53. Психологічні особливості відбування покарань жінками-засудженими

Організація праці засуджених жінок має певне педагогічне навантаження і тому має відповідати таким вимогам: робота має бути виконаною за кількісними і якісними показниками; вона має бути співмірною з фізичними та духовними силами засудженої жінки; має поступово ускладнюватись з погляду виробничих завдань пропорційно набуттю трудових навичок і підвищенню виробничої кваліфікації; має становити не лише творчий, а й матеріальний інтерес для засудженої. Обов'язково слід створювати матеріальні і моральні стимули у досягненні успіхів у праці і розкривати її суспільну користь. Однак більшість позитивних інволюцій праці засуджених зводиться нанівець у зв'язку із тим, що багато засуджених не бачать перспективи у житті, під якою розуміють емоційно наповнене уявлення про необхідне майбутнє, більш-менш віддалене у часі, що стимулює діяльність людей. Справа ще й у тому, що засуджені нерідко нехтують перспективами у житті, які досягаються соціально-конформними засобами. Отже, першочерговим завданням є подолання такої суперечності, оскільки відсутність життєвих перспектив чи їх девіантність у свідомості засудженої особи є вагомим фактором контрресоціалізаційного плану, що зводить більшість засобів виправлення до формальної проекції, адже особистісні якості, внутрішній світ ув'язненої людини є апперцепцією виправного процесу.

Варто враховувати, що деякі засуджені жінки до арешту не працювали, не вчилися і не одержували пенсії. Багато з них не мали спеціальності: одні до суду були зайняті у власному господарстві, а інші — вели паразитичний спосіб життя, бродяжили тощо. Залучення засуджених жінок до виробничої діяльністі має починатися з набуття ними професії. Слід враховувати також, що багатьом засудженим жінкам доводиться в колонії перекваліфіковуватись, одержувати іншу професію, тому що у виправній колонії вони не можуть працювати за тією спеціальністю, яку мали до засудження. У повторно засуджених жінок, як правило, є спеціальність швачки-мотористки, яку вони отримали під час попереднього відбування покарання,

Засуджені жінки, які вперше ізольовані від суспільства, родини найбільш тяжко переносять перший та останній періоди відбування позбавлення волі. Тож, найпоказовішими вважаються характер сприйняття ними цього покарання, особливості їхнього психофізичного стану у перший період — період соціальної адаптації до умов та порядку ізоляції. Період адаптації виявляється важким для всіх засуджених жінок. Однак, при загальному важкому психологічному стані людини, яка опинилась у нових екстремальних умовах, окремі особи, завдяки індивідуальним психологічним властивостям легше вступають у цей тяжкий період життя. У зв’язку з цим, розрізняють індивідів, які характеризуються перевагою активного впливу на соціальне середовище, і тих, які визначаються пасивним, конформним прийняттям цілей і ціннісних орієнтацій групи. ,

Необхідно зазначити, що більшість засуджених жінок, які прибули до установи з виконання покарання у вигляді позбавлення волі, у перші дні (місяці) перебувають під тягарем турбот, що залишилися поза колонією: хвилювання за долю дітей, занепокоєння щодо вірності чоловіка, тривога за старих батьків, занепокоєння за збереження майна. Утрата волі, реґламентований спосіб життя в ізоляції, відрив від сім’ї, родини, необхідність протягом низки років жити в оточенні інших злочинців, — загалом викликають у засуджених жінок важкий психічний стан, що іноді виявляється в агресивних і аутоагресивних реакціях. Одним із показників є результат сприйняття засудженими жінками покарання у вигляді позбавлення волі, характер його впливу на них. Кожна друга з опитаних засуджених жінок (в анкетуванні брали участь 700 засуджених) зазначила негативний вплив на її особистість позбавлення волі, пов'язуючи це зі своїм певним психологічним станом, з тим, що втратила інтерес до життя, утратила все найдорожче і значиме для неї. Кожна третя з них вказала на факт придбання негативного досвіду, подальшої криміналізації і підвищення злочинного професіоналізму.

