20.Спрямованість людини, мотивація її поведінки і діяльності.

Основними проявами спрямованості особистості є її потреби, мотиви, ціннісні орієнтації рівень домагань, перспективи то цілі особистості.

Потреба – це стан живого організму що відображає його залежність від умов існування та зумовлює активність у досягненні певних умов.Потреби залежать від їх змісту поділяються на :фізіологічні,соціальні,духовні.

Мотиви – це повязують із задоволенням певних потреб спонукання до діяльності.Залежить від того чи усвідомлює чи не усвідомлює свої мотиви особа, вони поіляються на усвідомлені та неусвідомлені.

Усвідомлені:

А)Інтереси– емоційний вираз пінавальних потреб особистості:

Інтереси - за метою:безпосередні і опосередковані;За глибиною:поверхневі і глибинні;за широтою вузькі і широкі.

Б)Переконання – це система усвідомлених потреб, які спонукають діяти відповідно до своїх поглядів, принципів і світогляду.

В)прагнення – вони реалізуються тільки через активну цілеспрямовану діяльність і можуть набирати різних психологічних форм, зокрема таких як мрія, ідеал.

Мрія – це образ майбутнього, що створюється уявою людини.Мрія підтримує і посилює енергію людини.ІДЕАЛ – ЦЕ ОДНА ІЗ ФОРМ ПРАГНЕННЯ, яка полягає у потребі наслідувати певний приклад, ВЗЯТИЙ ОСОБИСТІСТЮ ЗА ЗРАЗОК ПОВЕДІНКИ.

Пристрасть – це такі мотиви , що мають непереборну силу.

Неусвідомлені:

а) Установка – це неусвідомлені особистістю стан готовності до певної діяльності чи поведінки.Як правило, є результатом необґрунтованих висновків, зроблених на підставі свого досвіду.Негативна установка – упередження.

Б)потяг – швидкоплинні, часом або зникають або перетворюються у прагнення, а потім виникають у почуття.

21. Поняття та структура темпераменту та характеру

Стійкими і притаманними людині від народження психічними влас­тивостями є властивості темпераменту. Темперамент (від лат. temperamentum — належне співвідношення частин, домірність) — харак­теристика індивіда з боку його динамічних особливостей: інтенсивності, швидкості, темпу, ритму психічних процесів і станів. Однакове за зна­ченням зі словом «темперамент» грецьке слово «красіс» увів давньогрець­кий лікар Гіппократ (V—IV ст. до н. е.). Під темпераментом він розумів анатомо-фізіологічні і психологічні особливості індивіда. На його думку, темперамент визначається порушеннями в пропорції чотирьох рідин у тілі людини: крові (латинською sanguis), лімфи (грецькою фА,єу|оа), жовчі (грецькою хоХц) і чорної жовчі (грецькою цЛащо^'а) (гумораль­на теорія). Теорію Гіппократа удосконалив римський лікар Гален (200-130 рр. до н. е.). З того часу людей стали поділяти на чотири групи відповідно до чотирьох типів темпераменту. Згодом виникли назви чотирьох типів темпераменту — сангвінік, холерик, флегматик та меланхолік¹.

В структуре темперамента принято выделять три основных компонента:

· активность – пассивность, которая проявляется во всех сферах жизни индивида (на работе, в школе, дома, во время отдыха) и может колебаться от вялости, инертности, пассивной невключенности в деятельность до стремительности осуществления действий, их высокой энергичности и продуктивности;

· эмоциональность - безэмоциональность: частота и сила эмоциональных реакций в ответ на ситуации-стимулы. Определяет особенности возникновения, протекания и угасания эмоций, их знак (отрицательные или положительные эмоции) и модальность (страх, гнев, радость и т.д.);

· особенности двигательной или моторной сферы, специфические характеристики мышечной и речевой моторики (быстрая или медленная речь, походка, движения и т.д.).

Під характером в психології розуміють сукупність індивідуа-льно-своєрідних психічних властивостей, які виявляються у типових для даної особистості способах діяльності при типових обставинах і визначаються ставленням особистості до цих обставин. Ставлення особистості визначають: 1) своєрідність емоційних переживань си-туації; 2) спосіб дії в ситуації. Так, поведінка на уроці визначається ставленням учня до нього. В однакових обставинах керуючись од-ними цілями, різні люди схильні до різних способів дій. Таким чи-ном характер, що виражається у цій схильності має спонукальну си-лу. Іноді риса характеру спонукає діяти недоцільно в деяких ситуаці-ях (впертість, лінь, гордість). Таким чином, риси характеру можуть заважати людині, якщо вони спонукають діяти проти вимог ситуації. Якщо ж властивості характеру відповідають вимогам, то вони вико-нують активізуючу роль. Характер забезпечує відносну постійність особистості, її певну незалежність від різних ситуацій, наступність та логіку в її поведінці. Найкраще характер виявляється у подоланні перешкод (сказати правду, якщо навіть будеш покараним; допомогти товаришу, навіть якщо це шкодить тобі). Активність характеру вияв-ляється у силі подолання труднощів. Такі риси характеру називають вольовими (самостійність, наполегливість).

