3) Проблема надмірних навантажень на студента та викладача

На жаль, поки що вузівська професійна освіта йде скоріше по інтенсивному шляху, через збільшення інформаційного наванта­ження на студентів: студентам доводиться запам’ятовувати непо­трібні об’єми інформації, а викладачам – переказувати цілі посіб­ники. Внаслідок чого, студенти перетворюються в переписувачів підручників (під диктовку), а викладачі – в «голови, що говорять». Хоча давно помічено: механічне переписування не приводить до розуміння. Щоб подолати цю проблему викладачеві слід давати загальне орієнтування у матеріалі, який вивчається, окреслювати проблемні моменти, а більшу частину часу міркувати вголос у присутності студентів, демонструючи їм можливості тих чи інших методів (чи теорій) при розгляді проблемних питань даної науки. Після чого студенти самостійно більш детально вивчають цей ма­теріал у добре обладнаних бібліотеках…

4) Проблема оптимізації формальних і неформальних стосунків викладачів та студентів

Позитивна сторона живого професійного спілкування в тому, що воно дозволяє спокійно сприймати які-небудь слабкості та труднощі, пов’язані зі справжньою творчістю у своїй професії. Коли студент бачить викладача не просто як «голову, яка гово­рить», висловлює правильні думки, а в неформальній обстановці, де викладач може в чому-небудь помилятися, плутатися, чого-не­будь не знати і т.д., але він дотикається до найважливішої таємни­ці творчості – таємниці неминучої помилки.

Якщо між викладачами та студентами складаються повно­цінні неформальні стосунки, то це дозволяє їм вчитися один в одного прагнення до істини. Але головне, таке взаємозбагачення часто вселяє в студента більше впевненості у власних силах, а викладачам дає хорошу творчу підпитку від спілкування з більш молодими і не зіпсованими традиційними уявленнями студентів.

Головна складність таких стосунків – збереження між­осо­бис­тісної дистанції між виклдачем та студентом, адже якщо дис­тан­ція зберігається до неприйнятних розмірів, то часто, відпо­від­но, зменшується і взаємна повага один до одного. Ця проблема стоїть як перед викладачем, котрий завжди повинен пам’ятати про своє головне призначення (бути прикладом творчого пошу­ку та про­фе­сійної гідності), так і перед студентами, які не повин­ні відно­си­тись до викладачів як до приятелів. Звичайно, це не виключає, що надалі неформальні стосунки ста­нуть ще більш приятельськими і навіть дружніми (як відносини рівноправних колег).

Якщо ж викладач тільки формально спілкується зі студен­та­ми, не намагаючись вникнути в їх внутрішній світ, чому-небудь нав­чи­тися в них, то саме викладання психології дуже примітивізується. На жаль, в епоху невиправданих пере­вантажень в погоні за додат­ковим заробітком часу на справжні неформальні стосунки зали­ша­ється все менше і менше. Як на­слі­док, справжньої вузівської під­го­товки не виходить, адже у викладача навіть немає можливості під­казати (і тим більше показати) як можна було б більш цікаво і про­дуктивно проводити вільний від занять час.

Елементи неформального спілкування можуть використову­ватись на лекціях та семінарах, коли, наприклад, викладач про­сто робить невеликі «ліричні відступи», дозволяє собі більше ви­сло­в­лювати власну точку зору, навіть, з питань, які не сто­су­ються кур­су, який читається. Саме так часто проводи­ли свої за­няття відомі вітчизняні психологи В.П.Зінчен­ко, В.В.Да­ви­дов та ін. Звичайно, цю ідею не слід доводити до аб­сурду, перетворюючи все за­ня­ття в суцільне «ліричне відволікання».