Стан важкої фрустрації, що виник на усвідомленні засудженою жінкою "краху" колишнього життя, безвихідності спричинює у певної частини суїцидний вияв, схильність до покалічення. За нашими даними, які ґрунтуються на зведенні щодо профілактичної діяльності адміністрації установи у цьому напрямі, кожна десята засуджена схильна до самогубства і покалічення. Серед даної категорії засуджених основну питому вагу становлять жінки, які відбувають покарання за незаконні дії з наркотиками (37,5 %), що доводить необхідність привернути особливу увагу на психічний стан жінок четвертої групи. За даними аналізу матеріалів службових розслідувань суїциду серед засуджених у виправних установах України 25 % осіб, які вчинили самогубство, перебували в установі менш одного року[6]; у 60 % випадків найбільш ймовірними причинами самогубств стали втрата соціальних зв’язків на волі, відсутність життєвих перспектив після звільнення, нездатність адаптуватися до умов відбування покарання[7]. Поодинокі випадки самогубства, які вчинили засуджені жінки підтверджують закономірності, виявлені спеціальним розслідуванням даних фактів у місцях позбавлення волі України: учинені в початковий період відбування покарання, як правило, через втрату соціально корисних зв’язків (з сім’єю, дітьми).

На жаль, складний процес соціальної адаптації в колонії відбувається у більшості випадків стихійно, полягає у щоденних особистих контактах між засудженими, їхній участі у спільній трудовій та інших видах діяльності. Зважаючи на визначені особливості психофізичного стану засуджених жінок, не слід покладатися лише на стихійність у соціальній адаптації новоприбульців. Особлива роль має надаватись індивідуально-виховній роботі з засудженими жінками. Такі характеристики працівника пенітенціарного закладу, як: "... любов до роботи з людьми, вміння повернути їм (засудженим — авт.) почуття власної гідності, переконувати, запобігати конфліктам..., ведення бесіди з засудженими, завоювання у них довіри..." набувають особливого значення у жіночих виправних закладах[8]. Варто конкретизувати, що взаємини між засудженими жінками й адміністрацією установи набагато сприятливіші, ніж у чоловічих закладах. Надія на встановлення атмосфери взаєморозуміння та згоди у досягненні мети покарання, позитивне міжособове спілкування мають визначати стосунки між адміністрацією й засудженими жінками. Необхідно змінювати суть цих стосунків, переходити до системи співробітництва, взаємної довіри, подолання відчуженості засуджених жінок. Дуже часто засуджена впевнена, що покарана надто суворо, несправедливо, пов’язує вчинення злочину лише з наявністю певних об’єктивних обставин. Необхідність "вилити душу", поділитися своїми думками, виговоритися припускає зацікавленість соціального робітника, психолога щодо її долі. Жінки зважають на чутливе ставлення до них, вміння співчувати, уважно вислухати розповідь про те, що хвилює засуджену, надати корисну пораду. Створенню атмосфери взаємної довіри, усунення застосування насилля має сприяти психологічна служба, певний рівень професіоналізму соціальних робітників.

Формувати бажане ставлення засуджених жінок до порядку відбування покарання, створювати умови для виховання в них почуття впевненості в собі необхідно з перших днів перебування в колонії. Своєчасна психологічна допомога сприятиме налагодженню взаємостосунків між засудженими, позитивно відіб’ється на загальному "психологічному кліматі" всієї колонії, допоможе сформувати правильне ставлення до адміністрації закладу, її вимогам, значною мірою попередить вияви різного виду психологічних відхилень, деградацію особистості засудженої жінки під час її перебування в ізоляції. ,

Обрання об'єкта виробничого випуску також може справляти різний виховний вплив. Жінки, які відбувають покарання, віддають перевагу «жіночій» праці. Зокрема, як свідчить практика, продуктивність їхньої праці підвищуєть­ся, якщо вони шиють шкільну форму для хлопчиків і дівчаток, і різко знижується, коли виробниче замовлення своїм об'єктом має виготовлен­ня робочих рукавиць, брезентових фартухів тощо.

54. Психологічні особливості відбування покарань неповнолітніми засудженими

Саме це спонукає законодавця створювати окремі виправні установи для відбування покарання неповнолітніми і відокремлювати їх від дорослих засуджених задля запобігання кримінальному впливу. Таким чином реалізується принцип диференціації та індивідуалізації виконання покарань, раціонального застосування заходів виправного впливу на засуджених. Крім того, акцент законодавця на термін «виховні» не є випадковим, бо саме в цих установах (порівняно з виправними) приділено більше уваги застосуванню різних форм і методів психолого-педагогічного і виховного впливу; створенню умов утримання з урахуванням вікових, індивідуальних особливостей, психічного і фізичного стану неповнолітнього.

