яких має свої можливості. Геззінга зазначає [14, p.24-29], що по­тенціал оброб­ки інформації, можли­во, збільшується у два рази при розділенні двох половин мозку. Існують дані про те, що па­ці­єнти з розщепле­ним мозком можуть виконати два завдання на кмітливість так само швидко, як звичайна людина виконує од­не.

Сьогодні участь тварин в експериментах породжує більше полеміки, ніж участь людей, – ймовірно, тому, що тварини, на від­міну від людей, не можуть захистити себе вимогами поінформо­ваної згоди, правом на вихід з експерименту чи його розбору.