Структура характеру – не просто сукупність його властивостей, а їх цілісна організація. Так, за однією рисою характеру можемо передбачити пов’язані з нею інші риси (скромність – чесність, ввічливість, доброзичливість). Ці, пов’язані між собою властивості, утворюють певні симптомокомплекси, або фактори. Кожен симптомокомплекс обумовлений певним ставленням особистості до окремої сторони дійсності. Виділяють чотири групи ставленнь до дійсності: 1) до спільності та окремих людей (доброзичливість, вимогливість, ввічливість, чесність); 2) до праці (відповідальність, працелюбність, старанність); 3) до речей (бережливість, акуратність); 4) до самого себе (самолюбство, зухвалість, честолюбство, гордість).

Кожна з цих груп ставлень визначає окремий симптомокомп-лекс. Наприклад: ставлення до оточуючих може бути:

Зневажливим: Довірливим

(Воно породжує різні риси характеру)

Байдужість, зухвалість, впе-ртість, замкненість, запере-чення загальних правил по-ведінки. Відвертість, поступливість, слідування правилам поведі-нки.

Ставлення людини до різних сторін дійсності не відокремлені (ставлення до праці залежить і від відношення до людей – відповідальність; ставлення до людини залежить і від ставлення до себе). Більшість рис характера залежить не від одного ставлення, а від їх системи. Можна говорити лише про переважну залежність риси від певного ставлення людини. В свою чергу симптомокомплекси також не ізольовані. Це приводить до висновку, що характер є цілісним утворенням.

« 3 »

В системі відношень особистості виділяють стрижневі та похідні від них. Так, у вчителя є стрижневим ставлення до людей, як вищої цінності, гуманістична орієнтація у відношеннях між людьми. Така особливість характера, як цілісність, робить неможливим виховання деяких рис характера, а не його системи. Необхідно формувати ставлення до різних сфер дійсності (не можна бути ввічливим без позитивного ставлення до інших). Характеру, як цілому властиві ознаки: 1) глибина: більш глибокі риси, пов’язані із стрижневими ставленнями особистості і широкою системою інших рис характеру. Через відмінність в глибині рис характеру його не можна описати переліком симптомокомплексів, а необхідно виділити глибокі і поверхневі; 2) активність або сила характеру: визначається тим, наскільки людина здатна перетворити дійсність, переборюючи труднощі; 3) стійкість: поєднана з мінливістю. З одного боку, поведінка людини незмінна в різних обставинах (людина контролює ситуацію, добивається в ній своєї мети). У тварин поведінка ситуативна, вони не можуть діяти проти обставин, на противагу людині (тварина припиняє пошук їжі, коли вона не голодна). З іншого боку, на шляху до мети, людина повинна врахувати зовнішні умови, пристосовуючись до них (властивість пластичності характеру). Це є необхідною умовою виховання та розвитку характера. Ці ознаки теж взаємопов’язані, більш глибокі разом з тим більш активні і стійкі. Перелічені ознаки залежать також від змісту відношень особистості (якщо для людини головне відношення до природи, то відповідна риса характеру і є найбільш глибокими, стійкими та сильними), а також від темпераменту (флегматик має найбільш стійку характеристику). Тому ці ознаки не враховують змістовних характеристик і не розкривають позитивної або негативної спрямованості характеру.

Прикладів типології є дуже багато. На сьогодні ця проблема має більш історичне, ніж наукове значення.

Платон: типологія за перевагою типів душі: 1) нормальний (пе-реважає розум); 2) темокритичний (мужність); 3) олігархічний (ску-пість); 4) демократичний (прагнення до насолоди); 5) тиранічний (прагнення до влади).

Лафатер: спроба виділити типи за будовою та виразом обличчя.

Галль: за поверхнею черепа (наука френологія).

Рібо: за співвідношенням почуттів та волі.

В ХХст. такі спроби: за конституцією та будовою тіла (Креч-мер, Шелдон); за вродженою спрямованістю особистості на певну сферу культури (Шпрангер): практик, теоретик, естет, релігійний, владний, соціальний. В Росії засновник типології характеру Галич виділив погані, добрі, визначні.

Існують різні риси характеру. Так, залежно від переважання психічних процесів у діяльності людини розрізняють інтелектуальні риси (гнуч­кість розуму, спостережливість та ін.), вольові риси (цілеспрямованість, дисциплінованість, самостійність, твердість та ін.), емоційні риси (грубість, афективність тощо). ВОЛЬОВІ

Характер не є випадковим набором рис — це завжди система вза-ємозумовлених залежностей. Характер є цілісною організацією, що називається структурою характеру. Цінність структури характеру полягає в тому, що, знаючи одні риси, можна припускати, прогнозува­ти наявність (чи відсутність) інших.

У психологічній літературі розрізняють чотири системи власти­востей характеру:

1. властивості, що відображають ставлення до окремих людей і колективу (доброта, злість, чуйність, вимогливість, принциповість, зарозумілість тощо);

2. властивості, що відображають ставлення до праці (працьови­тість, лінощі, сумлінність, відповідальність та ін.);

3. властивості, що відображають ставлення до речей (акуратність, неохайність, недбалість тощо);

4. властивості, що відображають ставлення до самого себе (гор­дість, самолюбство, скромність, марнолюбство та ін.).