Закон передбачає, що неповнолітні засуджені віком від 14 до 18 років відбувають покарання в одній виховній установі, як правило, наближеній до місця мешкання засудженого, що має особливе значення для збереження соціально корисних зв'язків та допомагає соціальній адаптації після звільнення.

З метою закріплення результатів виправлення, завершення загальноосвітнього або професійно-технічного навчання засуджені, які досягли 18-річного віку, можуть бути залишені у виховній колонії до закінчення строку покарання, але не довше ніж до досягнення ними 22 років. Залишення засуджених, які досягли 18-річного віку, у виховній колонії Доводиться за рішенням педагогічної ради постановою начальника колонії, погодженою зі службою у справах неповнолітніх. На таких засуджених поширюються умови відбування покарання, норми харчування і матеріально-побутового забезпечення, встановлені для неповнолітніх засуджених. Умови праці осіб, які досягли 18-річного віку, встановлюються відповідно до законодавства про працю. Однак закон передбачає, що засуджені, які досягли 18-річного віку, можуть бути переведені із виховної колонії для дальшого відбування покарання до виправної колонії мінімального рівня безпеки із загальними умовами тримання. ,

Для успішної реалізації складних та багатопланових завдань виховної колонії до організації виховного процесу залучаються педагоги та психологи, які проводять спеціальні заходи (програми) щодо виправлення неповнолітніх, їх соціальної адаптації з урахуванням фізіологічних особливостей, особистісних якостей, інтересів, установок тощо.

Для надання допомоги адміністрації виховної колонії в організації навчально-виховного процесу і зміцненні матеріально-технічної бази колонії, вирішенні питань соціального захисту засуджених, трудового і побутового влаштування осіб, які звільняються, при виховних колоніях створюється піклувальна рада з представників органів державної влади, органів місцевого самоврядування, громадських організацій (ст. 149 КВК), організація і діяльність якої визначаються положенням, яке затверджується Кабінетом Міністрів України. Також з метою підвищення ефективності виховного впливу на засуджених і надання допомоги адміністрації виховної колонії при відділеннях соціально-психологічної служби можуть створюватися батьківські комітети. Діяльність батьківського комітету визначається положенням, яке затверджує начальник виховної колонії.

Участь громадськості в роботі виховних колоній спрямована на нейтралізацію негативних соціально-психологічних факторів відбування покарання у виді позбавлення волі на певний строк, підтримку та закріплення соціально корисних зв'язків, на профілактику рецидиву як в період відбування покарання, так і після звільнення.

Ізоляція від суспільства за вчинений злочин або правопорушення, як правило, найсуворіша міра покарання і з психологічної точки зору має найсильніший вплив на особистість засудженого, а особливо підлітка.

Неповнолітній надовго втрачає зв'язок із суспільством, ізолюється від сім'ї і найближчого соціального оточення, набуває особливого правового становища, що полягає в обмеженні його прав (на свободу пересування, на власний розпорядок дня, спосіб життя). Сам факт соціальної ізоляції для особистості носить стигматуючий характер: неповнолітній набуває офіційного статусу злочинця, який суб'єктивно сприймається людиною як тавро, тим самим відносячи її до людей другого ґатунку, викликаючи при цьому переживання своєї соціальної неповноцінності. Потрапивши в місця позбавлення волі, неповнолітні включаються в специфічне середовище, де мешкають особистості із різним ступенем педагогічної занедбаності, кримінальної зараженості. В такому середовищі переважають соціально-негативні норми, цінності, традиції - “тюремна субкультура”, яка безпосередньо впливає на особистість неповнолітнього і значною мірою визначає його поведінку.

Неповнолітній засуджений потрапивши в умови соціальної ізоляції, перебуває у стресовому стані. Як особливу форму психологічного стресу, виділяють пенітенціарний стрес, який визначається комплексом психологічних переживань особистості засудженого. При цьому пенітенціарний стрес розглядається, як емоційна напруженість, пов'язана з новими умовами перебування в місцях позбавлення волі, що загрожують суб'єктові будь-якою небезпекою [6, 256]. Для людини в цьому стані характерні зниження уваги, ослаблення пам'яті, слуху.

