2. Етичні проблеми у науково-дослідницькій діяльності психологів

Серед етичних проблем у науково-дослідницькій діяльності психолога виокремимо такі [6, c.289-294]:

1) Надмірне експериментування. Психолог заради отрима­ння «цікавих ре­зультатів» ставить інтереси науки чи свої кар’­єрні інтереси вище за ін­те­реси клі­єнтів. Звичайно, і психолог-до­слідник, і психолог-практик повинні вес­ти на­у­ко­вий пошук, але як тільки вони відчують, що почали ставитися до клі­єнтів ті­ль­ки як до «обстежуваних», «досліджуваних» чи взагалі як до «ста­ти­с­тичного ма­теріалу», слід відновити пріоритети: на першому місці повинні бу­ти інтереси клі­єнта/досліджуваного, які не по­ви­нні жодним чином постраж­да­ти!

2) Вторгнення в особисте життя, у духовний світ обсте­жуваних/дослі­джуваних людей. Проблема полягає в тому, що для «чистоти» дослідження ча­с­то дово­ди­ться працювати в ре­жи­мі «суб’єкт-об’єктних» відносин, що вимагає під­вищеної етичної готовності та моральної відповідальності психолога.

3) Страх перед дослідженням найбільш гострих соціаль­но-психологічних проблем, що може не сподобатись адміні­страторам, замовникам чи на­у­ко­­вим керівникам, які не хочуть із-за вашої ініціативи мати неприємності з ви­щим керівництвом.

4) Проблема недобросовісності дослідження має два варі­анти: умисна не­добросовісність (підтасування результатів) та низь­ка кваліфікація чи недбалість до­слідника. На жаль, отримані та­ким чином результати, а ще якщо вони опу­блі­ко­вані у солідних виданнях, можуть дезорієнтувати інших дослідників.

5) Некоректне співавторство та відвертий плагіат, які можуть виража­ти­ся: у цитуванні чи переказуванні у великому обсязі інших авторів без поси­лань на них; у включенні свого прі­звища в роботи своїх підлеглих за від­су­т­но­сті хоча б одного рядка, написаного власною рукою і т.д.

Часто етична проблема полягає у вимушеній необхідності істин­них авторів по­го­джуватися на таке «співавторство» заради того, щоб книга взагалі була ви­да­на. Звичайно, можна позначити й етичну проблему і самого «співавтора», але це вже залежить від наявності в нього професійної совісті.

6) «Кастовість» та «сімейність» в науці. Г.Сельє зазначав, що іноді при­чи­ною «кастовості» є пихатість, марнославство та егоїзм деяких дослідників, які дуже занепокоєні тим, щоб хто-небудь не випередив їх у науковому пошуку. Це зму­шує деяких ду­же «авторитетних» дослідників упереджено ставитися до мо­лодих вчених, не допускати їх у «свої ряди», перешкоджаючи їх­нім пуб­лі­ч­ним доповідям чи публікаціям в серйозних виданнях. Хоча іноді молоді вчені й са­мі провокують недовірливе ставле­н­ня до себе, наприклад, перебільшуючи свій внесок, приховуючи для «вигідного» для них випадку результати деяких до­сліджень, з презирством ставлячись до своїх колег і т.д.

Дуже непростою є проблема «сімейності в науці», коли, з од­ного боку, ство­рюються сприятливі умови для відвертих нез­дар – нащадків відомих вче­них чи наукових адміністраторів, а з іншого – є доволі цікавий досвід співробіт­ни­цтва в науці сі­мей­них пар та інших родичів (П’єр та Марія Кюрі, Карл та Герті Ко­рі та ін.).

7) Проблема «професійних секретів». «Професійні секре­ти» – це секрети від клієн­тів, яким далеко не все слід говорити про ре­зультати дослідження, інакше вони можуть бути просто трав­мова­ні; секрети від адміністрато­рів, яким не слід пові­дом­ля­ти інфор­ма­цію, яка може нанести шко­ду підлеглим чи тим, хто нав­ча­є­ть­ся у цьому закладі; секрет від своїх колег по роботі, які можуть не спри­ймати яких-небудь інновацій чи свіжих ідей (і серед друзів знахо­дяться бажаю­чі все і вся критикувати та пере­страхову­ватися). Тут реко­мендується приблизно на­ступна схема дій: якщо ви впевнені в плі­д­ності своїх ідей, то спочатку дове­де­ться пережити період са­мотності і на­віть деякої «партизанщини».