Перебуваючи в тюремній ізоляції, підліток не відчуває великих фізичних, професійних перевантажень. Саме тягар емоційних переживань, пов'язаних зі вчиненням злочину, страхом викриття, муками совісті, очікуванням арешту, перебуванням в слідчому ізоляторі, етапуванням до виховної колонії, знайомством із тюремним побутом, а також умовами утримання є могутнім, стресором, що спричиняє розлад нормальних психологічних і фізіологічних процесів. В такому стані підліток відчуває особистісну незахищеність, самітність, тривожність і ін. [6, 289].

В умовах соціальної депривації вплив навколишнього середовища на особистість підлітка, здійснюється інтенсивніше, ніж на волі. Це обумовлено рядом причин. По-перше, середовище засуджених є замкнутим, із обмеженою сферою спілкування і соціальних зв'язків. По-друге, посилений вплив середовища на засудженого пояснюється їх спільним соціальним статусом. Нарешті, посилений вплив середовища на засудженого можна пояснити деякими соціально-демографічними чинниками: віковими особливостями, статевою приналежністю, сімейним станом, освітою і ін

Віковий кордон перебування неповнолітніх засуджених у виховній колонії становить 14-18 років. Саме в цей період спілкування з однолітками є провідною діяльністю, яка примушує підлітків об'єднуватися в контактні групи. А оскільки в місцях позбавлення волі істотно обмежується сфера соціальних зв'язків, прагнення до спілкування компенсується за рахунок найближчого оточення.

Соціально-психологічна адаптація в пенітенціарній системі - це пристосування особистості до нових умов життєдіяльності в мікросоціумі засуджених, які вона не може змінити на свій розсуд. Це процес пристосування до конкретного колективу, вироблення особистістю нового режиму існування відповідно до змінених умов, в цілях отримання захисту в системі міжособових стосунків.

М. І. Еникєєв виділяє три періоди входження людини в нове соціокультурне середовище в умовах пенітенціарної ізоляції. Перший період - первинна адаптація (перші 2-3 місяці) - характеризується найбільш напруженим психічним станом засудженого. Другий період пов'язаний з ціннісною переорієнтацією засудженого, з прийняттям ним деяких норм і цінностей мікросередовища, з виробленням стійкої стратегії і тактики своєї поведінки в нових умовах. Третій період пов'язаний з очікуванням звільнення. В цей час засудженого пригнічує невизначеність перед майбутнім, труднощі пристосування до нового для нього світу, оволодіння новою життєвою стратегією. Передбачаються труднощі майбутньої реадаптації, переживаються життєві драми, що відбулися за період відбування покарання: розпад сім'ї, смерть родичів, втрата житла, професійна дискваліфікація [5].

Практично у всіх засуджених, а особливо у підлітків, що вперше засуджені, в'язниці попереднього утримання або слідчі ізолятори (СІЗО) викликають шоковий стан. В'язниця - замкнута система з високою концентрацією соціально-деформованих індивідів. Тут можливості людини, її комунікативні, пізнавальні, а тим більше етичні і естетичні потреби знаходяться в стані депривації. Блокована навіть її рухова потреба. І це вже само по собі покарання, кара, що приносить страждання, нервово-психічну деформацію [1, 12].

Обмеженість умов для розвитку і самореалізації особистості небезпечна для підлітків. Але ще небезпечніше для них рання криміналізація. Вже в слідчому ізоляторі на несформовану ще особистість обрушується шквал тяжких випробувань: ритуал “прописки”, “іспити” на витривалість, кмітливість, толерантність. Ситуації підліткових випробувань часто не контролюються жодними правилами і принципами. Хоча часто неповнолітні тільки імітують тюремну субкультуру, насправді в камері можуть відбуватися чисто підліткові, жорстокі ігри, які іноді закінчуються трагічно.

У СІЗО підліткам важче, ніж у виховних колоніях. У в'язниці неповнолітні самі по собі, немає такого великого впливу режиму, як в колонії. Обумовлено це самим порядком організації служби в СІЗО, та ще посилюється катастрофічним некомплектом особового складу. Виховну роботу із неповнолітніми в СІЗО проводить інспектор по роботі із неповнолітніми соціально-психологічного відділу, який має, в більшості випадків, юридичну освіту. Виховна робота здійснюється у формі групових та індивідуальних бесід, читання газет та журналів, перегляду телепередач. Дуже часто кількість засуджених перевищує 20-30 осіб (а іноді доходить до 50) і інспектор не в змозі провести індивідуальну бесіду з неповнолітнім, надати йому допомогу, навіть просто поговорити з ним через ліміт часу, а іноді і через недостатню кваліфікованість.