Наприклад, ви придумали нову ігрову методику, тоді самі, на свій страх та ри­зик намагаєтесь її включити до своєї робо­ти з клієнтами, при цьому не за­бу­ваєте про її наслідки для лю­дей, котрі вам довіри­ли­ся. І тільки після того, як пі­сля перших не­в­дач (а вони часто неминучі), коли методика набуває біль-менш си­мпатичного та «пра­цюючого» вигляду, про це можна повідомити деяким сво­їм колегам. Іншими сло­вами, краще ста­вити своїх колег і керівництво перед фа­к­том, що від­бувся, коли вже ніх­то не скаже, що ваша нова методика «взагалі ні­ку­ди не годиться»…

8) Проблема необґрунтованого «просування» в науці не гідних цього лю­дей проявляється в таких ситуа­ці­ях: по дружбі комусь пишеться по­зитивний відгук, хоча сама ро­бо­та примі­ти­в­на; сприяння у кар’­єрі приятелю ва­шого приятеля («ну як тут мо­ж­на відмо­ви­ти?!»); кому-небудь посприяти у кар’єрі ли­ше то­му, що він «чарівний» чи просто «дотримується правил гри», тобто, де не­об­хідно пово­дить себе в міру при­міти­в­но і т.д. на жаль, досить часто всі ці «при­я­те­лі» займають у науці місця своїх більш достойних су­пер­ни­ків.

9) Проблема надмірної формалізації багатьох аспектів науково-дослідницької діяльності проявляється у захопленні природничо-на­у­ко­вими методами. Наприклад, коли унікальна, не­повторна і така, що не спів­відно­ситься з жодними психо­мет­рич­ними нормами особистість, «прораховується» за до­помогою так званих «особистісних тестів», як це робиться по відношенню до більш простих проявів психічного (психофізіо­логічних реак­цій, де­я­ких репро­дук­тивних, інтелектуальних здіб­ностей і т.ін.), де об’єктивний ме­тод цілком ви­правданий. Як це не здається па­ра­доксально, але при дослідженні складних (осо­бистісних) про­явів психічного більше підходять простіші мето­ди, які ґрун­ту­ю­ться на розумінні та відчутті, а не на скрупу­льоз­ному вивченні яких-не­будь мало суттєвих нюансів, за якими не видно цілісної картини.

Парадоксальність простоти полягає в тому, що для багатьох саме вона часто виявляється надзвичайно складною. Спадає на ду­мку закон Мейера: «Ускладнювати просто, спрощувати складно».

Етична складність тут полягає в тому, що часто психолог, навіть розу­мі­ю­чи обмеженість багатьох існуючих традиційних методів дослідження, які ґрун­туються на природничо-наукових підходах, все-таки змушений їх використову­ва­ти для написання дипломних чи дисертаційних робіт, щоб не ризи­ку­вати при по­будові своєї наукової кар’єри, не провокувати гнів авторитетних психологів, орієнтованих на застарілі підходи.

10) Проблема «підлаштування» під чий-небудь науковий ав­торитет чи прикривання цим авторитетом і навіть його від­верта експлуатація для до­ся­гнення своїх далеких від нау­ки цілей. Інколи цим користуються не зовсім чис­ті помислами мо­лоді психологи, які прагнуть мати хорошу кар’єру.

11) Проблема відвертого цькування своїх колег по робо­ті. Переважно в основі цькування лежить заздрість та нездорове суперницт­во. Етична пробле­ма полягає в тому, що багато дійсно творчих спеціалістів до­зволяють себе втя­гу­вати у ці склоки. Ця проблема поглиблюється тим, що в на­уці не існує чітких кри­те­ріїв ефективності проведених досліджень, що й поро­джує спеку­ляції з при­воду «некоректності» чи «низької кваліфікації» су­пер­ни­ків чи конкурентів. До­свід показує, що переважно цим займа­ються людини, які самі нічого зна­чи­мо­го в науці зробити не мо­жуть і знаходять у склоках спосіб са­моствердження. Хо­ча бува­ють випадки, коли деякі пихаті вчені суміщають свої цікаві до­слі­дже­н­ня з відвертим цькуванням своїх колег.

12) Проблема «наукового обґрунтування» і участі деяких психологів у глобальних суспільних маніпуляціях. Наприк­лад, заради високих гонорарів психолог бере участь у перед­ви­борній кам­панії якого-небудь відвертого злочинця чи непорядної людини, допома­гаючи їй «пройти до влади».

Для деяких психологів дані проблеми навіть не вписуються до категорії «проблеми». Звичайно, якщо у пси­холога немає про­фесійного достоїнства та совісті, то для нього немає й етичних проблем… що ще сумніше.